Розділ 51 — Розділ 51

— Для початку відчинимо двері?

Сонет, яка ще мить тому стискала перенісся, запропонувала це з абсолютно невимушеним виглядом.

Чмок! Хлюп!

Звуки палких поцілунків усе ще виразно лунали з підслуховувача.

Ют Белвіт виглядав геть виснаженим.

— А, ну так, треба витягати…

Вони ж спеціально винесли ліжко, аби ті не займалися подібним в таємній кімнаті.

Але така сміливість — упевнено рухатися далі, не звертаючи уваги на інтер'єр, — була цілком у дусі головних героїв.

Велика долоня повільно провела по блідому обличчю. Сонет мовчки чекала, поки Ют опанує себе.

— І як нам витягти їх природно?..

— Га?

— Якщо ми просто так відчинимо двері, вони одразу зрозуміють, що це наші підступи. Головний герой може й здається таким, але він зовсім не дурний.

З-під чубчика трохи піднялися бузкові брови.

Сонет, трохи помовчавши, видала чітку пропозицію:

— Ти залишайся тут.

— Що?

— А я почну он звідти.

Без зайвих пояснень її струнка постать хутко віддалилася. Опинившись на кінці коридору, Сонет закрокувала швидше, ніж зазвичай, і закричала:

— Юте! Ти часом не бачив пані?

— А, що?

— Пані! Я шукаю її, бо ніде не можу знайти! Нашу пані! Ох! Куди ж це поділася пані?!

Голос лунав надзвичайно гучно.

Настільки, щоб його почули люди за товстими дверима.

Зрозумівши задум подруги із запізненням, Ют Белвіт теж підхопив потрібну тональність.

«Якщо діяти так, то можна заодно вирішити й інше питання…»

У його зелених очах спалахнув дивний вогник.

— Пані? Я теж її шукаю!

— А ти чого?

— Пам'ятаєш назву хвороби, про яку ти запитувала? Про яку просила дізнатися пані. Я знайшов причину!

— Сонет! Сонет!

Приманка спрацювала миттєво.

— Сонет! Я тут! Випусти мене звідси!

— Оце так, пані?

Сонет з підкреслено невинуватим виглядом підвищила голос:

— Пані? Це ви, пані?

— Так! Це я, Сонет! Випусти мене!

— Зачекайте хвилинку! Я зараз вас витягну!

Запевнивши її з повним надійності голосом, Сонет водночас зняла підслуховувальний пристрій зі стіни.

Скласти приладдя до валізи було завданням Юта.

Як тільки зняли запасний замок, з приміщення швидко визирнула білява кучерява голівка.

— Сонет!

— Пані! Чому ви в такому місці? Я так злякалася, коли не змогла вас знайти!

— Я була тут не із власної волі, двері просто не відчинялися!..

— Але ж двері навіть не були замкнені?

— …Е-е? Не були замкнені?

— Так. Ми просто штовхнули їх разом із лікарем, ось і все.

Сонет і Ют штовхали з одного боку, а граф тягнув з іншого — двері відчинилися просто тому, що сумарне зусилля зрівнялося…

Проте графське подружжя, яке не здогадувалося про це, здивовано перезирнулося.

«Як для людей, які провели в замкненому просторі кілька годин, колір обличчя у них аж надто здоровий».

Хоча очі й губи трохи набрякли.

Втім, Ют вирішив не замислюватися над тим, чому в них набрякли ще й губи.

Тим часом спільниця Юта зі стурбованим обличчям погладила сніжно-біле волосся.

— Нічого не сталося? У вас таке червоне обличчя.

— Та, та нічого такого…! То-точно! До речі, те, що казав лікар трохи раніше…

— Вибачте, пані. Ви не хотіли питати в лікаря маєтку, але він — єдиний фахівець, якого я знаю найкраще, тому…

— Це не має значення.

— Облиш виправдання. Ти що, справді знайшов причину хвороби?

Граф, який досі мовчав, квапив Юта.

— Це лише моя гіпотеза, але…

Піддавшись натиску графського подружжя, Ют удав, ніби поступається, і завчасно підготував кілька заспокійливих слів. Йому зовсім не хотілося, аби до його слів причіплялися чи перекладали на нього відповідальність у майбутньому, хоч це й малоймовірно.

— Спочатку панна Сонет звернулася до мене як від імені своєї знайомої та описала симптоми.

— Облиш дрібниці, яка назва хвороби? Яке лікування?

— Перш ніж відповісти, я хочу уточнити одне. Знайома, про яку говорила пані, вона з Ронди?

Відповідь була очевидною.

Як тільки головна героїня кивнула, Ют одразу продовжив:

— Жителі Ронди здебільшого споживають холодні овочеві страви. Вони використовують щонайменше спецій, і ви обидва знаєте, що їхня кухня за багатьма параметрами відрізняється від сельсінської.

— І що з того?

— Звичка так харчуватися збереглася тому, що вона найкраще підходить для організму рондійців. І навпаки: тривале споживання їжі, яка не підходить конституції тіла, може спричинити серйозні проблеми.

— Тобто…

— Навіть для Ронди це рідкісний випадок. Окрім звичайних подорожей, кількість рондійців, які постійно проживають в інших країнах, дуже мала. Чи не так, пані?

— Ви хочете сказати, що всі описані мною симптоми виникли через невідповідне харчування?

— Якщо це тривало не день, не два й не пару місяців… а якщо людина протягом дуууже довгого часу вживала лише невідповідну їжу.

— …

— Це швидше не лікування, а профілактика. Не варто силоміць їсти гарячу або перенасичену спеціями їжу, краще просто дотримуватися рондійського раціону.

Клара Еддівелл після переродження харчувалася переважно по-рондійськи.

«Про це неодноразово говорили на кухні, та й Сонет приділяла цьому увагу».

Отже, якщо дотримуватися цього й надалі, недуга, яка колись забрала життя графині, більше не повернеться.

Головна героїня мусила знати це краще за всіх.

Клара Еддівелл повільно покліпала. Її розтулені рожеві губи тремтіли.

— Ха-ха, ха… Справді? Невже саме через це, через таку причину…

З її боку це й справді могло викликати відчуття порожнечі.

«Але ж усе закінчилося добре, хіба це не чудово?»

Як би там не було, вона отримала додаткове життя та надійну родину.

— Дружино.

Широка долоня обійняла плечі графині. Опустивши й округливши плечі, головна героїня повільно мовила:

— Яке щастя…

У ту ж мить Ют Белвіт чітко це побачив.

У той момент, коли графиня, прихилившись до грудей графа, щось прошепотіла, цифри над головами двох головних героїв почали змінюватися в реальному часі.

Чому ви знову й знову прив'язуєтеся до смертельно хворої дружини (955/998)

Чому ви знову й знову прив'язуєтеся до смертельно хворої дружини (979/998)

Чому ви знову й знову прив'язуєтеся до смертельно хворої дружини (998/998)

Одразу після цього в повітрі виник новий, досі незнайомий напис:

[Вітаємо!]

[Уламок ∎ ∎ (1/3)]

***

Один роман закінчився.

Хоча чіткого усвідомлення цього не було, полегшена атмосфера в маєтку слугувала тому доказом.

«Та й Ют каже, що все точно завершено».

Втім, як для людини, яка закрила велику справу, він виглядав навіть тривожнішим, ніж зазвичай.

Навіть не знявши медичних окулярів, Ют Белвіт щось занотовував, виводячи фрази на кшталт «період оригіналу», «кандидати в головні герої» тощо.

— До речі, є щось, що ти хочеш отримати?

— Га?

— Завдяки тобі все вдалося завершити. Це вперше, коли я довів справу до фіналу. Я справді дуже вдячний, тож кажи, не соромся.

«Я ж просто робила те, що прописано в контракті, навіщо окремо дякувати?»

«Хоча якщо подумати, що саме я зробила…»

Хм, мабуть, він і справді може бути мені трохи більш вдячним.

Я подивилася на свої коротко підстрижені нігті й мовила:

— Чи можу я називати тебе ангелом?

— …Що?

Ют Белвіт, який мав прекрасний профіль, гарно виглядав і в анфас.

Чоловік, із запізненням відвівши погляд від столу, збентежено запитав:

— Тобі теж подобається моє обличчя?

— А хіба є хтось, кому твоє обличчя не подобається?

Навіть якби в людини очі були на п'ятах, вона б не змогла так думати.

Зовнішність Юта Белвіта була чимось близьким до істини, поза будь-якими оцінками.

— Ну, е-е, це якось…

— Я називатиму так лиш зрідка.

Раніше я хвилювалася б, що він помилково сприйме це за залицяння, але тепер усе було інакше.

Адже Ют Белвіт повністю виключив мене з групи ризику тих, хто може освідчитися.

— …Якщо лише зрідка, то, ну, гаразд.

— Зрозуміла, ангеле. До речі, а це що таке?

Поруч із папером, де він робив записи, був розкладений барвистий каталог.

— Кажуть, це новоімпортовані талісмани.

— …Що?

— Камінь, який рятує від біди; браслет, що здійснює найсильніші бажання; таємничі карти, які провіщають майбутнє…

Краще б це був жарт, але зелені очі Юта Белвіта були надзвичайно серйозними.

«Це ж усе шахрайство».

Більшість товарів у каталозі були обведені кружечками.

— Навіщо ти купуєш речі, створені для того, щоб дурити чужинців?..

— Ні, Сонет. У цьому світі перемагає романтика.

— Чи годує тебе твоя романтика… Ти що, справді зібрався це купувати?

— Так. Зараз і замовляю…

— Навіть не думай!

«Що б цей хлопець робив без мене?»

Коли я рішуче почала його зупиняти, Ют надув губи й почав заперечувати:

— Взагалі-то такі речі мають найбільшу силу, коли в них вкладаєш щирість, але другорядних персонажів це не стосується…

— Ось це! Не можна просто взяти це?!