Розділ 5 — Розділ 5

— Ви добре попрацювали.

Чоловік, який сидів у кафетерії на першому поверсі заїжджого двору, помітивши мене, злегка помахав рукою.

Зелені очі сповнені сонячного сяйві, нагадувало смарагдове море.

«З такою красою можна було б і цілу країну продати».

Звісно, якби він справді спробував продати, я б заявила в поліцію.

Що ближче я підходила до Юта Белвіта, то більш мої щоки червоніли.

— Ви ж провалилися, правда?

Це була справді прекрасна посмішка.

Оскільки його обличчя від природи мало приязний вигляд, варто було йому трохи заплющити очі, як це одразу перетворювалося на чарівну посмішку.

Раніше в мене не було нагоди бачити його так близько, тож усе було гаразд, але……

«Він настільки гарний, що мене зараз знудить».

Блювати перед людиною, яка тобі подобається — це вже занадто.

Тож насамперед……

— Так, я провалилася.

Треба спочатку збити цю посмішку!

— О……

Брови й губи, що злетіли вгору, повернулися на місце. Тільки тоді я змогла нарешті нормально зітхнути.

Ют зніяковіло почухав щоку й пробурмотів:

— Ви зайшли з посмішкою, тож я подумав, що ви пройшли……

— Я? Та ні? Коли це я посміхалася?

— ……Мабуть, мені здалося.

Його рівні брови трохи зсунулися.

Намагаючись хоч якось мене втішити, Ют Белвіт скривив губи й мовив:

— У цих людей зовсім немає очей, якщо вони відмовили панні Сонет.

— Отож-бо й воно! Якби мене взяли, я б працювала на них, наче віл!

— ……Аж так?

Чоловік, який легким рухом погладив свою білосніжну шию, поволі додав:

— Працюйте стільки, скільки вам платять. Хіба в житті не треба віддавати стільки ж, скільки отримуєш?

«Віддавати стільки ж, скільки отримуєш»?

Я згадала контракт, який ми уклали нещодавно.

Праця, яку я надам — це подарунок, а будинок, який я отримаю — це оплата за послугу…

«Якщо рахувати так, то в цьому контракті щось не сходиться».

Якщо міркувати тверезо……

— Ви ж моя цінна колега, панно Сонет.

Здається, він має рацію.

— Колега.

— Партнерка — теж чудово, або спільниця. Чи…… тимчасова розділювачка долі?

Посмішка на його губах нагадувала травневі конвалії.

Я заворожено витріщалася на це видовище, а потім здригнулася всім тілом.

«Знову, знову! Зараз не час милуватися його обличчям».

Навіть якщо Ют Белвіт має святу зовнішність, вона не вирішить нагальних проблем.

— І що ж нам тепер робити?

— Що ви маєте на увазі під «що робити»?

— Я ж провалила співбесіду. Оголошення про набір слуг з'являються не так вже й часто.

Особливо рідко відкриті набори влаштовували давні й шляхетні родини.

«Майже завжди беруть за рекомендаціями знайомих».

Адміністрації немає сенсу брати неперевірених новачків.

— На вакансію прибиральниці найближчим часом місця не звільняться, а на кухні люди змінюються вкрай рідко……

Може, краще спробувати пробитися в садівниці?

«Якби там були діти, я б подалася в гувернантки».

Але чекати, склавши руки, на дитину, яка невідомо коли народиться, я не могла.

— Дивно.

— Що саме?

Ют, який пильно дивився на мене, коротко пояснив:

— Та ні…… Мені здалося, що ви набагато серйозніші, ніж я думав.

— Звісно, серйозна! А як інакше?

— Не знав, що ви аж так перейматиметеся цим.

— Ми ж домовилися.

— Так. Домовилися.

— На кону мій дім.

Хоч як би яким неймовірно гарним був Ют Белвіт і хоч як би сильно він мені подобався, я не була настільки дурною, щоб сліпо вірити кожному його слову.

«Роман цей світ чи ні».

Навіть якщо пояснення Юта Белвіта були брехнею наполовину чи й більше, мені було байдуже.

«Якщо він правий — це дивовижно, а якщо ні……»

Мені просто потрібно облаштувати собі затишне гніздечко.

— А, точно. Дім. Дім же був.

Його обличчя, яке досі було дивно похмурим, миттєво прояснилося.

Спершись ліктями на стіл, він нахилився до мене:

— Не хвилюйтеся. Якщо ми будемо разом, то швидко з усім розберемося.

— Можете відвернути обличчя?

Бо в мене серце калатає.

— В-вибачте.

— За що ви вибачаєтеся?

Хоча щойно я ледь не зустріла янгола й ледь не потрапила в пекло, Ют Белвіт мав вибачатися лише за одне: за те, що він один і його не можна видати по одному примірнику в кожну родину.

Притиснувши спину до спинки стільця, Ют плавно змінив тему:

— Хай там як, не переймайтеся надто сильно. Нагода ще випаде.

— Справді……?

— Бо я пройшов. З завтрашнього дня стаю до роботи.

— Справді?

— Якщо в маєтку з'явиться вільне місце, я докладу всіх зусиль, щоб одразу проштовхнути туди вас, панно Сонет.

— Вас узяли особистим лікарем? Як це вдалося так швидко?

— Медики зараз у ціні. До того ж граф загрібає до себе всіх лікарів, яких тільки може знайти.

— Але ж у нього вже має бути чимало власних лікарів?

Шляхетні особи рідко довіряють своє тіло комусь одному.

Щонайменше п'ятьом, а то й до двох десятків.

«Досі граф був один, тож до двадцяти навряд чи доходило, але все одно — навіщо?»

Ют, ніби прочитавши мої думки, легковажно пояснив:

— Нещодавно в нього з'явилася графиня.

— Але ж один додатковий лікар нічого особливого не змінить. Хіба що вони б шукали лікарку……

— Звідки мені знати, що в голові у головного героя.

Здавалося, Юту це було не надто цікаво.

— Якби я знала, що так буде, то й сама б вивчилася на лікарку. Шкода, мізків не вистачить.

— Мати якусь навичку — це, звісно, добре…… але краще не треба.

Його сріблясте волосся м'яко заколисалося з боку в бік.

Ют мовив уже без жодної посмішки:

— Бути лікарем — це робота, де дуже важко зберегти життя.

— Але ж вони рятують інших?

— Панно Сонет, знаєте, яка найголовніша чеснота для лікаря?

Це була раптова вікторина.

— Відповідальність? Етичні норми?

— Ні, кмітливість та витривалість.

— ……?

— Бо за найменшої небезпеки треба кидатися навтьоки.

Це жарт?

Жарт же, правда?

Проте його глибокі зелені очі були серйозніші, ніж будь-коли.

— Особливо якщо захворіє господиня — треба тікати не озираючись.

— Про що ви взагалі кажете?

— Звісно, я не кажу, що треба тікати щоразу, як хтось захворіє. Є кілька випадків. Якщо застуда підозріла, або якщо діагноз ніяк не встановлюється……

Тікай.

Несказане далі слово легко читалося без слів.

Ют із ще більшим жалем пробурмотів:

— Якби я знав раніше, що це за світ, не став би вчитися на лікаря.

— А на кого б училися?

— Навчився б чогось іншого. Меча або магії……

— Але ж це теж не кожному дано.

З мечем ще куди не йшло, але для магії потрібне вроджене вміння користуватися маною.

— У вашій родині були маги?

— Ні, але…… я гарний, тож ймовірність того, що я був би вправним у чомусь із цього, дуже висока.

Що це? Така впевненість у собі виглядала мило.

— До чого тут обличчя?

— Це найбазовіше неписане правило романтики.

Ют Белвіт казав нісенітниці…… дуже солодким голосом.

— Але якби я пішов тим шляхом, смертність була б куди вищою. Тож краще вже так.

У якому світі він там взагалі веде боротьбу?

«Аж хочеться битися разом із ним».

— Хай там як, панно Сонет, ви поки відпочивайте. Я щось вигадаю.

— Як?

— Якось.

Його голос звучав так само, як і тоді, коли він підійшов до мене, і запитав чи вірю я в романтику.

І через кілька днів.

— Е-ем, це ж ви Сонет Фоса?

— Так, це я.

— Ви зможете стати до роботи відзавтра, ні, відсьогодні з вечора?

***

Споконвіку казали, що маєток із частою зміною слуг — погане місце роботи.

Але……

«Яке це має значення?»

Для дівчини без даху над головою робота в маєтку, де надають житло й харчування — це вже величезне щастя.

— Кажете, працювали на кухні?

— Так, близько двох років.

Опустимо той факт, що мене щоразу звільняли після чищення картоплі.

«У сумі ж виходить два роки».

Шеф-кухарка навіть не глянула мені в обличчя, швидко промовивши:

— Приготування на сьогодні завершено. Твоє перше завдання…

— Так!

— Віднести цю їжу пані. Подача їжі — це теж твій обов'язок…… якщо вона взагалі їстиме.

«Навіть подача їжі»?

Зазвичай для цього є окремі служниці.

«Чи тут дивно розподіляють обов'язки»?

Тому перший день роботи став для попередниць останнім?

Будь-хто, хто попрацював у кількох маєтках, з першого ж дня розуміє, які тут умови.

Цей графський дім……

— Якщо пані знову пропустить прийом їжі, пан влаштує нам пекло, май це на увазі.

Просто безвідповідальний.

— Не роби дурниць. Якщо не хочеш закінчити так само, як ті дівчата, яких вигнали до тебе.

Я за звичкою натягнула посмішку й кивнула:

— Я буду обережною.

А чому їх вигнали, я з'ясую пізніше.

Зараз найважливіше……

Зупинившись перед величезними дверима, я глибоко вдихнула.

Людина, якій я мушу сподобатися найбільше в цьому місці — там, за цими дверима.

— Пані, я принесла вам обід.