Розділ 100 — Прохання демонеси

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Торгова компанія «Кудзуноха»… Якщо я правильно пам'ятаю, це крамниця різних товарів, яка відкрилася зовсім недавно. У Ціґе в неї теж є магазин… Точніше, філія, так? — почала Рона.

— Ти добре обізнана, — відповів я.

— Хе, хто б казав. Райдо, зараз ти справляєш зовсім інше враження, ніж коли спілкуєшся письмово. То який із цих двох Райдо справжній?

— Той, що перед тобою. Шікі, вибач, можеш відсунути набе трохи далі? Навіть сюди долинає солодкий аромат. Отже, пані Роно, що означає твоє «хто б казав»?

— Я про твої слова, що я добре обізнана. Моє ім'я знають лише одиниці. Звідки в зовсім молодої компанії розвідка краща, ніж у цілої держави? О, як смачно!

— Гей! Роно, ти нахабо! Я ж це собі готував! Демонам не можна їсти синє — це канібалізм! — вибухнув Шікі.

— Будь ласка, не називай мене на ім'я так фамільярно. І вперше чую, щоб поїдання чогось синього вважалося канібалізмом. О, і це теж візьму! М-м? Смако-о-ота!!

— А як червоне, то вже можна, чи що?! О-о-ох… Ти хочеш, щоб це стало твоєю останньою трапезою?!

— Ну-ну, Шікі, спокійніше. Замовимо ще. До речі, пані Роно, оте пташине м'ясо теж уже готове.

— Райдо, ти знаєшся на хорошій їжі! І приправи чудові! Може, перед поверненням варто навчитися таке готувати?

— Па-а-ане Райдо… — простогнав Шікі.

У відокремленій кімнаті «Ґотецу» панував справжній гармидер.

Пані Рона, яка, вочевидь, нічого не тямила в правилах спільного споживання набе, здається, неабияк уподобала цю страву. Але з Шікі вони… геть не ладнають. Шікі, ти ж сам запропонував замовити їжу й розмовляти за столом. Чому ж найбільше страждаєш саме ти?

Хоч скільки мені плачся, я нічим не зараджу. Можна ж замовити ще, тож не скигли так жалібно.

Схоже, Шікі знайомий із Роною, але, мабуть, не бажаючи розкривати, хто він, не розповідав їй, ким був раніше. В її очах він, певно, небезпечний противник, якого слід остерігатися. Утім, на її обличчі цього не видно — чого й слід було чекати.

— Ху-ух! Як же я наїлася! Давно не відчувала такого задоволення! — видихнула Рона.

— Тоді повернімося до справи.

— До справи, кажеш? Навіть якби я спробувала тебе вбити, проти двох мені було б непереливки. Хіба я не в програшному становищі? Передусім я хотіла б дізнатися більше про Торгову компанію «Кудзуноха».

— Не так уже й часто переговори починаються на рівних умовах. До того ж, пані Роно, тобі до такого не звикати, правда?

— Ням-ням… Авжеж, Роно. Стратегії, змови, пастки й хитрощі — хіба це не твоя спеціальність? — долучився Шікі.

Нарешті Шікі зміг як слід поїсти. Щоправда, обстановки він зовсім не відчуває. Набе з «Ґотецу» — його улюблена страва, що гріє душу. Гаразд, сьогодні пробачу.

— …І все ж, скільки ви знаєте? Ти сказала, що в нас є філія в Ціґе… Отже, у вас там є свій агент? — спитав я.

— Хе-е, плани демонів уже сягнули Пустища? Я й сам уперше про це чую, — озвався Шікі.

Утім, ім'я Рони ми знаємо лише завдяки Шікі. Це зовсім не означає, що ми створили розвідувальну мережу державного рівня. Томое, здається, веде якусь таємну діяльність, тож поблизу наших крамниць інформації ми отримуємо доволі багато.

— Виходить, Торгова компанія «Кудзуноха» — розвідувальна організація Айона?

Отже, на наші слова Рона відповідати не збирається.

А, точно! Формально Ціґе належить до володінь Айона. Прислані чиновники раз у раз виявлялися такими нікчемами, що містом фактично керували самі купці. Через це я й забув про державну належність. Мені здавалося, що головне слово там мають Гільдія купців і Гільдія авантюристів.

— Ні. Ми ні від кого не залежимо: ані від г'юманів, ані від демонів.

Саме тому я й вирішив відкрити крамницю в Академмістечку. Здається, я вперше висловлюю це вголос. Із представниками табору демонів я досі не говорив, тому раніше просто казав, що торгую незалежно від держав. Пан Рембрандт, мабуть, більше схиляється на бік г'юманів. А я продаю товари будь-кому й не маю наміру розрізняти покупців за расою.

— Ти г'юман, але не підтримуєш г'юманів? Райдо, ти хоч розумієш, що кажеш?

Пані Рона трохи розгубилася. Вона пильно дивилася мені в очі, намагаючись розгадати мої справжні наміри.

— На твоєму боці ж теж є кілька г'юманів, хіба ні? Чого тут дивуватися? Просто я дотримуюся ще нейтральнішої позиції.

«Кілька» — це я збрехав. Насправді мені відома лише Софія.

— …Здаюся. Навіть не уявляла, що вже існує сила, обізнаніша за нас. Отже, серед г'юманів таки знайшлися ті, хто розуміє стратегію, тактику й планування. А я гадала, вам знадобиться ще років п'ятдесят, щоб усвідомити цінність інформації.

П'ятдесят років? Пані Роно, г'юмани ж не мавпи. Якби все було настільки погано, війна давно скінчилася б.

Хоча, коли я читав книжки в бібліотеці, мені самому іноді спадали на думку подібні речі, тож цілком заперечити її слова не можу.

— Г'юмани бувають різні. А тепер про головне. Щоб вільно торгувати в землях, де розташована наша перша крамниця, я хочу знати, навіщо ви сюди проникли. Для мене це справді важливо.

— Райдо, не дивися так грізно. За теперішньої переваги вашої розвідки я, правду кажучи, вже не маю бажання вам протистояти.

Полишивши бойову настороженість, ця доросла жінка, перевдягнена школяркою, сперлася обома ліктями на стіл.

— Говориш із такою смиренною міною, а сама — жінка-лисиця, яка без вагань пустить у хід чари, зваблення, ба навіть дурман і небезпечну магію. Тож, пане Райдо, не втрачайте пильності. М-м, смакота, смакота. Навіть напівсире недооцінювати не можна. Оце справжнє відкриття, — додав Шікі, не перестаючи їсти.

— …Ох, із вами клопоту не оберешся. Що, Торгова компанія «Кудзуноха» зібрала навіть моє особисте досьє?

— Залишу це на твій розсуд. А якщо повернутися до справи… Доказів у мене немає, але, найімовірніше, я не ваш ворог.

— …Щойно ти назвав себе нейтральним, так? Не думаю, але чи не збираєшся ти, бува, стати купцем, що в прийдешній війні підтримуватиме і г'юманів, і демонів?

Погляд пані Рони враз загострився. Жага крові, що була зникла, знову зачаїлася в кімнаті. Ось воно що — генерал демонів. Без сумніву, ця жінка — генерал на службі у Володаря демонів. Її поведінку залишмо осторонь, але відданість власній державі мені особисто до вподоби. У мені прокидається інтерес до демонів, які служать Володареві демонів.

— Ми не плануємо постачати зброю для війни.

Принаймні зараз. Хоча річ не лише в тому, що таких планів немає: мені цього й не дуже хочеться.

— Зрозуміло.

Рона ледь кивнула, залишила лікті на столі, переплела пальці й схилила голову, прикривши обличчя руками.

Розмова стихла. У кімнаті чулося лише, як Шікі порпається паличками в набе та їсть.

Чи думає вона про стосунки з нами прихильно? Хоча, мабуть, далі думки, що нами можна скористатися, це не заходить. І все ж, як на мене, з нею говорити простіше, ніж із Софією.

Зараз, поки вона хибно уявляє нашу силу, — найкраща нагода. Правду кажучи, мені бракує красномовства й умінь, щоб як слід вести переговори з тим, хто за фахом очолює збір інформації. Якщо стане небезпечно, передам естафету Шікі.

Залишалося чекати її рішення.

— Фух… Коротше кажучи, Райдо хоче продавати товари й демонам, так? Якщо я зможу стати для цього опорою, буду рада. Але якщо я щось тут замишляю, це зашкодить справам, які йдуть так успішно. Тому ти й хочеш знати мою мету.

Саме так. Утім, із продажем товарів демонам поспішати нікуди. Думаю, зараз для цього не час. Важлива друга половина: я не хочу, щоб вони нам заважали.

— Так, правильно.

— Отже, тебе не хвилює, куди поверне війна й скільки втратить країна. Тебе непокоїть лише можливий удар по твоєму бізнесу, так?

— …Так.

— Зрозуміло. Я досі не можу довіряти тобі цілком, зате тепер розумію твої наміри. Тож спершу нам варто трохи краще пізнати одне одного, чи не так?

— Пізнати? Але ж із інформацією…

Що вона має на увазі?

— Одразу попереджу тебе, Роно: якщо ляжеш у ліжко з паном Райдо, шкодуватимеш усе життя. Кажу це щиро, заради твого блага. Та катастрофа зачепить і мене, тож я всіма силами тобі перешкоджатиму. Затям собі, — втрутився Шікі.

Він відклав палички й із цілком серйозним обличчям повільно та докладно виклав пані Роні своє застереження.

Лягти в ліжко? А-а… Він вирішив, що саме це вона мала на увазі під «пізнати одне одного».

— Отже, Шікі, ти так і збираєшся звертатися до мене без жодної шанобливості?

— Не тобі дорікати мені за брак шанобливості.

— Можу сказати те саме про тебе. От же ж! Говорячи про знайомство, я не мала на увазі фізичну близькість. Хоча, якщо вам так хочеться, я не проти. Я хотіла хоча б трохи дізнатися про вашу силу та погляди. Адже самих лекцій для цього недостатньо.

— Пхе! Ти навіть крихти безмежної сили пана Райдо не відчула! Ти що, фригідна, відьмо? — пирхнув Шікі.

— То чого саме ти від нас хочеш?

Я вирішив не звертати уваги на цей комедійний виступ Рони й Шікі.

— Можеш вірити мені чи ні. Я прийшла сюди тому, що…

◇◆◇◆◇◆◇◆

[Ось як усе було. Лайме, вибач, можеш розвідати подробиці?]

— Із задоволенням! Швидко все з'ясую. Історія справді огидна. Тоді я пішов… — відповів Лайм.

Лайм миттю погодився виконати моє прохання й вийшов із кімнати. Майже водночас зникли ще дві присутності. Мабуть, це лісові оні Аква та Еріс. Схоже, вони теж долучилися до розслідування.

— Найбезпечніше — сумніватися в кожному слові тієї жінки, пане Райдо, — зауважив Шікі.

— Шікі, ти, здається, вже знав її. Ви знайомі?

— Так. Раніше ми переважно обмінювалися інформацією. Не злічити, скільки разів вона використовувала мене й втягувала в неприємності.

Шікі скривився від гірких спогадів. Судячи з його вигляду, пережити йому довелося чимало.

— За вдачею вона чимось нагадує пані Міо. Я не знаю всіх подробиць, але, схоже, вона дуже завдячує Володареві демонів і присягнула йому на безмежну вірність. Силою їй до пані Міо далеко, зате за підступністю вони схожі. І… прошу, не розповідайте пані Міо про наше порівняння.

Підступна Міо, та ще й із блискучим розумом?

Я б здався. Моє серце цього точно не витримало б.

Схоже, Володар демонів значно великодушніший за мене. Навіть із тих уривків інформації, які маю, він постає здібним правителем. Напевно, справді видатна особистість. Гм? А може, Володар демонів — жінка? Якщо подумати, я майже нічого про нього не знаю.

І все ж, Шікі, якщо від самої думки про це тебе аж тіпає, міг би дібрати інше порівняння. Хоча, мушу визнати, приклад вийшов дуже зрозумілий.

— Отже, пані Рона… Зрештою, схоже, доки цю справу не владнають, Карен Фрост і далі ходитиме до Академії.

— Вона неодмінно діятиме потай, — сказав Шікі.

— Я попередив її, щоб не чіпала Торгову компанію «Кудзуноха». Але після твоїх слів мені важко їй довіряти.

— Так. Ця жінка бреше так само легко, як дихає.

І що ж це за жінка така? Шікі навіть не замислився над відповіддю.

— Про всяк випадок, зможеш постійно стежити за її переміщеннями?

— Я й сам збирався це робити. Схоже, на сьогодні вона вже повернулася до свого помешкання. От відьма! Спокійно відпочиває, навіть не здогадуючись, що за нею спостерігають.

— …Стеж без надмірностей, добре? Поки що досить знати, де вона перебуває. Ну що ж, купімо подарунки й завітаймо до сестер Рембрандт.

— А, так, звісно! Я проведу вас. Як гадаєте, достатньо буде нарізаних фруктів? Чи, може, краще ще й букет квітів?..

Точно, я ж навіть не попередив їх про візит. Може, квіти й справді будуть доречнішими?

Спершу я думав узяти нарізані фрукти, як зазвичай дарують фруктові кошики. Але ж це товар із моєї власної крамниці. Вийде якась реклама.

Хоча фрукти в нас усі хвалять…

— Ем… Пане Райдо, — озвався Шікі.

— Гм?

— Якщо ви не заперечуєте, дозвольте мені самому вибрати щось доречне.

— …Вибач. Будь ласка.

Здається, він відразу зрозумів, над чим я замислився. Шікі, дякую тобі.

За кілька хвилин…

Зрештою я взяв і фрукти, і підібраний Шікі букет та рушив до кімнати сестер.

— Слухай, Шікі, хіба сестри Рембрандт живуть не в гуртожитку для знаті?

Причому у вельми дорогому. Пан Рембрандт таки надзвичайно пестить своїх доньок.

— Так, схоже, саме там.

— А у викладацькій мені не раз повторювали: «Те, що ви тимчасовий викладач, ще не означає, що можна їх відвідувати». Якби йшлося про звичайних студентів — ще пів біди, але…

— …Я доклав зусиль, — зізнався Шікі.

Д-доклав зусиль?

— Кажеш, доклав зусиль?

— Так. Рівно настільки, щоб не залишити наслідків. Це була неабияка морока.

— …

Зроблю вигляд, ніби нічого не почув.

Представившись тимчасовим викладачем і підтвердивши дозвіл на відвідини, я стояв біля входу до їхнього помешкання. Потайки пробиратися було б поганою ідеєю. Ми ж просто прийшли привітати сестер із поверненням до навчання, тож нічого дивного в цьому немає.

Вони жили разом, і ми вже знали, що обидві зараз у кімнаті. Я пояснив черговим мету візиту. Доглядачка гуртожитку для знаті скривилася, коли ми ввійшли, та зрештою ми благополучно дісталися до потрібних дверей.

Я постукав. За дверима щось зашурхотіло, а тоді наблизилися кроки.

Двері відчинилися.

[Пані Сіф, пані Юно. Вибачте, що не зміг відвідати вас під час хвороби. Я вже представлявся на занятті, але дозвольте зробити це знову. Мене звати Райдо. Я купець, якому допомагає ваш батько. Щиро вітаю вас із цілковитим одужанням! Прийміть, будь ласка, наш запізнілий подарунок.]

Спершу я записав заздалегідь продумані слова привітання, ще раз представився й привітав сестер із одужанням.

Сестри прийняли від Шікі чималеньку посудину з нарізаними фруктами й букет квітів.

Обидві вже перевдяглися з навчальної форми в повсякденний одяг. На них були сукні різного фасону, ніби навмисне створені як протилежності одна одній. І, схоже, вельми дорогі.

Сіф та Юно променисто усміхнулися, прийнявши подарунки, і так наполегливо запросили нас увійти, що ми зрештою опинилися в їхній кімнаті. Я не заперечував, хоча, власне, збирався лише вручити подарунки та привітати їх.

— Викладачу Райдо, на заняттях ви зовсім інший! — зауважила Сіф.

— Ага! Я теж здивувалася! — підтримала її Юно.

Щойно ми сіли на запропонований диван, сестри, вмостившись навпроти, одразу звернули на це увагу.

[На заняття приходять, щоб навчатися й ставати сильнішими. Тому я мимоволі суворішаю. Заспокоювати студентів мені завжди допомагає мій асистент Шікі. Але, будь ласка, не розповідайте решті студентів, що тут я з вами зовсім інакший.]

Не пояснювати ж їм, що ми свідомо чергуємо батіг і пряник! Якщо вони про це розбалакають, проблем не оберешся.

— Ви ж пан Шікі, правильно? Батько розповідав мені про пані Томое та пані Міо, а ви давно з викладачем Райдо? — запитала Сіф.

— Так. Я вже давно служу панові Райдо. Просто поїздка до Ціґе була несподіваною, тож у Ціґе я тоді побувати не зміг.

Шікі виклав їм легенду, про яку ми заздалегідь домовилися. Звісно, ми чекали, що сестри спитають Шікі, тож продумали все наперед.

На щастя, далі вони не розпитували. Старша, Сіф, заходилася готувати чай, а молодша, Юно, дістала солодощі.

Обидві поводилися розсудливо. Ми взяли запропонований чай. На коротку мить запала тиша, під час якої сестри перезирнулися й злегка кивнули одна одній.

— Я Сіф, старша донька купця Рембрандта з Ціґе. Вельмишановний пане Райдо, тоді ви врятували нам життя… У мене немає слів, щоб висловити нашу вдячність. Ми ніколи цього не забудемо й назавжди закарбуємо ваш учинок у серцях. Ми хочемо вам віддячити, — урочисто промовила Сіф.

— І я, Юно, теж. Так само, як і сестра, кажу: лише завдяки вельмишановному панові Райдо ми зараз тут, здорові. Якщо надалі ми зможемо бодай чимось допомогти, будь ласка, не вагайтеся звертатися.

…

Вони дякують мені так, що аж страшно стає! Навіть молодша сестра заговорила надзвичайно ввічливо й сказала такі вагомі слова з цілком серйозним обличчям!

Мабуть, боротьба зі смертельною хворобою прокляття довела їх до відчаю. Я й зараз доручаю Лайму шукати інших уражених хворобою прокляття, щоб створювати ліки. Прокляття, яке насилає хворобу й зрештою вбиває… Таке, на мою думку, справді не можна пробачати.

[Що ж, ви обидві. Відтепер живіть заради щастя. Це й буде вашою віддякою мені. І ще: ніякого «вельмишановного пана Райдо». Ми ж викладач і студентки, тож кличте мене «викладачу» або просто «пане Райдо».]

— …А?

Я припускав, що вони можуть надто перейматися обов'язком віддячити. Тому ще в Ціґе придумав, як відповісти, якщо заговорять про це.

Вони нарешті звільнилися від хвороби прокляття, і якщо тепер їх скує почуття обов'язку, усе буде марно. Тому я й вирішив сказати їм просто жити щасливо.

Не знаю, що здивувало сестер більше — зміст моєї відповіді чи те, що я відповів одразу, — але обидві завмерли з розгубленими обличчями.

[Це слова людини, яка врятувала вам життя, тож не забудьте своєї обіцянки. І не дивіться на мене зверхньо лише через негарне обличчя, гаразд? Коли ви хворіли, самі теж мали ще той вигляд!]

— П-прошу, не згадуйте про це! Ми й так знаємо, що викладач бачив нас у ще ганебнішому стані, ніж якби застав голими! — вигукнула Сіф.

— Е-е… Так, це й справді було гірше за наготу… — пробурмотіла Юно.

Вони ж тоді були майже як гулі. Пригадую, пан Рембрандт збирався замовити портрет дружини й доньок у період одужання, щоб зберегти спогад. Навіть мені ця ідея здалася недоречною. Цікаво, що з неї вийшло?

[До речі, ваш батько збирався зберегти пам'ять про одужання всіх трьох на портреті.]

— …Викладачу, батько вже щиро розкаявся в тій безглуздій витівці, — тихо мовила одна із сестер.

— …Викладачу, його покарали разом із Моррісом, який свого часу помилково оформив ваші документи на вступ не як студента, а як викладача, — додала друга.

Ого, як страшно. Схоже, цих сестер краще не злити.

Їхні голоси понизилися. Мене аж морозом обсипало від самих інтонацій.

Інстинкт підказував: краще не дізнаватися, що то було за покарання. Мабуть, дружина та доньки чимось провчили пана Рембрандта. Але розпитувати я не стану.

Я теж причетний до тієї історії, тож нехай усе залишається в минулому. Деякі речі навіть із часом не перетворюються на веселий жарт.

[А… А-ха-ха. Розумію. Ну, я не заперечую. Що ж, Шікі, нам уже час.]

— Так, пане Райдо, — відповів Шікі.

Упродовж розмови він не промовив ані слова, лишаючись просто асистентом. І за це я йому вдячний.

Попрощавшись із двома добрими дівчатами, які щиро засмутилися через наш відхід, ми залишили гуртожиток для знаті.

— Пане Райдо, стосовно цих двох дівчат… — почав Шікі.

— Що таке?

— Хоча вони багаті навіть за мірками г'юманів, здається, зовсім не зациклені на зовнішності. Вони справді вам вдячні. Та й гостинність у них щира. Мабуть, уперше бачу настільки звичайних г'юманів.

І справді. Мої теперішні студенти мене переважно бояться. Але, Шікі, ти вже й Лайма, на якого вплинула Томое, зарахував до незвичайних?

— Через хворобу прокляття їхня зовнішність колись стала жахливою. Напевно, це змінило їхні погляди, і тепер вони більше цінують внутрішні якості.

— Так чи інакше, це добра зміна. Ці двоє неодмінно ще зростуть.

— Навіть викладач Шікі їх схвалює? Отже, на цих новачків чекає світле майбутнє.

За невимушеною розмовою ми з Шікі повернулися назад.

Наступного ранку…

Зв'язок із Лаймом Латте обірвався.