Розділ 7 — Розділ 7

— За тобою я спостерігатиму особливо пильно.

Справді……?

Перше місце в списку найнепотрібніших речей на роботі посідає саме увага працедавця.

Граф окинув мене зловісним поглядом і пішов геть.

«І що це за владність така……»

Він же не державних зрадників допитує.

Я змогла важко видихнути лише після того, як граф повністю зник із очей. Мої долоні були вогкими від поту.

— Ти в порядку, Сонет?

— Я в порядку, пані.

— Зазвичай він не такий холодний…… А може й такий.

Жінка, яка щось бурмотіла про те, яким він є чи не був раніше, міцно стиснула мої долоні у своїх.

Її білі вії затріпотіли, наче крила метелика:

— Якщо тебе хтось скривдить, обов'язково скажи мені. Я обов'язково щось вигадаю й допоможу.

— Дякую за турботу.

— Ти ж моя благодійниця, Сонет.

— Але ж у мене сьогодні лише перший робочий день.

— Є свої причини. Хі-хі.

Навіщо вона так щемливо посміхається, зрозуміло хіба що їй одній.

«Так і має бути?»

Мені страшенно кортіло запитати про це в чоловіка, який десь мав мешкати в цьому маєтку.

«Але якщо так піде й далі, складнощів бути не повинно».

Спершу я гадала, як же мені зблизитися зі шляхетною пані……

Натомість вона сама накопичила до мене чимало прихильності, про яку я й гадки не мала.

«Хоча це трохи й моторошно».

Що добре, те добре.

«Якщо часто перетинатися з нею, вдаючи, що це випадковість, та одночасно розмовляти, ми ж швидко станемо близькими?»

Ще того дня я свято в це вірила.

Навіть не підозрюючи про існування критичної проблеми.

***

— Гей, ти! Досі не готова?

— Усе вже майже зроблено!

— Найменша!

— Так!

— Ти чому не йдеш? Скільки можна тебе кликати!

— Уже біжу!

Так, критична проблема.

Я справді…… пекельно зайнята.

«Вони що, подуріли?»

Мені доводилося поратися в маєтку й удвох із десятьма іншими слугами, але графський дім — це був зовсім інший рівень.

«Звідки тут стільки гостей!»

Мабуть, саме через це, окрім першого дня, мені більше ніхто не доручав подавати обід.

«На попередній роботі все було зовсім не так!»

Згадавши минуле місце роботи, куди сторонні майже не заходили, у мене аж у носі закрутило.

«З боку й зрозуміти не можна було, живуть там люди чи ні».

Завдяки цьому працювати там було непогано.

«Рівно до весілля».

Відколи з'явилася наречена, кухня божеволіла щодня, видаючи на кожен прийом їжі нові страви.

Інгредієнти не повинні повторюватися, способи приготування теж……

«Мені суворо наказували, щоб упродовж місяця жодна страва не повторювалася».

Завдяки цьому менш ніж за пів року я стала експерткою з обробки будь-яких продуктів.

Звісно, піком тієї кар'єри стала цвітна капуста, після якої мені й вказали на двері.

— Гей, новенька! Геть розслабилася, чи що? Скільки казати, а ти й досі інгредієнти не…

— Ось, тримайте!

Кошик з акуратно почищеною молодою картоплею миттєво зник.

Втираючи спітніле чоло, я металася з одного кінця кухні в інший:

— Сюди!

— Гей!

— Ти, отам!

На кухні щодня панував справжній гармидер.

«Отож люди й звільняються після першого ж дня!»

Точної причини я не чула, але з висоти свого досвіду на шести, ні, семи роботах можу сказати напевно.

Така інтенсивність праці — це найвищий рівень у галузі.

«Не дарма мене терміново покликали».

Навіть на самій кухні рук катастрофічно бракувало.

«Хоча проблема була не лише в цьому».

Головна причина, яка піднімала складність роботи до нудоти, була зовсім в іншому.

«Уже скоро мають прийти».

На кухні, де щойно завершилася чергова підготовка до прийому їжі, з'явилася служниця з головного корпусу, штовхаючи перед собою візок.

— Це……

— Обід пані.

Люди, які знеможено сиділи по всіх кутках кухні, підхопилися на ноги.

Слуга біля входу спритно зняв срібну кришку з таці.

Десятки пар очей спрямувалися в одне місце.

— Цього разу теж, невже……

— Ні, тільки не це, благаю. Я просто хочу взяти відпустку……

Посеред людей, які молилися, склавши долоні, шеф-кухарка урочисто мовила:

— Знову…… вона майже нічого не з'їла.

Погляд шеф-кухарки потемнів від туги. І не лише її — обличчя всіх кухонних працівників укрила тінь.

«Якби ми готували страви для поминок, й тоді було б більше життя».

Шеф-кухарка потерла обличчя гладкими пухкими долонями:

— Ха…… Я зараз збожеволію. Та що ж не так……!

Жінка середнього віку, у якої на шиї аж напнулися жили, раптом натягнула посмішку.

Клац, клац — гучні оплески луною розійшлися кухнею:

— Це все тому, що ми недостатньо постаралися. Чи не так? Може, крем їй не до смаку?

— Може, змінимо спеції?

— Точно! Якраз отримали спеції в подарунок.

Поважно кивнувши, шеф-кухарка пішла геть, мовивши, що має все дослідити.

Решта людей у різних позах розвалилися на місцях і забурмотіли:

— Ох, знову……

— Хтось може просто спитати в неї?

— A якщо пан дізнається?

Ха-а-а-а……

Важкі зітхання лунали з усіх боків.

Головною причиною, яка робила життя на кухні ще важчим, була вибагливість пані в їжі.

«Хоча це навіть не вибагливість».

Вона не з'їдала й десятини з того, що їй подавали.

Звісно, хто може змусити дорослу людину їсти те, чого вона не хоче……

«Але проблема в тому, що кожного разу граф виміщає гнів на шеф-кухарці».

Шеф-кухарка в свою чергу гримає на інших кухарів, ті — на помічників, а помічники……

Цей ланцюжок докорів був безкінечним.

Завдяки цьому мені теж діставалося……

— Закінчи все строго до 4 ранку!

— Зрозуміла.

Порожня кухня.

Мене залишили наодинці з трьома сотнями цибулин.

— Вирішили з новенької всі соки вичавити.

Коли бракує рук і часу, схопити новеньку й вичавити з неї душу — найпростіше рішення.

«Це ж найвигідніше».

Я чистила, мила й різала цибулю з величезної купи, одну за одною.

Обробляти цибулю я могла навіть із заплющеними очима.

Проблема була лише в її кількості.

— Уночі люди мають спати……

В очах дедалі більше щипало від солоних сліз, а цибулі чомусь не ставало менше.

«Що це за головна героїня, яка так перебирає харчами?»

Хіба героїня роману не має бути ідеальною, без жодної вади?

«І про що тільки думає Ют……»

Ми в одному маєтку, а я й разу не бачила його обличчя.

«У будь-якому разі, у нього є якийсь план……»

Зараз найважливішим було охайно почистити ці 300 цибулин.

«Коли ми зблизимося, найперше спитаю, яку їжу вона любить».

Тоді я хоча б звільнюся від цієї важкої праці.

Тим часом сонце зайшло, довкола запанувала тиша.

У цій тиші, де лунав лише шелест цибулевого лушпиння, раптом пролунали чужі кроки.

Тук.

Тук-тук.

Тук-тук-тук.

Кроки ставали дедалі ближчими.

Крізь прочинені двері проникло помаранчеве світло.

Маленька постать, озираючись на всі боки, наближалася до мене.

«Ще трохи — і вона наступить на цибулю».

— Перепрошую…

— А-а-а-а-а-а-а-а!

— ……Оу.

Я проґавила момент, коли треба було злякатися.

Помаранчеве світло наблизилося настільки, що аж у очах закололо.

Жінка в нічній сорочці, здригаючись усім тілом, забурмотіла:

— Привид? Привид з портрета, який блукає маєтком щоночі? А, ні. Я ж теж привид?

— ……

— Точно, я ж і є привид! Значить, е-ем, мені немає чого боятися…… чи є?

— Пані, ви людина.

— А-а-а-аг!

Графиня, яка відсахнулася назад, із запізненням вигукнула:

— С-Сонет?

— Так, пані.

— Що ти тут робиш? Чому в тебе таке обличчя?

— Якщо моє обличчя вам неприємне, я можу повернутися…

— Та ні ж! Воно ж усе в сльозах. Хто це зробив, га?

Рука без ліхтаря схопила мене за щоку.

М'який великий палець провів під моїм оком.

— Я чистила цибулю.

— З вимкненим світлом?

— Я не вимикала, просто не вмикала.

— Чому? Невже тобі наказали працювати в темряві?

— Я можу робити це й із заплющеними очима. А ви якими вітрами тут, пані?

— Я…… я просто……

Її щоки, осяяні світлом ліхтаря, позолотіли рум'янцем.

Білосніжні вії поволі опускалися й піднімалися.

— ……Трохи зголодніла.

То їжте нормально під час обіду!

«Якщо тричі на день залишати все на тарілці, звісно, зголоднієш».

Витираючи сльози, я провела її до дерев'яного стільця:

— Сідайте сюди, пані.

— Ой?

Я тримала це для себе, якщо зголоднію вночі……!

Я дістала пудинг, зроблений кілька днів тому із залишків продуктів, і поставила його на стіл.

Пружна карамельна поверхня випромінювала такий солодкий аромат, що аж слинка текла.

— З'їжте хоч це поки що.

— ……

— Поки ви їстимете, я приготую щось швидке…… Пані?

Великі краплі сліз котилися по її віям.

Графиня з обличчям, схожим на розмоклий у воді хліб, мовила:

— Ти про все знала. Правда ж?

Я?