Розділ 8 — Розділ 8

Що за ситуація?

Я віддала їй прихований смаколик, а пані ніяк не припиняє плакати.

— Ти з самого початку про мене, весь час……

Слова, які виривалися з її вуст окремими уривками, я взагалі не могла зрозуміти.

Я легенько потягнула тарілку на себе, щоб сльози не капали в пудинг.

Пані все ще стискала срібну ложку й ридала:

— Як, кхм, ти дізналася?

— ……Про що, пані?

— Що в моїй країні їжу зазвичай їдять холодною.

У її країні?

Обмірковуючи це дивне слово, я згадала забуту інформацію.

«Ах, точно, вона ж іноземка».

Вона так добре розмовляла сельсінською, що я й забула.

Новина про те, що заради союзу двох держав граф Еддівелл одружується з принцесою якогось там королівства, нещодавно була гарячою темою для обговорень.

— Не думала, що зможу скуштувати тут смак батьківщини.

— Смак батьківщини?

— Оце.

Пані вказала на білу полуницю розміром із намистину.

«Та це ж залишки, які ми, слуги, поділили між собою після прикрашання верху».

Маленька срібна ложка легенько торкнулася холодного пудингу.

— Щоб для мене, кхм, зробити таке. Дякую тобі.

— …

— Ви приготували це, бо хвилювалися, що я сумуватиму за батьківщиною? Боялися, що в мене почнеться туга за домом?

«Я про таке благородне й не думала».

Але що добре, те добре, тож я просто промовчала й посміхнулася.

Графиня повільно, смакуючи кожен шматочок, їла білу полуницю:

— Сельсінська їжа надто гаряча й має надто гострий аромат, мені важко її їсти.

— Якби ви наказали, для вас приготували б їжу за вашим смаком.

— Але ж тепер я сельсінка. На мене й так дивляться вовком, а якщо я ще й виказуватиму, що іноземка, буде тільки гірше……

Причину я розуміла, але……

«Краще б вона вередувала й давала вказівки, тоді всі були б щасливі».

Принаймні шеф-кухарка точно зустріла б це з відкритими обіймами.

— То ви через це голодували увесь цей час?

— Це… не через це……!

— Усі так хвилюються.

Побоюючись не те що не побачити відпустки, а отримати звільнення.

Щоразу, коли їжу для графині відправляли й забирали назад, на кухні панувала напружена атмосфера.

— Хвилюються? Не може цього бути.

— Це правда, пані.

— Н-ну, звісно, якщо це Сонет, то таке можливо……

Плескаючи губами, пані перевела погляд на пудинг.

Маленька срібна ложка рухалася повільно:

— Справді дуже смачно, Сонет.

— Я рада.

— Я завжди хотіла це сказати. Що це смачно……

Знову ці розмови від яких сироти по шкірі.

Я непомітно погладила свої передпліччя, де висипали сироти.

«Якщо спитати в Юта, він пояснить причину?»

Людина, яку я бачу вперше в житті, постійно вдає, ніби знає мене.

«Якби в неї було таке обличчя, я б упізнала її, навіть просто перетнувшись на вулиці».

Але те, що в моїй пам'яті її немає, означає, що ми справді ніколи не бачилися.

«Вона ж щойно щось казала про привида».

Невже головна героїня романтики може бути привидом?

Я спокійно поклала руку на плече пані.

На щастя, вона була матеріальною.

У момент, коли я збиралася природно забрати руку, її рожеві очі прикувалися до мене:

— Чому ж я не знала? Що ти така добросердна.

Звісно, що не знали, ми ж бачимося ледь не вперше……

Я хотіла заперечити, але вирішила просто промовчати.

Іноді незнання — це ліки.

Смачно вплівши пудинг розміром із кулак, пані вперше свіжо й щиро посміхнулася:

— Завдяки тобі я нарешті поїла смачного.

— Я можу готувати для вас це коли завгодно.

— Справді?

Під цим приводом ми бачитимемося частіше й зблизимося, тож я тільки за.

«Хоча й сумніваюся, чи потрібно нам ставати ще ближчими……»

Рожеві очі не відривалися від мене:

— Звісно, це правда. І щодо улюблених страв — будь ласка, кажіть про них на кухню в будь-який час. Вони справді зроблять усе, що завгодно.

— Але все одно це якось…… як-не-як, а я графиня.

— Якщо це вам не до смаку, не потрібно змушувати себе звикати.

— Але ж вони й рецептів таких не знають……

— З цим розберуться на кухні.

Все одно, якщо так піде й далі, шеф-кухарка просто втече, заявивши, що пішла освоювати кухні народів світу.

Тож чіткі вказівки були б куди ефективнішими й кращими для всіх.

— Вам краще добре харчуватися.

— ……Я подумаю про це.

Гаразд.

Цього цілком достатньо.

«У крайньому разі сама куплю кулінарну книгу тієї країни та почитаю».

Якщо роботи поменшає, можна буде спробувати й удавані «випадкові» зустрічі.

«Здається, ми вже трохи зблизилися».

Раз є такий прогрес, то найближчим часом треба відвідати Юта Белвіта.

І зовсім не тому, що я чула, ніби новий лікар носить окуляри під час огляду!

Це виключно заради швидкого завершення контракту!

Без краплі прихованого мотиву!

Суто заради придбання власного житла!

— Дякую, завдяки вам я вперше за довгий час смачно поїла.

— Ви мені лестите. Тоді гарного вечора…

— Я б хотіла прогулятися……

Рожеві очі благально заколивалися.

Лише тоді я зрозуміла, чого хоче графиня:

— Я супроводжуватиму вас.

***

Задній двір був сповнений пахощів квітів.

Я хоч і сказала, що супроводжуватиму її, але насправді була тут уперше.

«Бо із другого дня безперервно стирчала на кухні».

Та й слугам самостійно вештатися заднім двором заборонено.

На щастя, графині просто була потрібна компанія, тож вона впевнено крокувала сама.

«Я чула, що після весілля вона майже не виходила зі спальні».

Але її хода була без жодних вагань.

— Не знаю, скільки вже часу я так не гуляла.

Легкий край її спідниці зашелестів.

Ніжна долоня схопила мене за зап'ястя й потягнула за собою:

— Якщо піти сюди, можна побачити сакуру.

— П-пані. Руку……

— Та що такого? Ти ж завжди першою…… А, ні.

Юте-е-е-е!

«Кого ти мені доручив?!»

Придушивши крик, я напівбігла слідом за пані.

По обидва боки алеї буйно цвіли білі й червоні квіти.

— Не знаю, скільки вже часу я не відчувала такого спокою.

Волосся, осяяне місячним сяйвом, набуло ніжно-блакитного відтінку.

У тихому саду лунав м'який голос пані:

— Як ти знаєш, я з дуже маленької країни. Вона за площею менша навіть за столицю Сельсіна.

Я взагалі цього не знала. Але моя голова слухняно кивнула в такт.

— Я й сама знаю, що зараз геть не тягну на господиню графського дому.

Мені варто втішити її й сказати, що це не так?

Поки я намагалася вгадати думки високоповажної особи, вона продовжила:

— Деякі служниці казали, що в графа була інша пара.

— Не може…… бути.

Щоб у романтиці в головного героя було дві пари — про таке я зроду не чула.

— Граф теж не хотів мене.

— ……

— Раз я вже дісталася сюди…… не варто більше бути для нього тягарем.

— І що ви збираєтеся робити?

— Розлучитися чи…

— Ні в якому разі!

Оце так біда. Де той Ют Белвіт!

Якою би я не була новенькою у романтиці, але навіть я знаю, що цей жанр не закінчується розлученням.

«Він же не мав на увазі розірвати все на шматки, коли казав завершити історію!»

Я трохи нахилила плечі й зустрілася поглядом із пані:

— Ну, це, тобто……!

Знала б — почитала б трохи романтики!

Що має казати служниця, коли головна героїня збирається розлучитися з головним героєм?

«Романтика — це ж стосунки, кохання, любов між двома людьми. Кохання — це, отже……»

— Сонет?

— К-кохає……!

— Що?

— Навіть якщо господар кохає вас, пані?

— ……Про що ти кажеш?

На її рожевих губах з'явилася легка посмішка:

— Та що ти таке кажеш, ти хіба не бачила вираз обличчя графа? Він не кохає мене.

— Може, він просто соромиться?

— Що за…… що за нісенітниці……

Я й сама вважаю, що це нісенітниця.

Але хіба це зараз важливо?

— Т-тобто він просто так соромиться, що його обличчя кам'яніє, варто йому лише глянути на вас, пані!

— ……

— У вас така неймовірна краса, що він кожного разу просто в шоці, коли бачить вас!

— Та що ти таке кажеш, де у світі є такі люди?

— Звісно є! Просто перед моїми очима.

Брехня, звісно.

«Це я про Юта, а не про пані, але така людина принаймні існує».

Пані якийсь час не могла вимовити й слова, лише повторювала «е-ем».

Скориставшись паузою, я знову запитала, чи розлучиться вона, якщо господар її кохає:

— Ну, такого точно не буде…

— Дружино?

О, винуватець з'явився.

Господар маєтку беззвучно виріс просто навпроти пані:

— Що ви робите тут сама о такій порі?

Сама? Схоже, мене тут взагалі не помічають.

Тоді мені можна йти?

Затамувавши подих, я тихо зробила крок назад.

— Я хотіла…… подивитися на квіти.

— Ось як…… Я проведу вас.

Мене й справді не помічають.

Під руку, крокуючи поруч, подружжя йшло під дощем із пелюсток сакури.

Статний чоловік простягнув руку й провів по її білявому волоссю:

— Тут пелюстка.

— Ах……

Яка краса…

— Ой-йой!

Порив вітру з пелюстками сакури налетів і на мене.

Пелюстки цілою купою залетіли мені просто в рот.

Тху!

***

— Панно Сонееет!

Що це за сяйво з самого ранку……

Чоловік, якого кілька днів і видно не було, виринув ніби з картини.

Підбігши, наче зійшов із полотна, Ют Белвіт ніжно охопив мої плечі — він що, освідчується? — й вигукнув:

— Що, в біса, ви коїте?!