Розділ 106 — Павутинна нитка. Томое сумує

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Я пошкодував.

Не минуло й п'яти хвилин, а я вже страшенно шкодував.

Про те, що попросив Рута все пояснити. І про те, що він узявся пояснювати так докладно.

Розповідь давно перейшла межі мого розуміння. Тепер він ще й спритно виводить математичну формулу, в якій я анічогісінько не тямлю.

— Отже, коли люди потрапляють до цього світу, зазвичай усе відбувається ось так…

Рут обвів кружечком частину написаного й без упину пояснював далі. Томое, м-мабуть, усе ще розуміє. Принаймні дуже хочу в це вірити.

— А якщо синхронізація відбувається від A до D, між світами виникає явище, що зветься перенесенням. Якщо ж цим керує божество, спершу утворюється часовий вузол розділення…

І так без кінця. Вічно! Я вже перестаю розуміти навіть знайомі слова. «Люди», «божества», «перенесення»… Мабуть, бодай вони ще означають те, що я знаю.

— …І тому між часом світів виникає розбіжність, і все стає надзвичайно складно. Гадаю, цю частину ви вже розумієте: парадокс часу, що виникає з його плину, породжує вибух енергії — це неймовірно важлива проблема, але водночас імовірність такого низька…

Я… Про що я взагалі запитував?

Е-е…

— Отже, з усіх названих причин час у цьому світі та у світі, звідки прийшов Макото, плине за цілком різними правилами. Саме тому і мій перший чоловік, і Макото знають ігри та RPG, які з'явилися у вашому світі лише нещодавно, але…

Рут поглянув на мене. Я майже нічого не второпав, але принаймні досі при тямі. Завдання виконано!

— Отже, якщо я захочу повернутися до свого світу, чи вдасться це?

— …Ти зовсім не зрозумів пояснення, правда?

— Коли ти почав змішувати науку з магією, уже мав здогадатися, що я нічого не зрозумію.

— Га? Але це ж суто наукова розмова. А-а, згадав! У науці твого світу магії взагалі не існує.

Магія в науці?.. Вони ж суперечать одна одній! Я навіть не знаю, з якого боку до цього підійти.

— Хіба бувають світи, де магія й наука існують разом?

— Звісно. У широкому сенсі й у цьому світі вони поєднані. Просто тут про це вже забули. У твоєму світі людину, яка може вивільняти магічну силу з тіла, уже назвали б екстрасенсом. Тож варп-переміщення, потоки часу та подорожі між вимірами там будуть доволі складними.

«Складними»?! Та це ж уже чиста наукова фантастика! Пам'ятаю, вчитель фізики казав, що для варпу потрібна неймовірна кількість енергії, тож він неможливий. Рут знає ще й такі техніки? Хоча за допомогою магії можна переміщатися телепортаційними формаціями, тож для нього це, мабуть, давно буденність. Якщо спокійно замислитися, це доволі вражає.

— Гаразд, поки залишмо науку та магію. Томое, мабуть, усе зрозуміла. Нехай потім коротко переповість мені.

— Вако, якщо чесно, я й сама зрозуміла далеко не все.

Що?! Тоді я й поготів нічого не зрозумію! Посеред лекції я навіть подумав, що Рут навмисно мене дурить.

— Хочеш, поясню ще раз, простіше?

— Ні, мабуть, буде те саме. Просто перестану розуміти на кілька хвилин пізніше. Я вже збагнув, що розмова надзвичайно складна, тож буду радий, якщо ти коротко відповіси на мої запитання.

Він же вимагав лише дослухати до кінця, а не зрозуміти! Отже, тепер мені нічого не загрожує. Мабуть…

— …Нічого не вдієш, еге ж. Зрештою, цю розмову зрозуміли лише двоє мандрівників між світами. Гаразд. Ти питав, чи вдасться тобі перенестися до свого колишнього світу, так? Відповідь: майже неможливо.

Отже, двоє таки знайшлося. А мені, мабуть, і вічності забракло б, щоб збагнути бодай ці п'ятнадцять із гаком хвилин його розповіді.

— …

Томое мовчить. Отже, відповідь на моє запитання — «майже неможливо». А це означає, що спосіб є.

— Тобто метод існує?

— М-м, не зовсім так. Із твоїм нинішнім запасом магічної сили саме перенесення майже напевно вдасться. Техніка проста, достатньо її вивчити. Це можу гарантувати.

Га? Хіба це не звучить доволі обнадійливо? Я ж часто стріляю з лука. Гадаю, магічної сили в мене неабияк побільшало. А от із тим, скільки її я можу використати, досі є проблеми. Хоча, відколи прибув до Академії, я чимало над цим працюю.

— То чому повернутися майже неможливо?

— Бо неймовірно важко визначити точне місце призначення, а випадковостей надто багато. Спробуй перенестися тисячу разів — можливо, колись і потрапиш до рідного світу. Але ніхто не знає, в яку саме епоху! Навіть якщо оцінювати оптимістично, шанс повернутися до Японії саме твого часу — приблизно один на мільярд.

— …

— Саме про це я й пояснюю тобі вже давно. Ну, якщо поступово збільшувати кількість перенесень за день і ретельно впорядковувати всі умови, то, гадаю, шанс на успіх буде вищим, ніж я назвав. Щоправда, скільки часу знадобиться, щоб до цього дійти, — навіть я не знаю.

Шанс не нульовий, але це майже неможливо. Ось що він хоче сказати.

— Ясно. Коротше кажучи, це надзвичайно складно. Я зрозумів, що в нинішньому стані мені ще рано ставити перед собою таку мету.

— Саме так. Краще поки озирнися довкола. Я подбаю, щоб ти міг зв'язатися зі мною коли завгодно. Захочеш із кимось поговорити — звертайся. Бажано наодинці!

Сьогодні я довідався, що можна бути водночас генієм і збоченцем. Не думаю, що колись зв'яжуся з ним(?), коли буду сам.

Чесно кажучи, краще було б задовольнитися порівнянням з Урашімою Таро й просто самому розпитати його. Це мене страшенно вимотало.

Після слів Рута запала тиша. Не минуло й кількох хвилин, як Рут раптом підвівся.

— Ну що ж, я вже привітався, тож на сьогодні відкланяюся.

Томое пішла проводжати гостя й вийшла разом із ним.

А, точно! От якби тут був Шікі, він, мабуть, усе зрозумів би. Його ж так цікавлять подорожі між світами.

Хай і згодом, але попрошу Томое переказати Шікі те, що вона зрозуміла з розповіді Рута.

Я вкрив сплячу Міо ковдрою й тихо вийшов із приймальні.

Трохи подумаю у своїй кімнаті. Про те, чого я хочу.

А…

А-А-А-А?!

— Перстень. Точно, я ж не спитав про глушіння думкового зв'язку! Надто вже мене приголомшила розмова про гільдію. Ех…

Він спритно ухилився від розмови чи це я сам не спитав?

Прокляття…

Мені ще багато чому доведеться навчитися.

◇◆◇◆◇◆◇◆

Дорогою від Торгової компанії «Кудзуноха» до Гільдії авантюристів Рут і Томое йшли пліч-о-пліч.

— А ви доволі цікаві. Мабуть, тому, що це стосунки між тим, хто ніколи не стояв високо, і тими, хто ніколи ні перед ким не стояв нижче. Дуже кумедні стосунки господаря й послідовників. Господар, який, навіть уклавши панівний договір, вважає їх родиною. Послідовниця, що поводиться мов якась старша й намагається вести свого господаря; послідовниця, що сліпо йому кориться; і той, кому довелося підкласти під ноги цілу купу й стати навшпиньки, щоб ледь-ледь дотягнутися до умов панівного договору. Фу-фу-фу, і ніхто з вас так і не став рабом. Справді дивно… і цікаво.

Рут не змовкав. Проте тепла, з яким він говорив із Макото, у його голосі не було — тон був радше байдужий. Хоч він і казав, що це кумедно, веселощів у голосі не чулося. Він ніби доповідав результати дослідження — холодні слова спостерігача.

— …

Томое ніяк не реагувала. Просто йшла за Рутом.

— Ну що? Якщо хочеш щось спитати, питай.

— …Отже, ти помітив.

— Звичайно. Я ж навіть збирався проговорити з Макото всю ніч, знаєш? Але твій погляд так дратував, що я пішов, хіба ні? І взагалі, що то було: «нічого не зрозуміла»? Томое, ти все зрозуміла. Інакше я не став би пояснювати до кінця.

— Так. Є кілька речей, про які я… мушу тебе спитати.

Голос Томое прозвучав глухо й напружено.

— Ти казала, що інші — брехуни й ошуканці, а сама теж збрехала своєму господареві, хіба ні? Ну, ми ж обоє дракони й давні знайомі, тож питай.

— Мандрівники між світами, люди, що прийшли зі Світу Витоку… Вони, як і слід було чекати, помирають років за сто?

— …Так. Насправді до ста років доживають далеко не всі. Магія, здається, може продовжити їм життя, проте навіть із нею двісті років — майже межа. Довше… Я не раджу.

В останніх словах Рута прозвучав глибокий біль.

— Ясно… Так мало. Неймовірно мало…

Томое кілька разів пошепки повторила «мало». Здавалося, вона силкується ввібрати в себе дійсність, з якою не може змиритися.

— Тут нічого не вдієш. За своє життя я зустрів понад десятьох людей і з усіма розлучився, та лишається тільки звикнути. Кожен із них по-своєму чарівний, тож прощатися щоразу справді боляче.

Рут подивився кудись удалечінь. Мабуть, згадав минуле.

— Руте, ти мій дуже давній знайомий, тож я переступлю через сором і спитаю… Це важко витерпіти? Коли пан Макото помре, світ, який я бачу, знову стане тьмяним і безбарвним?

— Так. Безперечно. Коли я втратив першого супутника, мене охопила така порожнеча, що я надовго перестав розуміти цінність навіть світу, який завжди так любив.

— Для мене нинішньої пан Макото — це все. Я просто не можу уявити, що втрачу час, який маю з ним.

— Розумію. Він і справді чудовий. Ніколи не думав, що ти укладеш пакт із людиною. Якщо чесно, навіть заздрю.

— А ти не розумій. Пан Макото злякається.

— Як жорстоко. А я ж із тобою погоджувався. Та й, правду кажучи, Макото славний. Може, це грубо звучить, але він — справжній виграшний квиток. Уперше сюди прибули одразу троє людей, тож світ дуже зміниться.

Голос Рута трохи пожвавішав. Здавалося, він не може стримати радості від того, що з приходом людей світ зміниться. Крива усмішка на його обличчі змінилася цілком веселим виразом.

— Зміни, кажеш… Руте, звідки ти дізнався про пана Макото? Якщо ти назвав його виграшним квитком, то, виходить, перевіряв і інших героїв?

Кожне слово Томое звучало так, ніби вона перевіряє Рута. Мабуть, вона й сама не знала, чи зміни світу підуть їй на користь, чи проти них треба обачно вжити заходів. Уперше вона жила поруч із людиною і ще ніколи так довго не перебувала в суспільстві. Вона не знала, чи зможе бути такою, як Рут, що пережив у житті безліч переломних моментів, просто приймав їх і жив собі в радість.

— Про Макото я дізнався завдяки вам, коли ви зареєструвалися в Ціґе. Ваші чотиризначні рівні — раніше такого не бувало. Невдовзі я знайшов і третього іномирця. Перевірив відомості й закрив доступ до них. Тому навіть за межами Ціґе імена Томое й Міо залишилися таємницею. Можете вважати це моєю подякою: завдяки вам я зустрів Макото-куна. Він не людина — і водночас людина; не має таланту — та перевершує будь-який талант; убиваючи, не вагається, але страждає, коли ранять його родину. Неймовірно суперечливий. Думає як звичайна людина, приймає прості рішення, а крокує зовсім незвичайним шляхом. Я ще не зустрічав іномирця, за долею якого було б так цікаво спостерігати зблизька. Це справді… хвилює мене.

— Руте, чому ти так захопився паном Макото? Не думаю, що лише тому, що він мандрівник між світами…

— Може, я повторю твої ж слова, але мандрівники між світами помирають приблизно за сто років. Та послухай уважно, гаразд? Від г'юманів ми не можемо мати дітей. А от від людини — можемо.

— ?!

— Так, вони помирають. Але можуть залишити в наших тілах живе втілення своїх почуттів.

— Не може бути. Ми живемо як окремі особини. Тобто ми відокремлені від світу. Хай вони й люди, але щоб можна було мати дітей — це просто…

Голос Томое затремтів від розгубленості.

— Це правда. Я ніколи не мав дитини, яку народила б жінка від мене. Але сам народжував дитину від чоловіка. Саме тому я хочу, щоб Макото-кун любив мене і як чоловіка, і як жінку, а я міг відповідати йому взаємністю. Я хочу прожити поруч із такою незвичайною людиною. Навіть уклав би з ним пакт! Щоправда, я очолюю Гільдію й не можу весь час триматися біля нього.

— Я… зустрічалася з героєм Імперії. Те створіння теж мало неабияку силу, знаєш?

— А, він. Він теж непоганий. За тим, наскільки вони цікаві, порядок такий: Макото, імперський герой, а тоді героїня Королівства. За небезпечністю — так само. А око в Богині на героїв, як і слід було чекати, наметане: героїня Королівства, імперський герой, Макото. Недаремно вона богиня. Хоча імперський герой навряд чи довго проживе. Він геть зачарований тим, що він герой, а точніше — сп'янів від власного становища особливої істоти. Щоб його зберегти, він легко пожертвує чим завгодно. Навіть собою. Героїня Королівства — навпаки: усе ховає в собі. Аж до того, що навіть нецікаво. Оця… мабуть, колись правитиме г'юманами. Природно збирає довкола себе людей, природно ними користується — у цьому вона перевершує мільйони. Справжня героїня, що закарбується в історії. Що робитимуть ці двоє, я можу більш-менш передбачити. А от у що Макото вплутається наступного разу — не знаю, тим він і привабливий.

Рут коротко оцінив обох героїв. Говорив про них байдуже, без того запалу, з яким розмовляв із Макото. Від мандрівників між світами Рут чекає несподіванок і розваги — і це ставлення тому доказ. А те, що він показався не тій, у кому є задатки правительки, і не тому, хто без вагань жертвує іншими, а саме Макото, лише підкріплює цю істину.

— Щодо інших дітлахів мені лишається тільки повірити тобі на слово, але… ось воно що, бо ти не можеш передбачити, що буде далі… Слухай, а ті двоє хочуть повернутися до свого колишнього світу? Як пан Макото, що бажає цього якоюсь частинкою серця. Невже мандрівники між світами справді… хочуть повернутися?

— Отже, тепер про це. Як і слід було чекати, всі думають однаково. Відповідь — ні. З мандрівників між світами, яких я зустрічав, по-справжньому спробували повернутися лише троє. Приблизно один із трьох.

— Один із трьох… Отже, далеко не кожен.

— До речі, нинішні двоє героїв повертатися не хочуть. Героїня Лімії останнім часом занепала духом, але, схоже, вже оговталася. Здається, вона позбулася тих небагатьох речей, що лишилися в неї з колишнього світу. Мабуть, наважилася залишити свій слід у цьому світі. Мандрівники між світами, які спершу думають про повернення, зазвичай, глибше пов'язавши себе з цим боком, так і живуть тут далі. Мабуть, це вроджена здатність людей пристосовуватися. А, з тих трьох, хто хотів повернутися, я не знаю, чи вдалося це бодай комусь. Як я й казав Макото, двоє з них розуміли мої пояснення, тож прощатися з ними було шкода.

— Як гадаєш, що зробить пан Макото? Тепер, коли ти розповів йому про таку можливість, він візьметься діяти, щоб повернутися?

— Якщо мої передбачення правильні, він… мабуть, не повернеться. От тільки я ще мало його знаю. Відверто кажучи, я його не розумію. Та замість пригоди, що тримається на павутинній нитці, мені більше до вподоби такі м'які, як ви.

Примітка перекладача: «павутинна нитка» (яп. 蜘蛛の糸, «кумо но іто»), схоже, відсилає до оповідання Акутаґави Рюноске «Павутинка» (1918), де грішник Кандата намагається видертися з пекла по павутинці, яку спустив йому Будда, але нитка рветься.

— Я теж так думаю. Ця м'якість — і його сила, і його слабке місце. Але я не хочу, щоб він її втратив. Не тому, що не хочу змиритися з панівним договором, а просто тому, що хочу, щоб пан Макото лишався таким, як є.

— Ого, то ти розумієш. Тоді будь трохи лагіднішою до Макото. Постійно показувати йому спину тієї, хто все вміє, — хіба це не жорстоко для нього нинішнього? У нього свій темп. З-поміж мандрівників між світами, яких я досі бачив, він доволі ненормальний. Особливо отой його склад розуму. Якщо так піде й далі, він, мабуть, забере в могилу свою магічну силу, що перевершує божеств, але досить одного поштовху — і все може перевернутися.

Трохи не дійшовши до Гільдії авантюристів, Рут зупинився й подивився просто на Томое. У його погляді були надія, смуток і страх — глибоке, складне світло, у якому змішалося все це.

— Поштовху?

— Саме так. Зараз він скутий. Зокрема й тією м'якістю, про яку ти щойно казала. Та понад це він досі лишається тим собою, що жив у колишньому світі. Двоє інших героїв уже розмежували колишній світ і нинішній і почали визначати власний шлях. Ну, справа не лише в розмежуванні. Від якогось поштовху він може усвідомити, яка важлива його власна сила. Та магічна сила, та міць. Залежно від поштовху в його руках може опинитися ключ до третього вибору. Вибору, відмінного від того, повернеться він чи ні, через що ти так хвилюєшся.

— Ти кажеш, що є ще якась можливість, окрім повернутися чи не повертатися?

— Ходити туди й назад. Справді мандрувати між світами, тобто стати надлюдською істотою. Нинішньому Макото магічної сили вистачить навіть на творення. І цікаво, який «поштовх» її пробудить. Чекаю не дочекаюся. От тільки краще не квапити його зростання. Не знаю, як ти його підстьобнула, але такий приріст магічної сили — це ненормально. Навіть на мій погляд. Якщо він і далі так себе підганятиме, то може зламатися. Тоді я втручуся, зрозуміла? Спосіб збільшити запас магічної сили — відомості, за які г'юмани збожеволіли б, але я не пробачу нікому, хто зробить із нього піддослідного, хто вчинить із ним так нудно. Ну, до зустрічі найближчим часом.

— …Поштовх, кажеш. Якщо можна уникнути майбутнього, де Вака просто повертається до свого світу, то я…

Томое усвідомила, що геть звикла залежати від часу, проведеного разом із Макото. Якщо точніше, не тільки від нього. Від Макото, Міо, Шікі, світу Асори та його мешканців. Відколи Томое уклала з ним пакт, вона цілком віддала себе цьому життю. Це залежність від затишного часу.

Хоч би що вона робила, їй було весело. Вона могла з головою поринути в одну-єдину справу. Усе було так, як сказав Рут. Насиченість кожного дня стала зовсім іншою. Томое не хотілося думати, що це теперішнє скінчиться всього за сто років, мов свято. Ні, якби це було свято, було б краще: варто зачекати — і воно повернеться знову. А час, проведений із Макото, не повернеться ніколи. Таке буває раз у житті.

Що більше радості приносило життя, то страшніше було уявляти втрату. Томое нікому цього не показувала. Можливо, якби вона народила від Макото дитину, бодай часточка цього щастя залишилася б із нею. Рут, схоже, прагнув саме такого продовження. Проте бажання Томое були іншими. Вона вирішила не надавати його словам надмірного значення: Рут мав власне бачення світу.

Насправді якби Макото щиро захотів повернутися й попросив Томое про допомогу, вона, хай навіть між ними панівний договір, усе одно спробувала б здійснити його бажання. Зрештою, прагнення бути йому корисною — теж її щире почуття.

І ось Вищий Дракон Рут указав на новий вибір. Це… шлях, на якому Макото залишиться Макото і який, здійснивши його бажання, здійснить і бажання Томое.

Поштовх.

Це слово знову й знову відлунювало в серці Томое, поки вона поверталася.

— …Томое.

Посеред безлюдної нічної вулиці Томое почула позаду голос і зупинилася.

— ?!

— Ти вже провела того збоченця?

— …Так. Міо, що це за вигляд? Загорнулася в ковдру? Невже ти справді йшла аж сюди отак?

— Так. А що?

— Хай і ніч, а я б такого не схвалила. Ми тут надовго не затримаємося, тож мені байдуже, але про Ваку підуть дивні чутки, знаєш?

— …Тоді просто швиденько змушу тих, хто бачив, забути.

Міо трохи поміркувала над словами Томое про те, що це завдасть Макото клопоту, але зрештою вирішила лишитися загорнутою, а зі свідками якось розібратися. На похмурому обличчі Томое знову з'явилася ледь помітна усмішка.

— От же ж ти клопітна… Фу-фу.

— І ти не краща.

— Гм?

— Томое, хоч би це була й ти… якщо втратиш розум і спробуєш щось заподіяти Ваці, я…

Одна з двох пар кроків стихла. Зупинилася Міо, що йшла за кілька кроків позаду Томое.

— Такого не станеться. Але якщо я раптом справді втрачу глузд — удар мене й поверни до тями. Можеш не стримуватися.

— І не стримуватимуся.

— Добре. Гей, Міо… Дякую.

— …

Томое подякувала, навіть не озирнувшись. У відповідь — тиша. Та, мабуть, вони й без слів усе зрозуміли.

До самого повернення вони більше нічого одна одній не сказали.