Розділ 4 — Розділ 4

— Як для людини, яка схвильована, ти непогано викрутилася.

— Справді?

Вислухавши загальну ситуацію, Айріс рішуче кивнула:

— Гроші й краса — це речі, які неможливо відокремити одне від одного.

— Між іншим, що це за контракт такий, про який ти навіть як слід розповісти не можеш? І які терміни?

— Про це я не можу сказати.

— Там є пункти про нерозголошення?

Я мовчки м'яко усміхнулася.

Сприйнявши моє мовчання як ствердну відповідь, Айріс більше не розпитувала.

«Насправді такого пункту немає».

Я не казала цього лише задля збереження суспільного авторитету Юта Белвіта.

«Та якщо подумати ще раз — це ж була суцільна нісенітниця…»

Стверджувати, що цей світ — романтика… Ідея, звісно, свіжа.

«Хоча дурнів, осліплених коханням, довкола й справді греблю гати».

Але це не означало, що я мала сліпо вірити кожному слову Юта Белвіта.

І все ж причина, з якої я підписала контракт, навіть пустивши кров, була одна:

«Контракт був справжнім».

З мого боку ніяких збитків не передбачалося.

«Пункт про те, що він дасть мені дім — справжній».

Більше того, зараз мене хвилювали зовсім інші речі.

Я за один подих випила чай, який налила подруга:

— Він же точно не здогадався, що він мені подобається?

— Упевнена, він ні за що на світі не здогадається, тож не переймайся.

— Але мені здається, що я надто сильно це виказувала…! Що, як він помітив, як я на нього витріщалася?

— Та ти навіть у своє невзаємне кохання вдивляєшся так, ніби готуєш замах, тож усе в порядку.

Айріс важко зітхнула й хрумкнула печивом.

Те, як вона ковтала його, не залишивши жодної крихти, щоразу викликало захват.

«Наче якась багата панянка».

У такі моменти вона зовсім не була схожа на дівчину, яка приїхала з села.

Злегка промокнувши губи хусточкою, вона відновила розмову:

— Але навіщо приховувати свої почуття?

— Звісно, мушу приховувати.

— Чому?

— Бo якщо я зізнаюся, він подумає, що я хочу з ним зустрічатися.

— Ну так і є ж?

— Але я…… не хочу зустрічатися з Ютом.

Мені добре просто дивитися на нього, і від одного дотику його пальців серце готове вискочити з грудей, але……

«Стосунки — це занадто».

Навіщо робити щось настільки невигідне?

«Якщо зустрічатися, доведеться постійно купувати подарунки під колір його очей, замовляти цілі ресторани, робити персні на замовлення в ювелірів…»

Скільки ж це грошей?

«Так і збанкрутувати недовго через ті стосунки».

Хоч як крути, мої колишні працедавці були явно не сповна розуму.

— Мені подобається так, як є зараз.

Імовірності все одно немає, але мені неприємно навіть те, що мене можуть неправильно зрозуміти в цьому плані.

Мені добре просто дивитися на нього, тож я й далі можу просто дивитися!

«Мені від самого погляду здається, що серце вибухне, а якщо ми почнемо зустрічатися — я точно вмру».

Причин зустрічатися немає, зате причин не зустрічатися — безліч.

— Твоя правда. Усі ці стосунки й шлюби — це справді не те, чим варто перейматися.

— Ти ж і сама ніколи не зустрічалася.

— Та це… це я просто до слова кажу, до слова!

Айріс випнула губи й буркотіла.

— А взагалі, я справді образилася.

— Чому?

— Кажеш, залишилася і без дому, і без роботи!

Чути реальність з чужих вуст було гірко.

Я потерла ділянку під грудьми й кивнула.

— Якщо таке сталося, ти мала сказати мені першою!

— І що б зробила дівчина, яка живе й харчується в маєтку?

— І все одно…

— Не переймайся. Я ж чудово знаю про твоє становище.

Вона була з тих, хто майже не виходив у місто, аби заощадити платню.

«Хоча зараз вона отримує більше, ніж коли ми працювали разом».

Поки коліжанка спокійно просувалася службовою драбиною, я……

«Годі про це думати».

Марно заглиблюватися в це, нічого доброго не буде.

Я заново зав'язала волосся й піднялася:

— Мені вже час йти.

— Що, вже?

Її і без того м'яка фізіономія швидко скривилася, ніби вона ось-ось розплачеться.

— Тобі ж випала така нагода відпочити, могла б залишитися ще трохи.

— Не можу, я зайнята.

— Куди ти йдеш?

— Якщо все вийде, я розповім.

Я поправила спідницю, яка трохи тиснула в талії, і помахала рукою:

— Дякую, що позичила одяг!

***

— Кандидатка номер 57, заходьте.

— Так!

Я відгородила зайві думки, відкашлялася й відчинила двері.

Вишукано різьблені двері за якими, очевидно, добре доглядали, відчинилися м'яко й безшумно.

— Панна Сонет Фоса? Це ви?

— Так!

— Посвідчення особи…… немає?

— Через особисті обставини я зможу надати його впродовж наступного тижня!

— Та-ак, ну що ж, сідайте.

Натягнувши чергову співбесідну посмішку, я сіла на стілець.

«Я чекала якихось абсолютно безглуздих прохань…»

Перше завдання після підписання контракту виявилося набагато розумнішим, ніж я очікувала, і навіть вигідним для мене.

«Я мушу знайти роботу».

Ют Белвіт своєю білою, мов перший сніг, рукою простягнув мені оголошення про набір персоналу до міського будинку графа.

«Це мусить бути саме цей маєток».

Роботу мені все одно треба було шукати.

Різниця була лише в тому, що з'явилася умова «обов'язково».

«Я ж пройшла понад п'ятдесят співбесід!»

Відсоток успіху я краще залишу без коментарів.

— Досвіду у вас чимало, але……

Жінка, яка сиділа в самому центрі, звузила очі:

— У вас є досвід роботи гувернанткою?

— Від пральні до кухні…… Немає нічого, чого б я не робила.

Усього інтерв'юерів було троє.

«По центру, мабуть, економка, а з боків — її помічниці».

У такі великі маєтки людей абияк не беруть.

«Новачків майже не приймають».

А я після випуску з академії тільки те й робила, що крутилася в столиці!

— Прибирання та догляд за спальнями, подача їжі, догляд за меблями, допомога на кухні — я можу робити все!

— Хм……

— Якщо знадобиться, я можу навіть підгузки господарю міняти……

— Нашому господарю ще й тридцяти немає!

— Якщо підготуватися заздалегідь, це неодмінно знадобиться в майбутньому.

Від невеликих садиб на десяток слуг до величезних столичних будинків майже на триста осіб — я виконувала практично будь-яку роботу, яка існує для служниці.

Збентежував лише один пункт.

— Історія роботи у вас вражаюча…… але немає жодного місця, де б ви пропрацювали понад пів року?

Занадто короткі терміни роботи.

Але й мені було що сказати на свій захист:

— У цього є справді сумна причина……

— Бракує витривалості?

— Я жодного разу не йшла за власною волею.

Я завжди влаштовувалася з наміром працювати там до кінця днів!

Але що робити, якщо господарі звільняють мене, як тільки я встигаю хоч якось обжитися?

— Хочете сказати, що вас щоразу звільняли?

— Так, якщо казати прямо, то саме так……

— Хм, і рекомендаційних листів немає?

— Працювали в стількох місцях? І жодного листа?

— У цього, аналогічно, є справді дуже сумна причина.

Якби в них було достатньо людяності, щоб дати рекомендаційні листи, вони б не влаштовували масових звільнень.

Проклинаючи своїх колишніх працедавців, я натягнула посмішку.

Гострі окуляри економки гостро зблиснули:

— А ця адреса…… хіба це не заїжджий двір?

— Так, усе вірно.

— Ви в столиці вже стільки років, і досі не маєте належного житла?

— І в цього теж є справді дуже сумна причина……

Хоча вам це, мабуть, не цікаво.

«Ах, якби вони послухали, це ж була б така захоплива історія!»

Якби вони мене прийняли, я б могла так барвисто розповісти про те, як у мене був дім, а потім його не стало!

Але вирази облич інтерв'юерів були суворими й холодними.

Я інтуїтивно відчула:

«Земля горить під ногами».

Зважаючи на атмосферу, ця співбесіда була провалена.

Якщо так, залишався лише один хід…

«Я не хотіла доходити до такого……»

Поправляючи тісний тугий корсет, я просто впала на килим.

Глухий стукіт!

Чорна спідниця красиво розпласталася по підлозі.

— Що… що ви робите…

— Якщо ви мене візьмете, я робитиму абсолютно, абсолютно все!

Раз усе зайшло так далеко, залишалося тиснути на жалість!

Я міцно зчепила пальці й вигукнула з безмежною тугою:

— Мені справді, обов'язково потрібна робота саме в цьому маєтку! Я благаю вас від щирого серця!

Зробити голос тремтячим і вогким було простіше простішого.

«За мої переконання!»

За моє власне житло!

«За щирі почуття!»

За посмішку мого невзаємного кохання!

«Благаю, дайте мені побачити, як Ют Белвіт щиро посміхається хоча б один раз!»

— Що… що за… та ви що, божевільна……

— Моє бажання працювати перевищує завзяття будь-якого іншого кандидата, я пишаюся цим!

Будь ласка, прийміть мене!

Я нахилилася так низько, ніби збиралася розбити чоло об підлогу.

— Кхм! Перш за все — підведіть голову!

— Тобто, панно Фосо, ви хочете сказати, що готові працювати навіть безкоштовно, аби тільки вас узяли?

— Що?

Чому розмова повернула в таке русло?

Я кліпала очима, намагаючись виглядати якомога жалібніше, і замахала руками:

— Навіщо ви кажете такі жахливі речі……

— …

— Ми ж працюємо, щоб заробляти на життя, якщо не буде платні, на що я житиму…… ха-ха.

— ……

— Все, що я можу віддати маєтку — це моє тіло й моя душа.

Платню віддавати зась.

«Хоча душу я вже віддала іншій людині».

На співбесідах завжди треба трохи перебільшувати!

— ……Ось воно що. Кхм, зрозуміло.

Здається, стратегія жалю спрацювала, бо атмосфера трохи розрядилася.

— Тоді на цьому…

— Зачекайте.

Економка, яка мовчала відтоді, як я впала на килим, поставила запитання:

— Панно Фосо, ви справді можете робити все, що завгодно?