Розділ 136 — Проводи 4 і 5

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Ставити на перше місце плюси й мінуси, коли про щось думаєш, якось неприємно.

Чесно кажучи, це зовсім не в моєму стилі.

Ті часи, коли я нічого не знав і просто блукав Пустищем, насправді були значно спокійнішими.

Тепер, навіть якби я захотів повернутися до тих часів, у мене вже не вийде.

Якби я був достатньо вправним, щоб правильно діяти в межах того, що знаю і чого не знаю, я б не опинився в нинішній ситуації, де лише ламаю голову.

— Пане Райдо, я вас шукав! Як добре, що з вами все гаразд.

[З вами обома теж. Тут поки що ще нічого не сталося, тож у цьому немає нічого дивного]

— …Це явно ненормальний стан. Схоже, воно все ще перебуває посеред трансформації. Ви, пане Райдо, справді спокійні. Здається, в місті теж щось відбувається. Усі почули про ситуацію надворі, побачили ту штуку і запанікували, — сказав Рембрандт.

[Ні, якщо це бойова ситуація, то я просто вже звик до такого. Щоправда, мене непокоїть купа речей, яких бракує моїй крамниці, тож я не такий уже й спокійний, як вам здається]

— Ми досі не розуміємо, що саме сталося, але, можливо, ви, пане Райдо, щось знаєте? Відтоді як мої доньки пішли, вони більше не з'являлися. Через це важко зрушити з місця. Саме тому я й тут, але…

Схоже, пан Рембрандт загалом розуміє причину цієї паніки.

Він і його дружина, здається, не так уже й розгублені.

Може, вони почуваються в безпеці, бо тут Томое і Міо?

Чи, можливо, досвідчені торговці вміють розбиратися в таких ситуаціях і раціонально все складати докупи?

Як би там не було, його спокій відрізняється від мого, що є просто самовладанням, яке походить від мого методу захисту під назвою насильство.

[Найбільше, що нам відомо, — це те, що в місті з'являються й лютують отакі монстри. Панночки Сіф і Юно, здається, об'єдналися зі своїми товаришами й збираються щось робити з тим колишнім Ілумґандом. Шікі почув про це через думковий зв'язок]

— У вас, пане Райдо, всі працівники вміють користуватися думковим зв'язком, так? Мати можливість спілкуватися в такі кризові моменти — просто розкіш. Ясно, отже, мої доньки збираються щось із цим робити. ?!!! П-пане Райдо, що ви маєте на увазі під «щось»?!

Кілька разів кивнувши, пан Рембрандт повільно переварював зміст мого написаного повідомлення, але посередині раптом отетерів і явно почав хвилюватися.

Я здивувався, що він так спокійно сприйняв новину про те, що його доньки битимуться, але, схоже, це було не так.

[Вони ж у такому віці. Напевно, хочуть випробувати власні сили]

— Ц-це погано… Пане Райдо, це погано. Перепрошую, але чи не могли б ви щось із цим зробити? Наприклад… вправно розібратися із ситуацією? По-перше, немає жодної потреби випробовувати свої сили саме в такій ситуації. Точно, я чув, що Академія сформувала щось на кшталт загону для підтримання порядку. Саме так. Від самого початку дивно, що битися повинні студенти.

В-він раптом по-справжньому заметушився.

Увесь на нервах, без кінця щось бурмоче.

…Його дружина теж має такий вигляд, ніби про щось думає, але не схоже, що вона так уже стривожена.

У такі моменти батьки зазвичай починають надмірно опікуватися дітьми, але вона виглядає напрочуд спокійною.

— …Пане Райдо, ви їхній викладач і зовсім не панікуєте через це, тому ми з чоловіком не так уже й хвилюємося за наших доньок.

Мабуть, вона щось помітила в моєму погляді, бо заговорила до мене.

Ні, стривайте, ваш чоловік дуже навіть хвилюється.

Навіть зараз не схоже, що він заспокоюється.

— До того ж тут ваші люди, пане Райдо. Я впевнена, що найгіршого не станеться. Ці дівчата теж колись зрозуміють, що хоч скільки б сили вони не здобули, існує реальність, перед якою вони безсилі. Якщо цей день настане саме сьогодні — нічого не вдієш. Чесно кажучи, я навіть рада, що в такий момент ви будете поруч із ними. І навіть якщо цей чоловік виглядає розгубленим, насправді це не зовсім так.

…Страшно.

А точніше, справа навіть не в тому, що вона сліпо вірить у можливості своїх доньок.

Вона намагається сказати щось на кшталт: «Колись вони все одно зрозуміють свої межі, тож краще нехай відчують це розчарування».

Ця дружина говорить напрочуд по-спартанськи.

На перший погляд вона виглядає спокійною, але якщо придивитися, її стиснута рука тремтить, тож вона, певно, просто тримається.

У цій парі саме батько, схоже, відповідає за надмірне балування.

Обоє їхніх дітей — дівчата, тож, мабуть, як батькові йому важко бути з ними суворим чи щось таке.

Дивлячись, як його дружина накладає ліву руку на праву і напружує їх, я подумав саме так.

[Я радий, що ви нам довіряєте. Я не можу завжди бути поруч із ними, але цього разу візьму відповідальність на себе і як слід їх захищу. А що ви двоє збираєтеся робити далі? Тут не так уже й небезпечно, тож якщо у вас немає термінових справ, я б порадив залишитися тут]

— …Зрозуміло. Дорогий, дорогий!

— Ні, у найгіршому разі ми можемо зібрати найманців із Гільдії купців і…

— До-рогий!!

— Уо!! Щ-що таке, Лізо? Я ж зараз думаю, як владнати цю ситуацію.

— Пан Райдо подбає про це місце, тож тут безпечно. А ще, хоч тут і безпечно, він запитав, що ми робитимемо тепер.

— Щ-що? Зрозумів. Пан Райдо збирається… Фух…

Що це ще за «фух…»?

Ти ще й вимовив слова «Гільдія купців», яких я зовсім не хотів зараз чути.

А ще найманці.

Я справді чув, що в гільдії можна недорого найняти найманців.

Кажуть, це дешевше, ніж ходити й просити кожного авантюриста допомогти з перевезенням товарів, тож багато торговців користуються цим способом.

Але мене це не стосується, тож подробиць я не знаю.

Після того як дружина пана Рембрандта заговорила з ним, він, здається, заспокоївся.

— Що нам робити? Через дівчат теж, мабуть, найкраще залишитися тут. Як ти вважаєш? — спитала Ліза.

— …Ні, давай усе ж спробуємо піти до гільдії.

— До гільдії? Хіба ми не ходили туди кілька днів тому? І до того ж, з огляду на теперішню ситуацію, я не думаю, що там нас чекає хоч трохи пристойний прийом.

Саме так.

До того ж, зважаючи на те, що я буду спостерігати і не заперечуватиму, якщо туди полетить кілька іскор, мені не дуже хотілося б, щоб він опинився в Гільдії купців.

— Не думаю, що тутешня Гільдія купців звикла до таких ситуацій. До того ж я пережив кілька битв у Ціґе й навіть командував у них. Можливо, я зможу допомогти зменшити збитки, — сказав Рембрандт.

Щ-що він сказав?

Ще кілька хвилин тому всі його думки були зайняті доньками, а тепер він раптом каже таке.

Поки я про це думав, пан Рембрандт повернувся від дружини до мене.

— Якщо це місце захищатимете ви, пане Райдо, то мені зовсім не треба хвилюватися за моїх доньок. До того ж я не можу сказати, що не знаю тутешнього представника гільдії.

— Представник тутешньої гільдії… а, пан Зара. Дорогий, ти ж ходив до нього раніше, так?

Зара.

Якщо я правильно пам'ятаю, того представника й справді так звали.

Не лише пан Рембрандт, а й його дружина з ним знайома, еге ж.

Ха-а, я й досі зітхаю, щойно згадую його обличчя.

— У-угу. У будь-якому разі, якщо моя сім'я в безпеці, я маю зробити те, що можу. Від допомоги Гільдії купців я нічого не втрачаю, та й це місто, де навчаються мої доньки. Тож, пане Райдо, я піду до Гільдії купців і допоможу вгамувати цю паніку.

— …Нічого не вдієш. У такому разі я піду з тобою.

— Л-Лізо, ти можеш і залишитися…

— Я піду. Я звикла до жорстких ситуацій більше, ніж люди в тутешній гільдії. До того ж я б хотіла привітатися з паном Зарою. Минуло чимало часу.

Чомусь пан Рембрандт хоче йти сам.

Його дружина там якось заважатиме?

Це місто, де навчаються його доньки, тож у його випадку про якісь інтрижки чи щось подібне годі й думати.

До того ж він без пам'яті закоханий у свою дружину.

Але ж ці двоє справді збираються покинути арену турніру?

Що мені робити? Варіант, у якому я бачу вигоду…

…

Ах, та ну його!

Та до біса це — ставити вигоди й втрати на перше місце!

Я вже на межі!

Я перед ними в боргу.

Я хочу їх захистити.

Я хочу, щоб вони були в безпеці.

Тоді цього для мене достатньо.

Я оглядаюся навколо.

Схоже, на гостьових трибунах ще залишаються люди.

І ще кілька людей усе ще тут.

У такому разі робити це «тут» було б погано.

— Пане Райдо, вибачте, але я залишаю своїх доньок на вас. Якщо довіряю це вам, то мені не треба вагатися. Я спробую зробити все, що можу. Хоча, кажучи так, я радше просто зароблю собі прихильність, ха-ха-ха.

— Тоді до зустрічі. Ми йдемо, — сказала Ліза.

[Зачекайте. Я проведу вас частину шляху]

Немає жодної гарантії, що з ними нічого не станеться, якщо я відпущу їх удвох.

Треба приставити охорону.

Я не хочу, щоб ті небагато людей, яким я можу довіряти, потрапили в небезпеку.

…Якщо я таки перейду на бік демонів, мені доведеться допомагати панові Рембрандту з тіні, інакше вони теж можуть опинитися під загрозою.

Ну, про це я подумаю тоді, коли справді доведеться.

Схоже, подружжя на мить спантеличилося, але все ж погодилося, щоб я їх трохи супроводив.

Я наказав Томое через думковий зв'язок телепортувати пані Еву й Рурію до крамниці.

Переконавшись, що Томое кивнула, я залишив усіх і пішов слідом за паном Рембрандтом.

Покинувши глядацькі місця, ми рушили далі темним проходом.

[Ви двоє в хороших стосунках із тим паном представником?]

— Хороших стосунках… це складні відносини. Але одне я можу сказати напевно: нас пов'язує те, що неможливо просто розірвати, — відповів Рембрандт.

— Був час, коли вони обоє наглядали за власними крамницями. Вони були сусідами, — сказала Ліза.

— Лізо!

— Та хіба це проблема? Тут нема чого приховувати. До того ж ви обоє були ніби втіленням успіху і в чомусь схожими.

Пан Рембрандт — схожий на нього, га.

Не можу собі цього уявити.

І схоже, зв'язок між представником і паном Рембрандтом глибший, ніж я думав.

З одного боку — союзники й товариші, на яких можна покластися.

З іншого — тиснуть один на одного й зневажають один одного.

Яка дивна річ.

[Ясно. Цей тип, залежно від людини, буває неймовірно жорстким. Він справляв враження типового торговця, тож трохи дивно чути, що він схожий на пана Рембрандта]

— …Це було вчора, так? У день, коли ви з ним зустрілися. Ви ж казали, що мали труднощі з торгівлею. Схоже, він вам щось наговорив, — сказав Рембрандт.

[Я просто не усвідомлював браку власних знань і тертя навколо себе]

— Я заздалегідь трохи розповів йому про вас і ваших послідовників. Та, схоже, до нього це як слід не дійшло. Вибачте.

[Не хвилюйтеся. Вам нема за що перепрошувати. Просто мені самому забракло вправності впоратися з цим]

— Це ж стосується вас, тож, дорогий, чи не тому ти говорив із паном Зарою надто розпливчасто?

— Це ж особиста інформація пана Райдо. Я не міг просто так викласти всі подробиці, Лізо. Хм-м, якщо до нього це не дійшло, він, мабуть, повівся дуже грубо.

[На жаль, схоже, він навіть не сприйняв мене за торговця. Це було по-справжньому принизливо]

— Навіть такий, у ньому є й добра сторона, просто він із тих, кому бракує слів. Іноді його неправильно розуміють, — мовив Рембрандт.

Неправильно розуміють?

Та ні, це вже був зовсім інший рівень. Він просто відверто поливав мене брудом.

Але, без сумніву, він нічого від мене не очікував, тож це точно не непорозуміння.

Пан Рембрандт, схоже, дуже добре його знає.

— Він вів приємнішу для людей торгівлю, ніж ти, дорогий. А ти був із тих, хто мовчки заходить із тилу й завдає удару. Щоправда, його язик і справді був для нього величезним мінусом.

— Лізо, мені здається, у твоїх словах є злий намір? Хіба я не просто вправно все влаштовував?

Вправно, значить.

Як і очікувалося, світ торговців — річ не проста.

Я був занадто м'яким.

[Ви давні знайомі, еге ж]

— Так. Уже дуже давно. Морріс теж добре знає Зару, вони між собою теж змагалися. Я вже зрозумів, що врешті-решт найважливіша для мене сім'я, тож провів межу. А він досі неодружений і живе тільки світом торгівлі. Може, через це його нюх притупився, а може, йому просто не подобається моя тінь, але, схоже, він повівся з вами, пане Райдо, недоброзичливо.

[То ось як воно. Він сказав, що мені ще зарано працювати тут, тож мені варто повернутися в Ціґе й перевчитися на торговця]

— Фух… та він би нізащо не сказав це так м'яко, правда? Швидше вже щось на кшталт: «Біжи назад і хай за тобою догляне твій товариш». Ну, якщо ви саме так це сприйняли, то для нього це ще непоганий результат, — сказав Рембрандт.

Він і справді добре знає того хлопця.

Чесно кажучи, я переказав панові Рембрандту це ось так, але насправді з його слів я переважно почув щось на кшталт: «Щезни, ти зарозумілий виродку».

— Так, це дуже по-зарівськи. Ой, ми вже надворі. Пане Райдо, далі вже не потрібно, решту шляху ми пройдемо самі. Будь ласка, подбайте про наших доньок, — сказала Ліза.

— Угу. Хай я й виглядаю так, але я теж умію за себе постояти. Не хвилюйтеся. Я ще й як слід поговорю з представником Зарою, — додав Рембрандт.

Та ні, я ж не скаржився чи щось таке.

Але, мабуть, для них це саме як скарга й прозвучало.

Ха-а, пан Рембрандт справді мене балує.

Треба над цим замислитися.

Ну що ж, до головного. Виклик охорони.

[Прошу, зачекайте. Я подумав, що в попередньому місці це було б надто помітно, тому й провів вас аж сюди. Але тепер, коли ми вже тут, я хотів би викликати для вас двох охорону]

— Охорону?

— Ви маєте на увазі когось із ваших послідовників? Але ж усі вони залишилися там.

Не відповідаючи подружжю, я створив Туманну Браму.

На перший погляд це був лише туманний серпанок завбільшки з людське тіло, що з'явився поруч зі мною.

Усередині виникла тінь, і її обриси повільно ставали чіткішими.

Коли з туману з'явилися двоє ящеролюдів із прекрасною лускою, подружжя ковтнуло слину.

Вони були шоковані тим, що раптом з'явилися двоє мамоно.

Схоже, їх приголомшила сама присутність цих створінь і та постава, в якій відчувалася справжня розумність.

[Як бачите, це мамоно, яких я викликав. Вони мають надійну силу, тож, будь ласка, візьміть їх із собою. Якщо на вас раптом нападуть, ці двоє виявляться надзвичайно корисними. А на людях просто скажіть, що пан Рембрандт або ваша дружина використали якийсь магічний інструмент, щоб їх викликати]

— Т-тепер, коли ви це сказали… ви ж і справді вмієте користуватися магією виклику, пане Райдо. Я просто не очікував, що вони з'являться миттєво, тож дуже здивувався.

[Вони розуміють спільну мову, тож якщо захочете дати їм наказ, достатньо сказати це звичайними словами. До речі, той, що зі списом, — Си… тобто Фія, а той, що з луком, — Хюн]

Після мого представлення обидва туманні ящери опустилися перед подружжям на коліно.

Схоже, оскільки це мій наказ, вони його виконають.

Я вдячний.

Здається, подружжя теж трохи заспокоїлося, побачивши їхню поведінку.

— Вони ще й розуміють слова, так? Це надійно. Пане Райдо, щиро вам дякую, — сказала Ліза.

— Так. Дозвольте мені теж висловити вдячність. Спасибі, — додав Рембрандт.

[Будь ласка, бережіть себе. Побачимося пізніше]

Я приставив туманних ящерів 4 і 5 як охорону для подружжя.

Третього я планую відправити працювати разом зі студентами, тож, мабуть, варто йому теж дати ім'я, як щойно.

Ті два імені, які я вигадав на місці, були імпровізацією, але це радше кодові імена, тож проблем бути не повинно.

Провівши подружжя поглядом, я повернувся до турнірної арени, де студенти, ймовірно, вже вступили в бій.