Розділ 6 — Розділ 6
Розділ 6 — Розділ 6
— Пані?
Подумавши, що вона не почула, я постукала знову, але відповіді так і не послідувало.
«Вона навмисно не відчиняє?»
Але я не могла стояти так вічно.
«Погано буде, якщо все піде шкереберть від самого початку».
З великими труднощами діставшись сюди, я не могла дозволити собі вилетіти геть лише через те, що не змогла подати обід.
«— А що я маю робити, коли влаштуюся служницею?»
«— Вам потрібно зблизитися з головною героїнею. У даному випадку — з графинею».
Шляхетна пані — це ж не власниця сусідньої пекарні.
Хоч зараз і були часи, коли титули купувалися за гроші, а міщани засідали в парламенті……
Ют казав це з таким байдужим виглядом, ніби сучасні суспільні порядки його зовсім не хвилювали:
«— Як ви думаєте, хто найбільше впливає на героїв романтики?»
«— Ну, раз це романтика…… кохана людина?»
«— Правильно. А далі?»
«— Сім'я?»
«— Найближчі підлеглі. Помічники, особисті служниці чи фрейліни — щось таке».
А потім додав, що зазвичай у героїв романтики немає родини чи друзів, а якщо й є, то краще б не було.
«Невже в усіх героїв романтики зіпсований характер?»
Мені було цікаво, але тоді я надто замилувалася його обличчям, тож не розпитала як слід.
Не можна було залишати це ось так напризволяще……!
«— Якщо людина каже: "Чому поруч із ним моє серце калатає швидше?", хтось поруч має підказати: "Здається, ви закохані!", дати пораду чи передати слова… У романтичних історіях таких людей називають……»
«— Дурниками?»
«— ……Помічниками».
Служницям у романтиці теж доводиться робити невигідну роботу.
«— Спочатку здобудьте її прихильність».
«— Легко сказати, але на кухні з нею не так і просто перетнутися…»
«— Я вірю у вас, панно Сонет».
«— Я спробую».
Не треба було піддаватися на це святе обличчя!
Я постукала по ручці візка й погрозливо витріщилася на двері.
Треба хоча б побачити її, щоб зблизитися чи зробити щось подібне.
«Але ж я не можу просто так узяти й відчинити двері».
За таке навіть економка звільнила б мене того ж дня.
«Ют казав, що в неї точно не черствий характер».
Хоч підстави для цього твердження були вельми сумнівні.
«— Мабуть, вона тендітна й сором'язлива».
«— Звідки ви знаєте?»
«— Бачив один раз, у неї фізіономія така».
А далі він бурмотів якісь незрозумілі речі про одержимих чоловіків та переродження, тож я це просто ігнорувала й милувалася його обличчям.
«І що з того, що вона тендітна, якщо не відчиняє двері?»
Спроби звернутись до совісті тут теж навряд чи……
……А чому б і ні?
«Зазвичай я б такого не робила, але……»
Якщо шанс бути звільненою і так високий, треба використати всі можливості.
Притулившись щокою до масивних дверей, я демонстративно зітхнула:
— Ох, і що ж мені робити…
Моя скарга, вимовлена з особливою чіткістю, луною розійшлася коридором:
— Якщо вона так і не вийде, мене звільнять навіть без платні……
Головне — розтягувати кінці слів, але зберігати чітку дикцію.
— Якщо мене знову звільнять, чим я платитиму за житло……
Хоча житла, за яке треба платити, у мене й немає.
— Що ж я скажу мамі…… Вона так засмутиться.
Тому я їй нічого й не казатиму.
— Тату, де б ти зараз не був, що ж мені робити?
Мій затишний милий дім!
Згадавши про це, я знову шмигнула носом.
Кхм.
Після того, як я кілька разів шмигнула носом перед дверима, зсередини долинув тихий голос:
— За…… заходьте……!
— Так!
Зрадівши в душі, я штовхнула візок.
Спальня, що сполучалася з гардеробною, була більшою за весь мій попередній знімний дім.
А господиня цього місця, головна героїня романтики, тобто графиня……
«Перехідний вік?»
Шукаючи її очима, я помітила, що вона накрилася ковдрою з головою.
«Я робила так само, коли в дитинстві сварилася з мамою».
Силует під ковдрою не рухався ні на міліметр.
— Пані?
— …
— Де накрити обід? У вас є улюблене місце?
— ……
— Поки що я поставлю все на столик углибі кімнати.
Поки я розставляла всі гарячі страви, від яких ішла пара, графиня жодного разу не підняла ковдру.
Тік, так, тік, так……
У кімнаті лунав лише стукіт секундної стрілки.
Моя шия змокріла від поту.
«Про таке я не думала».
Краще б вона дала мені ляпаса за нахабство, ніж оце все.
«Треба ж хоч щось сказати, щоб зблизитися……»
Слуги не говорять, якщо господар не запитує.
А якщо й відкривають рота з власної волі, то лише по необхідності.
«І що я маю зараз сказати?»
Що їжа холоне, тож краще з'їсти її швидше?
Чи що навіть коли вона так лежить, усе одно видно, як вона злегка ворушиться?
«Ех, байдуже».
Подивившись на цей згорток, я вирішила просто привітатися.
Загалом за етикетом треба дивитися господарю в обличчя, але що поробиш.
Я підійшла до самого ліжка.
З-під згорнутої ковдри визирало кілька пасм довгого світлого волосся.
— Перепрошую, що не відрекомендувалася одразу. Я відсьогодні працюю тут…
Оп!
У цей момент людина, згорнута, наче буріто, раптово вискочила з-під ковдри.
— Сонет?
— ……Сонет Фоса, так, усе вірно……
Що це за…… звідки вона знає?
Графиня, що зненацька винирнула з ковдри, оглянула мене з ніг до голови, й її обличчя скривилося:
— Сонет? Це справді Сонет?
— Так. Рада знайомству, пані.
— Рада…… рада…… Так, рада, ми ж уперше……
Що таке? Це страшно.
Вискочивши з ковдри, графиня охопила руками свої щоки й щось пробурмотіла:
— Боже мій, то це справді…… Справді не сон……
— Пані, обід…
— Чому, як ти опинилася тут уже зараз, ах……
— Вам треба спершу поїсти……
Судячи зі слів шеф-кухарки, вона не їла вже досить довго.
Рожеві очі, що пильно дивилися на мене, палали.
Причин я не знала, але це було краще за байдужість, хоча я й сумнівалася, чи в правильному напрямку все йде.
— Скільки…… скільки тобі років?
— Нещодавно виповнилося 24 роки.
— Боже мій, і справді. Така молода. Молоденька. Така молода, зовсім іще дівча……
«Але ж ви виглядаєте ще молодшою, пані».
Через округлі риси обличчя й тендітну статуру графиня виглядала максимум років на двадцять.
«Схожа на біле кроленя».
Її довгі й густі вії приязно тріпотіли.
«— Спочатку здобудьте її прихильність».
……А це виявилося простіше, ніж я думала?
З якоїсь причини графині я, здається, вельми сподобалася.
Вона торкалася моїх плечей, а з її очей рясно капали сльози:
— Це справді Сонет. Точно вона. Це не сон……
Ого, аж так?
Ніжні щоки миттєво змокріли від сліз.
— Е-ем, пані?
— Хник. Справді, хник, і тут знову, хник, мені, о-о-о-о……
Я взагалі не розуміла, що вона белькоче.
Я хотіла втерти їй сльози, але перекрити цей зламаний кран не було жодної змоги.
— Хни-и-ик…… Соне-е-ет……
— Але звідки ви знаєте моє ім'я……?
— Як, кхм, я, хник, могла б тебе забути? Тільки ти моя……
— Пані, заспокойтеся, будь ласка……
Та й грець із ним!
Я облишила спроби вести діалог і зосередилася на тому, щоб заспокоїти графиню.
«Для початку зближення цього вистачить».
Раз вона так ридає при першій же зустрічі, то до статусу найкращих подруг лишилося зовсім трохи.
Уявивши собі ці обнадійливі перспективи, я поплескала її по тендітній спині.
У цей момент луною розійшлися важкі кроки.
— Що тут відбувається?
Морозний погляд, упертий вираз обличчя.
— Ха…… Знову це.
Графиня, яка досі ридала, від несподіванки здригнулася, закліпала очима й гикнула.
Чорні очі графа зупинилися на мені:
— Це нова служниця?
— Так, пане.
— Чудово. Значить, і речей з собою забирати не доведеться.
— Що ви маєте на увазі……
Те, що він сказав далі, було цілком очікуваним:
— Щоб ноги твоєї більше не було в моєму маєтку. І навіть не сподівайся знайти роботу в столиці…
— Р-раптом, що це за слова такі?
А ось такої реакції я не очікувала.
Графиня вискочила з ліжка, стала переді мною й закричала:
— Як ви можете казати нашій Сонет такі жорстокі слова……!
— ……Нашій?
Гострі кутики його очей стали ще холоднішими:
— Хех, «нашій». Ви що, знайомі з цією служницею вже давно?
Отож-бо й я про це.
— Це, це не так, але……!
— Тоді в чому річ?
— Чому ви раптово звільняєте ні в чому не винну служницю!
Отож-бо й воно.
— Ні в чому не винну? Великодушність і дурість — це різні речі. Вона навіть із подачею обіду впоратися не може, довівши графиню до такого…
— С-Сонет просто втішала мене! Вона зовсім не така, як ті попередні дівчата!
— ……Ха-ха.
Температура в спальні впала градусів на п'ять.
Я якомога смиренніше опустила очі.
— Досі ви тримали рот на замку, тож я думав, що ви не знаєте нашої мови, але, схоже, це не так.
— Це…
— Досить. Ей ти, як тебе звати?
— Сонет Фоса.
— Ти…
Примітка: ото мєрзкий мужик