Розділ 111 — Шкільний фестиваль уже скоро

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Том 3. Арка 4 — «Участь Каленеону у війні»

Яке ж небо безмежне.

Ще на Землі я так само відчував неосяжність літнього неба, як відчуваю її тепер у цьому світі. Скоро мине рік, відколи я сюди потрапив, — може, це ностальгія так на мене діє.

Хоч моє становище й змінилося, те, що я знову в навчальному закладі, лише посилює це відчуття.

Літні канікули в Ротцґарді тривають уже понад місяць, але це не означає, що другий період занять почнеться відразу. Формально Академія відновила роботу, тож студенти мусять приходити щодня, проте через фестиваль на честь її заснування звичайних занять немає.

Після перерви понад місяць іде ще майже місяць підготовки, тож по суті виходить двомісячний відпочинок. Щоправда, студенти, яким на час підготовки вистачає клопоту, до цієї категорії не належать. Принаймні учні мого класу точно. Улітку вони відвідували мої заняття, а тепер заявили, що хочуть займатися й під час підготовки. Я відмовив. У мене теж є одна-дві справи, якими хочеться зайнятися.

Осінній фестиваль в Академії — ми ж наче не врожай святкуємо, думав я, але якщо її заснували восени, то з цим можна якось погодитися. Утім, порівняно з осінніми культурними фестивалями, які я застав у своєму світі, цей, схоже, зовсім інший.

Триває він тиждень, і подій чимало. Організацією займаються найкращі студенти та помічники, обрані з кожного відділення, — по кілька студентів із кожного курсу. Відповідальних небагато, і, схоже, це неабияка честь. У першій половині — кілька презентацій досліджень і сценічні виступи. На другу половину заплановано низку турнірів, де показують практичні вміння.

На фестиваль з'їжджається безліч людей, тож переповнені навіть заїжджі двори довколишніх міст. Неймовірна кількість людей приїздить сюди на час і селиться в заїжджих дворах за містом — і все лише заради шкільного фестивалю. Ні, мабуть, це я дивний, якщо кажу «лише». Насправді ж сюди запрошують чимало державних гостей із Лімії та Ґрітонії, які воюють на передовій. Вони шукають таланти й паралельно проводять низку дипломатичних нарад. Тут тільки й скажеш: «Як і слід було чекати від найвищого навчального осередку г'юманів».

Джін та Амелія, схоже, неабияк завзяті. Вони не найстарші в Академії й цього року не випускаються. Наступного року вони теж навчатимуться тут, і цей шкільний фестиваль для них не останній, але, схоже, щодня з усіх сил готуються до турніру, у якому братимуть участь. Коли вони почули, що це важлива нагода показати свої таланти й отримати запрошення на майбутню службу, їх охопив якийсь невимовний настрій. Найстарші студенти Академії, мабуть, ідуть на цей захід із неймовірною рішучістю.

— Пане Райдо, ось перелік товарів на час шкільного фестивалю.

Поки я переглядав документи компанії й поглядав на краєвид, мене хтось покликав.

Шікі. Стрункий, як завжди. Цього літа ми частенько бували в Асорі, і був час, коли харчувалися просто розкішно. Я тоді, звісно, тренувався — і все одно погладшав, а він анітрохи не змінився. Що це таке? Якщо це перевага пакту, я б і собі таку хотів. Завдяки винаходу «солодке набе + майонез» він легко перевищує три тисячі калорій за один прийом їжі. Хоч як подумай, харчується він явно нерозважливіше за мене. Яка несправедливість.

— Агов, Макото! Може, пройдешся зі мною шкільним фестивалем, заглянемо в кілька місць? Не хвилюйся, ні в які дивні місця я тебе не поведу.

Рут. Срібноволосий юнак. А може, хлопець? На вигляд він мій ровесник, і мені здається, що пасують обидва слова. Ну, хай буде юнак. Хоч на вигляд він такий, але, як і моя послідовниця Томое, він — пан дракон. Ба більше, найвидатніший із них. А ще він голова однієї із загадок цього світу — Гільдії авантюристів — і водночас її засновник. Словом, титулів у нього безліч. Якщо описати коротко: геній і збоченець. Після нашої зустрічі перед літніми канікулами й тих приголомшливих речей, які він тоді наговорив, Рут почав навідуватися до нашої компанії й запрошувати нас поїсти. До речі, мабуть, тому, що я не можу довіряти йому від щирого серця, до Асори я його не водив. А якщо Томое й Шікі теж цього не зробили, отже, так думаю не лише я. Адже своїм трьом послідовникам я казав, що до Асори можна привести будь-кого, кого вони вважатимуть гідним.

Удосконалення думкового зв'язку, стійкого до глушіння, і захист від примусового виклику Богині — нагальні справи здебільшого завершено. До того ж і Томое, і Міо — усі без винятку невпинно стають сильнішими, не байдикуючи. Особисто мене вражає, як швидко зростає Шікі. Тому, схоже, і завзяття в ньому більше.

До речі, наприкінці літніх канікул я показав усім результати своїх тренувань, і всі аж очі витріщили. Нічого аж такого дивного я не зробив, тож реакція була доволі перебільшена.

— Сьогодні ввечері надійде список товарів компанії, які можна поповнити, тож тоді й продовжимо. А поки розстав наявний товар так, щоб на полицях звільнилося місце. Руте, якщо нічого страшного, що я йтиму поруч зі знаменитістю, то можу скласти тобі компанію. Тож, прошу, не приходь щодня. Сам бачиш, я зайнятий.

— Зрозумів. Щодо навчання новачків — чи можна обговорити з Береном, як зробити його ефективнішим? Їх трохи забагато, і до призначеного часу я не встигну всіх відібрати, — відповів Шікі.

Рут задоволено кивнув і вмостився з книжкою на дивані. А я ж, здається, просив його піти… На запитання про моїх батьків і Каленеон він зазвичай відповідає якоюсь нісенітницею. Наприклад, що саме готує ванну. Коли я все-таки домігся відповіді, виявилося: він щось знає, але лише про час після того, як вони покинули країну. Приблизно тоді батьки й виявилися пов'язані з Богинею. Звісно, Рут не може знати всього, що відбувається у світі. Але зрештою заявив, що якщо згадає більше, то розповість мені в ліжку! Тоді я його й вигнав. Страшно, що він досі не полишає спроб. Одного разу Рут узагалі прийшов у жіночому тілі — неймовірно вродлива жінка трохи за двадцять, із якоюсь невловною чарівністю. Я навіть замислився, чи не подобаються мені старші жінки. Невже зовнішність Томое й Міо теж відображає мої вподобання? Хоча мені здавалося, що вік для мене не такий важливий.

— А, ясно. Гаразд, доручаю це тобі. Як гадаєш, хоч кілька з них устигнуть прибути, поки тут не почнеться гаряча пора?

— Дайте подумати. Гадаю, кілька встигнуть. Вони напівлюди, тож, доки не вивчать спільну мову, далі ми не просунемося. Тому точної кількості назвати не можу.

Спільна мова, кажеш… На вимові я зрештою здався. Якщо колись випаде нагода опинитися віч-на-віч із Богинею, може, варто спробувати домовитися. Що не кажи, а розмовляти нормально мені таки хочеться.

— Га? То у вас побільшає народу? Знову наймаєш напівлюдей? Ти, Макото, до них такий добрий. Ні, може, ти просто ненавидиш г'юманів? — озвався Рут.

— …Руте. У нас є й Лайм. Я не збираюся когось любити чи не любити залежно від раси. Скажу прямо: Г-Е-Т-Ь.

Повертайся вже слухняно до своєї гільдії й працюй. Там, мабуть, не знають, що й робити, бо голова кудись подівся.

Я дивлюся в спину голові гільдії, якого таки спромігся випровадити. Я ж бо сяк-так стараюся як торговець, тож і геній хай як слід робить свою роботу. Останнім часом я трохи звик бути торговцем, але до Шікі мені ще далеко. Що ж, це завдання на майбутнє — ставати кращим. А частину роботи з обліком товарів доручу двійці лісових оні.

— …Скільки ми йому не кажемо, а той пан досі називає вас, пане Райдо, паном Макото, — мовив Шікі.

— Хоч ми й пояснюємо, що в цьому є сенс, він не слухає. А втім, при сторонніх він таки називає мене паном Райдо. Якщо реагуватимемо, він лише тішитиметься.

— Я це засвоїв. Якби можна, я б охоче повчився в нього, але приязно він поводиться лише з вами, пане Райдо.

Мабуть, Шікі шанує Рута за його глибокі знання. З-поміж моїх послідовників саме Шікі найприхильніше ставиться до Рута. Те, що Рут вривається до нас саме тоді, коли ми по вуха в підготовці до шкільного фестивалю, а Шікі не гнівається, — певно, саме через це.

— Ну що ж. Хоч як ми зараз намагалися б передбачити, що вийде, усе залежатиме від людей, які зупиняються в тимчасових таборах за містом. То що, ходімо до «Ґотецу», Шікі?

— Тимчасові табори… А, ви про заїжджі двори на околицях? За цей місяць фахівці зі стихії землі набудували чимало будівель. Справжня пора заробітків.

Таке можливе лише в цьому світі. Коли треба — зводять магією заїжджі двори на околиці. Коли ж вони відслужили своє, виносять меблі й усе потрібне, а будівлю просто повертають у землю. Справді зручно. Щоправда, для цього треба зібрати чимало вправних магів стихії землі, але для цього міста це не проблема.

— Атож. Панові Рембрандту й Сіф варто б скористатися нагодою й заробити трохи кишенькових грошей.

Сіф, яка має благословення духа землі, змогла б швидко зводити заїжджі двори. Заробила б напевно. Хоч у другій половині літніх канікул вона й поверталася додому, за першу половину стала значно сильнішою, тож на таке має бути здатна. Земля й вогонь — спочатку вона явно була стовідсотково налаштована на атаку, а тепер до певної міри вміє й підтримувати. Її жалюгідна лікувальна магія теж почала набувати форми. І все ж вона щодня приходить із Джіном та іншими й просить, щоб я їх навчав. Хоча тимчасові викладачі до кінця шкільного фестивалю занять не проводять. Може здатися, що це продовження канікул, але в моєму випадку в крамниці більшає роботи, і зараз важлива пора, коли треба готуватися до фестивалю. Тож я щоразу їм відмовляю.

— …А, он воно що. Справді, саме в цей час Джін та інші зазвичай приходять. Ви використовуєте обід як привід сховатися в «Ґотецу». Я складу вам компанію.

— Дякую, що розумієш. Перш ніж іти, скажімо Еріс, щоб не задирала носа.

Посеред канікул, коли Джін та інші перестаралися з тренуваннями, Еріс, яку я лишив про всяк випадок, добряче себе проявила. Згодом Джін і решта збагнули, хто вона така, і тепер мають її за неймовірну особу, гідну поваги. Навіть коли їм сказали, що вона напівлюдина, їхнє ставлення майже не змінилося. Тож хоч Аква й каже їй бути скромнішою, Еріс частенько заносить. Минулого тижня я відіслав її приблизно на тиждень до Асори, і тепер вона значно сумирніша, але ж розумієте — це все-таки Еріс. Краще накинути на неї нашийник. Вона наговорила Джінові, ніби, щоб тебе взяли до Торгової компанії «Кудзуноха», треба мати щонайменше такий-то рівень, абощо. Їй-бо, нічого путнього з цих вуст не виходить. Хоч перший у тебе рівень, хоч сотий — зарплата від цього не зміниться. А, до речі, над зарплатою, мабуть, варто як слід поміркувати. Я вже почав розбиратися, як усе влаштовано в інших компаніях, тож подумаю про це, коли скінчиться фестиваль. А оскільки зараз гаряча пора, дамо їм премію.

Щодо «Ґотецу» — останнім часом, схоже, пані Ева частенько заглядає туди після роботи в Академії. Ми доволі часто з нею перетинаємося. Відвідувачі там були й до того, як ми почали туди ходити, але відтоді, як ми з Шікі дещо порадили, їх стає дедалі більше. Мене це, може, й не стосується, а все одно тішить. Ну, я лише порадив кілька приправ та інгредієнтів, якими користуються на моїй батьківщині, щоб у закладі не так пахло солодощами. Шікі теж запально радив дещо для набе. Варений тофу на бульйоні з комбу й риби особливого успіху не мав — замовляю його тільки я, невдала страва, — а проте старий господар «Ґотецу» досі тримає її в меню, бо я її замовляю. Дякую.

Я спустився вниз і попередив Еріс, яка наглядала за крамницею. Вона підстрибнула, наче налякана кішка, й кілька разів поспіль закивала.

— Я старатимуся! Дуже старатимуся! Обов'язково старатимуся!

[Та ні, я ж знаю, що ти добре працюєш. Коли прийдуть студенти, обслуговуй їх як слід, як покупців. Ну, я ненадовго вийду.]

— Щасливої дороги!

Дивлячись на Еріс, інші працівники силувано засміялися, і їхній сміх змішався з її голосом. Ми з Шікі кивнули одне одному й вийшли з крамниці через задні двері.

Ще рано називати цю пору вечором, але, глянувши на небо, я вже відчув наближення сутінків.

— «Цурубе-отоші», еге ж… Сьогодні все так нагадує мені мій світ.

Примітка перекладача: «цурубе-отоші» (釣瓶落とし, «відро, що падає в криницю») — японський образ того, як стрімко сідає сонце восени: осіннє сонце заходить швидко, мов відро падає в криницю.

Коли в мене вихопилися ці слова, я з іронією над собою всміхнувся.

— Пане Райдо? — стривожився Шікі.

— Нічого. Ходімо.

На стривожені слова Шікі я відповів усмішкою. Мабуть, вигляд у мене був самотній.

До шкільного фестивалю — приблизно тиждень. Найімовірніше, це буде час, коли я побачу довкола найбільше людей відтоді, як потрапив у цей світ. З'їдеться ж безліч людей із різних країн, тож це само собою зрозуміло.

Я просто й далі робитиму те, що хочу. Може, завдяки силі, яку здобув посеред канікул, я став трохи більше вірити в себе. Навіть почувши, що до міста з'їдеться сила-силенна людей, я не запанікував і зміг сприйняти це спокійно. Колись мені однаково доведеться зустрітися з героями десь у цьому світі, тож зважати на чужі погляди — просто марно. Та й не залякувати ж мені всіх, хто мене бачив. Навіть якщо мене кинуть на поле бою, думаю, нинішній я впораюся краще, ніж раніше. Коротше кажучи, я усвідомлюю, що став сильнішим, але на душі в мене доволі спокійно.

Коли я вийшов на велику вулицю, міський гамір погучнішав. Схоже, усі з нетерпінням чекають шкільного фестивалю. Зі змішаним почуттям очікування й тривоги — наче от-от щось має статися — я рушив до «Ґотецу».