Розділ 49 — Розділ 49

— Про що ти взагалі кажеш?

— А, під цими двома я мав на увазі головну героїню й головного героя.

— Та я не про це, а про те……

— Їх треба зачинити.

Що він взагалі верзе, коли в нього з чола цівкою ллється кров?

Я краєм рукава витерла дрібні крапельки крові, що виступили на його шкірі.

— Я зрозуміла, тож нумо спочатку обробимо рану.

Взявши його за вогку від поту руку, я відвела його до своєї кімнати. Ют, який мовчки йшов слідом, трохи схилив голову набік:

— А ми йдемо не до мого кабінету?

— Я вислухаю пояснення й одразу піду до пані. Хоч я вже й запізнилася…… але виправдаюся графом.

— А що з господарем?

— Та нічого особливого. Нумо спочатку з тобою розберемося.

Відкривши першу шухляду, я дістала дезінфікувальний засіб, вату, пінцет тощо. У нього не лише чоло, а й коліно було геть червоним.

— Куди ти так поспішав, що аж біг? Йшов би собі спокійно.

— Я просто хотів якнайшвидше тобі розповісти.

— Якби ти втратив бодай краплю крові, це була б втрата світового масштабу.

— ……А?

— Що таке? Можеш трохи підкачати штанину?

Варто було підняти штанину, як відкрилася зсіла кров та здерта шкіра.

Ют продовжував неспокійно хитати тулубом, почуваючись не у своїй тарілці:

— Я й сам можу це зробити.

— Самому ж незручно. З найпростішою допомогою я й сама непогано справляюся.

— Я не про те, що не довіряю тобі……

Хоч би що він казав, поки Ют совався й нервував, перев'язка була вже закінчена.

З-поміж густого чубчика ледь виглядала біла марля.

«У нього така біла шкіра, що її майже й непомітно».

Поки я накладала марлю, повіки, які він слухняно опустив, раптово піднялися. Моє обличчя, що відбивалося в його зелених очах, було занадто близько.

Я швидко відсіла на край ліжка, збільшуючи відстань:

— Ти знайшов причину?

— Звісно.

— І ми можемо це вирішити?

— Тут навіть вирішувати нічого.

«Проблема не в головній героїні, а……»

Невідома рідкісна хвороба.

Ют казав, що якщо не вилікувати недугу, на яку має захворіти пані, то щасливий фінал буде просто неможливим.

«Навіть якщо вона й прийме освідчення, їй доведеться відмовити. Якщо є ризик знову померти, вона ж не зможе зі спокійною душею крутити роман».

Саме тому він і вирушив до Ронди.

З припущення, що це може бути пов'язано з особливою тілесною конституцією жителів Ронди або місцевої королівської родини.

— Це виявилося проблемою, яка й не була проблемою зовсім.

— Якщо так, то це добре, але до чого тут раптово зачинити їх?

— Як ти гадаєш, у чому їхня фундаментальна проблема?

— У тому, що шлюб за розрахунком — це форма шлюбу, де не враховуються бажання обох сторін?

Хоча бажання графа були активно враховані.

— Це ж так застаріло. Наче тебе продають людині, яку ти в очі не бачила…… хіба ні?

— Ні, ну, у широкому сенсі це правда, але……

У його ледве помітній посмішці з'явилася невелика тріщина.

Швидко кліпаючи очима, Ют миттєво опанував свій вираз обличчя:

— Кхм, вони обидва майже ніколи не були щирими одне з одним.

— ……

— І головна героїня, і головний герой зазвичай тримають рот на замку й говорять лише очима. Ти й сама це краще за будь-кого знаєш, правда?

— Якщо подумати, то так воно і є.

Граф сам по собі був небагатослівним чоловіком.

А пані, хоч і щебетала переді мною без зупину, поруч із чоловіком поводилася як учениця під поглядом вчителя.

— Їм треба відверто пояснити свої обставини, поділитися почуттями, але в нинішній ситуації……

Та де там.

Я тяжко зітхнула, погоджуючись із думкою Юта:

— Великий будинок — це справжня проблема. Тут же стільки місць, де можна сховатися? От якби їм доводилося ніяково перетинатися навіть по дорозі до туалету, тоді б діло зрушило з мертвої точки.

Його біле чоло злегка насупилося.

Поплескуючи себе по стегну, Ют розплився в широкій посмішці:

— Отож, якщо вони самі не збираються розмовляти, ми маємо влаштувати їм для цього умови.

— ……

— Як тобі?

— Оскільки проблема в тому, що вони не розмовляють, ми просто зачинимо їх, щоб у них не було іншого виходу, окрім як говорити?

— Саме так.

Кадик Юта важко сіпнувся, коли він ковтнув слину.

З якогось дива він виглядав збентеженим.

— А що, цілком розумно?

І зовсім не варто так нервувати.

Я знову й знову обмірковувала задум Юта й подумки оцінювала його:

— Оригінальна ідея. І ефективна.

— Правда ж?

— І як ти до такого додумався?

Якщо проблема в тому, що вони не розмовляють, то треба просто змусити їх говорити!

І не треба сушити собі голову — це був справді очевидний і чіткий спосіб вирішення.

От тільки……

— Тільки от із цим твоїм «зачинити» є одна проблема.

***

Немає відповідного місця.

«Яке б звичайне місце ми не обрали, граф просто виб'є двері й вийде».

Незважаючи на те, що він не був майстром меча, граф володів мечем, тож відрізнявся від пересічної дорослої людини.

— Це буде непросто……

— Що саме?

— А, вибач.

Вона випнула губи, жуючи шматочок торта.

Айріс, яку я зустріла вперше після настання нового року, кивнула підборіддям, підганяючи мене з відповіддю:

— Та що там таке? Розкажи мені.

— Та це……

— А раптом я зможу чимось допомогти?

Шукаю місце, з якого навіть слон не зможе вибратися?

І ти підкажеш, як краще зачинити двох людей?

«Принаймні, вона точно не донесе на мене, якщо я розповім».

Я без особливих сподівань коротко описала ситуацію.

І тоді Айріс бадьорим як ніколи тоном мовила:

— Та в таких справах я справжня експертка!

— ……А?

— Перш за все, важливо, щоб не було вікон.

Її дзвінкий голос опустився на тон нижче.

Озирнувшись праворуч і ліворуч, Айріс нахилилася до мене й пошепки мовила:

— Якщо є вікно, його можна розбити й утекти, або ж погрожувати уламками скла.

— …

— Знайти саме місце я тобі не допоможу, але краще за мене ніхто не знає, яке саме приміщення підійде.

— Звідки……?

— Що стосується утримання під замком, то тут мені немає рівних! У мене чималий досвід.

— ……

— Ой, не хвилюйся. Я була не тією, хто зачиняє, а тією, кого зачиняли.

Це ж ще дивніше!

Як взагалі треба жити, щоб мати такий досвід?

Айріс, грайливо посміхаючись, розв'язала стрічку, що прикрашала її волосся, і продемонструвала наочно:

— Вузол треба в'язати ось так, щоб він не розв'язався. Ти ж спритна, тож швидко навчишся.

— Послухай…

— А що робитимете з матеріалом? Залежно від мети, мотузки теж мають бути різними.

— Айріс.

— А які у них зріст і вага? Це дивовижно важливе питання…

— Ми не збираємося так серйозно когось ув'язнювати!

Не збираємося, не збираємося, не збираємося……

Я відчула на собі зиркаючі погляди від стійки.

Я низько нахилилася й тихо прошепотіла, заледве рухаючи губами:

— Як ти взагалі жила до зустрічі зі мною?

— Та так…… Я ніколи серйозно не травмувалася.

Бути зачиненою в замкненому просторі, ще й зв'язаною без зручностей, і при цьому жодного разу не травмуватися.

Це, тобто……

«Краще не думати про це далі».

Я вирішила вдати, ніби не знаю таємного минулого своєї подруги.

У світі ж є чимало людей із найрізноманітнішими захопленнями.

«Айріс уже доросла, ну, гм, мабуть, у цьому немає нічого страшного».

Хоч я й дізналася таємницю, яку воліла б ніколи не знати, але здобуток усе ж був.

«Забрати гострі предмети, а меблів поставити якнайменше, бо їх можуть кинути……»

Я дізналася про належну структуру та деталі інтер'єру для утримання під замком.

Це була інформація, яку справді не купиш ні за які гроші.

***

Розплющивши очі, вона побачила незнайому стелю.

Клара повільно закліпала й сіла.

Затишні м'які плюшеві іграшки, солодкуватий аромат.

Повернувши голову на джерело запаху, вона побачила барвистий торт та чайний сервіз.

«Сон?»

Це нагадувало пейзаж із дитячої казки, яку вона читала в дитинстві.

Однак Клара одразу зрозуміла, що ситуація зовсім не така безтурботна, як у тій казці.

— Ой, лячно як.

Смоляно-чорне волосся, непохитне підборіддя та виразна грудна клітка.

Єдиний чоловік Клари невдовзі розплющив очі.

— ……Що?

Як тільки в його затуманених очах з'явилося фокус і він побачив свою дружину, чоловік розгубленим тоном мовив:

— Сон?

— Ні, це не сон.

— Що за……

— Я й сама не зовсім розумію, що сталося.

Чоловік, повільно кліпаючи, навіть не озирнувся довкола, а одразу попрямував до дверей.

Клац.

Двері не відчинялися.

Клац-клац.

Бум! Бум!

Хоч скільки б сили він прикладав, двері не піддавалися, і на обличчі чоловіка з'явилася настороженість. Жили на його передпліччях здулися ще дужче.

— Графе, будь ласка, заспокойтеся.

Кларі спочатку хотілося, щоб він прикрив свій оголений торс, але…

Поки чоловік боровся з дверима, які не бажали відчинятися, дружина активно водила очима, намагаючись заспокоїти чоловіка.

— О?

І тоді вона помітила одну підказку.

— Подивіться сюди. Тут щось написано.

— Написано?

Як і казала Клара, на одній зі стін було чітко викарбувано коротке речення.

— Це письменність Ронди.

— Письменність Ронди відома й мені.

— Це королівські писемні знаки, тож звичайні люди їх майже не використовують. Отже, тут написано……

Губи, що так сміливо відкрилися, на мить заніміли.

Клара дуже повільно переклала речення:

— «Кімната, з якої можна вийти, лише сказавши щиру правду».

Де ж це, в дідька, вони опинилися?

Примітка: хахаха, а мені більше цікавить не де вони опинились, а ЯК вони опинились там ахахха. Я вже уявляю як Сонет та Ют сперши Клару та Карлайла собі на плечі спокійно тащать їх в це місце ааххахаха.