Розділ 14 — Дебют. Мій головний біль уже другого рівня

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Наступного ранку після ночі, коли я дав їм імена.

Вийшовши з намету, я побачив усіх орків, що зібралися разом, а перед ними — спини двох моїх послідовниць.

Що це коїться з самого ранку?

— Гаразд, слухайте всі. Учора вночі господар дав мені ім'я. Як я вже казала, відтепер неодмінно кличте мене Томое, — промовила Шін, тепер уже Томое.

— Мені теж дали ім'я. Віднині кличте мене Міо, — додала павучиха, тепер уже Міо.

Уа…

Орки чомусь, сам не знаю з якого приводу, почали радісно кричати.

Це що, настільки важлива подія?

Я знову щось наробив?

— Оскільки господар — володар цього краю, не годиться, щоб ви кликали його «господарем», як я, — сказала Томое.

— І мені теж не сподобається, якщо ви зватимете його «пане господарю» чи «мій чоловіче». А того, хто назве його просто на ім'я, я, звісно, не пробачу, — додала Міо.

Та ні, кличте мене на ім'я — це цілком нормально, чуєте? А від такого в мене лише шкіра свербить! Змилуйтеся!

Але орки щоразу лише згідно кивають.

Я… настільки важлива персона?

— Отже! — вигукнули обидві разом.

Та й ці вигуки, і вчасні паузи — як вправно. Наче все заздалегідь розписали, щоб ішло саме так?

— Слухайте всі!

Так-так, слухаю.

— Обирайте, як вам більше подобається: «володар», «Вака» або «старійшина»! Вирішимо більшістю голосів! — урочисто заявила Томое.

Примітка перекладача: «Вака» (яп. 若様, вака-сама) — шанобливе звертання до молодого пана, сина й спадкоємця господаря дому; «володар» тут передає 殿様 (тоно-сама) — шанобливе звертання до феодального пана.

Е-е… що?!

Що це взагалі таке?! Ну серйозно… що це?!

— А… е… стривайте… — тільки й видушив я.

Я навіть слів підібрати не можу!

Та й звідки взявся той третій варіант?

Немає жодного нормального!

— Тоді хто за «володаря»! — оголосила Томое.

Уа…

Їх немало?!

— Далі: хто за «Ваку»!

Уа…?!

Їх більше, ніж за попередній?!

— І останній! Хто за «старійшину»!!

Уа…

Я ще не старий!

Обидві мої послідовниці повернулися праворуч.

— От і вирішили, — мовила Томое.

— От і вирішили, — підхопила Міо.

Що вирішили?!

— Тож, будь ласка, погодьтеся на «Ваку», — сказала Томое.

— Ти що, дурна? Ти дурна?! Чи, може, ідіотка?! — вирвалося в мене.

— Я ж вирішила демократично. Ви ж це любите, правда? Демократію, — невимушено відповіла Томое.

— Я теж віддаю свій голос за «Ваку». Хоч звідки глянь — ви і є Вака, — додала Міо.

Я не можу це прийняти!

За тим, як усе «плавно» йшло, видно — вони все спланували наперед!

— Ні-ні, я ж тут господар, так? Як до такого дійшло? — спробував я відбитися.

— Учора ввечері, коли ми про це говорили, ви самі попросили нас вирішити, тож ми й вирішили разом з усіма, — спокійно пояснила Томое.

— А звідки взявся той дивний третій варіант?!

— Це третій варіант, який ми вибили з них учора вночі! Він зовсім не дивний! — заявила Томое.

Ви… всю ніч?!

Томое, що ти робиш?!

Тобто всі, хто стоїть тут, не спали цілу ніч, щоб влаштувати мені цей цирк?

Це точно був «третій варіант», який могла вигадати лише Томое.

Ех… вибачте.

Орки й ця парочка дивляться на мене, сповнені очікування, і чекають моєї промови.

Ех…

Мені, взагалі-то, зовсім не заважає, якщо ви кличете мене на ім'я.

«Ну ж бо, ну ж бо!» — підганяють мене їхні очі.

Прокинутися й одразу в це вляпатися…

Це ж трохи булінг, так?

— Добре… хай буде «Вака», — здався я.

Вибух радості був такий, що захотілося заткнути вуха.

Я просто не хотів, щоб Томое промила всім мізки й протиснула «старійшину».

—

Після цього кожен, кого я зустрічав, — від дорослих до дітей — звав мене: «Вака, Вака».

Від щирого серця.

Мені вже стало байдуже, і я продовжив шлях. А щойно я побачив місто, як настрій у мене аж піднявся.

Мені сказали зачекати ще трохи.

Знову?!

Це вже починає діяти на нерви.

Ну, нічого не поробиш.

Відкладемо прибуття до завтра.

Я покірно здався і вирішив відпочити в Асорі.

До завтра вони, мабуть, завершать переселення.

Коли це станеться, супровід можна буде просто доручити клонові Шін.

Чомусь мені сказали, що гноми прийдуть вітатися завтра опівдні, тож я ліг спати, з підозрою поглядаючи на них.

Цей поворот подій… не буде ж поганим, правда?

—

Наступного ранку.

Було блискуче погано. У мене розболілася голова.

Учора тут була тільки група орків, але…

Сьогодні ліворуч я бачу гномів. Попереду — пан Берен. Здається, їх під п'ятдесят.

У центрі — наскільки я розумію, синьолускі ящеролюди. Попереду — Томое. Цих понад сотню.

Праворуч — істоти з нижньою частиною тіла павука й верхньою частиною людини. Попереду — Міо. І таких… п'ятеро разом із нею.

Що це взагалі таке?! Їх ще більше?! Е-е-е?!

— Ну що, почнемо. Ти ж сказав йому, що буде опівдні, — підбадьорила Берена Томое.

— Ні-ні, якщо вже йдеться про дебют домочадців, то, користаючись нагодою, я хотів би, щоб ми привіталися всі разом! Враження ж буде зовсім інше! — натхненно відповів Берен.

— …

— Ох, які ж ви мовчуни. Скажу вам одне: якщо бодай чимось виявите неповагу до Ваки — я вас з'їм, — сказала Міо.

— !!! — Ті лише квапливо закивали.

Хаос.

Я взагалі нічого не розумію.

«Домочадці» — так сказав пан Берен.

«Домочадці» — це ніби підлеглі. Чи, може, діти?

Але кількість — зовсім різна.

Якщо це все селище гномів — то їх справді мало.

Зазвичай сім'я — це щонайменше двоє: подружжя або батьки й дитина. Якщо рахувати як «тато-мама-дитина», то виходить приблизно шістнадцять сімей.

Якщо ще додати дідусів-бабусь — тоді сімей десь десять.

І з цього роблять селище?

Може, моє уявлення про «селище» просто занадто масштабне. Все ж таки я мислю як людина з мирної Японії.

А ще тут прегарні синьолускі ящеролюди. Судячи з того, як вони вишикувані, це, певно, рід Томое.

Меч устромлено в землю, руки лежать на руків'ї, груди випнуто, а плечі й голову трохи схилено. Вигляд — як у лицаря.

Піхов я не бачу. Було б зручно, якби вони були. Я з «культури катани», і коли бачу оголене лезо, мені стає не по собі.

І я ніяк не можу повірити, що в тієї Шін такий порядний рід.

Вочевидь, їй просто пощастило з підлеглими.

За Павуком Лиха, Міо, — четверо істот, наполовину людей, наполовину павуків.

Це точно не кількість для «селища». Тоді вони — її підлеглі?

У бою вони не з'являлися. Та й узагалі важко уявити, щоб вони жили великими групами.

Скоріше, від них віє «босами».

Вони стоять рівно, праву руку тримають на грудях, голови схилили.

І, певно, мовчуни — рота не розкрили жодного разу.

В їхніх очах відчувається розум… і ще якийсь відтінок, який я не можу збагнути.

Хоча зараз вони дивляться вниз, тож я не бачу цього чітко.

— Розумієте, так? Слухайте уважно: цей великий пан, Вака, врятував мене — і врятував від голодної смерті вас. Присвятіть йому себе цілком, діти, — сказала Міо.

«Діти», значить. Ха… І як сильно для них я «смачний»?

Зрозуміло. Окрім розуму їх цікавило ще й: «то ось звідки береться ця смакота?»

Якщо вже про це, то, гадаю, у скрутну годину вони з'являлися б і пожирали все підряд.

Ага, схоже, навіть поділившись тією магічною силою з усіма чотирма, Міо не втратила розсудливості.

Ні, стоп. Про мою магічну силу — досить.

— Мм… ви, — сказав я.

Томое помітила мене, й обидві повернулися.

Коли вони подивилися на мене, обидві миттєво випрямилися.

— А, доброго ранку… всім? — невпевнено привітався я.

Чи нормально сказати «всім»? Я аж трохи занервував.

— Доброго ранку, Вако!! — гримнули всі разом.

О? Я розумію слова кожного з них. І те, що вони відповіли на моє привітання, означає, що й мої слова до них доходять. Дякую, Багу, за корисну здатність.

Берен попросив дозволу в Томое й Міо, а тоді зробив крок уперед.

Гноми, що стояли на колінах, підвелися, зробили крок уперед і віддали честь. Як і слід було чекати — видовище вражає.

— Пане Макото, пробачте, що звертаюся до вас на ім'я. Нас, елдвів, тут п'ятдесят чотири. Від сьогодні ми житимемо на цій землі. Сподіваємося на вашу прихильність! — сказав Берен.

— Так, і я на вас розраховую. Я Макото. Мені справді не заважає, якщо ви кличете мене на ім'я, — відповів я.

— Тоді я покличу вождя селища, нехай і він вас привітає! — негайно відрапортував Берен.

Так… у мене просто немає слів. Можна ж трохи розслабитися. Пан Берен зараз надто вже напружений.

Пан Берен відступив на кілька кроків, і решта гномів теж повернулася на свої місця. А тоді вперед вийшов гном із величними вусами.

Він дивиться на мене оцінювально, але це не відчувається як хамство.

Від нього прямо віє «я тут головний». Він явно старший за пана Берена. Отже, пан Берен і справді ще молодий.

Як розпізнати того, кого бачиш уперше… Я й сам не знаю, що сказати.

А вести «дипломатію» в таких умовах — це просто…

Він уклонився. Я теж уклонився. Отже, в цьому світі теж є культура схиляти голову.

— Мене звати Ельдо. Я очолюю елдвів. Ми так довго ховалися на самому краю світу, що можливість оселитися на цій щедрій землі для нас — велике щастя. Щиро вам дякую, — промовив він.

— Та нічого. Я Макото. Якщо вас щось турбуватиме або захочете про щось запитати — не соромтеся, — відповів я.

— Дякую. Тоді… чи можна прямо зараз?

— Га?

— Ви, Вако, схоже, лише ледь-ледь г'юман. Але ж послідовниці, з якими ви уклали пакт, — Вищий Дракон, володарка ілюзій, пані Шін, і та, кого страшилися як пожирачку всього світу, — Чорний Павук Лиха. Хоч як подивися, г'юман аж ніяк не може панувати над такими істотами, — сказав Ельдо.

— Ну… так… — тільки й видав я.

Тепер, коли він сказав, обидві й самі виглядають здивованими. Може, це через мою «читерську» вдачу. І що це за «ледь-ледь» г'юман?

— Спитаю відверто. Богиня, що править цим світом, доручила вам місію, дарувала свій божественний захист і відправила сюди, в Пустище, — так?

Очі вождя почали блищати. Але в мене до цього є заперечення!

— Т-та щоб я ще хотів божественного захисту від того Бага! Так, через неї мене викинули в це Пустище, але мені тут, навпаки, ой як несолодко! — випалив я.

— Б-Баг? — розгубився Ельдо.

— Так! Для тієї жінки й «Баг» — цілком достатньо! «Іди живи собі в закутку світу з мамоно», — сказала вона й жбурнула мене в це Пустище!!

Ох, від самого спогаду аж злість бере!

— Т-тоді… у вас немає місії? Немає мети?

— Немає! Жодної! Я тут жертва, розумієте?! Хоча… вона й зробила так, що я можу говорити з мамоно та демонічними звірами, тож за це я трохи вдячний, але…

Останні слова в мене вже вийшли тихіші.

— Те, що ви можете говорити з нами, — хіба це саме собою не божественний захист? — спитав Ельдо.

— Це «розуміння». Вона сказала, що давати мені божественний захист — гидко! — відрізав я.

Я справді не хочу цього згадувати.

Вождь-гном на мить замислився.

— Т-тобто ви, Вако, — г'юман, не пов'язаний із жодною впливовою силою, так?

— Авжеж. І можете припинити з цим «г'юман, г'юман». Мені приємніше, коли кажуть «людина», — сказав я.

— Людина… Так називали древніх мешканців. Дехто вважає їх пращурами г'юманів, — пояснив Ельдо.

— Та хай там як. Я — людина. Просто… через обставини в мене доволі сильна магічна сила й фізична міць, — відповів я.

Томое буркнула, що людину, яка може вдарити дракона, аж ніяк не назвеш «доволі сильною», і відвернулася.

А Міо з палким виразом обличчя заявила: «Ця магічна сила, його плоть і кров — найвишуканіший делікатес!»

Не чую. Нічого не чую.

— Яке полегшення. Ми — ті, хто не згоден із Богинею. Хоча ворожнечі й не плекаємо. А серед г'юманів і демонів у нас немає нікого, кого ми могли б назвати товаришем, — пояснив Ельдо.

— Тобто ви самодостатні, — кивнув я.

— Але ви цікаві. Задум міражного міста. Здатність говорити з нами. І та надмірна магічна сила… — продовжив Ельдо.

«За вами цікаво буде піти», — так він і сказав.

— Ха-ха, та я не така вже й велика персона, — розгубився я.

— Хе-хе-хе. Тоді перепрошую за довгу розмову. Згодом я принесу наш виріб на знак привітання, — завершив Ельдо.

Вождь відступив назад. Він, мабуть, сприйняв мої слова як скромність.

І знову це «надмірна магічна сила». Її що, можна побачити?

— Тоді, схоже, наступна — я, — весело мовила Томое.

Томое, як завжди, у доброму гуморі.

Синьолускі ящеролюди всі як один шикуються. Яке величне видовище.

Я мимоволі подумав про треноване військо.

— Вако! Ті, хто за мною, — мій рід, туманні ящери. Вода і вітер — це рідкісна сильна раса, що керує обома стихіями. А їхня особлива прикмета, хоч як подивися, — прегарна синя луска, — гордо сказала Томое.

— Я вперше дізнаюся, що в тебе є рід, — чесно зізнався я.

— Якщо рахувати тих, хто сам почав мене шанувати, то їх чимало, знаєте? А якщо ще й тих, хто називає мене богом, — то й поготів. Але ці — найближчі до мене, справжній рід. Тутешні воїни можуть битися навіть із нижчим драконом, — сказала Томое.

— Це вражає. І з цією присутністю… їхня спеціалізація, мабуть, — груповий бій. Вони майже як зброя, — оцінив я.

— Рідко від вас таке почуєш. І дивно, що ви одразу розгледіли, чого вони варті. Що ж, віднині ці 108 молодців переселяються сюди. Будь ласка, подбайте про нас. — Томое легенько схилила голову.

Слідом за нею ящеролюди синхронно висловили подяку рухами, що явно відпрацьовувалися.

Справді… вони надто вже хороші для Томое.

Якщо один із них може битися з нижчим драконом, то разом вони можуть стати неймовірною силою — залежно від того, як їх застосувати.

Хоч їх і називають воїнами, враження вони справляють радше лицарів, тож діяти як спецзагін, може, і не зможуть, але що це еліта — сумніву немає.

Далі — Міо.

— Вако, ті, хто позаду мене, — мій рід, арки. Вони, як і я, не могли втекти від голоду. Але завдяки тому, що отримали силу Ваки, вони прийшли до тями, тож я привела їх сюди, — сказала Міо.

Арки. Я нічого про них не знаю.

Як і слід було чекати, рід Міо — істоти, про яких я ніколи не чув і які не мають жодного стосунку до мого колишнього світу.

Але… зараз не про це.

«Силу»? Що вона має на увазі?

Примітка перекладача: японське «сей» (精) може означати життєву енергію, а в іншому контексті — сім’яну рідину. Через цю двозначність Макото й ніяковіє.

Схоже, вона просто поділилася з ними частиною моєї магічної сили, але формулювання мені не подобається.

Та й як вона взагалі нею поділилася?

— Я-як ви поділилися тим, чого навіть не видно? — не витримав я.

Я мимоволі заговорив із нею на «ви».

— Ну, звісно ж, ось так! — відповіла Міо.

Показати було швидше, ніж пояснювати, тож вона підкликала арка, що стояв поблизу, і встромила руку йому в плече. Встромила.

— Ей!! — вирвалося в мене.

Голос сам вилетів, без думок.

«～～♫»

Але арк, у якого вона встромила руку, мав такий вигляд, ніби йому… добре.

Е… фу?!

Вони всі такі самі?!

То це виходить… «міні-Міо» і «цуценята-Міо»?! А-а, моя голова…

З того місця, де Міо «годувала» свій рід, щось текло. Ось що вона називала «поділилася».

Як жорстоко.

— Так-так, я зрозумів. Ні, я вже зрозумів. Досить, Міо, — поспішно сказав я.

— Так. Дякую за ваш час, — чемно відповіла Міо.

Вона витягла руку. І навіть без крові — рана просто закрилася.

Цей дивний метод, виходить, теж перейшов до них. Вони теж справжні «читери».

— Ми… звемося… арки. Імені… не маємо. Будь ласка… подбайте… про нас, — промовив один із них.

Говорять вони не дуже добре.

Але повільно й упевнено намагаються. Напевно, вони старанні.

До того ж, вони жили окремо й, можливо, просто не мали з ким говорити. Тому й потреби в мові не було.

А Міо й сама голодувала, як вони.

— Ти пропустив «відтепер», ясно? Хочеш, щоб я тебе з'їла, га?! А?! — рявкнула Міо.

Ти з якого клану якудза взялася?!

— Міо, досить! Вони нормально сказали. Нехай просто звикають до життя тут, — втрутився я.

Коли Міо повільно відступила, арки полегшено видихнули й погодилися зі мною.

Від цієї команди мені тривожно за майбутнє…

— Ми з арками можемо виробляти всередині наших тіл особливий матеріал. Також ми маємо знання алхімії з давніх часів. Сподіваюся, це стане вам у пригоді. Ми, можливо, і не дуже гідний рід, але, будь ласка, подбайте про нас відтепер, Вако, — сказала Міо.

Ковальство — за гномами. Шиття — за арками. Бій — за туманними ящерами. А для повсякденної праці є наполегливі високогірні орки, та й на ящеролюдів можна розраховувати.

Хм. Воно й справді починає набирати форми.

Щоправда, народу поки замало.

Отже, знайомства завершилися, і через це я знову запізнився до міста.

Але зараз я нарешті можу йти. Після години ходи там, попереду, — найбільш очікуване місто г'юманів.

Нарешті я зустріну людей!

— Отже, всі, розраховую на вас. Якщо захочете дізнатися подробиці, питайте в моїх послідовниць. Томое, Міо, введіть, будь ласка, пана Ельдо в курс справ. Місце для проживання обирайте вільно, але не сваріться. А я йду до міста. Воно близько, тож піду сам, — сказав я.

— Хіба не небезпечно йти наодинці? — занепокоїлася Томое.

— Правильно. Я піду з вами, — одразу сказала Міо.

— Ні, має бути гаразд. Порівняно з тим, що було раніше, зараз точно безпечніше. До того ж, якщо всім цим народом ніхто не керуватиме, ладу не буде. Не хвилюйтеся. Якщо все буде добре, я переночую там і повернуся завтра. Ну, бувайте! — відповів я.

Сказавши це, я вийшов за ворота навіть без сніданку.

Схоже, Томое й Міо погодилися — вони не пішли за мною.

Якщо в Асорі почнеться плутанина — розберуся потім!

Зараз мені потрібно дістатися міста.

Минув уже тиждень, відколи я тут.

Я ні з ким не зустрівся. Ба більше — двічі ледь не помер.

Пора вже, нарешті, побачити людей!