Розділ 40 — Показушник-ґе

– У цей прекрасний день із безкрайніми пейзажами та приємною погодою ми радо вітаємо 67-і щорічні осінні спортивні змагання старшої школи № 2 міста Ліян. Учні, серед так званого всебічного розвитку моральності, інтелекту, фізичної підготовки, естетики та праці, “фізичний” аспект стосується саме спорту.

Змагання ще навіть не розпочалися, а трибуни вже переповнені. Всі несуть стільці з класів на поле, а сходи заповнені людьми.

Голос завуча Дзяна лунав по всій школі:

– Зміцнюйте своє тіло, любіть спорт і відчуйте дух спорту. Я знаю, що ви всі зайняті навчанням у звичайні дні, але сьогодні ви можете вільно літати на полі і потіти досхочу…

– Чому тут так багато людей? Пропустіть нас.

Учні, які мали вільно літати на полі, тепер застрягли на сходах. Дзвінкі та шурхотливі звуки лунали по всьому коридору, спричиняючи затор, наче це була ранкова година пік, і виходу не було.

3-й клас застряг у коридорі перед своїм кабінетом, залишивши нікому місця для проходу. Ті, хто не зміг протиснутися, були змушені залишитися у своїх класах.

Стілець Вань Да залишився біля входу, але ніхто не знав, куди він подівся. Через кілька хвилин він нарешті зміг протиснутися крізь натовп і вигукнув:

– Клянуся, це був кошмар! Ми застрягли з пʼятого поверху аж до першого, а в старому навчальному корпусі було ще гірше – на другому і третьому поверхах відбувалися зіткнення!

– Якби це був я, я б уже давно переніс стілець униз, – сказав Хе Джао, тягнучи стілець до задніх дверей класу. Побачивши величну сцену зовні, він вирішив не йти далі, а просто сів у дверях. Поклавши в рот цукерку, він сказав: – От побачите, тут ми застрягнемо ще хвилин на десять.

Сказавши це, він обернувся, щоб подивитися на Сє Ю.

– Старина Сє, підійдеш сюди?

Сє Ю не зрушив з місця. Він лежав на столі із заплющеними очима і сказав:

– Ні, дякую, ти любиш тиснутися в натовпі?

– Допоможи мені причепити номерок. Сам ззаду не дістану, – сказав Хе Джао, показуючи номер, виданий спортивним комітетом. Це був шматок тканини, який від багаторазового використання вже трохи пожовтів, із надрукованими чотирма цифрами. – Давай швидше, я ж надія всього села.

Сє Ю не відреагував.

Хе Джао продовжував базікати, й тоді Сє Ю сів і сказав:

– Вань Да, давай, причепи номерок надії всього села.

– … – Вань Да, якого незрозумілим чином втягнули в розмову.

Він глянув ліворуч, праворуч, і зустрівся поглядом із Хе Джао. Той нічого не сказав, але тиша промовляла красномовніше за слова. Вань Да безпомилково прочитав на його обличчі: « Будь розумним і відвали. Я хочу, щоб це зробив мій сусід по парті, а ти тільки спробуй наблизитись ». Тож Вань Да відвернув голову і вдавав, що не чує:

– Ох, чого воно не рухається? Скільки ще будуть перегороджувати прохід?

– … – Сє Ю.

Хе Джао подумки поставив Вань Да лайк. Потім відсунув стілець назад, поклав на парту булавки та номерок.

– Дякую, маленький друже.

Сє Ю узяв булавку й щиро хотів його зарізати.

Хе Джао сидів спиною до Сє Ю, відкинувшись на спинку стільця. Вань Да стояв у дверях і дивився на нього зі складним виразом обличчя. Хе Джао посміхнувся і навіть нахабно підняв руку, показавши жест «клас».

Вань Да похитав головою, не в силах на це дивитися.

Сє Ю причепив номерок до Хе Джао з усіх чотирьох кутів, а потім безжально штурхнув його стілець і байдуже кинув:

– Готово.

Хе Джао потягнувся назад, щоб намацати, й виявив, що Сє Ю приколов його дуже акуратно. Він уже хотів похвалити, та Сє Ю знову штурхнув його.

Класу 3 не пощастило – їх поставили в маленькому куточку навпроти трибун, просто під палючим сонцем. Потім кожен клас марширував у строю на стадіон. Лов Веньцян переодягнувся в туалеті спортзалу і тримав табличку класу попереду. Хе Джао і Сє Ю йшли за ним, по одному з кожного боку. За словами Сю Цінцін: “ Хе Джао й Сє Ю – це обличчя нашого класу, тож триматимемося за рахунок них двох ”. Щоправда, наміри Сю Цінцін виглядати ефектно інші класи зрозуміли зовсім по-іншому.

Вони дивилися, як 3-й клас марширував у строю, відчуваючи в своїх серцях лише страх. Навіть під фонову мелодію «Маршу добровольців», з двома авторитетами шкільного корпусу в першому ряду, які вели за собою понад тридцять однокласників, здавалося, що ще секунда, й вони закатають рукави та почнуть бійку.

Видовище було неймовірно дике.

Тож, незважаючи на те, що Лов Веньцян був одягнений так епатажно, ніхто не наважився сміятися з нього.

– Що з цими людьми? – Хе Джао трохи нахилив голову. – Ніхто не сміється? Хіба це не смішно? Коли з’явився той кросдресер з сусіднього класу, це ж був справжній фурор. Ми що, гірші? Наш клас програв?

– Може, просто занадто потворно, – відповів Сє Ю.

Мовби мечем у серце, Лов Веньцян з надривом спитав:

– …А ви взагалі колись думали про мої почуття?

Дводенні спортивні змагання передбачали забіг на довгу дистанцію завтра в другій половині дня, а сьогодні вони брали участь лише в одному виді спорту: віджиманнях, що проводилися в спортзалі.

Хоч уже й була осінь, полуденне сонце пекло нещадно, і спека давалася взнаки.

Хе Джао зняв куртку і накинув її на голову, щоб захиститися від сонця. Він подивився на свій телефон і побачив, що Вань Да десять хвилин тому надіслав йому посилання на допис у форумі.

Заголовок кричав: « Пряма трансляція! Двоє красенів-авторитетів з нашої школи роблять! Віджимання! Я вже вибухаю, як феєрверк! »

Пост вже зібрав понад тисячу коментарів і був у тренді на головній сторінці школи.

Хе Джао глянув на кілька фото й перша думка була – негайно закрити браузер. Він відчув, ніби щойно підняв надто гарячу картоплину й не міг зрозуміти, пече його через сонце чи від якогось дивного внутрішнього самозаймання.

Через деякий час Хе Джао знову відкрив пост... і потайки зберіг фотографії.

Фото було лише три, зняті в поганому внутрішньому освітленні й рукою явно не надто сміливою, ніби фотограф боявся, тож знімав крадькома. Вийшло розмите, з легкою імлою. Хоча вони були не дуже чіткими, двох головних героїв на фотографіях все одно можна було впізнати.

Не могло бути такого, щоб Вань Да зі своїм довгим язиком надіслав це тільки йому – певно, вже відправив у весь класний чат.

Хе Джао обережно штовхнув Сє Ю ліктем і запитав:

– ...Ти бачив це?

– Що побачив? – Сє Ю примружив очі, відчуваючи легку сонливість.

На спортмайданчику снували туди-сюди люди: студентські волонтери роз’їжджали на велосипедах, а 100-метровий бігун з їхнього класу, Дін Лянхва, розминався перед стартом. Сю Цінцін і її друзі вже почали писати для радіоконкурсу, тому кілька дівчат разом обмінювалися ідеями.

Хе Джао подумав: “ Що ще це може бути? Звісно, наш шип ”. Але вголос таке не скажеш, тож він лише зробив загадковий жест і кинув:

– Та те саме.

Сє Ю глянув на нього:

– Яке саме?

– …

Хе Джао завагався на мить, а потім поманив його пальцем. Сє Ю неохоче підійшов ближче до нього. Хе Джао підняв свою куртку і жестом показав Сє Ю, щоб той заліз під неї. Вони практично були носом до носа, стиснуті під однією курткою. Телефон Хе Джао лежав у нього на колінах, і Сє Ю довелося нахилитися, щоб побачити.

Сє Ю вдивлявся уважно.

Хе Джао не відводив погляду від потилиці юнака, пропускаючи пальці крізь його м’яке волосся й відчуваючи легкий виступ шийних хребців. І одразу пожалкував, що взагалі показав йому це.

Навіщо він це зробив? Чого саме хотів добитися?

Хе Джао сам не був певен, що намагався перевірити.

Сє Ю перегорнув кілька сторінок, коментарі були схожі один на одного, повні грубощів і вульгарних жартів. Гортаючи далі, він зупинив палець на 52-му коментарі: « Бля, хочу притиснути їхні голови разом! Цілуйтеся! Давайте, цілуйтеся! »

…

Сє Ю повільно моргнув і спокійно сказав:

– А, тепер бачу.

Хе Джао не знайшов, що відповісти, але раптом увесь 3-й клас позаду нього заволав так, ніби в них зайнялося:

– Ааа, давай!

Неподалік, на тренувальному майданчику, Дін Лянхва притулив руки до доріжки, присівши в готовності до старту. Коли пролунав постріл, він вистрілив, як ракета, навіть швидше, ніж тієї ночі, коли він збив старосту.

– Красень! Перше місце! – вигукнув Лов Веньцян, почервонівши від збудження, й розкинув руки: – Дін-Дін, хочу подарувати тобі обійми любові!

Дін Лянхва зазвичай був до неможливого сором’язливим, аж до рівня, який можна було б назвати соціальною фобією. Після змагання він лише несміливо всміхнувся й замахав руками:

– Ні-ні-ні, все гаразд.

Він витер піт і підійшов ближче, й Хе Джао теж його похвалив. Сє Ю здалося, що мовчати буде занадто холодно з його боку, тож він недбало кинув:

– Дін Хваляне, непогано.

– …

– Дін Лянхва, – Хе Джао погладив Сє Ю по голові і прошепотів: – Його звати Лянхва, коли ти це запамʼятаєш?

Учитель Тан сидів збоку, тримаючи горня з чаєм із ягодами годжі та купу зошитів на перевірку. Він виглядав точнісінько як літній чоловік, що гріється на сонці, аби отримати кальцій, і не втримався від зітхання:

– Молодість – це прекрасно, – у його очах читалася ностальгія за власними юними роками.

Староста класу тримав у руках книжку й, не відриваючись, повторював англійські слова, краєм ока спостерігаючи за змаганнями.

Невдовзі настала черга віджимань.

Як на зло, їхній учитель фізкультури був суддею, й коли учні з 3-го класу його побачили, у них відразу з’явився неспокій.

Учитель тримав у руках бланк для записів і промовив:

– Дивіться мені, виступіть як слід. Я ж вам спеціальне тренування давав. Якщо не ввійдете в першу вісімку – буде недобре… Ну, готуйтеся. Я дам вам хвилину.

Сє Ю перед змаганням зняв худі, залишившись лише у білій футболці з коротким рукавом. Хе Джао глянув на нього й задумливо прокоментував:

– З меншою кількістю одягу буде легше рухатися? Старина Сє, а ти хитрий.

Сє Ю подумав, що просто було занадто спекотно.

Але перш ніж він встиг щось сказати, Хе Джао вже зняв свою кофту з капюшоном і засукав сорочку, оголивши талію і живіт. Кілька людей навколо вигукнули від подиву.

– Схоже, справді трохи легше, – Хе Джао зробив кілька пробних рухів і помітив, що Сє Ю ніяк не реагує. Він повернув голову й запитав: – Що таке?

– Думаю, тебе варто перестати називати «Джао-ґе», – сказав Сє Ю, упираючись руками в підлогу.

Хе Джао не зовсім зрозумів:

– О? А як тоді?

– Показушник-ґе, – сухо кинув Сє Ю.

Хе Джао трохи подумав і вирішив, що це, мабуть, образа.

Почався хвилинний відлік. Першу половину часу Хе Джао та Сє Ю рухалися приблизно з однаковою швидкістю. Глядачі перемовлялися між собою, і Сє Ю краєм вуха вловив чийсь схвильований шепіт:

– Шкільна екскурсійна група? Ага, я теж з вами.

– Доповідаю вчителю! Добра новина, добра новина! – Лов Веньцян впевнено стояв перед Тан Сенєм, віддаючи йому честь і пояснюючи: – Хе Джао і Сє Ю відповідно посіли перше та друге місце в змаганні з віджимань! А решта… повний розгром.

Тан Сень кивнув і дістав із сусідньої коробки вісім пляшок води.

– Усі отримають щедрі нагороди.

Сє Ю взяв воду, подякував і поглядом обвів бігову доріжку, де учні вільно бігали, підбадьорюючи своїх товаришів.

Раптом він не міг пригадати, як провів минулорічний День спорту.

Здавалося, він навіть не ходив на спортивний майданчик. З навушниками в вухах він сховався в музичній кімнаті, щоб поспати.

Хе Джао, тримаючи в роті цукерку, простягнув іншу Сє Ю, навіть не питаючи, чи той хоче, просто поклав йому на долоню, а тоді обернувся до Льов Цвеньхао, який саме пробіг повз їхній клас, і з усмішкою крикнув:

– Давай, Хао-дзи!

– Хай живе 3-й клас! Я найкрутіший! – вигукнув у відповідь Льов Цвеньхао, піднімаючи руку.

Хе Джао відкинувся на спинку стільця і знову засміявся.

Сє Ю не дуже любив цукерки. Він вважав їх занадто солодкими і нудотними. Він деякий час дивився на упаковку, а потім нарешті відкрив її пальцями. Потім його погляд зупинився на білих лініях бігової доріжки, і він подумав: “ Таки справді надто солодко ”.

Апельсиновий смак із легкою кислинкою.

– Після уроків підемо перекусити? – коли спортивний день уже добігав кінця, Шень Дзє підійшов від 8-го класу. – Босе Сє, ти ж казав, що хочеш нас пригостити? Краще часу не знайдеш.

Шень Дзє та Хе Джао вже пригощали його одного разу, але Сє Ю не хотів залишатися в боргу, тож пообіцяв, що наступного разу заплатить він.

Хе Джао глянув на свого сусіда по парті й, побачивши, що той не заперечує, погодився:

– Гаразд, де ми будемо їсти?

– Ну, я не хочу знову їсти в «Дзінь Бан», – Шень Дзє сів на вільне місце за ними і ретельно подумав: – Насправді, ми вже спробували всі ресторани поблизу школи, а «Будівля відмінників» дорогий і несмачний. Чому б нам не допомогти невеликим ресторанам на інших вулицях розвинути свій бізнес?

Тож після школи вони пройшли три вулиці, перш ніж нарешті вирішили, де поїсти.

Шень Дзє підняв голову, глянув на вивіску ресторану й трохи розгубився. Здавалося, що вони обійшли не лише кілька вулиць, а півсвіту й повернулися туди, звідки почали:

– ...Чому в них назва ресторану звучить майже так само, як у нашій школі?

– Поруч із нами технікум, – нагадав Сє Ю, йдучи позаду.

Технікум, або ж Електронно-технічне училище, – найближчий до Старшої школи № 2 навчальний заклад. Зазвичай у п’ятницю після уроків студенти технікуму приходили й тусувалися біля входу до школи. Якщо між учнями школи виникали конфлікти й потрібно було “вирішити питання”, вони іноді кликали на підмогу знайомих із технікуму – достатньо одного дзвінка, і приїжджала машина, повна “помічників”.

Щоправда, у Старшій школі № 2 дисципліна сувора, тож якщо вже хотіли битися, доводилося йти подалі від школи.

У маленькому ресторані вже було зайнято кілька столиків. Хе Джао штовхнув двері й сказав:

– Давайте сюди. Скоро час вечірнього самонавчання, а я ще не закінчив переписувати домашнє завдання.

Сє Ю також неквапливо зайшов і знайшов місце, ретельно витираючи серветкою посуд і палички.

– Господарю, меню, будь ласка, – підняв руку Хе Джао.

Люди, що сиділи за столиками всередині, виглядали не дуже привітно. Раптом праве повіко Шень Дзє почало неконтрольовано сіпатися, і він не міг це зупинити.

Він пішов за ними всередину і інстинктивно потягнувся до кишені. Гм... його гаманець був на місці.