Розділ 132 — Командні бої, фінал

Перекладач і редактор: Näki + Claude

На душі тяжко.

Невдовзі я зроблю вчинок, який для всіх присутніх тут буде майже зрадою.

Справи в Ротцґарді теж, найпевніше, продовжувати буде важко.

Я ще навіть не зустрівся з ними, а вже, схоже, привернув увагу кількох впливових осіб.

Звернутися по допомогу до пана Рембрандта я, звісно ж, не наважуся.

Зрештою, я й так надто багато чим йому завдячую.

Торгова компанія «Кудзуноха» змогла налагодити справи в Ціґе лише завдяки його підтримці.

Я гадав, що в будь-якому місті можна вільно торгувати й досягти успіху, якщо вмієш працювати та пропонуєш якісний товар. Але це виявилося не так.

У Ціґе навряд чи знайшовся б охочий накликати на себе гнів пана Рембрандта. Саме тому там мені й не заважали.

Бізнес ішов добре, тож я помилково вирішив, ніби вже починаю розумітися на торгівлі.

А тоді з мене зробили цілковитого дурня.

Представник Гільдії хотів, щоб пан Рембрандт був йому винен, тому заявив, що закриє на мене очі, якщо я просто покину місто.

Оце й зачепило мене найдужче.

Варто лише згадати ту розмову, як знову закипає гнів. Гнів на нього і гнів на власну нікчемність — усе це здіймається й перемішується.

Той представник справляв враження людини, для якої золото понад усе. Схоже, з таким мірилом цінностей він і живе.

Судячи з його слів та поведінки, пан Рембрандт колись, до хвороби дружини й доньок, міг бути схожим на нього.

Бо коли вже він здатен протистояти тому представникові на рівних, а то й із вигіднішої позиції, то навряд чи обмежувався б м'якими словами.

Прикро визнавати, але для ролі купця я справді не годжуся.

Я розумію, про що говорив представник.

Він мав рацію: я надто наївний.

Зрештою, я тікаю й налагоджую зв'язки з расою демонів.

У найгіршому разі постраждає не тільки крамниця тут, а й торгівля в Ціґе, усі зв'язки, які я там вибудував… Усе.

Хоч би що казав пан Рембрандт, я збираюся встановити стосунки зі стороною, яка воює проти г'юманів і ворогує з Богинею. Не можна втягувати його в це.

Виходить, я замкнуся в країні, де колись жили мої батьки.

Аж до іншого світу потрапив — і що я тут роблю?

На переповнених трибунах, що аж пашать гарячковим запалом, я сиджу на заздалегідь зарезервованому місці й дивлюся на порожню арену.

У командному турнірі залишився тільки фінал.

Це поєдинок студентів, яких я, можливо, більше не побачу. Я мушу як слід за ним простежити.

Півфінал вони виграли без особливих труднощів.

Обмеження суми рівнів, яким їм так відверто намагалися завадити, майже не вплинуло на результат.

Мабуть, вони звикли до тренувальних боїв із туманним ящером, де мусили битися злагоджено.

Та все-таки одна річ мене непокоїла.

Другий син родини Хоупрейз.

На півфіналі він поводився неприродно.

— Маю погане передчуття… Томое, що скажеш?

— Про того шляхтича? Хм… Можливо, він посилює себе магією чи якимись препаратами, а це — побічний ефект.

— А ти як гадаєш, Міо?

— Від нього віє чимось гидким. Наче г'юмана з'єднали з чимось чужорідним. Я бачу в ньому якусь огидну домішку.

— Наче напівлюдина?

— Ні. Як би це пояснити… Г'юмани й напівлюди — різні, а тут наче взяли два однакові шматки хліба, склали їх разом, а між ними заховали щось огидне. Наче кекс із сухофруктами?

Начебто розумію, а начебто й ні.

— Ось воно як…

Я радше погоджувався з Томое.

Від нього віяло порожнечею, наче він утратив здоровий глузд.

Він трощив суперників неприродною грубою силою. Його вже й г'юманом не назвеш — радше мамоно.

Його товариші по команді були не в такому тяжкому стані, але й нормальними я їх не вважаю.

Магічні препарати на турнірі заборонені, тож навряд чи це вони… Тоді, може, магія?

Хай навіть вони стали сильнішими, як на мене, усе одно не дотягують до пані Звай.

А про техніку годі й казати. Тут вони поступаються навіть Синьому Ящерові.

Якщо вийдуть утрьох, мої студенти переможуть.

Отже, надто хвилюватися не варто, і все ж…

— Шікі, я саме думав, що ти от-от повернешся. Як вони там?

— Вако, вони відчайдушно грають у «камінь, ножиці, папір» за право вийти на арену.

— Фу-фу. Добре, що не нервують.

Шікі повернувся від студентів, за якими наглядав.

Він без вагань розповів про їхній стан.

— Шікі, а що ти думаєш про Хоупрейза? Порівняно з особистими боями він зовсім інший.

— …Так. Певності немає, але схоже, що на нього чимось впливають.

— Впливають?

— Так. Він поступово втрачає розум. Мені це нагадує магічний препарат, із яким я колись працював.

Отже, препарат.

Виходить, шляхтич справді готовий на будь-які засоби.

Здається, я трохи розумію, що означає нажити собі клопоту зі шляхтичем.

— Колись я розробляв препарат, який перетворює г'юманів на гулів: переводить у стан напівмертвих і поневолює. Можна було зробити його швидкодійним, проте тоді жертви ставали надто кволими. Засіб виявився непридатним — невдала розробка.

Від Шікі легко дізнатися щось про його минуле, але історії ці зазвичай похмурі й моторошні.

І це лише одна з них.

Що ж він колись витворяв…

— Поневолення, кажеш… Принаймні не схоже, що ним керують, і кволим він теж не виглядає.

— Так. Навіть якщо припустити найбільшу бойову силу, якої він може досягти, у найгіршому разі ми просто зупинимо бій, і проблем не буде. Я сказав студентам вийти з бою, якщо стане небезпечно. Власне, я хотів…

Я перебив Шікі.

— Шікі… Ти їм саме так і сказав?

— Так. А що?

— От же ж… Тепер вони точно полізуть на рожен. І першою — Амелія.

Та й решта навряд чи відступлять: усі налаштувалися перемогти.

— Але я лише турбувався про них…

— У найгіршому разі їх можна зупинити, навіть якщо це означатиме поразку. То що ти хотів сказати перед тим, Шікі?

— А, так. Мене зацікавило намисто, яке Хоупрейз носив до того, як одягнув обладунок.

— Намисто? Невже він привіз із дому ще й таке?

— Воно було замасковане чарами магічного опору.

Замасковане?

Дивина.

Значить, у намиста є й прихована властивість.

— Може, воно пробуджується в якийсь момент і різко посилює власника?

Буває, що прикраси мають властивості, небезпечніші за зброю. Щоправда, це геймерська логіка. Але я так думаю лише тому, що цей хлопець і справді не гребує жодними засобами.

— Пробуджується? Ні. Гадаю, воно щось накопичує. На той момент намисто, схоже, ще не діяло, але все одно насторожило мене.

Щоб Шікі настільки вагався — рідкісна річ.

А пояснення через ігрові правила краще забудьмо.

— Якесь погане передчуття. І від усього міста віє чимось дивним.

Міо глянула в небо й вимовила це майже безтурботно.

Мабуть, вона відчула щось, що особисто для неї загрози не становило.

Але коли навколо назріває стільки подій, слова Міо…

— Про всяк випадок принесеш із крамниці спорядження, яким зможуть користуватися Джін та інші? Залиш його в їхній кімнаті очікування. А як закінчиш — подивимося разом.

— Зрозумів.

Можливо, це останнє, що я здатен зробити для Джіна та решти.

Зброя лише допомагає впоратися з небезпекою.

Це діти, за якими я наглядав кілька місяців. До певної міри я встиг до них прив'язатися.

…Ні, прив'язався по-справжньому. Намагався не допустити цього, та нічого не вийшло.

Поки що хоча б захищу їх.

— Перепрошуємо за очікування!! Розпочинаємо фінал командних боїв цього турніру!!

Дзвінкий голос пролунав від чоловіка, що піднявся на арену.

◇◆◇◆◇◆◇◆

— Гаразд, уперед! Ну що, малечо, не піддавайтеся Хоупрейзу!

— Я не малеча! І піддаватися не збираюся. Нарешті перевірю миттєве посилення Джіна в справжньому бою. Якщо вийде, зможу битися на повну!

— Глузувати з чужого зросту — по-дитячому! Уся увага сьогодні буде прикута до мене!

Усі троє носили бойову форму й товсті шкіряні накладки на плечах, колінах та ліктях. Вони жваво перекидалися словами.

Перші слова високого хлопця чудово характеризували їхню трійцю.

Джін і двоє коротунів.

Як не назви, а пасує.

Двоє інших обурювалися, проте решта товаришів, що стояли з похмурими обличчями, подумки погоджувалася.

— Чому ж я тоді показав камінь?!

— Якби ти тоді не звів гру внічию, я міг би виступити…

— Папір чотири рази поспіль?! Ти що, по колу одну кнопку тиснеш?

— А я взагалі жодного разу не вийшов на арену…

Це журилися ті, хто програв боротьбу за право виступити у фіналі.

На відміну від трійці, що тріумфувала зі зброєю в руках, вони були пригнічені. А один і зовсім сказав щось трагічне.

Джін тримав звичайний одноручний меч, Юно — спис завдовжки з її зріст, а на верхівці посоха Ідзумо був вправлений сяк-так пристойний самоцвіт.

Саме ці троє перемогли у грі за участь.

Інші четверо не могли вийти на арену, але все-таки провели товаришів майже до неї.

Джін, Юно та Ідзумо піднялися на арену.

На протилежному боці вже стояли семеро суперників.

— Знищити… знищити… знищити…

— Гей-гей, старшокурснику, ти сьогодні, бува, не прийняв якогось препарату? Уже запізно.

— Жалюгідний.

— Огидний.

Ілумґанд Хоупрейз дивився на Джіна та інших порожніми очима й міцно стискав дворучний меч.

Джін, Юно та Ідзумо спокійно вишикувалися поруч.

Учасників представили по черзі.

Для студентів Академії вже сама можливість стояти тут — найкраще, що може бути. Але над цим фіналом панувала дивна атмосфера.

Троє проти сімох — уже незвично.

Та серед сімох один був явно не при собі й не міг устояти на місці, а з боку трійці — жодної напруги, лише усмішки.

А ще — пильні, зацікавлені погляди з трибун глядачів і гостей, які чекали поєдинку, що перевершить фінали минулих років.

— Почали!!!

Бій миттю набрав шаленого темпу.

Юно та Ідзумо, які стояли обабіч Джіна, одночасно відскочили назад у різні боки.

Раптово посиливши тіла, обоє прискорилися так, що навіть під час особистих боїв не показували подібної швидкості.

Взявши за взірець миттєве посилення Джіна, вони опанували його за напрочуд короткий час.

Макото аж широко розплющив очі. Та це був лише початок.

Наступним рушив…

Ілумґанд.

Мабуть, затаївши образу після особистого поєдинку, він стрімголов кинувся прямо на Джіна.

Ілумґанд рухався повільніше за Юно та Ідзумо, але з його масивною статурою, важким обладунком і величезним мечем цей ривок здавався особливо грізним.

За силою натиску його не можна було навіть порівняти з тими двома.

На біду Ілумґанда, Джіна це анітрохи не збентежило.

— Старшокурснику! Це останній поєдинок. Готуйся!

Джін радісно зустрів натиск Ілумґанда.

Саме на це він і чекав.

Тим часом до решти шістьох із команди Ілумґанда з обох боків наближалися Юно та Ідзумо.

Джінові не було потреби турбуватися про них.

Четверо магів уже почали читати арії, а двоє воїнів окремо приготувалися зустріти Юно та Ідзумо.

«От дурні», — подумав Джін, ледь усміхнувшись.

Адже це переконало його: суперники не розгадали задуму Юно та Ідзумо.

— Набридливе сміття буде знище-е-е-ене!

Ілумґанд так нічого й не навчився: знову завдав горизонтального удару, який кілька днів тому вже зазнав нищівної невдачі.

Джін вирішив прийняти удар на меч. Не обов'язково було ламати атаку супротивника.

Саме це він хотів довести Ілумґанду.

Проте сила удару виявилася несподівано великою. Дерев'яний меч Джіна, посилений магією, мав би легко витримати таке зіткнення, та лезо ворожого меча почало врізатися в нього, а самого Джіна відкинуло назад.

— Ць!

Джін цокнув язиком і спробував змінити положення корпусу, щоб відвести атаку мечем.

Саме тоді на нього обрушився ще один несподіваний удар.

Продовжуючи замах, Ілумґанд силоміць ступив уперед і вільною рукою спробував ударити Джіна кулаком.

Це була груба, безладна атака: Ілумґанд зовсім не зважав на навантаження на власне тіло.

Удар здавався ще й магічно посиленим.

За інших обставин Джін не став би його приймати. Але він надто зосередився на тому, як змусити Ілумґанда повзати від поразки.

То була його власна необачність.

(Не встигну ухилитися. Покидьок!)

Кулак летів просто йому в обличчя.

Зрозумівши, що вже не встигне ухилитися, Джін інстинктивно підняв руку, в якій тримав меч.

Точніше — підставив лікоть.

Принаймні на лікті був захисний щиток.

Захист дивом устиг, і кулак Ілумґанда врізався Джінові в лівий лікоть.

Але навіть зіткнення із захисним щитком не зупинило кулака.

Джіна відкинуло назад і збило з ніг. Та він миттю підвівся й відновив стійку.

Навіть від такого несподіваного удару він не випустив меча — що й слід було від нього чекати.

— Оце так б'ються шляхтичі? Тьху, підловив мене саме тоді, коли дивиться викладач!

В очах Джіна спалахнула лють.

Здебільшого винен був він сам, але в запалі битви про це вже й не думав.

— Юно, Ідзумо. Вибачайте, але я почну першим.

З вуст Джіна вихопився тихий шепіт.

Цього разу Джін сам кинувся вперед назустріч другому ривку Ілумґанда.