Розділ 50 — Розділ 50

— Невже там справді нікого немає?

— Гей! Не знаю, хто вигадав цю дурницю, але…

З-за стіни тьмяно лунав різкий голос.

«Нічогенька гучність».

Коли я перевіряла все заздалегідь, то за зачиненими дверима майже нічого не було чути.

Я по черзі розминала плечі й глибоко зітхала.

— Прокинулися?

— Тільки-но.

Ют Белвіт, навіть не знявши білого халата, прибіг і гепнувся поруч зі мною.

— Ти так наморилася, перетягуючи меблі. Я теж хотів допомогти…

— Лікарю, ви мусите приймати пацієнтів. Старша служниця нам сприяла, тож усе минуло добре.

Атмосфера в маєтку геть зіпсувалася, і важливість цієї проблеми усвідомила не я одна.

«Вони одружені вже понад рік! Доки вони збираються мовчати?!»

Вона так щиро схопилася за скроні, аж трусилася від обурення.

«І про існування цієї кімнати вона нам розповіла».

Людина, яка віддала маєтку свою молодість, справді вирізнялася особливою обізнаністю.

Ют Белвіт косо поглянув на міцно замкнену клямку й мовив:

— Я й не знав, що в маєтку є таке місце.

— Маєток старовинний, тому й так.

У кімнаті не було вікон, двері виявилися настільки важкими, що їх мусили відчиняти аж четверо дорослих чоловіків, а стіни були обклеєні рожевими шпалерами… Для чого це приміщення використовували раніше, я… справді не хотіла знати.

«Добре, що браку рук не відчувалося».

Якби я сама виносила меблі й наклеювала нові шпалери, то не впоралася б так швидко.

«Я останнім часом така зайнята…»

«Ви ж зможете це зробити, правда?»

«Ні, ну правда, я зайнята навчанням новоприбулих дівчат…»

«А?»

Карен дуже допомогла.

Поки я поринала у спогади, лунав голос графа:

— «Кімната, вийти з якої можна, лише сказавши правду»?! Що за безглузді вибрики!

І це було не без підстав.

«Бо якщо ви не заговорите, ми вас не випустимо».

Його гучний гнів відчувався навіть тут, проте страшно не було.

Мене турбувало зовсім інше.

— Усе буде гаразд?

— Що саме?

— Якщо вони просидять у замкненому просторі занадто довго, це може спричинити якісь проблеми.

— У жодного з них немає клаустрофобії. І синдрому подразненого кишечника теж немає.

Ют Белвіт надійно всміхнувся й зустрівся зі мною поглядом.

— Я перевірив це заздалегідь. Пів дня вони точно витримають.

— І снодійне ти взяв найслабше?

— Для головної героїні. А от головному герою я дав дещо міцніше.

— Головне, щоб із пані все було гаразд.

А щодо того, матиме сам господар якісь наслідки чи ні, мені байдуже.

Я тісно притулилася до стіни й встановила підслуховувальний пристрій, який приніс Ют Белвіт.

Конструкція була простою, тож користуватися ним виявилося нескладно.

— Може, даремно ми винесли навіть ліжко?

— Ні, все правильно зробили. Якби не винесли, вони б замість розмов перейшли до тілесних пестощів.

— …

— Ми з тобою читали чимало історій, де героїв замикають для розмови, а вони починають займатися зовсім іншим.

— Але ж їх справді зачинили, хіба вони стануть робити таке в подібній ситуації?

Це вже свідчило б не про відсутність відчуття небезпеки, а про абсолютну бездумність.

Коли я тихо заперечила, Ют м'яко додав:

— Головні герої завжди перевершують наші фантазії.

— Дідько! Справді нікого немає?!

— Гм?

Втомлений голос і сухий стукіт підборів ставали дедалі ближчими.

— Що ви обидвоє тут робите?

— Там справді нікого немає? Молфіоне! Ти ж помічник, як ти можеш…

Його карі очі повільно розширилися.

Помічник графа Молфіон, підійшовши впритул, по черзі подивився на мене, на Юта й на важкі двері.

«От халепа».

Ми не пояснили все помічнику графа як слід.

Не з якоїсь особливої причини, а просто тому, що так було набагато простіше.

«Якби ми сказали йому заздалегідь, це могло б дійти до графа й усе зіпсувати».

Тому ми й вдавали, ніби нічого не знаємо, але в підсумку попалися.

«Людина, яка зазвичай сидить безвилазно у своєму кабінеті…»

Чому сьогодні він прийшов аж сюди, у найвіддаленіший куток маєтку?

Його темно-карі зіниці пильно дивилися на нас, вимагаючи пояснень.

— Ну, тобто, це один із способів тренування терпіння у дорослих…

— Пан із пані взагалі не розмовляють між собою, тож я їх зачинив.

…Чи можна ось так просто казати правду?

Ют Белвіт зі спокійним виразом обличчя без вагань продовжив:

— Це питання можна розв’язати, якщо вони просто відверто поговорять, але вони без кінця прискіпуються до підлеглих.

— Юте, якщо ти так казатимеш…

— Хіба це не краще, ніж безпідставно підозрювати одне одного в зраді?

Крізь лінзи його окулярів важко було розгледіти думки.

Його темно-каштанове волосся недбало скуйовдилося.

— Тобто, лікарю, ви хочете сказати, що пан якийсь час перебуватиме там у замкненому просторі?

— Десь пів дня.

— Ура!

«Ура»?

Це був аж надто бадьорий вигук для людини, яка щойно дізналася про ув'язнення свого господаря.

Помічник графа широко роззявив рота, позіхнув і мовив:

— Охо-хо, тоді я піду трохи посплю.

Чоловік розвернувся й без жодних вагань рішучим кроком пішов геть.

«Вау, хоч це й не мені казати…»

Але цей маєток працює просто дивовижно.

Як би там не було, байдужість помічника графа грала нам на руку. Ми притулили вуха до маленької слухавка з двох боків.

— Де ти навчився користуватися підслуховувальним пристроєм?

— Використовував на попередній роботі. Колись потрапив у чужий любовний конфлікт.

Тоді мене спіймали і навіть по голові дісталося.

«Порівняно з тим випадком, зараз усе дуже навіть непогано».

З того боку слухавки не лунало жодного звуку.

— Може, ми щось неправильно налаштували?..

— Мабуть, вони просто мовчать.

Ют мав рацію.

Лише за тридцять хвилин голос пані із тріском пролунав у динаміку:

— Здається, ті слова на дверях — правда. Ми мусимо сказати щось щире… чи не так?

Нарешті.

Я ненадовго відхилила гарячу щоку, а потім знову притулила вухо.

— Ви можете не вірити в те, що я зараз скажу.

Чути було звук глибокого вдиху.

— Ні, ви, напевно, не зможете повірити. Але це неважливо. Насправді я… насправді…

— Насправді?

— Я знаю майбутнє. Якщо точніше, я померла й повернулася до життя.

Історія пані, яку я досі чула лише в здогадах Юта, розгорталася тепер наживо.

Поки пані все пояснювала, граф не мовив жодного слова.

— Мені було страшно. Я боялася, що коли вийду на вулицю, усе справді скінчиться.

— …

— Адже все залишалося таким самим. Служниці знову насміхалися з моєї їжі, а ви не звертали на мене уваги.

— Це…

— Але все змінилося. Служниці змінилися, я зустріла Сонет… Ох, Сонет — це дівчина, яка була поруч зі мною, коли я помирала. Завдяки їй я змогла… хоч якось витримати це.

«Ось виявляється, яка була історія».

Я згадала її надто бурхливу радість під час нашої першої зустрічі.

Отримувати таку прихильність за те, чого я насправді не робила, було ніяково.

Потилицю чомусь залоскотало.

«Чи варто мені взагалі це слухати?»

Я вже хотіла трохи відсторонитися, але профіль Юта висловлював надзвичайну серйозність.

Тим часом розповідь пані наближалася до кульмінації.

— Я збиралася знайти спосіб вижити й покинути маєток.

— О, ось чому ви постійно…

— Я вважала, що це місце надто хороше для мене.

— Надто хороше? Якщо ви не моя дружина, то це місце взагалі не потрібне.

— Я не хотіла бути для вас тягарем. Тому я так чинила… але ви були таким добрим…

Я й раніше про це думала, але пані варто було б підвищити свої вимоги до «доброти».

— Тоді що це за блакитна стрічка?

— Звідки ви…

Пані навіть не розізлилася через те, що він нишпорив за її спиною, а просто сумирно пояснила:

— Це торговець інформацією. Я просила його знайти лікаря, якому можна довіряти.

— І це все?

— Ще я просила створити для мене нову особистість…

— …Ось воно що. Так ось у чому річ.

— Ви вірите мені?

— Бо це сказала моя дружина.

— …

— Дякую, що в другому житті ви знову стали моєю дружиною.

— Графе…

«Здається, усе закінчилося?»

Я вже збиралася відчинити двері, як тихе хлипання привернуло мою увагу. Просто поруч зі мною.

— Юте?

— Ні, нічого.

«Нічого», це зовсім не «нічого»!

Кутики його м'яких очей і перенісся дивно почервоніли. Він виглядав так, ніби щойно зронив кілька сльозинок.

«Що ж робити?»

Коли хтось близький плакав, я завжди втрачала спокій. А надто, якщо цей чоловік — той, хто мені подобається.

Я похапцем помахала руками в повітрі, а потім пригорнула його сріблясту голову до себе.

Так, як мама робила для мене в дитинстві.

«Чи я все правильно роблю?..»

Я виразно відчувала м'якість його чубчика у себе на плечі.

«І скільки мені так стояти?»

Якраз тоді, коли калатання мого серця стало настільки гучним, що я чула його власними вухами, його рівний лоб відсторонився.

— …Дружба — це справді чудово.

— Аха, ну так. Що ж, авжеж…

Усередині все переверталося.

Я вже подумувала втекти, кинувши це підслуховування, як слухавка знову загула.

— Отже, дружина мене не ненавидить?

— Я ніколи не відчувала до вас ненависті.

— Що б не сталося, я не дозволю свої дружині померти.

Оце так.

— Я не залишу вас саму.

Пролунав шелест одягу.

А потім…

— Зачекайте, хмп…!

«Невже, будь ласка, о ні».

Ми з Ютом рефлекторно обмінялися поглядами.

Кутики очей, які ще мить тому були червоними, тепер роздратовано зморщилися.

З того боку слухавки виразно чулися звуки того, як їхні язики віталися й вели бурхливі дискусії.

— Зачекайте, граф…

— Клич мене на ім'я.

— Кар… Карлайле…

Ах,

справді,

— Я хочу додому…

— Я хочу додому…