Розділ 12 — Шін, шкодуючи, знаходить супутницю на все життя

Перекладач і редактор: Näki + Claude

POV Шін

Ого. Хто б міг подумати, що цей чорний павук — така страшна штука.

Йому байдуже, що на нього раз за разом падає величезна кількість магічної енергії мого господаря, що йому понад сотню разів відтинають лапи. Його збочена регенерація щоразу відновлює тіло, і він, нічого не затямивши, знову й знову без упину кидається на господаря. Він справді нічому не вчиться.

Якби господар просто вичерпався — ще пів біди, але… це бійка без жодної краси.

Щойно він проковтнув десять вогняних списів і затремтів від щастя. І все ж, якби я билася з господарем таким, яким він є зараз, то, чесно кажучи, навряд чи змогла б його перемогти. У цьому сенсі павук — справді гідний суперник.

О-о.

Він почав розтягувати кінцівки. Як і личить втіленню темряви: його тіло — наче тінь. Господар явно розгубився, і за мить йому довелося перейти до оборони.

Його прості, одноманітні атаки не змінилися, але від збудження тіло, схоже, просто не може зупинитися. Угу, справжній звір, що живе самими інстинктами. Я не втручалася, щоб господар набрався якнайбільше досвіду, але, схоже, на цьому все.

То що, попросити тебе піти з цього світу?

Я тільки подумала про це — аж раптом сталося.

Миттю господаря прибило до дерева, мов на хрест, і павук уп'явся в нього іклами. Кров. Схоже, я надто довго була лише глядачкою. Пробачте, господарю, зараз я вилікую ваші…?!

— Хм, а це що…?

Здавалося, господар щось замислив. Цікаво. Невже у вас іще є козир у рукаві? Аж страшно.

У просторі між господарем і павуком пролунав вибух. Відстань між ними збільшилася. Звільнившись від його кігтів, господар уже стояв на своїх двох.

Обабіч нього зависли чотири темно-багряні кулі. Вони самі собою натягувалися до межі, ставали стрілами й вилітали по черзі. Щойно одна прошивала павука, за нею вже летіла наступна.

Результат…

Без жодної паузи червоні стріли — ні, вже майже списи — прошивали павука одну за одною. А що то за вогняна куля, яка висить у повітрі напоготові й накопичує енергію?

Найімовірніше, це закляття, у якому він просто під час активації змінив хід арії. Певно, заклав у нього тригер другого етапу.

Отже, доки в заклинача не скінчиться магічна сила, він може вільно керувати закляттям, як йому заманеться. Серед Вищих Драконів є один, хто вміє щось подібне, але таку магію в людини я бачу вперше. У того дракона магія була така заплутана, що від самого погляду на неї в мене боліла голова, але…

Як йому вдалося створити таке закляття з елементарного закляття «Брід»?

У спогадах господаря були такі речі, як «ігри», і там з'являлося вікно, де показано твої вміння. Може, в нього є щось подібне? Коли я попросила його пояснити, він розсердився: «Ніхто мені такої зручної штуки не давав!»

Але ж і той павук непереможний. Шкоди він зазнає, та зрештою поглинає її й відновлюється. Щоправда, відростити пошкоджене він не встигає — його вже знову пронизують.

І атаки господаря не дають йому зрушити з місця.

Але наступної миті все моє тіло пройняв крижаний холод. Так, це як тоді, в тумані, коли я була певна, що вже спіймала господаря. Це страх.

Посеред цієї атаки господар готував… лук.

Ні, «здавалося, що готує».

Насправді він лише рухався так, ніби тримав лук. Але в тому запалі я справді мигцем побачила лук на власні очі.

Червоні атаки не припинялися — отже, закляття й далі діяло. Не знаю, чи п'ять автоматичних батарей злилися в одне спільне закляття, чи він керує кожною окремо, але атака, яку він збирався випустити, не йшла з ними ні в яке порівняння. Я бачила, як сила стискалася до самої межі.

Він простягнув ліву руку, а в правій тримав ритуальний кинджал, наче стрілу. Я побачила блакитне сяйво — навколо нього клубочився легкий синій туман, прекрасний, мов марево.

— То він стримувався…

Я була певна, що він уже б'ється на повну силу. Магічна енергія, яку він зараз сплітав і збирав, незрівнянна з тим, що було кілька митей тому. Та й стихія інша — найімовірніше, вода. Здається, саме вона пасує господареві найбільше.

Хоча, може, справа не в цьому. Його «сумісність» із водою — лише тому, що він уклав зі мною пакт. У нього, певно, є інша природна сильна сторона, що проявляється сама собою.

Ясно.

Ця атака використовує не лише магічну силу в його тілі — він черпає енергію ще й із довкілля. Раніше господар покладався тільки на власний запас, хоча й той у нього величезний.

Мабуть, досі господар стримувався з огляду на бої цього світу й використання тутешньої магічної сили. Але, схоже, тепер він від цього відмовився. Він збирається знести все. Ним керують емоції, та спокійний вираз його обличчя, здається, не змінюється.

Тоді, хай який буде результат, на цьому — крапка.

Не хвилюйтеся. Я не втручатимуся.

Я уважно стежитиму за вашою атакою, господарю.

Він випустив її. Ритуальний кинджал став ядром закляття. Відокремившись від руки господаря, перетворився на блакитний спалах і з шаленою швидкістю полетів просто в павука.

То той кинджал не просто «для етикету»?

Посеред лютого вогню одна синя нитка прошила тіло павука. І червоні спалахи теж зупинилися.

Ні.

Синя нитка за одну мить розрослася й проковтнула все довкола — і величезне тіло павука теж. Сила була така, що світ здригнувся. Повітря й земля тремтіли, ніби від страху.

Невдовзі світло повільно вгамувалося. Скеляста гора трохи віддалік перетворилася на уламки, і там виднівся слід павука.

Наче від нього залишилася лише тінь.

Ахахахаха. Ну це… мені лишалося тільки сміятися.

Такий удар…

Тепер я впевнена: щойно випущена атака здатна вбити навіть дракона.

Навіть якщо відкинути моє прізвисько «невразлива», серед Вищих Драконів є чимало тих, хто пишається своєю обороною. Якщо брати знайомих — це Піщана Хвиля. Та навіть для неї такий удар став би смертельною раною.

Господар, з обличчям, ніби з нього висмоктали життя, повільно, похитуючись, підійшов до залишку тіні павука.

Забрати кинджал?

— Ну що, набив живіт, збоченцю? — промовив господар.

Та, здається, навіть ці слова забрали в нього все: обличчя стало синюшним, і він упав.

Витратити стільки магічної енергії… Результат очевидний. Та й фізично він уже на межі.

Іншого виходу немає. Понесу його.

Я тільки подумала про це — й тієї ж миті…

— Що?!

Тінь миттєво набула тіла й ожила. Неможливо! Навіть Вищий Дракон не витримав би такого удару!

Навіть якщо той павук — втілення темряви, він не мав би такого витримати!

Якщо рвонути зараз… не встигну. Занадто далеко.

І без жодної підготовки він стрибнув на тіло господаря, який уже не міг рухатися.

Погано! Це те, що називають помилкою на все життя!

Погано, погано, погано!!

…Га?

Він… треться об нього, а не намагається їсти чи вбивати?

— Аха-а-а~

Знову радіє! Це справжній збоченець!

— Смачно~!!!!!

— Га?

Що він сказав? «Смачно»?

— Найкраще, ти — найкращий! Усе нутро переповнене! Таке зі мною вперше~~~!!

Щ-що тут відбувається?

Павук говорить. Ні-ні, більше того — він, виходить, має розум?

— Чудово, чудово, чудово! Так боляче, так смачно, так приємно! Уперше хтось показав мені все це!!

Немає сумніву: така його вроджена натура. Якби могла, я б ніколи до нього не наближалася, але зараз не час. Здається, під загрозою не стільки життя господаря, скільки його цнота.

— Пробач, що заважаю, коли ти такий щасливий, але… можна на хвилинку? — звернулася я до павука.

— Ніколи тебе не відпущу! Вирішено: я завжди-завжди буду з тобо-о-о-ою!

Господарю, пробачте. Я, Шін, і справді припустилася помилки, про яку шкодуватиму все життя. Саме через мене ви зв'язалися з такою неймовірною істотою. Тепер я готова змиритися навіть із вашими «стильними» іменами.

Він і не думав зупинятися. Ба більше — не чув жодного мого слова.

— Ей, збоченцю! Слухай мене!

Я відштовхнула павука ногою, подумки вибачаючись перед господарем.

— Ай, боляче! Гей, що ти робиш?

— Вибач, але я хочу, щоб господар відпочив. Чорний павуче з давніх часів.

— Ти хто?

— Варто мені змінити подобу — і ти вже мене не впізнаєш. Це я, Шін. Вищий Дракон Шін, — відповіла я.

— Не знаю я тебе. Голод досі не давав мені думати ні про що інше. Стривай, господар? Які в тебе стосунки з цим паном?

Тобто його хвилює саме це.

Неймовірно.

Чому це створіння стільки часу голодувало до межі — я не знаю.

— Ну, це було лише кілька днів тому. Я уклала пакт із цим чоловіком, тож ми пов'язані цим пактом…

Та посеред речення я заніміла.

Вбивчий намір. Оце так поворот.

— Хм-м~, то ти уклала «обітницю». Ясно, зрозуміло. Що таке пакт, я хоч трохи знаю, тож… мені треба просто вбити тебе й укласти його заново, так? — промовив павук.

У нього геть інше розуміння здорового глузду. Навіть мені таке не спало б на думку.

— Стривай, зачекай хвилинку. Якби це була «обітниця», я не називала б його господарем.

Недоумкуватий павук. Напевно, через те, що мозку мало. Родич комах, як-не-як… Хоча про мозок павуків часто й кажуть, що він комашиний.

Та й зрештою, мозок йому потрібен лише для полювання на здобич, тож скільки б його не було — це неважливо.

— У-а-а. Тоді пакт «батько й дитина»? Тобто ти — дитина?

Тон такий, ніби йому важко в це повірити. Ну, звісно: зазвичай, коли ми укладаємо пакт із г'юманом, такого не буває. Але ж господар — «людина».

— Ні, панівний. Можна сказати, я його рабиня. Панівний договір, вісімдесят на двадцять. Тому я й маю цю подобу, — пояснила я.

Я демонструю йому своє людське тіло. Для нього це, певно, предмет заздрості.

Бо лише в людській подобі можна вдягти кімоно й орудувати катаною.

Та й моя власна сила зросла, і я почуваюся чудово. Я вже ні краплі не шкодую, що розпрощалася з драконячим тілом.

— Панівний?! Ти… ти ж наче Вищий Дракон, так?!

— Не повторюй. Мені трохи боляче. Краще скажи — ти розумієш, що означають ці стосунки?

— …Тобто… «те саме»?

Йому знадобився час, але зрештою він усе зрозумів. Для дурня… ні, не такий уже він і дурний.

— Угу. Уяви, що за господарем скрізь ходитиме такий збоченець, як ти. Його серце вмить розіб'ється.

Хоча те, що він робить зараз, не дуже відрізняється.

Але так… так… напевно, краще. Так?

— А що з його згодою?

— Та вже як є.

— Ти справді рабиня?

— Звісно. Якщо він захоче, я навіть стану його слугою.

— Ні. Я зроблю це раніше за тебе.

— Розумію. Але ім'я він дасть спочатку мені. Оце я тобі не віддам.

У цьому я не поступлюся. Хто першим отримує ім'я — той старший за рангом.

— Тоді можна, так? Щоб я… з цією людиною…

— Так, можна. Тільки роби вже.

— Уфуфу… дякую, старша~♫

Закляття церемонії пакту, яке я бачила зовсім нещодавно, тепер огорнуло тіла павука й господаря.

Укласти контракт ще з кимось — такого ніколи не бачили, але пакт, схоже, йде без проблем.

Та чи справді йому вистачить панівного? До того ж у господаря тут більше свободи, ніж у пакті зі мною.

Знаючи характер цієї істоти, він мав би вимагати такого самого рангу. Але… свобода? Адже максимальний запас магічної енергії зазвичай не збільшується? Отже, павук посяде нижче становище, ніж я?

Логічно. Але тривога не зникає. Це ж господар.

Я ще раз перевіряю колір пакту. Червоний — панівний договір. Підтверджено.

Втілення, що з давніх часів пожирало все на світі, чорний павук…

Поволі зменшується, і в червоному сяйві я бачу людський силует.

Тепер уже моя черга дивуватися.

— Я служитиму вам усе життя, мій господарю, — промовила… павучиха?

— Га…

Моє захоплення все ніяк не вщухало.

Блискуче, глянцево-чорне волосся струменіло вниз. Спокуслива, жіночна постать — і жодної нитки на тілі.

Згідно з панівним договором павук набув людської подоби й уклав пакт із моїм господарем, Місумі Макото.

Ну й ну… Він справді ніколи не дає нудьгувати. Мій господар.

А я теж хотіла чорне волосся.