Розділ 41 — А, все нормально

Всі учні Технікуму носили сірий спортивний костюм із синьою вертикальною смугою на рукаві – це їхня шкільна форма. Учні Старшої школи № 2 уникають їх, коли бачать поблизу школи, щоб уникнути непотрібних неприємностей.

Шень Дзє весь час тримав руки в кишенях, потайки спостерігаючи за магазином і людьми за сусідніми столиками.

Коли Хе Джао розглядав меню, хтось із сусіднього столу стукнув по столу склянкою і грубо сказав:

– Принесіть нам ще ящик пива!

Шень Дзє перевів погляд на свій стіл і побачив, що його товариш теж розглядає меню напоїв. Хе Джао вказав на меню і сказав:

– Як щодо супу із зеленої квасолі?

Кінець пальця Сє Ю зупинився трохи нижче пальця Хе Джао, менш ніж в парі сантиметрі від нього.

– Я буду ось це.

– Знову мінеральна вода, – сказав Хе Джао, – Твоє життя таке нудне.

Шень Дзє спостерігав, як вони обидва вирішували, що пити, і почали вибирати страви. Він відчував себе невидимкою. Через деякий час Шень Дзє промовив:

– Ви... ви не хочете запитати мене, що я хочу пити? Я теж тут.

– Замовляй, що хочеш, – Хе Джао навіть не подивився на нього, а потім звернувся до Сє Ю: – Ти це їси?

Бляха, не треба було приходити на цю вечерю. Їжте без мене.

Шень Дзє тримав свої палички і почувався ніяково.

За сусіднім столиком було дуже шумно, постійно лунали звуки відкривання пивних пляшок. За цим же столиком сиділа дівчина в короткій спідниці, з безліччю пірсингу у вухах і великими круглими сережками – її голос був дуже гучним.

– Агов, Саодзи, коли прийде Сміття-ґе*? Якнайшвидше подзвони йому і нагадай, – п'яний чоловік потряс пляшкою вина і додав: – Ми вже майже закінчили друге коло, якщо він не прийде найближчим часом... гик.

*圾哥 складається з ієрогліфів 圾 – сміття та 哥 – брат (-ґе), тому у тексті його так і кличуть; далі у розділі буде пояснення, чому його кличуть саме так.

Дівчина з круглими сережками взяла телефон, що лежав на столі, і з готовністю відповіла:

– Гаразд, я йому нагадаю.

Насправді Шень Дзє не був перебірливим у їжі, але ці двоє перед ним – це вже занадто. Хе Джао замовив миску локшини і спеціально попросив не класти кінзу. Шень Дзє не міг не запитати:

– Чому ти не хочеш кінзу?

Як тільки він заговорив, то пошкодував про це, тому що Хе Джао сказав:

– Маленький друг не їсть її.

– … – Шень Дзє

Він вже був ситий, хоча вони ще навіть не почали їсти.

Ще й довгий список харчових обмежень Сє Ю – хто б міг їх усі запам'ятати.

Сє Ю не дуже хотів їсти. Просидівши на сонці більшу частину дня, він з'їв лише кілька шматочків овочів і півмиски локшини, перш ніж відклав палички і попрямував до стійки реєстрації, щоб розплатитися.

Коли він підвівся, до ресторану зайшла ще одна людина.

Сє Ю краєм ока побачив цю людину, але не звернув на неї особливої уваги, бо опустив голову, щоб відсканувати QR-код на своєму телефоні.

– Сто два юані? – запитав він.

Власниця ресторану двічі перевірила замовлення на калькуляторі, боячись недорахуватися, перш ніж кивнула і сказала:

– Так, все вірно.

– Сміття-ґе! – Люди за сусіднім столом перестали їсти і підвелися, аплодуючи і вітаючи новоприбулого. – Ти відстав від нас на сім пляшок! Ми так довго чекали на тебе. Ти мусиш випити за нас, інакше це буде нечесно!

Хлопець був одягнений у форму Технікуму. На ньому була вільна спортивна куртка, що прикривала тіло. Незважаючи на високий зріст, він мав звичайну зовнішність, і його не можна було впізнати в натовпі. Єдиною відмінною рисою був шрам на лобі, який тягнувся від лінії росту волосся до брів.

– Сміття-ґе, – прошепотів Шень Дзє, не наважуючись підняти очі, – а це не він зарізав когось ножем?

Шень Дзє не піднімав очей, тому не бачив неприродного виразу обличчя Хе Джао, а також не бачив, як його рука, яка вже збиралася взяти їжу, раптово зупинилася і поклала палички на стіл.

Шень Дзє продовжував бурмотіти:

– Здається, я чув про цю людину, коли Вань Да говорив про десятку найкращих людей в Технікумі. Він досить жорстокий, і кажуть, що у нього більше сімдесяти підлеглих. Коли інші б'ються, він просто сидить навпочіпки на сміттєвому баку і спостерігає, тому його прозвали "Сміття-ґе".

Коли Шень Дзє говорив, то помітив, що один з "Десятки найкращих людей в Технікумі" застиг на місці – він заціпенів і міг лише опустити голову і крадькома поглянути крізь щілину між зап'ястям і ліктем, щоб побачити пару кросівок «Nike».

– …

Шень Дзє замислився, чи не говорив він занадто голосно і чи не підслухали його. Потім він почав міркувати, чи зможуть вони втрьох, включно з Джао-ґе та Великим Босом Ю, перемогти свого супротивника.

Ще прикидаючи їхню бойову міць, Сміття-ґе раптом вигукнув:

– Хе Джао?

Сє Ю повернувся після оплати рахунку і побачив цю сцену.

Людина в уніформі Технікуму тримала пляшку пива, стоячи навпроти Хе Джао, і грюкала кришкою пляшки об край столу. Від сильного руху зап'ястя кришка вискочила і впала на землю.

Кришечка двічі прокотилася по землі з характерним звуком.

Потім хлопець простягнув пляшку пива Хе Джао з незрозумілими намірами:

– Проявиш до мене трохи поваги*?

*给个面子 (gěi gè miànzi) – букв. дати (комусь) трохи обличчя ; має наступні значення: виявити повагу , зробити послугу заради збереження честі/репутації , піти назустріч, щоб не поставити людину в незручне становище .

Хе Джао не взяв її і посміхнувся:

– Мій старий друже, минуло вже три роки, не будь таким завзятим.

Жоден з них явно не виявляв ворожості, і провокація в їхніх словах була майже непомітною, якщо не прислухатися. Але Сє Ю притулився до стіни і все бачив. Він з першого погляду зрозумів, що посмішка Хе Джао була вкрай нещирою.

– Сміття-ґе, – запитав хтось за сусіднім столиком, – Що відбувається? Ти його знаєш?

Тоді вони всі разом сказали:

– Судячи з його форми, він зі Старшої школи № 2.

Раніше Хе Джао стояв до них спиною, і вони вже були п'яні, тож коли він увійшов, не звернули на нього особливої уваги. Але тепер, придивившись уважніше, ті, хто знав про «видатних діячів» зі школи №2, були шоковані:

– Боже мій, хіба це не Хе Джао зі школи №2?

Хлопець договорив, а потім тихіше додав:

– ...А той, що он там, це Сє Ю?

Сміття-ґе більше не пропонував випивку Хе Джао. Він відкинув голову назад і випив всю пляшку сам. Під радісні вигуки хлопець витер рот і підняв порожню пляшку, сказавши:

– Якби ти не згадав про це, я б і не пам'ятав. Три роки, час летить так швидко, – Сміття-ґе зробив два кроки вперед і додав: – Раз у тебе така гарна пам'ять, пам'ятаєш, що я тобі тоді сказав? Я сказав: « Щоб я тебе більше не бачив ». Пам'ятаєш?

Атмосфера тільки що була неоднозначною, але тепер було зрозуміло, що він збирається завдати неприємностей.

Люди за двома столиками, що стояли навпроти, більше не дивилися на цю виставу. Вони встали, і стільці видали різкий звук, коли їх штовхнули назад за столи.

Притиснувши одну руку до столу, Хе Джао все ще був в своєму худі з написом «Мир і любов», хоча слова здавалися іронічними в цій ситуації. Це все одно, що назвати груповий чат «Давай не будемо сваритися», але при цьому постійно кричати в ньому " Я вб'ю всю твою сім'ю ".

Після хвилинної тиші Хе Джао заговорив:

– Ви можете вирішити питання безпосередньо зі мною. Нехай вони спочатку підуть.

Шень Дзє, один з "них" у словах Хе Джао, сидів з паличками в руках, не знаючи, що робити. Навіть дурень міг би відчути, що атмосфера була зіпсована. Він поклав палички і сказав:

–Ми не підемо. Братани не залишають один одного в такі часи. Джао-ґе, тобі нема чого боятися, ми разом їх подолаємо. У нас ще є Старина Сє, який може сам впоратися з сімома.

Якби це був інший час, Хе Джао поплескав би його по плечу і запитав: “Тобі дозволено називати його “ Старина Сє ”?”

Але Хе Джао просто сказав:

– Що за дурниці, це не має до вас ніякого відношення, хлопці. Покваптеся і йдіть геть.

– Братани? – Сміття-ґе розсміявся, наче ці слова зачепили його за живе. Він перебільшено сміявся, хапаючись за живіт і нахиляючись, і довго не міг зупинитися. Він витер сльози від сміху і сказав: – ...цей юний учень – якого ти називаєш своїм братом – чи знаєш ти, що твій Джао-ґе вміє найкраще?

Поки Сміття-ґе говорив, його тон все більше і більше сповільнювався, поки він нарешті не знайшов кілька секунд, щоб сказати:

– Він найкращий у тому, щоб встромляти ножі в спину своїм братам.

Хе Джао нічого не відповів.

Точніше, вся кімната раптом занурилася в дивну тишу.

Ці двоє людей, що стояли віч-на-віч, явно мали якусь досить захоплюючу історію. Навіть Шень Дзє не міг не задатися питанням: “ На яку ж таку підступність здатен Хе Джао ?”

Лише Сє Ю, притулившись до стіни, спостерігав за розвитком подій, наче глядач на виставі. Ця людина, яка, за словами Шень Дзє, не цікавилася плітками і могла впоратися з сімома відразу, ліниво перебила:

– Припини нести цю маячну, навіть не хочу слухати. Ти хочеш битися по одному або зі всіма відразу?

– … – Сміття-ґе.

Зрештою, бійка спалахнула, а Сє Ю показав себе вправним провокатором.

Було незрозуміло, хто почав бійку, але незабаром тарілки, їжа і пляшки з вином полетіли на підлогу.

Сє Ю замахнувся стільцем і побачив, що Шень Дзє оточили троє людей. Швидко розібравшись зі своїми супротивниками, Сє Ю відпустив стілець і він приземлився з гучним звуком. Потім він перекинув його, і стілець вдарив по ногах трьох нападників.

Ці люди не могли зрівнятися з майстерністю Сє Ю. Єдиною проблемою була дівчина серед цього натовпу. Сє Ю не міг доторкнутися до неї і боявся випадково завдати їй болю.

Власниця маленького ресторану біля Технікуму була явно досвідченою і незворушною. Вона сиділа за стійкою адміністратора і спокійно вбивала цифри в калькулятор, підраховуючи, яку суму компенсації їй слід вимагати згодом.

Хе Джао і Сміття-ґе зійшлися у двобої, причому Хе Джао спочатку стримувався і не дуже-то й відбивався. Але Сміття-ґе не мав наміру так просто його відпускати, і кожен його рух був жорстокішим за попередній.

Характер Хе Джао не був святим, і після кількох раундів він роздратувався.

– Може, вже досить?

Сміття-ґе щось тихо сказав – ці слова могли чути лише вони двоє; потім Хе Джао замахнувся кулаком.

– Ти гнила людина, Хе Джао, – Сміття-ґе отримав удар в живіт і впав, спершись на стілець. Він посміхнувся і сказав: – Ти все ще вчишся у Старшій школі №2?

Здавалося, що після цього удару Хе Джао вичерпав усі свої сили, а від спогадів, які продовжували крутитися в його голові, у нього запаморочилося в голові.

Вена на його лобі пульсувала.

Він довго стояв нерухомо, аж поки Сє Ю не гукнув:

– Ходімо.

Дорогою назад всі мовчали.

Сє Ю справді не цікавився цією ситуацією... точніше, він не міг сказати, що його це не цікавило. Якщо Хе Джао захотів би поговорити, він неохоче міг слухати – інших він навіть не захотів би слухати.

Подумавши про це, Сє Ю раптом зрозум.

Коли Хе Джао став для нього винятком?

Шень Дзє підійшов до перехрестя і мав попрощатися. Це порушило тишу, і він помахав їм рукою на прощання:

– Я пішов. Будьте обережні на дорозі.

– З твоєю травмою все гаразд? – Хе Джао стояв під ліхтарем з руками в кишенях, – ...Як ти збираєшся пояснити це мамі, коли повернешся?

Шень Дзє торкнувся невеликої рани на своєму обличчі.

– Нічого страшного, я просто скажу, що впав.

Хе Джао простягнув руку з кишені і помахав йому.

– Гаразд, бережи себе.

Сє Ю подивився на профіль Хе Джао і відчув легке запаморочення.

Ця людина явно була переповнена емоціями, але все ще хвилювалася, чи не насварять Шень Дзє, коли він повернеться додому.

Вечірня самопідготовка майже закінчилася, і не було сенсу повертатися до кабінету. Вони могли б з таким же успіхом повернутися до гуртожитку. Перед тим, як вони увійшли в будівлю, Хе Джао раптом сказав:

– Вибач.

– Вибач за що?

– За ресторан, – почухав голову Хе Джао, – Що все ось так трапилось.

Коли Хе Джао підійшов до дверей своєї кімнати в гуртожитку, він був у своєму нормальному настрої – навіть посміхався і казав Сє Ю раніше лягати спати.

Сє Ю запитав його:

– З тобою все гаразд?

Почувши ці слова, Хе Джао на мить завагався, перш ніж сказати:

– А, все нормально.

Він сказав так, ніби це було правдою.

Якби Сє Ю не прокинувся посеред ночі, щоб сходити в туалет, і не побачив Хе Джао, який сидів на сходах і курив, він, можливо, дійсно повірив би йому.

Вродливий юнак сидів на найвищій сходинці, затиснувши сигарету між пальцями. Коли він затягнувся, полум'я на кінці цигарки раптом спалахнуло, мерехтячи в тьмяному світлі.

Датчик руху на сходовій клітці не увімкнувся, і єдиним джерелом освітлення було надзвичайно слабке світло, що долинало з коридору.

Тоді вродливий юнак опустив голову і повільно видихнув дим. З натренованою легкістю він загасив недопалок і приготувався встати.

Піднявши голову, він побачив свого маленького друга, який стояв біля сходів.