Розділ 102 — Звіт Лайма

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Звіт щодо плану перебудови сектору Академії Ротцґарда

Під час зазначеного розслідування зіткнувся з невідомою особою. Зріст — приблизно 170 см, статура худорлява. Сріблясте волосся, чорні очі. Обличчя до моторошного правильне, усміхався. Імовірно, чоловік. Зовні схожий на г'юмана, однак, найімовірніше, ним не є. Особливо слід відзначити його нищівну бойову силу.

Втекти не вдалося, тому вирішив вирватися під час бою. Супротивник задіяв знаряддя, схоже на перстень, і думковий зв'язок було запечатано. Чи мало це інші наслідки — невідомо. Зазнав поразки, так і не побачивши справжніх здібностей хлопчиська. Проте все ж зумів один раз уразити його й залишити мітку.

P.S. Посеред бою почув жіночий крик. Згодом установив, що кричала Ева, бібліотекарка Академії.

Знепритомнів і отямився зв'язаним у підземній камері в районі розслідування — так званій покинутій частині Академії. Установив, що бібліотекарку Еву так само зв'язано. Оцінивши становище, вирішив утікати. З'ясувавши волю бібліотекарки, узяв її під охорону й повів із собою. Ева, можливо, походить зі знатного роду. Підстава для припущення — манери й особливості мовлення.

Перебуваючи на об'єкті, що був ціллю розслідування, підтвердив: організація середнього або великого масштабу. Також з'ясовано справжню суть «експериментів», які я розслідував. Різноманітні експерименти, вони ж «дослідження», виявилися, як і передбачалося, нелюдськими. Не знайдено жодного піддослідного, якого ще можна було б урятувати. Серед жертв переважали напівлюди, але знайшлося й кілька г'юманів.

Мітка не відгукнулася, тож дійшов висновку, що місцеперебування вищезгаданого хлопчиська невідоме. Вирішив продовжити виконання завдання. Зважаючи на рівень небезпеки цілі, а також на її наявну бойову силу, постановив негайно ліквідувати противників. Оскільки думковий зв'язок був неможливий, діяв на власний розсуд.

Під час ліквідації вищезгаданого хлопчиська не зустрів; ознак прибуття підкріплення теж не виявлено. Ліквідацію завершено швидко й без зайвого шуму. Встановив пастки та засоби спостереження, після чого разом із бібліотекаркою залишив об'єкт.

Наразі рештки організації не виявляють активності. Осіб, які сприяли їй усередині Академії, встановити не вдалося. Продовжу їх розшукувати й доповім про результати. Кінець звіту.

P.S. Писав поспіхом і не маю досвіду складання таких звітів, тож перепрошую за можливі недоліки. Лайм.

———

Ну й що це за останні рядки, Лайме? І підпис у тебе гарний. Мені теж треба навчитися ставити власний підпис. Він же потрібен і в контрактах, і в накладних.

До того ж здається, що, пишучи це, ти багато чого пропустив. І якщо Лайм зміг знищити ворогів, то мав би легко звідти втекти. Перейти до силових дій лише через те, що запечатали думковий зв'язок, — просто неприродно. Ти ж мав при собі пані Еву.

Але хто ж цей хлопчисько з початку звіту, якого Лайм має за дитину? Лансера легко впізнати, бо він викликає мечі. У цього хлопця теж мала б бути якась характерна прикмета. Тривожить і те, що більше він не з'явився. Може, теж належить до тієї організації? А ще те, що Лайм потрапив у полон цілим і неушкодженим. Чому той хлопець узагалі бився з Лаймом?

Гм. Навіть якщо він заодно викрав і пані Еву, я на місці нападника насамперед забрав би в полонених спорядження. Мабуть, обшукав би й зв'язав так, щоб вони не могли чинити опору. Виходить, катану в Лайма таки відібрали? А якщо в нього забрали катану, яку він називав дорожчою за власне життя, він неодмінно захотів би її повернути. Але чи обмежився б він тим, щоб просто її повернути? Той самий Лайм, що неабияк розлютився вже від того, що я розповів йому про недовіру пані Рони?

У звіті немає жодної згадки про бойові прийоми того, хто забрав катану. Про самі експерименти теж нічого докладного. Лише слова, що врятувати піддослідних уже неможливо, а отже, вони, найімовірніше, мертві.

Як він і визнав наприкінці, звіт вийшов недбалий. Потім викличу Лайма й попрошу все переказати особисто. Змушувати його переписувати цей папірець точно не стану.

— Пане Райдо, пані Ева каже, що хотіла б із вами поговорити, — повідомив Шікі.

Пані Ева, значить.

Відірвавшись від звіту, який читав мовчки, я підвів голову на голос Шікі. Я попросив пані Еву зачекати в сусідній кімнаті. Взагалі-то я збираюся залишити її тут, поки Лайм не розбереться з людьми в Академії, причетними до цієї справи. Якщо вона загине, мені від цього точно буде недобре.

До того ж треба спитати, навіщо вона опинилася в такому місці. Після полону вона, схоже, діяла разом із Лаймом, але для людини, яка бачила, як він розправлявся з ворогами, тримається аж надто спокійно. Для бібліотекарки, що живе серед книжок, це надто дивно.

Раз уже вона наважилася заговорити, краще одразу її вислухати. Мені й самому не дуже хочеться довго сидіти в цій кімнаті.

А, точно. Залишати Шікі без діла було б марнотратством. Обернулося все несподівано, але справа зрушила з місця. Тепер заручимося допомогою пані Рони й розв'яжемо все якомога раніше.

— Шікі, я вислухаю пані Еву. Вибач, але чи не міг би ти сходити до пані Рони й попросити її допомогти Лаймові та іншим зачистити причетних в Академії? Можеш розповісти їй те, що сам вважаєш безпечним.

— Зрозумів. Тоді піду трохи розворушу Рону.

…Здається, пані Рона з Шікі непогано ладнають. Цікаво, які стосунки пов'язували їх у минулому.

Провівши Шікі поглядом, я постукав у двері сусідньої кімнати. Майже відразу почув: «Заходьте». Схоже, пані Ева вже налаштувалася на розмову.

У кімнаті сиділа звична мені бібліотекарка, хіба що трохи змучена. От тільки дивилася вона на мене зараз трохи не так, як зазвичай. Так не дивляться на знайомого. Атож, так дивляться, коли намагаються визначити, чого ти вартий. Не настільки відверто, щоб назвати це оцінюванням, та мені все одно трохи ніяково.

— Завдяки панові Лайму я вибралася звідти живою. Щиро вам дякую, викладачу Райдо. Він же, наскільки я зрозуміла, працює у вашій компанії? І доволі сильний, правда?

[Раніше він був авантюристом, а вже потім влаштувався до мене. Я й сам здивувався, коли отримав звіт. Радий, що з вами все гаразд.]

— І пан Шікі, і цей чоловік… У вас що, до компанії беруть тільки сильних?

[Ні, звісно. Просто вам випадково трапляються сильніші з наших працівників. До речі, мені сказали, що ви хотіли зі мною поговорити?]

— Так. Ви, мабуть, уже чули від пана Лайма… Це стосується певної інформації та винагороди.

[Стривайте, від Лайма? Він зараз страшенно втомлений і вже ліг спати. Інформація та винагорода, кажете…]

Я збрехав. У звіті цього немає, зате безпосередньо від Лайма я вже чув і про інформацію, і про винагороду. Якщо Ева справді хоче мені віддячити, я, звісно, не відмовлюся. Та значно більше мене цікавить те, що корисного вона знає.

— Саме так. Я пообіцяла це панові Лайму, коли він збирався мене визволяти. Винагорода буде тоді, коли загрозу, що чаїться в Академії, усунуть. А от інформацією можу поділитися просто зараз.

[Я слухаю.]

— Так. Ідеться про портрет двох людей, який ви колись мені показували.

— ?!!!

— Пробачте, тоді я збрехала. Коли ви показали мені портрет і спитали, чи знаю я цих людей, мені насправді дещо було відомо.

— …

Портрет моїх батьків. Той, який на моє прохання намалювала Рінон. Я показував його різним знайомим в Академії, але ніхто нікого не впізнав.

До Еви я розпитав уже чимало людей, однак навіть «здається, десь бачив» не почув. Тож ця звістка для мене справді безцінна. Можливо, нарешті дізнаюся щось про власних батьків. Зрештою, я й приїхав до Академії почасти заради цього.

— Якщо пам'ять мене не зраджує, один із цих двох був дворянином, що обіймав важливу посаду в одній країні, а друга, здається, була високопоставленою жрицею при храмі.

Дворянин і жриця? Це про моїх тата й маму?

Я завжди був переконаний, що вони авантюристи. А тут таке! Особливо дивно чути, що мама колись служила при храмі. Ніяк не в'яжеться з її образом у моїй голові.

[…Дворянин і жриця. У якій країні це було?]

— Не думаю, що викладач Райдо розповість мені, як пов'язаний із цими двома, але все-таки можна спитати?

[Вони мої благодійники. Хоча я й не знаю, чи зможу коли-небудь віддячити їм належним чином.]

Ті, хто подарував мені життя, — найбільші з усіх можливих благодійників. Хоча якби мене спитали, чи зможу я виконати синівський обов'язок, я відповів би хіба що «не знаю». Слово «батьки» до них не пасувало. До того ж воно розходилося б із легендою про Ваку, яку я вигадав для цього світу.

— Он… як. За останніми чутками, вони стали авантюристами, тож, можливо, вас із ними й справді пов'язала доля.

[Будь ласка, розкажіть усе, що вам про них відомо.]

— Звісно, я обіцяла. Ці двоє жили в одній із держав-сателітів уже зруйнованого Елісіону. То була маленька країна під назвою Каленеон. Дворянин і жриця збиралися там одружитися.

[Збиралися?]

— Так. Одружитися їм так і не вдалося: обох вигнали з країни. Подейкували, що згодом вони стали авантюристами, а потім звістки про них непомітно урвалися.

[Чому їх вигнали?]

— Про це… докладних записів немає. Почнімо з того, що на Каленеон раса демонів напала ще жорстокіше, ніж на Елісіон, і від королівського роду майже нічого не лишилося. До того ж світ намагається остаточно забути саму назву цієї країни.

Велике вторгнення… Десять років тому раса демонів утратила терпіння й, поки ніхто не знав, де Богиня, рушила на південь. У книжках я читав, що все скінчилося цілковитою перемогою раси демонів. Навіть у г'юманській Академії про це написано як про цілковиту перемогу. Хоча, як на мене, та війна була радше розтоптуванням.

Дворянин і жриця з Каленеону. Отже, ось яке минуле в моїх батьків. А їхньої країни вже немає.

Якщо навіть записів не лишилося, простежити подальшу долю батьків буде ще важче.

Стривайте. Країна, назву якої майже стерли з пам'яті, країна, від королівського роду якої мало що лишилося…

Звідки ж тоді ця бібліотекарка знає про неї — та ще й про конкретного дворянина? Невже в бібліотеці Академії збереглися такі записи?

[Звідки вам відомо про дворянина й жрицю з такої зруйнованої країни?]

А раптом про моїх батьків склали якусь баладу чи легенду? Хтозна, може, до переходу в інший світ вони й справді встигли здійснити щось неймовірне, як я колись припускав.

— Є кілька книжок, у яких згадано Каленеон.

Кілька книжок, каже… У бібліотеці, книжок якої й за життя не перечитати, — і це все? Ну, що Елісіон, одну з п'яти великих держав, знищила раса демонів, я знав. А от назв усіх дрібних країн довкола нього я навіть не знаю. Та й про Каленеон, правду кажучи, чую вперше.

[Кілька книжок, кажете. Як і слід було чекати від вас, пані Ево. Ви справді добре знаєте бібліотеку.]

— Річ не в тому. Так, про Каленеон справді є кілька книжок. Але жодна з них не містить відомостей саме про цих двох. Я знаю їх з іншої причини.

[З іншої причини? Можна дізнатися якої?]

— Ви вже знаєте, що ми з Рурією сестри. Але ж нашого прізвища ви не знаєте, правда?

[Так. Тут багато людей без прізвищ, тож я не дивувався, що ви його не називали.]

— У нас… було прізвище. Але тепер — ні, і надалі теж — ми не маємо права його називати.

[Звучить тривожно.]

— У війні з расою демонів наші батьки вирішили не битися, а тікати. Зрештою врятуватися вдалося лише нам із Рурією. До того ж ми, дворянки, залишилися живими, коли нашу власну країну спалили. Нас затаврували як боягузок…

Отже, пані Ева була дворянкою. Ні, судячи з того, як вона говорить, вона, можливо, і досі вважає себе дворянкою.

У цьому світі дворяни зобов'язані захищати свої землі. За мирного життя їм достатньо збирати з людей податки, славитися у світському товаристві й володіти пристойними маєтками — і ніхто не дорікне. Навпаки, ще й назвуть мудрими правителями та шанованими людьми.

Та коли їхнім землям загрожує небезпека, вони мусять вести війська в бій і будь-що відбити напад. А якщо земля згорить — мужньо загинути разом із нею. Саме так тут розуміють дворянський обов'язок.

Якщо феодал не чинить відвертого беззаконня та справді боронить свої володіння, вважається, що свій обов'язок він виконує.

Навіть сумнозвісні дурні дворяни Лімії заявляють, що захищатимуть свої землі. Ті самі, що здирають податки, а головним своїм заняттям мають світське життя. Звісно, вогонь війни їхніх земель ще не торкнувся, тож наскільки далеко вони справді зайдуть, коли до цього дійде, — не знаю.

Тому до дворян, які показують ворогові спину й тікають, у цьому світі ставляться доволі суворо. Особисто я вважаю, що втекти з безнадійного бою — теж вихід. Та я виріс у мирній Японії, тож судити тутешні звичаї мені непросто.

[Отже, ви обидві були дворянками.]

— Дворянками, які безсоромно вижили. Навіть зараз люди, дізнавшись про наше становище, дивляться на нас з огидою, а то й цькують. Звісно, я питала, чому батьки не билися гідно й не загинули. Скільки разів я ставила це запитання покійним батькам — відповіді так і не отримала. Ми не раз думали про самогубство. Але так не годиться. Цей шлях нічого не дасть.

[Не годиться?]

— Навіть якщо ми накладемо на себе руки, ганебне тавро нікуди не зникне. Загиблі не воскреснуть, а спалені землі не відродяться.

Так, якщо вже маєш на собі тавро, власною смертю його не зітреш. Але до чого тут мої батьки? Ми ж, здається, говорили про них.

— Тому я вирішила повернути втрачене, перш ніж помру. Країну Каленеон… Ні, бодай утрачені володіння Енсланд.

Каленеон…

Пані Ева й Рурія походять із тієї самої країни, що й мої батьки. Енсланд — мабуть, її рідні землі. Але ж це безглуздя. У них немає союзників. Що вони можуть зробити лише вдвох?

Як не крути, уявляється тільки марна загибель.

Що?! Небезпечно! Той голос… якщо то справді був голос пані Еви, то вона збиралася використати мене заради цього задуму?! Та ні, мета настільки безрозсудна, що я точно на таке не пристану. Еге ж, мабуть, до цього не дійде.

[Неймовірно сміливий задум. Тепер я розумію: Каленеон — ваша рідна країна. Щиро дякую за такі важливі відомості.]

— …Ні, я знаю дещо ще. Будь ласка, вислухайте мене.

От же ж неприємна пауза. Невже вона досі не відмовилася від думки втягнути мене в цю справу?

Якщо вона й далі розповідатиме щось корисне, я, звісно, нічого не втрачу.

Розмова із занепалою дворянкою Евою тривала.