Розділ 10 — До людського поселення ще далеко

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Відтоді минуло два дні. Хай там як, кожен день такий насичений, що аж нудить. Лише тепер я збагнув, яким мирним і спокійним було моє шкільне життя.

Схоже, високогірні орки потроху звикають до Асори. Під час денних перерв і за вечерею — саме в ці два моменти — я розпитував Ему та ще кількох орків, як у них ідуть справи й що відбувається.

З усім необхідним для повсякденного життя проблем не було. Вони були мені аж до абсурду вдячні. Хоча сам я нічого й не зробив.

Шін, схоже, серйозно взялася робити телевізор.

Вона намагається створити пристрій, що здатен проєктувати спогади. Коли ми робимо перепочинок в Асорі, вона морщить лоба й без кінця щось обмірковує.

Записи, жорсткі диски, DVD… Як не дивно, у Шін знайшлися щодо них якісь ідеї, і вона, ухваливши рішення на місці, вирушила по потрібну річ. Це був прозорий кристал, який, здавалося, мусив мати власну назву. Я відразу відчув, що це неабияка коштовність.

Її здатність діяти так швидко чомусь навіює мені погане передчуття щодо майбутнього.

До речі, чи можна людські спогади перетворювати на чіткі зображення? З таким питанням я й звернувся до Шін, але…

Шін каже, що зі «спогадами» так: люди просто забувають, куди їх поклали, а сам записаний спогад не псується.

Тобто втручатися в ту ділянку, де спогади не втрачено, може лише вона.

Вона здатна витягти навіть те, що людина сама вже забула. Яка ж корисна в неї сила.

А я — той, хто керує власницею цієї сили, Шін. Я заборонив їй підглядати коли заманеться, і, мабуть, мав би з цього радіти.

Поміж усім цим я думав про вулкан, до якого ми скоро дістанемося.

Кажуть, там живуть гноми.

Нарешті — гуманоїди!

Хоча Шін зараз теж у гуманоїдній формі.

Якщо вони такі, як я уявляю, то з пишними бородами й ремісники-ковалі. Якщо так, то, відчуваю, Шін піде просити їх викувати їй катану. Мені їх уже шкода.

Дивлячись, як високогірні орки, виконуючи її накази, з усіх сил намагаються пошити їй кімоно, я ледь не плачу.

План Шін щодо збільшення населення я вже чув.

Якщо так піде й далі, боюся, до того часу, коли ми виберемося з краю світу, у нас уже збереться ціла армія рас краю світу.

Це не просто відомий край — Пустище, яке називають краєм світу, займає чималу частину цього світу.

У цьому суворому середовищі живуть або жорстокі демонічні звірі, або напівлюди з неабиякими дивацтвами.

Усі тутешні раси звикли до таких умов, тож їхня бойова міць доволі висока. Якби ми вивели їх звідси, рівновага сил у світі зруйнувалася б.

— Ну, якщо врахувати, що гноми влаштували собі осідок у вулкані, то проблем, мабуть, не буде. Треба тільки щосили ігнорувати бойові флаги.

Ми вже стільки пройшли, а гноми не просять їх рятувати, та й живуть вони у вулкані. Так, місце саме для них. Усе має бути гаразд, усе має бути гаразд.

Шін може щось утнути, але, чесно кажучи, мене й без жодних знаків наперед пробирає мороз по шкірі.

Ця дівчина носиться з «Міражним містом», старими серіалами й ще купою речей, які хоче втілити… У мене просто немає сил її зупиняти.

Хай там як, поки що я дію навпомацки. Іншої мети після того, як дістануся людського поселення, у мене немає.

Навіть коли я залишаюся в Асорі, то здебільшого лише тренуюся й перевіряю власні сили.

Чесно кажучи, у мене застій.

Силу створювати «зону» із собою в центрі я й далі активно досліджую.

Як і очікувалося, радіус дії та потужність цієї здібності обернено пропорційні. До того ж під час її застосування магічна енергія довкола не змінюється. Навіть Шін не помічає, коли я її активую.

Оце так непомітність, оце так чит! Повторюватиму це скільки завгодно: як і слід було чекати від Цукуйомі, який щедро віддав мені всю свою силу.

На практиці я покликав пораненого орка, створив маленьку зону на двох і задав їй властивість лікування. Я на власні очі бачив, як рана зникала. Ефект був кращий, ніж я думав.

Коли я зробив так, щоб зона накривала лише мене, я додав властивість посилення й розрубав ножем дерево. Не встиг я як слід розмахнутися, а дерева й кущі в межах зони різалися, наче масло.

Додавши посилення за рахунок магічної енергії, я зміг голими руками зупинити меч високогірного орка-воїна. Це посилення, що використовує магічну енергію, добре «лягає» на моє тіло — користуватися ним було напрочуд приємно.

Поки що, застосовуючи цю здібність, я вирішив називати її «Сакай».

Примітка перекладача: «сакай» — японське слово, що означає «межа», «рубіж».

Зараз я можу розгортати його лише на одній частині тіла. Тобто для прямої атаки будуть обмеження.

А втім, з моїми теперішніми здібностями я можу обійтися й без посилення.

Також я отримав зброю.

Хоча, якщо чесно, це був лише поспіхом зроблений лук і церемоніальний кинджал.

Схоже, орки майже не користуються луками, тож у селищі були самі жалюгідні подоби луків.

Та краще так, ніж нічого — я вдячно прийняв. Це лук, яким можна користуватися, якщо не тягнути тятиву на повну; своє застосування він має.

«Брід», який я застосував проти Шін, я відтоді тренував ще наполегливіше. Якби довелося обирати зброю, я обрав би саме його. Можливо, через те, що я почав розуміти значення арій у закляттях, мені здалося, що й тренування стали ефективнішими.

Невже те «розуміння», яке дав мені той Баг, корисніше, ніж я думав?

Коли я спробував спитати ту, хто навчав мене магії, — Ему, — вона сказала, що просто вимовляє заготовлені слова й не розуміє їхнього змісту. А те, що розумію я, можливо, пов'язане із силою «розуміння», яку дала мені та Богиня.

З усіх подарунків орків саме кинджал, який вони так наполегливо просили мене прийняти, здавався значно ціннішим за лук.

Це була річ, щедро прикрашена орнаментами — явно не оркське виробництво.

Наскрізь кинджал не просвічувався, але був синім і явно зробленим із металу високої прозорості. Проти сонця він був просто прекрасний.

Руків'я й клинок були з якісних матеріалів. Хоч це й метал, кинджал зручно лежав у руці, а серед відомих мені металів я ще не бачив такого гарного. Загадкові матеріали.

Клинок, на якому було вирізьблено оздоби, орнаменти й візерунки, мав близько 15 см завдовжки, а весь кинджал від вістря до кінця руків'я — приблизно 30 см.

Мені сказали, що він для церемоній чи чогось такого — тобто, ймовірно, ритуальний кинджал. Напевно той самий, що зветься атам.

Примітка перекладача: атам (атаме) — ритуальний кинджал, який використовують у деяких західних магічних традиціях.

Ріже він теж непогано, тож я вирішив використовувати його в ближньому бою. Щоправда, мені трохи шкода орудувати ним на повну силу: з такими візерунками й орнаментами це справжній витвір мистецтва.

Піхви були прозорі й, схоже, зроблені з якогось білого матеріалу; на них теж було видно тонку роботу майстра. Думаю, це кістка або щось близьке до неї.

Для звичайного кинджала він був напрочуд якісним. І хоч я називав його ритуальним, у бою він також міг стати у пригоді. Якщо доведеться, його навіть можна буде продати, тож берегтиму.

— Поки що доведеться просто рухатися далі, діючи разом із Шін. Питання в тому, що я робитиму після того, як зустрінуся з г'юманами й роздивлюся світ.

Я кручу вказівним пальцем правої руки, а на його кінчику разом із ним обертаються кульки — червона, чорна, синя та жовта.

Їх я створив, спробувавши поєднати з «Брідом» найрізноманітніші стихії.

Ну, застосувань у цього справді море.

Узагалі «Брід» — це вогняна куля, якою б'ють супротивника, але я спробував додати йому властивості на кшталт розльоту, як у картечі. Коли я переставив арію, вийшло зовсім інше закляття.

Лише змінюючи ефекти «Бріду» та перебіг його дії, я можу перетворити його на будь-яке цікаве закляття, яке захочу.

Можливо, в його основі лежать якісь закони природи й формули чи щось таке.

Останні кілька днів мені було нічим зайнятися, тож я весь час вивчав магію й виявив, що закляття світла й «Брід» мають спільну формулу.

Я й раніше про це думав: якщо суть арії «Бріду» — викликати вогонь, то закляття світла, мабуть, викликає світло. Але навіть коли я міняв в арії «вогонь» на «світло», світла не виходило. Схоже, мені ще багато чого треба осягнути.

Основ арії лікувальної магії мене ще не навчали, тож я поки не пробував, але, можливо, таким самим способом зможу переробити лікування на очищення від отрути.

Я був певен, що арії заклять наперед визначені й є чимось на зразок «життя» закляття, тож трохи боявся експериментувати. Але результат тішить.

Вигадувати щось своє у формулі й керувати нею — приємне відчуття. У минулому світі я не дружив із природничими науками, але ніколи не знаєш, що зацікавить тебе в майбутньому.

Бачити плоди своєї роботи на власні очі — справжнє задоволення. Шкода, що в школі я таким не був.

Ой, знову лишився тільки синій колір — і незабаром зник і він. Порядок — жовтий, червоний і чорний?

Зеленої стихії вітру я взагалі не зміг створити. Схоже, сумісність із нею — найгірша. Та й стихію блискавки (принаймні я думаю, що це вона) я контролюю погано.

Я перевіряю свою сумісність зі стихіями, і виходить, що номер один — синя, стихія води. Далі — чорна, стихія темряви. Потім вогонь, і наостанок — блискавка. Блискавкою я ніби трохи можу користуватися, але до практичного застосування ще далеко.

Є й інші, але те, що вода — на першому місці, без сумнівів.

Запам'ятати, запам'ятати. Хоч моя магічна сила — чит, сумісність зі стихіями, схоже, зовсім не чит.

В Асорі я проводив дні в наметі, тренуючи магію.

Щойно я надумаю допомогти оркам, Шін мене зупиняє, тож тепер мені більше нічим зайнятися!

Тц… Колись я таки знайду привід і вирвуся на волю!

Мене зробили чимось на зразок феодала, але я не з тих, кому личить дивитися згори на підданих.

До того ж будинки ще будуються, і ми живемо в наметах. Я навіть не можу прикинутися, що веду розкішне життя.

Високогірні орки перенесли сюди все своє селище, тож, не рахуючи тих, у кого пошкодилося житло, кожен мав свій дім. Лише ми з Шін мусили жити в наметі.

У моєму наметі з якоїсь причини повсюди висіли кадри й проєкції зі старих серіалів. Це робота Шін.

— Гм?

Серед них…

Було кілька зображень, які не мали жодного стосунку до історичних драм.

— Сімейне фото, га?

Там була фотографія всієї родини Місумі.

Знято біля входу. Пам'ятаю, як тато щороку здіймав галас: мовляв, треба сфотографуватися. І щоразу ми таки фотографувалися.

Узагалі нам навіть не дозволяли гуляти з друзями в новорічну ніч і на сам Новий рік. Ми нічого не могли з цим удіяти. Ну, мама теж до цього долучалася.

Вони ще й казали: «Хочете гуляти — кличте друзів до нас». Так було і в січні, і на Різдво. Ха-ха, яка ностальгія.

Ми стояли по порядку: зліва — тато, старша сестра Юкіко, посередині — молодша сестра, далі я і мама.

Це найсвіжіше. Фото, зроблене цього року.

— Он як… І їх уже не побільшає. Останнє фото, так?

Погано. Я думав, що вже поставив крапку в цьому.

Хоч я й не був найкомпанійнішим…

Я розумів, що люди не живуть поодинці.

Думаючи про тих, хто поруч, і про майбутнє, я відчув, як піднімається гіркий жаль, що не відпускає.

Моя сім'я, звісно. Друзі зі школи. Товариші по клубу.

— Стоп, стоп! Не можна про таке думати!

Немає сенсу знову й знову прокручувати це в голові. Лише зажену себе в депресію.

Ні, зачекай.

Ось воно що. Якщо я можу отримати ось таке фото родини…

— Було б цікаво використати це фото, щоб з'ясувати, що робила моя сім'я в цьому світі.

Ось що робитиму, коли виберуся з краю світу. Слова Богині поки що проігнорую. Я вже вирішив покинути це Пустище.

Візьму це за основу, попрошу когось намалювати їх і пройду шляхами своїх батьків. Якщо зможу дістати їхнє фото — ще краще.

О, це стає цікавим.

Тепер я знаю, що робитиму, мандруючи світом. Нудно точно не буде.

Гаразд, вирішено!

— Що ж, раз уже вирішено…

Почати треба з того, щоб знайти когось, хто добре малює. Спершу пошукаю орка, який уміє робити ескізи. Якщо не вийде — знайду г'юмана й попрошу намалювати якомога точніше.

Я абсолютно не вмію малювати, тому навіть не розглядав варіанта «намалюю сам». У середній школі уроки малювання були для мене справжнім кошмаром.

Ага, ага. Я знайшов, чим зайнятися.

— Трохи поспішно, але вирушаймо вже сьогодні♫

Вийшовши з намету, я попрямував до вихідних воріт, які зробила Шін. Хоч я й кажу «ворота», це була не якась надзвичайна споруда — просто мерехтливий туман.

— Господарю~

Це Шін. Ах так, треба вже дати їй ім'я.

Вона так мені надокучала, що я запропонував залишити ім'я Шін, але вона навідріз відмовилася. А як на мене, ім'я непогане.

Тоді, зважаючи на її зв'язок із міражами, я запропонував «Примарну Ілюзію», а трохи перекрутивши — «Сон-Міраж». Я пропонував варіант за варіантом, але все це вона відкинула ще страшніше.

Що не так із цією летючою ящіркою? Коротше, ти хочеш ім'я в японському стилі, так? Ти, фанатко Японії… ні, фанатко епохи Едо.

Якщо підійде щось схоже за звучанням, може, назвати її Кійохіме?

Примітка перекладача: Кійохіме — героїня японської легенди, яка через нерозділене кохання до ченця перетворилася на величезного змія.

А потім…

— О~ що таке? Збираєтеся вже вирушати?

Я дивлюся туди, звідки лунає голос.

Там була Шін.

Вона несла щось явно тяжко поранене й густо вкрите волоссям. Висока струнка красуня тримала на руках, як принцесу, старого, густо зарослого волоссям.

Яке химерне видовище.

Ну й картина.

Я інстинктивно відвертаюся.

Ех~ а я ж так хотів уже вирушити, знаєш?

Проблеми ж можуть трохи почекати, правда?! Я пройшов битву з босом, тепер мав би бути час відпочинку, так?!

— Гадаю, це вам краще відкласти на потім.

— Це через нього?

Страшенно неприємно. Розумію, що це грубо, але я все ж тицьнув пальцем у старого. Бо ж неприємно, розумієте!

— Саме так. Які ви спостережливі!

Шін, схоже, анітрохи не поспішала.

— І що цього разу?

— Ворожий наліт.

Раптом вона видала якусь маячню.

Ворожий наліт… ворожий наліт… вона сказала?!

— Зачекай, хіба це не твій світ? Хто, кажеш, прийде?

Це Асора. Інший світ усередині іншого світу.

Як це раптом «ворожий наліт»? Серйозно, поясни так, щоб я зрозумів, будь ласка. Ти, колишня зміюко.

Попроси пробачення у своїх батьків — фазана й змії! (Мені здається, саме від них і походить Шін.)

— Ну, цей супротивник трохи незвичайний. Як завжди, голодний… О, він уже тут.

— Ти таке кажеш, ніби це дрібниця?!

— Господарю.

Ти відповідай на запитання! Стривай, «господарю»? Вона про мене?

— Там!

— Га?

Чорні могутні ноги, наче з комп'ютерної графіки, розколювали простір довкола й пробивалися крізь нього.

Коли кілька таких ніг прорвалися, у темряві всередині великої тріщини я побачив ікла, схожі на мурашині чи осині.

Воно кинулося просто на мене, поки я стояв отетерілий.

— Знову мене хочуть з'їсти?! Та невже я такий апетитний на вигляд?!

Я закричав: ситуація була точнісінько така сама, як тоді з Шін.