Розділ 120 — Маленька буря перед бурею

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Ми занадто кидаємося в очі.

Томое й Міо в кімоно, а ще вродливий юнак Рут у білосніжному костюмі. Хоча ні, на людях він, здається, називає себе Фальцом. Ну та гаразд, якщо називатиму його просто головою гільдії, проблем не буде.

Не дивно, що поруч із цією трійцею я й сам мимоволі привертаю зайву увагу.

Я чудово розумію: побачивши компанію з двох чоловіків і двох жінок, перехожі навряд чи подумають про подвійне побачення. Та й узагалі Рут крокує впритул до мене, тож уже саме наше розташування трохи дивне. А Міо, яка йде трохи позаду, через це помітно сердиться.

Схоже, останнім часом вона не лише кричить і кидається в атаку, а й навчилася сердитися мовчки, дивлячись крижаним поглядом. Хоча розширення її репертуару гніву мені зовсім ні до чого.

Учотирьох ми прямуємо до події, яка зараз прикувала до себе загальну увагу, — жеребкування бойового турніру.

Хоч це й не головна частина сьогоднішньої програми, людей неймовірно багато. Дорогою, яку раніше я вважав широкою, тепер навіть просуватися вперед доводиться з чималими зусиллями.

Сам турнір починається лише завтра. Якщо подумати, то стає ясно: завтра людей буде ще більше, ніж сьогодні, коли лише представляють студентів-учасників турніру.

От уже вміння приваблювати клієнтів. Тепер я добре розумію, чому оренда торгового візка тут коштує значно дорожче, ніж на інших вулицях.

Дивлячись на цей натовп, я щиро зрадів, що Торгова компанія «Кудзуноха» не поставила тут і свого торгового візка. Схоже, мені ще бракує купецької рішучості.

— Як же приємно отак іти поруч із тим, хто тобі подобається, — озвався Рут.

— Будь ласка, облиш свої збочені жарти, пане голово гільдії.

— Який же ти холодний… А я від щирого серця зізнавався тобі в почуттях.

— Та й погляди довкола аж колються. Чи не міг би ти триматися трохи далі?

— Це мій законно здобутий привілей. Не збираюся ні віддавати його, ні відмовлятися від нього. Сьогодні весь ранок у мене вільний, тож я можу гуляти з ким заманеться.

Ох-ох… Можливо, Рут просто накопичив стрес через те, що його щодня смикають гості то сюди, то туди.

Учора вночі, коли я повернувся, усі троє були добряче напідпитку. Я ще тоді в «Ґотецу» дивувався: чому це кожен із них неодмінно напивається під час шкільного фестивалю? Рут узагалі мав би не п'яніти від алкоголю, проте його обличчя трохи почервоніло, а сам він сміявся. Вони пили майже до ранку й, схоже, влаштували змагання за право йти поруч зі мною.

Якби вони зійшлися в справжньому двобої, це стало б проблемою. Тож, хоча я й називаю це «змаганням», усе вирішили мирно. Спершу я подумав про гру «Камінь, ножиці, папір — удар чи шолом», але мене насторожила частина з ударами, тож замінив її на «Подивись у той бік». Який же я молодець, що так вибрав. Отож переміг Рут. Справедливість його привілею доводиться визнати. А двоє переможених ідуть поруч позаду нас.

Примітка перекладача: «Камінь, ножиці, папір — удар чи шолом» — японська гра «Татаїте кабутте джянкенпон»: переможець у «камінь, ножиці, папір» б'є суперника іграшковим молотком, а той має встигнути прикрити голову шоломом. «Подивись у той бік» («Аччі муїте хой») — гра, де переможець показує пальцем напрямок, а суперник має не повернути голову туди ж.

А втім, коли я прислухаюся до людей довкола, то чомусь чую, ніби Рут привів двох дівчат подивитися на учасників турніру, а його ще й змусили взяти з собою мене. Наклеп! Суцільний наклеп! Невже ми настільки різні зовні, що ніхто навіть не помічає: він іде поруч зі мною? Фух… несила мені збагнути цю викривлену систему цінностей г'юманів. Хоч би глянули на ситуацію неупереджено.

— То в Лорелі справді знають кандзі? Отже, певною мірою можуть знати і японську? — поцікавився Рут.

— Вони називають це «писемністю мудрих». Схоже, дещо від японської там збереглося, але писемність змінилася настільки, що тепер це вже щось зовсім інше.

— Змінилася на рівні діалекту?

— Ні, значно сильніше. Е-е… Ось гарний приклад: як латина на Землі.

— …А що це таке?

— Нею користується лише певна частина людей. Зазвичай її вважають мовою вчених. Якщо написати нею документ, є шанс, що хтось його зрозуміє.

— …Уперше чую навіть таке слово. Ти взагалі з якими японцями спілкувався?

— Ну, мені завжди кажуть, що я звичайний. І ти теж.

Е-е, взагалі-то я й справді мав би належати до категорії нормальних. Про латину я знаю тільки її назву. Це ж нормально.

— Отже, є шанс, що вони зрозуміють усну японську?

— То ти знову вирішив не замислюватися, еге ж? Краще позбудься цієї звички. Як слід обмірковуй запитання й шукай власні відповіді. Навіть якщо помилишся, потім менше шкодуватимеш. А щодо японської, яка тебе хвилює, то тут проблем немає. Поки герої самі її не навчать, цей світ не знатиме японської. Адже в Лорелі для розмов із гостями з інших світів використовують особливий думковий зв'язок. До того ж здебільшого гості завдяки благословенню духа досить швидко опановують спільну мову.

— Особливий думковий зв'язок, кажеш…

Невже вони так довго приймають японців, що навіть розробили для спілкування з ними окрему техніку? Коли тебе закидає в незнайомий світ, ти ж зовсім не знаєш, куди податися. Звісно, добре, коли є місце, де тебе радо зустрінуть, але…

— До речі, знання магії Лорела стали основою дуже ефективного думкового зв'язку, яким користується раса демонів. Оскільки ти зустрічався з генералом демонів, не дивно, що тебе це цікавить.

— Т-так.

Ось воно як? А я ж думав зовсім про інше.

Але, ну, схоже, він і справді знає страшенно багато. І при цьому не розповідає про це г'юманам. Напевно, він і зливає трохи інформації, та, як і завжди, я зовсім не розумію, яка в нього мета.

Він казав, що дорожив цим світом і тому створив Гільдію авантюристів. Та промовив саме «дорожив» — у минулому часі. Можливо, це просто така манера висловлюватися, але чомусь ця деталь не виходить у мене з голови. Чим же Рут дорожить тепер? Якщо спитаю його, здається, він просто відповість: «Тобою». Тож не надто сподіваюся на відвертість.

— До речі, я саме про дещо подумав…

— Вако! Я щойно купила ось це, і воно дуже смачне. Будь ласка, скуштуйте, якщо не заперечуєте!

Міо йде, перекушуючи на ходу, і здається, що для всіх цих наїдків їй потрібно щонайменше вісім рук. Та раз вона вибрала щось одне й принесла саме мені, цікаво скуштувати. Не відмовляти ж їй.

— Дякую, Міо. Твої поради щодо їжі завжди влучні. Я дуже радий.

— Так!

Вона радісно простягає мені довгастий згорток. У пакуночку у формі перевернутого трикутника лежить чимало помаранчевих шматочків завбільшки з великий палець. Від них пахне гарячою олією. Смажене у фритюрі? Я підчіплюю один шматочок зубочисткою й кладу до рота.

Під хрумкою скоринкою — м'ясо, доволі ніжне, майже як біле. Соковите, з характерним м'ясним присмаком. Може, сюди змололи кілька видів м'яса? У паніруванні відчувається кілька прянощів, які чудово доповнюють смак. А зверху — рівно стільки солі, скільки потрібно.

Смачно.

Як на мене, трохи лимонного чи іншого кислого соку зробило б смак ще виразнішим. Але й так страва чудова — цілком може стати однією з моїх улюблених.

— Хе-е, на вигляд смачно. Міочко, а де моя порція? — озвався Рут.

— Немає в мене для тебе нічого, збоченцю! І не пам'ятаю, щоб дозволяла тобі звати мене «Міочкою»! А-а-а?!

— О, пане Райдо, я позичив твою зубочистку. Хм-м, хе-е, оце так… М'ясо звичайне, але такий спосіб приготування куштую вперше. Так, смачно.

— …Хочеш померти просто зараз? Чи хочеш померти просто зараз?

Міо, ти двічі сказала одне й те саме. Рут в одну мить вихопив у мене зубочистку і вкрав один зі шматочків м'яса з упаковки. Яка спритність.

— Воно так смачно пахне, тож пробач йому той один шматочок, Міо. Зрештою, завдяки тобі я знайшов іще одну страву, яка мені дуже до смаку.

— Вам сподобалося! Тоді наступного разу подам це й до нашого столу. Ось побачите, я впораюся!

— З нетерпінням чекатиму. А, і тоді…

— Я спробую додати лимонної солі або соку, щоб надати страві свіжішого аромату. Вам же саме так подобається, правда?

— …Так.

Як вона здогадалася? У мене все було написано на обличчі? Мені трохи ніяково.

— …

— Пане голово гільдії, чого це ти замовк? — озвалася Томое.

Томое, яка весь цей час щось жувала, нарешті подала голос. Невже її здивувало, що Рут раптом притих? Схоже, Томое на двадцять відсотків зайнята їжею, а на решту вісімдесят — випивкою. Сьогодні вона знову напідпитку. Зрештою, її звичний розпорядок тут — починати пити вранці й закінчувати день із келихом у руках.

Приємно бачити, що вона розважається.

Ми вже йдемо не двома парами. Тепер наш порядок такий: Міо, я, Рут і Томое.

— Просто дещо пригадав. Дуже давно мій коханий сказав, що хоче смаженого білого м'яса. Я старанно приготував страву із цього самого м'яса. Він похвалив мене й сказав, що смак дуже схожий… І мені стало боляче.

— Але ж він тебе похвалив. Хіба це не привід радіти?

— Я хотів відтворити точнісінько той самий смак. Але так і не здійснив його бажання. Мені було боляче. Адже й ти воліла б, щоб тебе назвали «самураєм», а не «схожою на самурая» чи «подібною до самурая», правда?

— …Розумію.

— А, Вако, а той візок, може, глянемо…

— Так, на цьому все. Ті, хто програв, не повинні випереджати переможця, Міочко. Томое, ти теж відійди. Сьогодні поруч із ним іду я. Навіть у залі ви двоє повинні пам'ятати про своє місце.

— Кх…

— Ц…

Ось ми вже й дісталися місця проведення. Шікі мав бути тут раніше за нас. Із цією трійцею час летить непомітно.

А ще я побачив кумедну злагоджену гру Томое й Міо. Учора вночі й сьогодні Рут поки що не залицявся до мене. Молюся, щоб він і далі цього не робив, зважаючи на місце й на присутність Томое та Міо.

У залі можуть бути люди, які знають Рута як голову гільдії. Сьогодні він прийшов не у службових, а в особистих справах. Навіть якщо його спитають, він може просто представити мене як друга чи когось такого.

Мені цікаво, як там мої милі учні. Не думаю, що від одного лише жеребкування турніру вони вже надто розпалилися.

Ну, а якщо, навпаки, вони ще не розпалилися, я можу зустрітися з ними саме для того, щоб їх підбадьорити.

І ось ми входимо до зали.