Розділ 129 — Зустріч Кудзунохи

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Поки принцеса Лілі вагалася, як їй діяти щодо Джіна та інших…

На одному з глядацьких секторів зітхали дві дівчини в надзвичайно помітному вбранні.

Томое і Міо — послідовниці Райдо, тобто Макото.

Інший його послідовник, Шікі, доглядав за студентами, тож діяв окремо.

— Яка нудьга. Коли різниця в силі така велика, це вже не поєдинок, а звичайнісінька вистава.

— Я ж від учора тобі це кажу, хіба ні? Якби не студенти Ваки, я б узагалі сюди не прийшла.

— От якби це були наші студенти, як у Шікі, ми б дивилися на це зовсім інакше… Міо, що це за дивний роздутий мішок?

— Це особливі страви з різних фестивальних яток.

— Наче й відповіла, а наче й ні. Ні, я питаю про кількість.

Поруч із Томое сиділа Міо, а за нею громадилося кілька великих світло-коричневих паперових пакетів. Дивлячись на них, Томое й питала з неприязню.

Міо незворушно пояснила, що все це їжа.

Проте Томое непокоїла саме кількість.

Трибуни мали б бути заповнені вщерть, а одне з місць цілком зайняли пакети.

На захист власної честі Міо пояснила, що взагалі це місце Макото, а оскільки він прийти не може, вона просто розумно ним користується.

І зовсім не для того, щоб туди ніхто інший не сів.

— До повернення я все з'їм, не хвилюйся. А якщо хочеш пригоститися, так і скажи.

— Не треба. Від одного вигляду в мене вже печія.

— Хмпф. От якби це була випивка, ти б точно не відмовилася.

Вони неквапливо спостерігали за командними боями на арені, теревенячи про дрібниці.

Жодного справді цікавого матчу не трапилося. Навіть Джін та інші настільки переважали суперників, що дивитися було нудно.

До того ж їхнього господаря Макото тут не було.

Цим двом, мабуть, було непросто всерйоз зацікавитися турніром.

— З такими боями від завтрашніх півфіналу та фіналу годі чогось чекати. Ну, зате сидітимемо поруч із Вакою, тож нехай.

— Саме так. Аби я була поруч із Вакою, а де — неважливо.

— Хм, здається, уже все закінчилося. М?

…

Томое й Міо одночасно щось відчули.

— Міо, Вака кличе нас. Повертаймося.

— Знаю. Схоже, він трохи пригнічений. Ходімо швидше.

Отримавши думковий зв'язок від господаря, Томое й Міо кивнули й підвелися з місць.

Думкове послання було коротким і прямим.

(Мені треба з вами порадитися, тож повертайтеся до компанії), — ось що він сказав.

У його голосі зовсім не відчувалося звичної бадьорості.

Із тривогою в серці вони зустрілися з Шікі й повернулися до компанії.

◇◆◇◆◇◆◇◆

— То того представника можна просто вбити?

— Міо, ми ще не договорили. Спочатку заспокойся.

— Що за дурниці ти кажеш? Я абсолютно спокійна. Хіба не бачиш, що я чудово розумію, що мені робити?

— Саме тому я й кажу тобі поки що почекати. Розмова ще не скінчилася. Зачекай трохи.

— Такі образи на адресу Ваки… образи… та це ж було далеко не просто неприємно, правда? Як мені його вбити?

— Міо. Дослухай же, що каже сам Вака.

Щойно я закінчив розповідати про те, що сталося, Міо підвелася й попрямувала до дверей.

Я не мав сили одразу її спинити, тож замість мене її стримала Томое.

Навіть я помітив, що Томое поглянула на мене з тривогою.

М?

Стримала, значить?

Мені здається, вона її зовсім не зупиняла…

— Як я й думав, комусь із нас слід було піти з вами.

Це був Шікі.

Якщо судити з результату, він має рацію.

Можливо, варто було взяти когось із послідовників.

Та я боявся, що тоді вони вирішуватимуть справу силою. А в цьому не було б жодного сенсу.

Коли пан Рембрандт уперше зустрів Томое, він геть утратив дар мови й помітно знітився.

Я хотів власними очима побачити, наскільки вороже ставляться до мене інші купці.

Колись, коли я вперше зустрівся з паном Рембрандтом, щоб передати йому очі Рубінового Ока, усе минуло добре, тож я подумав, що й тепер зумію порозмовляти, якщо співрозмовник — купець.

Із паном Рембрандтом усе склалося одне до одного, тож навіть питання рівня Томое, гадаю, я зумів би належно владнати. Але цього разу представник був людиною, з якою мене ніщо не пов'язувало.

Я не хотів розпочинати знайомство із залякування.

Саме ця наївність і привела мене до теперішнього становища.

Мене поставили в несправедливе становище, виставили дурнем, і я повернувся, наче переможений.

— Вибачте, що сказав, ніби хочу піти сам.

— Якби хтось із нас пішов із вами, там усе могло б перетворитися на море крові, тож не все так погано. Не переймайтеся так.

— Вака ні в чому не винен!

Томое намагалася мене втішити, а Міо палко заперечувала.

Ні, як не крути, я повівся з цим погано.

— Якщо подумати, жоден із нас не знається на торгівлі. Усі ми починали новачками. Якби пан Рембрандт нас представив і навчив основ, можливо, способів упоратися було б більше, — сказав Шікі.

Не «можливо». Саме так нам і слід було вчинити.

Ба більше, я ж сам нещодавно відкрив компанію, а все одно метався туди-сюди, занедбуючи торгівлю.

І попри це компанія успішно працювала.

Точніше, мені так здавалося.

Це зробило мене ще менш обачним.

Можливо, вже запізно, але настав час серйозно над цим замислитися.

— Шікі, навіть ти?! Чому Вака взагалі має засмучуватися? Він побачив, що людям бракує ліків і вони помирають, тому вирішив поширювати їх, хіба ні?! Чому ж він має догоджати якимось купцям, щоб ті не образилися? Він робить добро для всіх! Хіба це не абсурд?!

Міо відчайдушно захищала мене, але її слова тільки сильніше ранили.

Так.

Я хотів, щоб ліки були доступні кожному.

Тому й прагнув торгувати широко, не зважаючи на державні кордони.

Через обставини ми продавали й інші речі, але то було другорядне.

Робити щось добре.

Можливо, саме тому я думав насамперед про покупців.

Я подбав про те, щоб не завищувати ціни на шкоду колегам-купцям, захиститися від копіювання та перепродажу — і на цьому зупинився.

Та, якщо бути відвертим, навіть наші ціни могли бути проблемою. Ми самі добували матеріали, самі виготовляли ліки й тримали ціни майже на рівні собівартості.

Чи це взагалі припустимо?

Найімовірніше, ні.

Коли місцеві купці образили моїх працівників-напівлюдей, я перестав відвідувати їхні зустрічі.

Останнім часом Аква, Еріс та ремісники-елдви краще ладнали з г'юманами. Проте я помилився, коли зовсім перестав налагоджувати зв'язки з купцями.

Мабуть, саме це зробило репутацію Торгової компанії «Кудзуноха» ще підозрілішою.

Навіть із найкращими намірами торгівля залишається торгівлею.

Конкуренція виникатиме завжди.

Завжди знайдуться ті, хто захоче позбутися суперника, який претендує на тих самих покупців. А коли вирізняєшся надто сильно, на тебе неодмінно звернуть увагу великі компанії.

Я зовсім не підготувався до такого розвитку подій.

Звісно, не можу ж я наказати їх знищити лише за те, що вони взяли нас на приціл.

У Ціґе все було інакше. Тут, у Ротцґарді, мені ні на кого спертися.

Я залишився беззахисним.

— Міо, це лише ідеалістичні балачки. Ми ж не просто роздаємо ліки. Поки ведемо торгівлю, таке трапляється. Не скажу, що Вака ні в чому не помилився, але мушу визнати: ми й самі були дещо беззахисні, — зауважила Томое.

— …Я того ж думки. Звісно, правда й те, що мені слід було діяти краще. Виправдань у мене немає, — визнав Шікі.

— !!! З вами щось не так! Таж Вака — це абсолютний закон! Дурні тут ті купці, які бачать лише найближче майбутнє!

Міо, певно, залишиться на моєму боці за будь-яких обставин.

Навіть якби я став чудовиськом і весь світ обернувся проти мене, вона все одно пішла б зі мною на дно.

Ось чому я маю опанувати себе.

Якщо Міо зайде надто далеко, відповідальність лежатиме на мені.

Наче вмовляючи самого себе, я намагався придушити несправедливий гнів усередині.

Принаймні я не вважаю, що таке годиться вирішувати самим лише насильством.

Саме те, що поруч була Міо, готова віддати за мене все, не дало моїм хитким почуттям вийти з-під контролю.

— …Вако. Той представник наговорив такого, що важко пробачити, але сказав і дещо слушне. Як вам така думка? Якщо вже випала нагода, можна й відмовитися від г'юманів та відкрити крамницю в селищах напівлюдей.

— Торгувати тільки з напівлюдьми?

— Так. Якщо забажаєте, можемо обслуговувати навіть магічних звірів і мамоно. До того ж ви, Вако, казали мені, що хочете чотири пори року. Не думаю, що ви любите конфлікти, тож, мабуть, ви маєте намір налагодити стосунки з расою демонів, щоб здобути те місце, так? Тоді, гадаю, цілком можна й торгувати з ними. Якщо ж далі вести справи в суспільстві г'юманів і раз у раз розбивати собі серця, тягар на вас, Вако, лише зростатиме, а я не думаю, що це добра ідея.

— Раса демонів відкрито ненавидить г'юманів, але до інших рас ставиться великодушно. Думаю, пропозицію пані Томое варто розглянути, — додав Шікі.

— Я… не розуміюся на складних речах. Але не думаю, що Ваці треба коритися тим, хто лише хоче скористатися його добротою.

…

Доброта, кажете?

Можливо, десь у глибині душі я й сам так на це дивився.

І люди довкола, мабуть, теж.

— Я…

— Вако, скажіть, будь ласка, про що ви зараз думаєте. Якщо ви забажаєте, ми битимемося з ким завгодно. А ще… схилимо голови перед ким накажете.

Міо й Шікі кивнули на слова Томое.

Справді. Немає сенсу від них щось приховувати.

Зрештою, у цьому світі вони стали моєю сім'єю.

— …Як я й обіцяв Томое, збираюся налагодити зв'язок із расою демонів. Після розмови з одним із генералів демонів я домовився про зустріч із Володарем демонів. Це буде вже після шкільного фестивалю, але я маю намір зустрітися з Володарем демонів і попросити передати мені чи позичити одне місце, де, за словами Томое, є всі чотири пори року.

Я зібрався з духом і розповів усім трьом про свої плани.

Томое радісно кивнула, її очі сяяли.

Шікі, схоже, погоджувався: він мовчки кивнув із заплющеними очима.

Міо просто прийняла мої слова й усміхалася.

— Якщо так станеться, ми опинимося у великому боргу перед расою демонів. Розмова з Володарем демонів… Нічого певного сказати не можу, але навряд чи все мине просто. Чи й далі панування у світі лишиться в руках Богині та г'юманів, чи його загарбає раса демонів? Можливо, нам навіть доведеться взяти участь у цьому конфлікті. Якщо казати про ідеальний варіант, то, хоч це, може, й наївно, я хотів би підтримувати зв'язок із расою демонів і водночас продовжувати торгівлю з г'юманами. Але як усе обернеться, залежить від обставин, і я цього не знаю.

Я взяв зі стелажа карту світу й розгорнув її на столі. Тоді поклав долоню на місце, яке раніше вказала Томое.

— Це тут, так, Томое?

— Так, саме тут.

— Каленеон, колишня союзна держава Елісіону. Десь у районі префектури Ямаґата й Цукіями, еге ж?

Місце, здатне принести Асорі всі чотири пори року.

І водночас земля, глибоко пов'язана з двома г'юманками, яких я зустрів.

— Ямаґата?

— Нічого. Просто дурне базікання. Важливіше те, що я сказав перед цим. Країна на ім'я Каленеон. Це місце… схоже, батьківщина моїх батьків.

— ?!

— Там мої батьки зустрілися, потім стали авантюристами, мандрували й урешті потрапили до мого світу. Тобто це й частково моя батьківщина. Звісно, із чотирма порами року це не пов'язано, тож наразі можемо не брати цього до уваги.

Щоправда, жодної особистої прив'язаності до тієї землі я не відчував.

Якби вдалося, я був би радий дізнатися про батьків бодай трохи, але ця країна вже занепала й лежить у руїнах.

Раса демонів, мабуть, знає про Каленеон більше.

Якщо, звісно, під час завоювання не спалили там усе дотла.

— Але, Вако, якщо я правильно пам'ятаю, Каленеон — це ж звідки бібліотекарка Ева й Рурія з «Ґотецу»… — зауважив Шікі.

Наче щось пригадавши, Шікі назвав сестер Енсланд.

— Саме так. Батьківщина тих дівчат. Тому я й попросив кожну з них дещо вирішити. Якщо обидві погодяться, то я…

Я розповів трьом про свій задум.

Це був мій останній козир.

Хоча це, може, така дурна думка, що її й козирем не назвеш.

Та все ж…

— Фу… фу-фу-фу. Хіба ж це не цікаво, Вако? — усміхнулася Томое.

— Так. Залежно від того, як це зробити, воно навіть може стати козирем для вирішення нашої теперішньої проблеми, — погодився Шікі.

— Якщо це рішення Ваки, я не заперечуватиму. Та й який сенс мати стільки сили й лише сидіти та хвилюватися? — додала Міо.

Моя сім'я підтримала мене.

Тож як Райдо з Торгової компанії «Кудзуноха» і водночас як третій, хто зійшов у цей світ…

Зрештою, двоє героїв на боці г'юманів, тож нічого ж страшного, якщо один діятиме за лаштунками на боці раси демонів, правда, Богине-Багу?