Розділ 117 — Другий день, той, хто стоїть біля стіни

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Перепрошую. У підсумку я змусив вас виконувати майже роль охоронця.

[Нічого страшного. До того ж, якби я прийшов у таке місце сам, то не знав би, як поводитися, і тільки мучився б. Тож добре, що мене запросив пан Рембрандт.]

Якщо казати відверто, я йду за ним на півкроку позаду, мов статист.

Танцювальна зала. Я, щоправда, ніколи раніше в таких не бував, тож навіть не знаю, чи тут це справді так називається. У будь-якому разі я не маю уявлення, як треба поводитися в подібному місці.

Другий день шкільного фестивалю. Упоравшись із роботою ефективніше, ніж першого дня, я зустрівся з паном Рембрандтом, з яким у мене була домовленість, і прибув до Академії. Схоже, приблизно пів дня, аж до завершення вечері у форматі шведського столу, тут триватиме вечір, на якому перевіряють знання етикету. Серед присутніх є і родичі студентів, і запрошені люди на кшталт мене, але атмосфера тут явно не така, як у місцях, де я буваю зазвичай.

Таким гостям, як ми, дозволено просто насолоджуватися вечором, наглядати за своїми родичами-студентами, спілкуватися й поводитися як заманеться. Пан Рембрандт уже привітався з кількома купцями і сам прийняв вітання від кількох людей.

Студенти, які тут є головними дійовими особами, беруть участь у заході відповідно до своїх курсів, і, як я чув, оцінюватимуть їхні дії та манери. Отже, пів дня їх тут фактично екзаменують. Якщо чесно, мені їх навіть шкода.

— Якби моя дружина Ліза вирушила сюди разом зі мною, Моррісу довелося б узяти на себе справи компанії, а є ризик, що він не впорався б із можливими проблемами. Тож те, що ви поруч, дуже заспокоює, — сказав Рембрандт.

[Найголовніше, що ваша дружина благополучно одужала. Було б добре, якби й пан Морріс наступного року теж зміг приїхати.]

Причина, чому я прийшов сюди разом із ним, офіційно полягає у відсутності пана Морріса, а тому я нібито виконую роль його охоронця. Але насправді все інакше. Наполовину причина в тому, що його доньки попросили взяти мене із собою, а друга половина, як мені здається, — це намір познайомити мене з місцем для торгівлі. Цю другу причину я збагнув уже тут.

Якби йому справді був потрібен охоронець, він міг би просто когось найняти, а історія про те, що його дружина прибуде пізніше, бо спершу має якісь справи, звучить як вигадка. Усім, з ким пан Рембрандт вітався, і всім, хто підходив привітатися до нього, він, глянувши на мене, називав і моє ім'я, і назву Торгової компанії «Кудзуноха». Навіть такий тугодум, як я, розуміє, що саме він робить.

Його дружина, швидше за все, приєднається трохи згодом, коли вечір уже почнеться, і знову зустрінеться з паном Рембрандтом. Почуваючись трохи ніяково, я привітався з кількома діяльними купцями й деякими дворянами. Коли вони бачили мене вперше, у їхніх очах було різне: здивування, явне презирство, оцінка на кшталт «це раб, якого Рембрандт привів із собою». Реакцій було багато, але, мабуть, коли я пояснив своє становище, вони дещо зрозуміли, бо більшість принаймні погодилася потиснути руку. Власне, я й сам чудово розумію, що тут виглядаю чужим. Якщо вдалося представитися і потиснути руку — уже можна сказати, що все пройшло непогано.

Тут немає жодного напівлюда. Лише г'юмани. І всі вони вдягнені надзвичайно розкішно. Жінки в яскравих сукнях танцюють у залі, і це справді вражає. У жодної з них зовнішність не губиться на тлі одягу. Єдиний, хто програє власному вбранню, — це я. Коли пан Рембрандт закінчить чергове коло вітань і возз'єднається з дружиною, я просто тихо стану десь у кутку біля стіни й спостерігатиму за сестрами.

— Любий, вибач, що запізнилася.

Хм, дружина вже прийшла. Коли я бачив її влітку в Ціґе, теж так подумав, але вона справді дуже вродлива. Аж знову переконуюся, чому в пана Рембрандта немає коханок. Уже однієї її зовнішності достатньо, щоб так подумати, а отже, в усьому іншому вона, напевно, теж надзвичайна. Як на мене, і в чоловіків, і в жінок після тридцяти спосіб життя починає проступати й у зовнішності.

Її фігура така, що важко повірити, ніби вона народила двох дітей. І обличчя теж: якщо порівнювати з її справжнім віком, вона виглядає значно молодшою. Неперевершено молода на вигляд жінка європейської зовнішності.

Я вже бачив чимало г'юманів, тож тепер, коли бачу її вдруге, можу хоча б приблизно вгадати її вік. Першого разу, одразу після того, як вона оговталася від стану гуля, я взагалі подумав, що це старша сестра.

…Якби я стояв поруч зі своєю старшою й молодшою сестрами, люди, мабуть, прийняли б мене за їхнього дядька. Мені це зовсім не подобається. Наче старію тільки я один.

— А, Лізо. Сьогодні ти обрала синю сукню. Вона тобі дуже пасує, — мовив Рембрандт.

[Давно не бачилися. Ви не втомилися з довгої дороги?]

Ах.

Чорт. Може, мені теж треба було похвалити її сукню? Я несвідомо заговорив із нею так, як завжди.

— Дякую. Її ж спеціально сюди привезли, тож я подумала, що сукні буде шкода, якщо після купівлі я так жодного разу її й не вдягну, — відповіла Ліза.

Пані жваво відповідає панові Рембрандту й обертається, показуючи сукню. Трохи приталена синя сукня, що справляє глибоке, виразне враження. І справді, приводів носити таке вбрання, мабуть, не так уже й багато. Але на подібному вечорі воно буквально сяє. Хоча для родини Рембрандтів навряд чи бракує нагод для таких заходів.

…А, точно. Той час, коли вона була гулем. Поки вона страждала від хвороби прокляття, то не могла ні приймати запрошень, ні приймати гостей як представниця родини. Добре, що я встиг про це згадати й не ляпнув чогось нетактовного.

— Пане Райдо, вибачте, що змушуємо вас, нашого благодійника, бути охоронцем мого чоловіка. Здається, ви ще й піклуєтеся про наших доньок в Академії, тож виходить, що ми постійно вас турбуємо.

[Ваші доньки — зразкові учениці, тож сказати, що я про них якось «піклуюся», було б перебільшенням. Та й ви, зі свого боку, дуже допомагаєте людям моєї компанії в Ціґе.]

— Я сама побуду поруч із чоловіком замість вас, тож, пане Райдо, будь ласка, нагляньте за Сіф і Юно. Вони обидві точно зрадіють. І ще — це ж називалося енергетичним напоєм, так? Той напій, який я отримала. Завдяки йому вся втома, яку я відчувала після прибуття до Академмістечка, зникла, наче її й не було. Щиро дякую.

[Радий це чути. А, схоже, вже ось-ось почнеться.]

— Ой, справді. Виходить, я прийшла досить пізно. Як незручно.

— Тут усе не так уже й офіційно, тож не переймайся через таке, — заспокоїв її Рембрандт. — Що ж, пане Райдо, вибачте, але ми поки що підемо до своїх місць.

[Не поспішайте. Коли збиратиметеся йти, знову покличте мене. Я буду на місцях для гостей.]

Так. У цій залі простір від самого початку поділено на зони, або, якщо точніше, на місця за категоріями.

Я не родич жодного студента, а просто людина, яку запросив один із родичів. Тому й ставлення до мене трохи інше. Я від самого початку не збирався бути третім зайвим між подружжям, так що так мені навіть зручніше.

Я дивлюся в спину цій парі, що йде, взявшись під руку. Які ж вони все-таки ніжні одне з одним.

Проводжаючи очима спини подружжя, я вкотре побажав, щоб мій зріст хоч трохи збільшився, взяв напій в офіціанта й рушив далі. У куток, у куток.

Дорогою я проходжу повз кількох людей, яким мене представляв пан Рембрандт. Ми розходимося, злегка кивнувши одне одному. Вони теж зайняті тим, що обходять залу з вітаннями? Яка старанність.

Наразі для мене головне — поширення ліків і керування компанією, тож усілякі… лобістські дії? Підготовка ґрунту? Налагодження зв'язків? Ну, я майже нічим подібним не займався. Я не вважав це необхідним, але, можливо, це таки потрібно.

Якщо починаєш бізнес у новому місці, корисно не лише привітатися з гільдією, а й завести особисті зв'язки з місцевими купцями, дворянами та впливовими людьми. Якщо подумати, у цьому справді є сенс.

Якщо говорити про зв'язки, які я вже встановив, то це пан Рембрандт і… мабуть, того священника теж можна зарахувати. Хоча ні, назвати це справжнім зв'язком поки що, мабуть, не можна.

Так, справді бракує.

Якщо говорити про союзників серед нег'юманів, у мене є два Вищі Дракони, Павук Лиха і, ну, якщо просто на рівні бесіди, я ще й з богами розмовляв. Розкішно. А в категорії ворожнечі — один Вищий Дракон і один бог (?). Якщо відняти, залишаться мої слуги — один дракон і один павук. Хоча я й не знаю, чи тут узагалі доречно віднімати.

Може, мені варто трохи активніше заводити зв'язки і серед г'юманів. Першими кандидатами, мабуть, були б двоє героїв і люди навколо них. Ми ж усі вихідці з Землі, тож є шанс, що зможемо знайти спільну мову.

Думаючи про це, я піднімаю погляд. На місця другого поверху. Саме там сидять представники країн, запрошених Академією. Якщо в них виникають справи, вони спускаються вниз, але зазвичай просто спілкуються між собою. А навіть якщо й спускаються, то тільки додають клопоту охоронцям. Серед тих, хто зараз балакає і танцює, напевно, є й такі, що мріють, аби хтось із другого поверху звернув на них увагу і їм теж перепав шматок цього пирога.

О.

Там же сестри Рембрандт. І… га? Невже Амелія теж бере участь?

Макіяж і сукні. І те, й інше діє майже як магія, створюючи приголомшливий розрив із тим образом, до якого я звик. Зазвичай я бачу цих трьох лише тоді, коли вони метушаться туди-сюди, тож зміна особливо кидається в очі. Вражає.

Я дивлюся на них здалеку, поки вони ходять залом і представляються. Ну й ну, якщо дивитися звідси, у них така чарівність, що й не подумаєш, ніби ми однолітки. У Сіф сукня червона, у Юно — ніжно-блакитна, пастельна, а в Амелії — блискучого смарагдово-зеленого кольору. І фасони теж різні. У Сіф плечі прикриті тканиною, а поділ майже сягає ступнів — спокійно, ні, радше гармонійно. У Юно плечі відкриті, а поділ, наскільки я бачу звідси, ледь прикриває коліна — досить сміливо. В Амелії сукня з американською проймою, яка гарно підкреслює силует. Здається, всім трьом не надто подобаються такі вечірки, але вони все одно розмовляють із людьми довкола з усмішками, які не програють їхнім сукням.

Студенти тут і справді добре вміють природно поводитися в таких ситуаціях. Як на мене, це дуже вражає. Амелія — стипендіатка і виросла у звичайній родині, отже, всьому цьому вона навчилася вже після вступу сюди. У ній зовсім не видно тієї дівчини, яка разом із Джіном віддає команди в бою.

Добре, що я дивлюся на все це здалеку. Якби ці троє раптом підійшли до мене, я, напевно, розгубився б і почав поводитися дивно. Пан Рембрандт, мабуть, спостерігає за сестрами з набагато ближчого місця. Я навіть бачу, як у нього розм'якшало обличчя. І водночас на чоловіків, які намагаються до них залицятися, від нього так і віє моторошною жагою крові. Хоча, якщо подумати, чи знайдуться тут люди з настільки міцними нервами, щоб чіплятися до дівчат у присутності їхніх родичів? Для мене це немислимо. Але в цій Академії є студенти, які вже одружені, а деякі навіть освідчуються викладачам із корисливих міркувань, тож не можу стверджувати, що таких точно немає.

О, здається, вони мене помітили. Втім, відстань між нами велика, тож одразу вони не підійдуть. Рукою вони теж не махали. Натомість усі троє подарували мені усмішку. Я вирішив, що махати було б недоречно, тож просто трохи підняв руку вище плеча й теж усміхнувся. Звісно, моя усмішка зовсім не зрівнялася з усмішками цих дівчат, які привернули до себе увагу всіх довкола. Ех… доведеться трохи повчитися й цього.

Після того як певний час нічого не відбувалося й я лише спостерігав за сестрами Рембрандт та Амелією, змінилася фонова музика. Та безритмова мелодія, що досі тільки різала вуха, змінилася на таку, в якій уже відчувався рух і плин. А, мабуть, музика для танців саме така й має бути.

Схоже, жодних пристроїв для відтворення музики тут немає, тож, скоріш за все, грає камерний ансамбль. Живе виконання. Якщо подумати так, це справді розкіш.

Зрозуміло, що після цього почалися танці. Для мене, який танцювати не вміє, це мало що змінює. Якщо вже на те пішло, я б краще з'їв щось серйозніше за закуски та напої. Навіть якщо дивитися на танці, я майже нічого в них не зрозумію. Спершу їжа, а вже потім квіти. Милування красунями шлунок не наповнить.

А, точно. Якщо раптом, хоча б у крихітній імовірності, хтось запросить мене на танець, відмовити може бути важко. Хоча навіть називати це шансом занадто сміливо — його майже немає.

Може, мені перейти в ще глибший куток.

Га, що це?

Стоячи спиною до стіни, я просто кидаю погляди на другий поверх і п'ю солодкий напій. Мабуть, навколишні теж вирішили трохи перепочити, бо я бачу ще кількох людей, які роблять те саме.

Начебто сцена цілком звичайна. Принаймні, я так думаю. Але з правого боку раптом здійнявся шум.

Сюди наближається якийсь неприродний натовп людей.

Ну що ж, невже це гості до мене? Ні, я не знаю нікого, хто міг би зібрати навколо себе стільки уваги…

?!!

Невже це Рут?!

Та сьогодні ж у мене не було з ним жодних домовленостей! І якщо чесно, морально я сьогодні зовсім не готовий із ним зустрічатися!

Мене починає охоплювати розгубленість.

У мить, коли я вже подумав про втечу й саме збирався відірватися спиною від стіни…

— Ви ж пан Райдо? Чи не могли б ви приділити нам трохи часу для розмови?

Та хто ці люди взагалі?

Серед гурту важко споряджених охоронців заговорила жінка, яка на перший погляд здавалася лагідною.