Розділ 13 — Схоже, «сад» підняв рівень

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Тримайся, Макото.

Зараз я опинився перед раптовим поворотом подій, у якому нічого не тямлю, тож намагаюся бодай підбадьорити себе.

Асора явно стала більшою. Вона дедалі сильніше перетворюється на щось, чого я не можу осягнути.

Вау.

На горизонті видніється чорнісінький ліс. Там же мала бути зелена рівнина. Більше того — ще один ліс виріс зовсім поруч із нашими околицями.

А ще з'явилася річка, яка виглядала так, ніби текла тут від самого початку. Вона тягнеться вдалечінь, перетинає селище орків і далі котиться вниз за течією кудись у невідомість. Може, наприкінці її чекає море?

Це не оптична ілюзія.

Я перевірив — змінилася не лише «картинка»: сама місцевість справді розширилася й перебудувалася. Стіна, що колись маячіла десь далеко на краю Асори, тепер настільки відсунулася, що мені доводиться користуватися «Сакай», аби взагалі її розгледіти. Потік води десь у ній зникає, тож з часом це місце може стати ще більшим.

За розмірами Асора, мабуть, уже може позмагатися з Хоккайдо. Ляпнув перше, що спало на думку, але, як на мене, це місце просто завелике, щоб називати його префектурою.

Загалом складається враження, що тут побільшало і зелені, і води. І мене тривожить, що дедалі сильніше це місце нагадує Японію. Будинків і рисових полів нема — але є ота сама атмосфера.

Н-наскільки ж нестабільне це місце? Серйозно… чи безпечно тут жити?

І тоді я підніс руки й глибоко вдихнув. Бо пригадав…

—

Я прокинувся в наметі, який для мене підготували орки.

Поряд сиділа чорноволоса жінка й уклонялася, притиснувши три пальці до підлоги.

Примітка перекладача: уклін із трьома пальцями, притиснутими до підлоги, — дуже шаноблива форма привітання; у цій сцені він також нагадує церемонне привітання нареченої.

У моторошно незручній тиші дівчина підняла голову.

— Дякую за частування, пане господарю. Завдяки вам я вперше від народження відчула, що таке ситість♪

Зі сльозами на очах вона промовила це з щирою радістю.

Я взагалі не розумію, що відбувається.

— Зачекай секунду, побудь тут, — кинув я, не зважаючи на те, що дівчина ще щось говорила, і поки що вийшов із намету.

Я лише хотів заспокоїтися, але там мене чекала ще більша плутанина.

Клята Асоро, і що тобі за радість заганяти мене в кут, коли я й так розгублений? Якщо вже міняєш пейзаж — хоча б попереджай заздалегідь.

Але, схоже, втекти від цієї ситуації мені не вдасться. Уже пізня ніч, поруч нікого. Нічого не лишається, як повернутися до тієї дівчини.

Повернімось.

— З поверненням.

Єдина, з ким я можу поговорити, — це ця вродлива жінка. Іншого вибору нема, тож я вирішив поставити їй кілька запитань.

??

Та дівчина була павуком.

Тим самим збоченим чорним створінням на повному газу. Вона жерла магію, скільки б я її не рубав — вона регенерувала, і зрештою мене чекали лише муки.

На мій подив, вона сказала щось незбагненне на кшталт «Я уклала пакт» і низько схилила голову.

Пакт… Зі змісту слова я думав, що для цього потрібна згода обох сторін.

Але, здається, тут це не обов'язково. Може, якісь умови й існують, та я їх не розумію.

Може, вона зняла відбиток мого великого пальця, поки я спав, і цього вистачило? Я всерйоз сумніваюся в правилах цього світу. Ага, точно: їх встановила та Богиня. Тоді й ліків нема.

Інтуїція підказувала мені повірити словам цієї дівчини.

Я відчув, як усе починає складатися в одну картину.

Зрозумів.

Скасувати не можна, «періоду на роздуми» немає. До учасників угоди ця система вкрай недружня.

— Отже, підсумовуючи: те, що я зараз у людській подобі й стримуюся перед вами, — це через вашу велику ласку. Я вперше в житті відчула щось інше, ніж голод. Відтепер і до кінця свого життя я віддам вам і серце, і тіло, служитиму вам, — сказала вона.

Це, мабуть, її справжні почуття. Важко уявити, якою вона була, коли була просто павуком, керованим інстинктами, але тут брехні точно нема.

Та й якщо я зіпсую розмову, мені доведеться терпіти «випадкові зустрічі» з цією зголоднілою пані — і хтозна скільки разів.

Я не хочу цього знову. Справді не хочу. Уперше в житті я відчув, що таке стояти навпроти бульдозера.

Тому я кивнув. Це перше правило реальності.

Уоооо!! Надто багато примусових подій, а сюжет розвивається занадто швидко!

Дивно. Я ж був певен, що вмію спритно давати собі раду в житті. Зрештою, це була лише самовпевненість старшокласника — як то кажуть, «жаба в колодязі».

Примітка перекладача: «жаба в колодязі» — східноазійське прислів'я про людину, яка судить про світ, знаючи лише його крихітну частину.

— До речі, де Шін?

Це, схоже, мій намет.

Зараз, мабуть, глибока ніч.

Я чув, що час в Асорі синхронізований із зовнішнім світом, тож сумнівів немає.

— Якщо ви про Шін — вона зовні, на чергуванні.

Е… Я ж був певен, що жаги вбивства ніде не відчувається, але…

Я озирнувся.

І раптом — є. Просто за входом стоїть Шін. Без сумніву.

Так пізно, а вона чергує зовні… Може, у неї до мене справа, та все одно мені якось недобре.

Випадків, коли вона приносила мені щось приємне, майже не було.

Але…

Вона ж чекала тут аж досі, поки я прокинуся. Не можу ж я просто лишити її там.

— Можеш покликати її?

— Так, мій чоловіче.

Примітка перекладача: «данна-сама» — японське шанобливе звертання до господаря або чоловіка; тут колишня павучиха вживає його з недоречною для Макото близькістю.

— Кхе?!

«Мій чоловіче»?! Який ще «чоловіче»?! Щойно ж ти кликала мене «пане господарю», хіба ні?! Хоча й це мені теж не подобається…

Жінка, на якій з невідомої причини була дивно прозора чорна тканина, що підкреслювала лінії тіла, підвелася без жодного шелесту.

Ну… вона, звісно, витончена.

Стоп, ні!

Погано. Якщо я приведу цих двох послідовниць у місто…

Помітно.

Це буде супер-ультра-помітно.

З новими відчуттями я дивлюся на чорноволосу пані від входу.

Чорне як смола каре, видовжені, злегка підняті до скронь очі. Біла шкіра, яку можна сплутати з порцеляною, і яскраві губи.

Красуня, яку легко було б прийняти за японку. Як завжди, вона вища за мене. Але все ж не така висока, як Шін.

Я думав про це й коли бачив Шін та Ему, але… чому ті, хто зближується зі мною, не люди?

До речі, вона привіталася уклоном, але я так і не почув її імені.

Може, звати її «Безіменна»? Чи, скажімо, «Номер два»?

Потрібні імена, що личитимуть обом красуням, а не якісь неприємні.

Ім'я, треба придумати ім'я. Якщо й далі називатиму їх абияк, вони, чого доброго, ще покажуть свій характер.

До речі про характер: якщо Шін надумає притягнути в Асору ворога і знову змусити мене з ним битися, треба підібрати місце, щоб місцеві не постраждали.

Отже, з Шін треба поговорити про Асору.

І ще місто: його створення поки не набуло чіткої форми, але треба думати наперед — зокрема й про його розміри.

Справ купа. Ціла гора.

І ще багаж, який я прихопив, коли мене перенесли сюди.

Можна прямо сказати: від нього нуль користі.

Навіщо я взагалі тягнув сюди книжки? Завдяки Шін усі книжки з моєї кімнати й так забрано! Я думав, що вчинив розумно, а тепер хочеться плакати.

Щоденник і ручка, щоправда, дуже виручають. Але потреба в них, як і очікувалось, невелика.

Ім'я, огляд, землі… ім'я, огляд, землі…

З чого почати?

Найшвидше — з імені. Добре, почнемо з цього.

А заразом огляну околиці Асори, подивлюся на реальні споруди цього світу. А потім — план створення міста.

Почати з околиць селища орків… Просто залишити проміжок між поселеннями — і досить. Поки план міста не стане чітким, поспішати нікуди.

В орків і так руки зайняті — їм би своє селище поставити на ноги. Правда ж? Шін нічого надмірного не витворяє?

Бо якщо віддати все на її розсуд, вона, здається, всерйоз спробує відтворити Едо чи Кіото — і це лякає.

Як у давні чи середньовічні часи мого світу: ганятиме їх, мов коней, не зважаючи ні на що.

Бунт в Асорі — це вже не жарти.

— О-о, господарю, ви прокинулися, — сказала Шін.

— Так… якось. Схоже, я уклав новий пакт, але… що ти робила?

— Звісно ж, допомагала з пактом. Це набагато краще, ніж бути з'їденим, хіба ні? До того ж, якщо не укласти з нею пакт або не вбити, а просто залишити її, ми ніколи не знатимемо, коли вона на нас кинеться.

Вона сказала це й показала на дівчину, яка раніше була павуком.

Правда, я б такого теж не хотів. Це одна з причин, чому я прийняв цей пакт.

Ну… Шін така: що росте — те й росте.

— Мені пощастило стати вашою вірною слугою, і я щаслива, — промовила колишня павучиха.

Шін усміхнулася так, ніби казала: «Та що там», а павучиха, зашарівшись, ніби промовляла: «Я така щаслива».

Жодна з них не помічає й крихти мого невдоволення.

— То що тобі потрібно? Якщо ти тут у таку годину, значить, є справа, так?

— Ах, точно. Гей, уже можна.

Вона повернулася до входу й махнула рукою, запрошуючи.

Усередину зайшов кудлатий тип.

Ого… Який же він низенький і кремезний!

Він нижчий за мене! І обличчя… наче нормальне! Здається!

Ого… у цьому світі є хтось настільки ж «звичайний», як я.

Згадую: перед тим, як з'явився павук, Шін несла на руках, наче принцесу, когось схожого на нього.

— Гном?

Шін, дівчина-павук і гном(?) одночасно змінили вираз обличчя.

— Саме так, ви й справді проникливий! — від імені всіх похвалила мене Шін.

Гном, схоже, здивувався, що я знаю його расу. Павучиха кивала.

Гноми — рідкісна раса?

— І це не простий гном! Він із давньої раси, що створювала священні скарби й легендарні знаряддя. Старший гном — елдва!

Гм? Тобто це якийсь видатний гном? Ну, мабуть, рідкісний.

Поки я думав, гном ступив уперед і повернув мене до реальності.

— Для мене велика честь познайомитися з вами. Як ви й сказали, я гном. Щиро вдячний, що ви мене врятували.

— Та не варто. Мене звати Місумі Макото. Називайте мене просто Макото, будь ласка. Ем…

— Перепрошую за неввічливість! Мене звати Берен!

— Дякую за чемність. Отже, пане Берене, ви кажете, що я вас урятував, але, якщо пам'ять мене не зраджує, врятувала вас Шін.

— Му? Ні, не так. Я лише перенесла його до Асори тієї миті, коли його вже от-от мали з'їсти, — втрутилася Шін, яка досі мовчки слухала.

Ну… після такого цілком логічно думати, що це і є порятунок.

— Так. Пані Шін привела мене сюди, щоб сховати від того велетенського павука і…

Він на мить замовк. Берен глянув на дівчину, і на його обличчі з'явився складний вираз. Вона ж напала на нього — не дивно.

У ту паузу я відчув, як він ковзнув по ній поглядом, ніби шукаючи причину придертися. Але це тривало лише мить — чого й чекати від його незворушного обличчя.

Навіть попри те, що ця істота ще зовсім недавно намагалася його з'їсти.

— А з павуком… ви вже розібралися. Я чув, що з нього зняли прокляття і він перетворився на ту дівчину.

Алло?..

Це ж був просто голодний павук, хіба ні? Чому з цього вийшла казка, як тоді з Шін?

Я звернувся до Шін поглядом.

У її погляді читалося: «Ну ж бо, господарю. Так усе вирішиться швидше, чи не так? І, схоже, ми зможемо зробити гномів нашими союзниками».

Я відповів поглядом: «Ні, слухай. Ти просто хочеш, щоб вони викували тобі катану, правда?»

Шін відповіла самим поглядом: «Їх ледь не з'їли, тож заперечувати вони не стануть. Усе чудово».

На цьому наша безмовна розмова поглядами скінчилася.

От же ж… яка підступна жінка. Мені навіть трохи шкода цього гнома.

Я глянув на пана Берена — він, здається, помітив мій погляд і продовжив.

— Той павук із давніх часів пожирав усе підряд — і зникав. Це була істота, яку можна назвати Лихом. Колись він пожер вироби і нашого народу, і орків.

Тобто ти ще й метал їси. Тобі що, геть усе годиться?!

Я перевів погляд на колишню павучиху — тендітна японська красуня з тонкою талією зашарілася. Отже, правда.

Але, мабуть, краще лишити цю історію такою, як є. Якщо гноми житимуть тут, хай думають, що павук «переродився».

Та й годі.

Схоже, він ще має що сказати. Послухаю.

— Тож у мене є прохання до пана Макото, володаря цього простору.

Що цього разу? Знову флаг події? Я б уже дуже хотів нарешті піти в місто.

— Яке саме?

— Ми живемо в Пустищі й виготовляємо знаряддя для інших. Оселилися в такому небезпечному місці, щоб захистити наші творіння від загарбників на кшталт того чорного павука. Але землі там вкрай неродючі.

Місце й справді добре захищене. Знайти його складно, та й небагато хто наважується туди проникнути.

Тому й охочих грабувати майже нема. До того ж Шін, схоже, навіть не знала, що в гномів там є укріплення.

Як не крути, попри безплідність, місце було надійне.

— Ваша правда. Скарби там, може, й у безпеці, але з їжею та матеріалами, схоже, сутужно.

— Саме так. І тому моє прохання…

Я мовчав. За ходом розмови я й так уже здогадувався, куди він веде.

— Будь ласка, прийміть нас тут.

Ну так. Порівняно з Пустищем тут і безпечно, і є матеріали.

До того ж, якщо сюди згодом переселятимуться інші раси, знань і товарів стане ще більше.

І тут є ті, хто наглядає за цим світом: Шін і колишня загроза-павук. А ще я.

І так усе ясно.

Шін аж світиться від щастя: це вже не «одна людина», а переселення цілого народу. Добре, що пан Берен цього не бачить. Я ніколи не бачив у неї такої радості на обличчі.

Дівчина з японською зовнішністю й спокійними манерами злегка облизнула губи. Вона теж мала такий вигляд, ніби це смачно… тобто ніби теж рада. Мені ще доведеться пояснити їй, що їсти вироби не можна.

— Гаразд.

— Так швидко?!

— Ну, землі в нас вистачає. Якщо зможете мирно співіснувати з орками, робіть що завгодно.

— З-звісно!

Він виглядав так, ніби питав: «І все?» Але якщо мова лише про проживання, у мене справді немає заперечень.

— Крім того, допомагайте будувати місто й постачайте інструменти. Згодом ми також братимемо орендну плату за землю. І неодмінно визнайте нашого господаря володарем цих земель, — додала Шін.

Шін одну за одною висуває додаткові вимоги.

Ця хитрунка явно все підготувала заздалегідь.

— Місто, кажете? Інструменти й орендна плата — це само собою. Я не проти.

Схоже, Асора здається йому дуже комфортним місцем. Я уявляв гномів упертими, але Берен переді мною виглядає доволі зговірливим.

Він раз у раз погоджується на всі умови, які ставить Шін.

— Саме так. Згодом ми плануємо збудувати тут місто. І якщо ви захочете перенести сюди своє поселення, я не заперечую, — підтвердила Шін.

— Це… звучить неймовірно цікаво. По той бік туману — щедра земля і місто… справді цікаво!

Пан Берен явно загорівся ідеєю створення міста. Шін пощастило.

— А ще я думаю забезпечити вас трьох зброєю та обладунками, — сказав Берен.

Павучисі теж? Вона, мабуть, була для них реальною загрозою…

Та ні. Це правда — вона була страшною.

Почути слово «смачно» від тієї, кого я щойно намагався вбити, — уперше в житті.

У певному сенсі гномам справді було страшно: їхні вироби пожирали без жодного права голосу.

І ще й просто тому, що їй хотілося їсти. Це куди страшніше за будь-яке просте й геть убоге зло.

— Хм, тоді можеш привести сюди своїх. Я прокладу вам шлях, — сказала Шін.

— Так! Тоді не зволікатиму. Думаю, за день чи два зможу повернутися. Прошу трохи зачекати.

— Гаразд. Коли збереш усе необхідне, скажи мені. Щойно отримаю звістку — перенесу все селище.

Знову це. Який же розмах. І водночас — найпростіший спосіб переїзду. Навіть пакуватися майже не потрібно.

Просто лишиш речі в хаті — і все переїде?

Тоді виходить… якщо використати Асору як «пересадочний вузол», можна зробити майже миттєву телепортацію?

Хм. У місцях, де ми часто зупинятимемося, треба перевірити, чи може Шін створювати там ворота.

— Дозвольте відкланятися!!

Пан Берен вилетів звідси, мов куля.

А все ж…

— З ним я можу говорити нормально, — сказав я.

Під час розмови з Береном я не почувався незручно. Може, мені просто потрібне «налаштування» на початку?

Ні, гноми ж людиноподібні. Може, це він, зі свого боку, розумів людську мову?

— Чого й чекати від господаря, — мовила Шін.

— Так, вражає… — додала павучиха.

Схоже, справа не в цьому. Ні… навіть те, що я можу розмовляти з павуком, — уже саме по собі вражає. Якщо це можна назвати розмовою.

— Здається, ви розуміли навіть слова цієї павучихи. Це справді неймовірно, — додала Шін.

— А його магічна сила така солодка… Справжній ідеальний джентльмен, — замріяно прошепотіла колишня павучиха.

Ні, мені не радісно!

Хлопець, якого можна з'їсти. Такий образ не стане популярним. «Їстівний хлопець»? Я точно не хочу ним бути.

— А тепер, господарю, у мене до вас, власне, є одне прохання, — сказала Шін.