Розділ 115 — Я проспав, і все одразу завертілося

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Гучно.

Хтось шумить. Ні, не так.

Що взагалі відбувається? Зрештою я майже не спав через шкільний фестиваль, який почався вчора. А мій дорогоцінний сон перед відкриттям крамниці ж…

!!!

Чорт! Котра година?!

Я різко підводжуся й дивлюся у вікно. З-під краю штори пробивається яскраве світло. Як не дивися, це точно не світло раннього ранку.

Проспати — це якась загадкова річ! Та страшна сонливість, яку я відчував ще мить тому, повністю зникла, а натомість по всьому тілу пробігла сильна тривога. Серйозно, відчуття точнісінько таке саме, як у мене бувало в Японії. Найгірше з можливих!

Я поспіхом перевдягаюся й приводжу себе до ладу перед дзеркалом у повний зріст. Це моя нова звичка. Раніше я щонайбільше вмився б і поправив скуйовджене волосся.

Мабуть, ця звичка з'явилася після того, як сестри Рембрандт узялися за мій одяг і взагалі за весь мій вигляд. Порівняно з оточенням я виглядаю відверто непримітно, тож раніше думав: хоч би що робив, нічого не допоможе, — і незалежно від пори року носив пальто, пошите елдвами. Узимку в ньому тепло, улітку не спекотно — справді чудова річ, тож, мабуть, і це зіграло свою роль. «Так ми хочемо вам віддячити, тож, будь ласка», — сказали сестри й потягли мене на пів дня по крамницях. Того дня мені підібрали зачіску, одяг і навіть парфуми. Відтоді погляди людей помітно змінилися. Обличчя та зріст мені не змінити, зате одяг і аромат можна міняти скільки завгодно. А враження від обличчя неабияк змінюється вже від самої зачіски.

Якщо замислитися, це було очевидно. Просто за всі прожиті роки я сам цим нехтував і ніколи особливо не зважав на власний зовнішній вигляд. А після всього того сестри ще й прочитали мені лекцію, що я повинен прикладати хоча б мінімальні зусилля до того, як виглядаю. Адже я працюю з покупцями, тож добре бути здоровим і тілом, і духом.

Ще раз перевіривши себе, я спустився вниз.

Я не хотів одразу ввалюватися до крамниці, тому спершу вирішив подивитися, що там коїться. Усередині вже яблуку ніде впасти — повно покупців. А, ну звісно… Справді наробив дурниць. Як це завжди буває, проспав саме тоді, коли найменше можна було собі таке дозволити.

Шікі помічає, що я нарешті прокинувся, і пробирається до мене крізь натовп покупців.

— Доброго ранку, пане Райдо.

— Шікі, доброго ранку. Пробач! Я зовсім проспав.

— Учора ви готувалися до світанку, тож нічого не вдієш. До того ж, якщо підготовка вже завершена, то далі все не так уже й відрізняється від звичайної роботи.

Доброта Шікі аж болить. Ми ж із ним учора до самого світанку міняли полиці, збільшували кількість основного товару, вішали й знімали рекламні плакати, переписували написи на дошці біля входу. Раз він уже на ногах, то ніякого «нічого не вдієш» тут бути не може.

І що значить — «не дуже відрізняється від звичайної роботи»? У крамниці ж просто неймовірна тиснява. Якщо тут лише один елдва, то Лайм і ще один, мабуть, надворі? Тобто черга ще й зовні?! Це, значить, саме через неї я й прокинувся. Від цього мені ще гірше.

— Лайм і елдва надворі?

— Так. Вони впорядковують потік покупців. Торгова компанія «Кудзуноха» не має окремого стенда надворі, але з огляду на тих, хто працює поблизу, і щоб не заважати іншим крамницям, я наказав їм стежити за чергою.

— Це справді велика допомога. Зараз майже полудень, так?

— Так. Незабаром буде полудень.

— І як продажі?

Якщо вже полудень, то навіть якщо ми продамо в кілька разів більше, ніж зазвичай, запасів має вистачити з лишком. У нас «крамниця будь-яких послуг», тож, як і випливає з назви, ми торгуємо найрізноманітнішими товарами. Ну, хоча головне в нас — ліки. Щоправда, навіть якщо через фестиваль людей побільшає, не думаю, що в нашій галузі це прямо обернеться різким зростанням продажів. Тому ми лише підготувалися на випадок, якщо знадобляться руки, і збільшили запаси під продажі. Загалом так я й вирішив діяти. Найбільше, мабуть, виграють заїжджі двори та ресторани. А ввечері, певно, ще й розважальні заклади?

— Схоже, денна норма на сьогодні скоро закінчиться. Багато покупців прийшли просто подивитися, але разом з іншим товаром беруть і те, що зазвичай не дуже продається. І продавці вже не встигають.

— ?! Ми ж лише трохи знизили ціну, а продалося вже аж стільки?

— Так. Коли я побачив величезну чергу ще до відкриття, то сам не зрозумів, що взагалі відбувається.

Величезну чергу ще до відкриття?! Уваа, мені страшенно хотілося це побачити…

— Що ж їх так приваблює?

— Схоже, люди, які вже користувалися нашими товарами, розповідали іншим, що вони дуже дієві. І тому ті, хто приїхав до Академмістечка на фестиваль, заодно заходять і до нас. Крім того, здається, дехто приходить, бо їх про це попросили. Авантюристи зазвичай не з'являються в Академмістечку без нагальної справи, тому ми рідко їх тут бачимо, але сьогодні таких чимало.

Сарафанне радіо, значить. У місці, куди зазвичай мало хто заходить, знайшлися ті, хто випробував наші ліки. Це мене трохи радує. У Ціґе, яке стало для нас відправною точкою, я теж дав лісовим оні продавати ліки, але це місце все ще активно розбудовується й досліджується, тож там особливо нема на що розраховувати в плані чуток. Туди ж не так багато людей приходить із далеких місць. Отже, інші торговці, а також люди, які приїхали з інших міст і випадково зайшли до нас, купили ліки й почали їх хвалити. Дякую, дякую.

— Може… переглянемо розкладку товару?

— Ні. Спочатку ліки виготовляли разом з арками, але тепер до виробництва долучилися й ґорґони. Схоже, до виготовлення ліків вони добре придатні. Тож обсяги виробництва значно зросли. Тому з запасами проблем не буде — варто лише повернутися до Асори.

— Ясно. Тоді…

— Однак якщо продавати занадто багато, можуть почати виникати підозри. Думаю, буде достатньо подвоїти обсяг, який ми визначили вчора ввечері.

Ще до того, як я встиг сказати «давай продамо якомога більше», він уже мене зупинив.

Запасів у нас, звісно, багато, але надто сильно кидатися в очі справді не варто. Якщо ми занадто виділятимемося, рано чи пізно це позначиться на бізнесі. Треба вчитися обачності.

— Зрозуміло. Так і зробімо. Але тоді знайдуться люди, які не зможуть нічого купити.

А мені ж хочеться продати і тим клієнтам, які спеціально сюди прийшли. Шкода.

— Безумовно, такі будуть. Тому я на всяк випадок уже придумав кілька способів, як зменшити невдоволення.

— І що ти збираєшся робити?

Я й не думав, що ситуація дійде до нестачі товару, тож, звісно, і не придумував, що робити в такому випадку. Ми перевіряли в Гільдії купців, як протягом року працюють крамниці зі схожими товарами, тож варто б було повчитися в них.

— Я наказав Лайму піти в кінець черги й зробити так, щоб туди більше не ставали нові люди. Потім тим, хто точно не встигне в межах сьогоднішнього обсягу товару, елдва передасть, що ми дамо їм купон, дійсний на наступний день. А тим, хто не зможе прийти завтра, ми перепросимо й видаватимемо обмінний купон від Гільдії купців, який можна використати в місцевих ресторанах.

Обмінний купон. Тепер, коли він це сказав, я й справді згадав, що колись отримував такий. Ним може скористатися власник, а може передати його і своїм клієнтам. Хоча, якщо чесно, мені здавалося, що таких не так уже й багато.

— Обмінний купон, значить.

— Так. Крім того, починаючи з завтрашнього дня ми визначатимемо, які товари користуються найбільшим попитом, і разом з інформацією про запаси повідомлятимемо тим, хто не зможе купити, щоб вони просто не ставали в чергу. Я діяв на власний розсуд — чи все гаразд?

— Ні, не хвилюйся, дякую. А в нас справді було стільки обмінних купонів?

— Можливо, це вже запізнілий звіт, але я подумав, що видавати людям просто готівку було б погано, і згадав, що Гільдія купців поширює саме такі купони. Мені здалося, що так це не виглядатиме дивно, тому я сходив до гільдії й купив потрібну кількість.

— Ясно. Якщо правильно пам'ятаю, вони й справді казали, що за потреби купити їх можна в будь-який момент. Усе гаразд. Думаю, це були необхідні витрати. Принаймні мені, який тут безглуздо проспав, уже точно нема чого бурчати. Та навіть якби я не спав, не факт, що зумів би прийняти рішення такого рівня.

— Перепрошую. Відбулося кілька інцидентів, тож я думав вас розбудити, але коли зайшов до вашої кімнати, пані Міо якраз дивилася на ваше спляче обличчя…

…

Страшно!!

Міо вже тут?

— Я-я зрозумів… І?

— Вона спитала, чому я намагаюся розбудити Ваку, і я відповів. Але в процесі вона також запитала, чому Вака взагалі ще спить.

Він і справді ніяк не може перейти до головного. Хоча, мабуть, це тому, що Шікі добрий і обережно підбирає слова. Коли мова заходить про Міо, він називає мене не Райдо, а Вакою. Який же він чесний.

— Продовжуй.

— Я пояснив, що ви, певно, втомилися, бо працювали до світанку. Тоді вона запитала, чому я не даю вам відпочити, і заявила: «Ти справді вважаєш, що можна будити Ваку лише заради цього? Ні, не можна!» — після чого не дозволила мені вас розбудити.

Міо. Ні, усе нормально, Шікі правильно вчинив, що намагався мене розбудити. Можна було й ляпаса дати, чесне слово…

Який же ефективний антибудильник.

— …Пробач, Шікі. Напевно, це виснажило тебе ще більше, ніж потрібно, так?

— Ні. Це справді було те, з чим я сам міг упоратися, тож, обдумавши, я пішов і розібрався самостійно. Жодних проблем.

— …І де ж тоді Міо?

Шікі каже, що й сам міг усе владнати, але, мабуть, зробив це значно краще, ніж зробив би я зі своєю напівсонною головою. Останнім часом, коли я дивлюся на нього, у голові спливають слова «дворецький» і «управитель».

— Гадаю, вона пішла прогулятися. Пані Томое теж із нею.

— Це безпечно?

Випустити тих двох самих по собі гуляти цим містом.

— Тоді поруч був і пан Рут, тож, схоже, всі троє пішли гуляти й куштувати страви. Я й сам дуже чекаю на вечерю в «Ґотецу», тому попросив їх неодмінно повернутися до того часу.

Це водночас і заспокоює мене, і ще більше тривожить. Мені лишається тільки покласти надію на Рута, який давно живе серед г'юманів.

— Ну, навіть якби ми сказали тим двом допомагати в крамниці, у такій тисняві просити їх про це прямо зараз усе одно було б нереально.

— Так.

Крива усмішка Шікі промовляла сама за себе. Аква й Еріс щосили обслуговують покупців, а елдва вміло підтримує розмову та сипле компліментами. Стривай, хіба він не хотів спробувати продавати зброю?

— Ем, хіба елдва не казав, що хоче спробувати торгувати зброєю? Я ж наче дозволив йому це.

— А. Вона вже вся продана.

— Так швидко. Я ж сказав, що можна продавати лише по десять штук на день…

— Так. Усі десять уже розкупили.

Вражає. Може, відтепер і справді дати йому займатися цим? Та зброя не така вже й потужна, але мені здається, що через неї ще можуть виникнути конфлікти.

— Ну, тим, хто користується зброєю, накладена на неї властивість справді дуже допомагає. А найбільше, певно, вплинуло те, що першим покупцем був напівлюдина з навичкою оцінювання. Йому пощастило.

Отже, властивості зброї отримали визнання. Що й казати, пощастило неабияк. Я дозволив пояснювати можливості цієї зброї, але заборонив ручатися за подробиці. Для гостей фестивалю вона дорога, тож люди без наметаного ока її не купуватимуть. Я вирішив, що краще, аби зброю купували ті, хто розуміє її користь.

— Меч, який після бою достатньо просто витерти — і він ніколи не заіржавіє, так? Зброя з сильним накладеним атрибутом.

— Так. Про міцність самої зброї особливо нічого сказати, але вона цілком пристойна. Якщо не поводитися з нею безглуздо, ця річ довго служитиме власникові.

— Хоча старійшині й досвідченим майстрам це страшенно не сподобалося.

Коли молодий елдва це показав, усі вони скривилися. Як на мене, якби мене там тоді не було, його б точно насварили.

— Старійшина, зітхаючи, бурмотів щось на кшталт: «Оце вже молодь нині пішла…». Хоча вони ж самі зробили для Ваки кілька видів обладунків під різні пори року. Як на мене, у певному сенсі таке замовлення теж не має нічого спільного зі справжнім призначенням обладунків.

Постійно ходити в довгому пальті й справді виглядало б погано. Я вдячний елдвам, які виконали мою егоїстичну забаганку. І старійшина, мабуть, таки мав підстави бурчати про «нинішню молодь».

Хочу вірити, що вони просто журилися через те, що молодий елдва наклав властивість, яка дозволяє халатніше ставитися до догляду, а не через сам тип моїх прохань. Адже зовнішній вигляд, безперечно, не має нічого спільного зі справжньою суттю обладунків.

— Це правда. Мене тут серйозно балують. Отже, зброю вже розкупили. А, що ти казав про якийсь інцидент раніше? Це була та величезна черга?

— Ні. Насправді…

Що таке? Схоже, Шікі важко про це говорити. Досі наша розмова йшла досить гладко, якщо не рахувати історії з Міо. Це вже насторожує.

— Це… вдалося владнати?

— Так. Майже відразу після відкриття хтось здійняв галас, бо серед наших працівників, окрім мене й Лайма, є напівлюди. Мовляв: «У цій крамниці працюють представники нижчої раси. Хіба її товарам можна довіряти?» Зазвичай нас так не обмовляють, але від нових відвідувачів, які бачать нас уперше, певного неприйняття слід було очікувати.

— …Дискримінація, значить.

— Так. Ми з Лаймом владнали конфлікт, хоча настрій усім зіпсували. Згодом неодмінно подякуйте йому. Зараз у крамниці вже спокійно, але надворі, де чергою займається Лайм, подекуди ще виникають суперечки.

— Може, повернути елдву всередину?

— Це буде складно. Не можна залишати крамницю водночас без мене й Лайма. Гадаю, безпечніше, щоб із незадоволеними спочатку говорив Лайм, а саму роботу лишити гномові. А обслуговувати покупців у крамниці найкраще пасує Акві й Еріс.

— Зрозуміло. Вони ж нічим особливим не виділяються, то чому г'юмани можуть зневажати напівлюдей без жодних наслідків? Невже вони самі не відчувають себе жалюгідними?

Невже прихильність Богині настільки могутня? Це ж та сама Богиня, яка вже кілька десятиліть нічого не робила, просто спала, і все. Я цього не розумію.

Шікі лише знову криво посміхнувся.

У крамниці все йде своїм ладом, мого втручання не потрібно. Я запізнився настільки, що мені тут буквально немає чого робити. Від завтра точно більше не просплю.

— О, схоже, частина товарів і припасів уже закінчується. Я повернуся до покупців і все їм поясню. А вас, Вако, прошу після закриття впорядкувати залишки. Я теж допоможу.

І справді, зараз було б нерозумно втручатися в обслуговування, не знаючи всього, що сталося за день. Спочатку привітаюся з Лаймом та елдвою надворі, оцінивши розміри черги, а тоді заздалегідь перегляну запаси. Увечері ж поведу Томое й Міо до «Ґотецу». Ми вже домовилися.

Коли я закінчу з розкладкою товару… точно, мені ще треба взяти Шікі й піти до Академії.

Я й зовсім забув, що маємо завітати з вітаннями до кількох людей. Ми вже давно тут живемо, тож напевно встигли налагодити певні зв'язки з г'юманами. Сьогодні на виставці досліджень буде чимало тем, які мене зовсім не цікавлять, але нічого не вдієш.

Нарешті шкільний фестиваль почався.

— Ходімо!

Із запискою в лівій руці я ще раз звірив сьогоднішній розклад і вийшов через задні двері крамниці, сподіваючись хоч трохи виправити свою ранкову помилку.

Е? І тут теж люди?

Хм, чому так? У мене це чомусь викликає ностальгію…

На головній вулиці, за одну крамницю від нашого заднього входу, мою увагу привернули люди. Не те щоб там панувала якась дивна атмосфера. Трохи смаглява шкіра й чорне волосся. Так, саме таке враження справляє арабське обличчя. А пишні вуса під носом — достеменно образ людини з нафтової країни. Мабуть, через те, що тут живуть здебільшого люди, схожі на білих європейців, я, порівнюючи своє обличчя з обличчям цього чоловіка в гурті (хоча, скажи я йому таке, він неодмінно розсердився б), відчуваю легку ностальгію й близькість.

Утім, мене це не стосується. Він мені не знайомий і нічого такого. Схоже, на мене він не зважає і дивиться в якийсь список: погляне в список, тоді знову сюди — і так раз у раз. Хіба він не покупець?

— Ку-дзу-ха?

Кудзуноха. Тобі не вистачає «но».

Щоб піти до Лайма та інших, мені треба пройти зовсім поруч із ним. Не знаю, чи спрацює це з людиною, яку я бачу вперше, але, проходячи повз, я все ж злегка нахилив голову.

Чудово, він зрозумів. Вулиця тут неширока, тож незнайомець посунувся вбік.

— Без сумніву, це Кудзуха. Чому письмена мого Лорела опинилися в такому місці?

Гм, Лорел?

Назва великої держави, яку я ледь розчув, привернула мою увагу. Але справ у мене ще багато, тож розпитувати незнайомця зараз ніколи. Здивований чергою, яка виявилася довшою, ніж я сподівався, я подякував Лаймові й елдві, що клопоталися без упину, перепросив їх і взявся до своїх сьогоднішніх справ.