Розділ 140 — Амелія

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Амеліє, я піду лікувати поранених лицарів. Не виснажуй себе. Коли повернуся, розберуся з ним. Пані Міо, ненадовго залишаю студентів на вас.

— Гаразд. Вака кличе, тож поквапся. Тут усе буде добре.

Пан Шікі, який залишався в тилу, звернувся до мене.

Я розуміла, що він турбується про нас: адже нам ніяк не вдається здолати істоту, яка колись була Ілумґандом.

Та водночас від думки, що я не можу виправдати його сподівань, у мене болів живіт.

…Мої стосунки з Ілумґандом зараз не мають значення.

Навіть якщо вони трохи впливають на те, як я рухаюся.

Але ж і решта товаришів билися незграбно.

На звичайному занятті нас давно зупинили б і добряче насварили.

Проте наш ворог не просто мамоно. Це студент нашої Академії, який перетворився. І хоч як я намагаюся, битися з ним важко.

Я не наважувалася його вбити, а на спроби достукатися до нього та повернути до тями ми не отримували жодної осмисленої відповіді.

Ми цілилися в місця, де удар не мав убити, і навіть зуміли відтяти йому руки.

Але біль, здається, зовсім не подіяв.

Ілумґанд лише розлючено заревів, швидко відростив руки й знову кинувся в бій.

Якби тоді Місура не виступив уперед, нас охопила б паніка, і нас, мабуть, розтерзали б, як Пурпурових Плащів.

Не знаю, як йому віддячити.

Найбільш «прикро» те, що теперішній Ілумґанд значно сильніший за нас.

Звісно, я оцінюю не його як г'юмана, а те, що пан Шікі назвав Варіантом.

Незалежно від того, чи вдасться повернути його назад, він знову переважає нас силою.

У мені закипало якесь почуття.

Хотілося піддатися емоціям і просто вдарити його. Але цього я дозволити собі не могла.

Це лише зруйнує нашу команду.

Я не могла показати себе такою жалюгідною тій людині. Ні, нікому не хотіла такого показувати.

Отже, найкраще поки дочекатися повернення пана Шікі.

А пані Міо наче й не збиралася втручатися. Здавалося, вона очікувала, що ми впораємося самі, скориставшись її попередніми порадами.

Вона зовсім не схожа на пана Шікі.

Вона вже розповіла нам чимало важливого для бою з Ілумґандом: як він атакує, що його не бере жодна стихія, крім однієї, і де його слабке місце.

Відповідала на наші запитання, а коли ми помилялися — давала підказки.

Гордість Академії — бойові маги, Пурпурові Плащі. Хоча сюди прибула лише їхня магічна частина.

Саме так. Хай вони й билися з ним уперше, але найсильнішу бойову силу міста було розгромлено надзвичайно легко.

А ми досі якось тримаємося проти такого ворога переважно завдяки лікуванню пана Шікі, порадам Міо, спорядженню викладача та благословенню Богині. Ні, практично лише завдяки цьому ми взагалі здатні йому протистояти.

Нас посилили в усіх відношеннях. Саме тому ми ще не впали.

Без лікування, порад та особливого спорядження, із цією самою нерішучістю ми давно програли б.

Нас щодня вчили долати різницю в силі спільною дією. А тепер ми виглядаємо жалюгідно.

— Та впади вже, чорт забирай!

Джін добрий.

Він досі уникає життєво важливих місць і намагається лише знешкодити Ілумґанда.

Для Джіна той усе ще старшокурсник.

Тепер Джін б'ється двома мечами.

Перемогти раніше, ніж переможуть тебе.

Саме до такого стилю він прагнув.

Але його невпинним ударам, які зазвичай зупиняють навіть наступ противника, тепер бракує рішучості.

Проти ворога, який швидко відновлюється, така нерішучість може лише погіршити становище.

А те, що колись було Ілумґандом, ще й без вагань намагається нас убити, тож становище тим гірше.

— Я ж погано володію магією вогню!

Ідзумо з болем на обличчі продовжував проказувати закляття.

Зазвичай він використовує стихію вітру, щоб перешкоджати рухам ворога, осліплювати його, підтримувати прискорення та засипати закляттями.

Тепер від звичної тактики не залишилося й сліду.

Закляття вітру розсіювалися, навіть не досягнувши чудовиська.

Це вже радше повне нівелювання, ніж просто опір.

Навіть коли Ідзумо б'є зблизька, його вогняним закляттям бракує сили, і вони майже не діють.

Тому він відійшов у тил, зупинився й зосередився на атаці, намагаючись хоч трохи посилити удар.

Він раз у раз користувався не своєю стихією, і запас магії стрімко танув.

Запасу магічної сили на тривалі бої в Ідзумо й так немає, тож нічого не вдієш.

— Ще ні! Я ще можу його стримати!

Лише Місура, який тримав передній рубіж, не втрачав сили духу.

Та якщо в нього закінчиться магія лікування, небезпека різко зросте.

Адже недостатньо просто відбити черговий удар і полегшено видихнути.

Він мусить захищати рубіж між нами. Інакше команда розвалиться.

— Та скільки можна!

— Він насамперед блокує удари, які можуть його добити! Яка морока!

Даена та Юно атакували швидкістю й обманними рухами.

Та сили обох давно майже вичерпалися. Ілумґанд після перетворення на монстра став менш розумним, але його інстинкти загострилися, тож він не дозволяв завдати вирішального удару.

Стиль, заснований на блискавичних ривках, аж ніяк не годиться для затяжного бою.

Можливо, Юно варто відійти назад і скористатися луком.

Якщо хтось із них пропустить удар у мить виснаження, це буде смертельно.

— Сефуто аруосуте еда курай.

Сіф проказувала потужне закляття вогню.

Саме вона могла завдати Ілумґанду найбільшої шкоди.

Поряд із Місурою вона була опорою нашого бойового духу.

Якщо не використати її магію як слід, шансів на перемогу не залишиться.

…

Так.

Якщо хочемо перемогти власними силами, без сторонньої допомоги… «знешкодити його» вже неможливо.

Доведеться вдарити по слабкому місцю з наміром убити.

Зазвичай Джін склав би план і скоординував дії, та зараз від нього цього не варто чекати.

Хоч скільки він лаяв старшокурсника, усе одно хоче його врятувати.

Це найбільша чеснота Джіна — і водночас слабкість.

Може, до випуску він зміниться? Ні, мабуть, ні.

Я мимоволі гірко всміхнулася.

План у мене вже був.

Я знову й знову його обдумувала — і щоразу доходила того самого висновку.

Якщо будемо готові вбити, шанс іще є.

Мусить бути.

…Не можна вагатися. Інакше може стати запізно.

Не хочу програвати тільки тому, що нас нібито завжди можуть вилікувати.

І програвати збожеволілому Ілумґанду — тим паче.

Я взагалі не хотіла мати з ним нічого спільного, а він постійно чіплявся до мене й інших.

І тепер став таким…

Пролунав різкий металевий звук.

Меч Джіна зіткнувся з величезним мечем, що злився з правою рукою Ілумґанда.

У прямому зіткненні сил Джіна відкинуло б назад.

Він розумів це, тому скористався поштовхом від удару й відскочив, зменшуючи шкоду.

Ілумґанд не кинувся навздогін.

Натомість широко роззявив пащу й почав незвично збирати магічну силу.

Такого я ще не бачила.

Мене пронизало погане передчуття.

А.

Невже…!

— Усі, бар'єри! Зараз він зареве!

Я миттєво створила захисний бар'єр для тилових бійців.

Але його радіуса не вистачало до переднього рубежу!

Я згадала, як колись мене загнав у кут той нижчий дракон, і машинально використала захист, який придумала на випадок подібного реву.

То був найгірший кошмар мого життя.

Я знала, що постійна готовність такого захисту звужує мої можливості. Але тепер ця пересторога несподівано стала в пригоді.

І, як я й боялася, рев із якимсь додатковим ефектом пройняв мене до самого нутра й ударив по нас.

Він діяв майже як рев дракона — пригнічував волю та паралізував. Джін, Даена й Юно завмерли.

Побачивши це, я остаточно позбулася вагань.

Сам Ілумґанд теж завмер. Мабуть, рев мав для нього побічний ефект.

Я не така, як Джін.

Краще я вб'ю його, ніж утрачу товаришів.

— …Сіф, можеш накласти своє закляття на мою стрілу? Вибач, що прошу про складне накладення, яке тобі не дуже вдається.

— Що? Це неможливо! Не лише тому, що я погано це вмію: закляття вже завершене! Невже ти про прийом, який нам якось показував пан Шікі? Якщо я зроблю таке безрозсудне накладення, то навіть якщо вийде, закляття вибухне раніше, ніж мине десять секунд. Так міг лише пан Шікі!

— Десять секунд? Цілком достатньо. Ідзумо! Ти ще можеш рухатися?!

— С-с… сяк-так. Дякую за бар'єр. Це й називають козирем? Аж бабусину кишеню нагадало.

— Годі теревенів. Можеш прискорити мене?

— Можу. Але зараз нам треба захистити інших…

Я похитала головою.

— Ти ж розумієш, що ми вже не маємо часу на це? Я покінчу з ним.

— ?!!

— Бачиш, він уже ворушиться! Якщо зараз ударить по беззахисних товаришах, навіть Місура загине!

— А-але…

Схоже, Ідзумо теж хотів урятувати Ілумґанда.

— …Хочеш сама взяти це на себе? Тоді я доб'юся, щоб моя наступна атака влучила точно. Лише створи нагоду.

Сіф не переймалася тим, виживе Ілумґанд чи ні.

Вона не хотіла, щоб тягар рішення впав лише на мене, і готова була сама забруднити руки.

Але так не вийде.

— Ні. Його магічний захист зараз надто сильний. Без чималої сили і фізичної, і магічної шкоди його не пробити. Ти зможеш ударити ще сильніше, ніж минулого разу, коли можеш зачепити наших товаришів?

Минулого разу в нас вистачало вільного місця, тому Сіф і зуміла відірвати Ілумґанду руки.

Навряд чи вона влучить такою потужною магією точно в слабке місце.

Точність удару — одна з її небагатьох слабких сторін.

Зазвичай її переваги перекривають цей недолік. Та не зараз.

— Ц-це…

— Тому це зроблю я. Щоб розтрощити його і фізичною, і магічною атакою, найкраще поєднати мою стрілу з примусовим накладенням. Усе гаразд, шанс на успіх непоганий. Дай мені показати себе з кращого боку перед паном Шікі!

Я намагалася пожартувати, але очі залишалися серйозними. Дивилася на Сіф, очікуючи її згоди.

Раптом тіло стало легшим.

— От лихо! Ситуація вже зовсім безнадійна! Я стримуватиму Ілумґанда всім, що маю. Амеліє, решта за тобою! Махнути на все рукою лише тому, що тут є пан Шікі, — це вже зовсім не круто!

Мало не плачучи з розпачу, Ідзумо почав засипати Ілумґанда атакувальними закляттями.

— …Гаразд. Коли Джін не може діяти, командуєш ти. Ми ж так домовилися?

— Дякую, Сіф.

Потужне вогняне закляття, яке Сіф завершила, почало згущуватися на наконечнику стріли в моїй правій руці.

І чому вона казала «якщо вдасться»?

Я знала, що вона впорається.

Ми обрали схожий шлях, і я чудово усвідомлювала, наскільки вона попереду.

Закляття точно протримається десять секунд.

Я миттю зірвалася з місця.

Під прикриттям останнього залпу Ідзумо я розігналася й відштовхнулася від землі.

Стрибнувши вище, ніж зазвичай стрибають, наклала закляття ширяння.

Відчула, як тіло легенько піднялося, і ще раз набрала висоту стрибка.

Унизу на мене дивився Ілумґанд.

Саме так я й задумала.

Він навіть не намагався ухилятися від ударів.

Настільки впевнений у своєму захисті.

Але тепер тебе ніщо не прикриває.

Між нами немає жодної перепони.

Постріл із повітря.

Для мене це звична річ, але викладач Райдо чомусь здивувався.

Його обличчя наче казало: «Ого, як спритно».

Від викладача, який ніколи не промахується, це звучало майже як насмішка.

Проте залежно від ситуації стріляти в стрибку цілком розумно.

Так легше знайти вільну лінію пострілу.

Але якщо не стежити за боєм, можна підставитися під удар. Переваги й недоліки є всюди.

Завдяки попередній атаці Сіф я вже знала межу його захисту.

Навіть якщо Ілумґанд закриється обома руками, моя стріла з потужним закляттям принаймні дістане до шиї.

Тому… Що?!

— Невже це… його рука?! От лихо!

Застигнувши в бойовій стійці, я побачила неймовірне.

Лівою рукою він схопив одну з раніше відірваних рук і жбурнув її в мене.

Знущаєшся?! Кидатися власною рукою — такого я не очікувала!

— Безіменні діти землі! Допоможіть!

Голос Сіф!

Я не сподівалася, що після передачі завершеного закляття вона ще зможе втрутитися.

Але в неї ж є магія духів.

Проти Ілумґанда від неї майже немає користі, та Сіф, схоже, ще мала кілька задумів.

Із землі біля неї виросло кілька кам'яних рук, які потяглися до ніг Ілумґанда.

Найгірше те, що його можуть досягти лише закляття вогню та безстихійна магія. Решта стихій розсіюється ще на підступах.

Зруйнувати землю під ногами, осліпити вітром, обмежити рухи — він не давав нам зробити нічого з цього.

Особливо — опір воді. Здавалося, вона навіть посилює його.

Жах.

Тому Сіф активувала закляття біля себе й потягнула створені ним кам'яні руки до цілі.

Зазвичай стримувальні закляття виникають безпосередньо біля противника. Цей прийом незвичний.

А-а, здається, я розумію, звідки вона взяла цю ідею.

Може, вона спиралася на закляття, яке пані Еріс використала тоді, влітку?

Кам'яні руки встигли торкнутися Ілумґанда, але відразу розсипалися.

Та вони трохи змінили напрямок польоту відірваної руки.

Цього достатньо. Дякую!

Удар по моєму боку був тупий і болючий, та порівняно з прямим попаданням — дрібниця. Я наклала стрілу на тятиву.

Добре, що заздалегідь зменшила чутливість до болю на випадок невдалого приземлення.

Хоча удар усе одно здавався небезпечним.

Якщо подивлюся на рану, мабуть, заплачу. Краще не треба.

Не відводячи погляду від наконечника, де шаленіло закляття, я спрямувала стрілу в голову «Варіанта».

Не вагайся.

Часу немає.

Якщо закляття вибухне раніше за влучання, усе пропало.

Це не звичайне наповнення стріли магічною силою, а накладення цілого готового закляття.

Це навіть магією накладення не назвеш.

Суцільне порушення правил.

Надто багато ризиків.

Проте пан Шікі робив так, наче це дрібниця.

А зараз саме результат виправдовує ризик.

Я хочу здолати цю істоту.

Хочу перевершити її.

Не вагаючись, я рушила на «наступний щабель».

Мушу влучити за будь-яку ціну.

Тому… молюся.

У голові виникли обличчя пана Шікі та ще однієї людини.

…Навіть якщо благатиму тебе, зараз не зможу досягти твоєї сили.

Воно знову постає в думках.

Двоє людей, яким я довіряю найбільше.

— Просто в ціль!

Правда ж, викладачу Райдо?

Випущена мною червона стріла полетіла точно в ціль, наче благословенна. Вона влучила в схрещені руки «Варіанта».

На мить уповільнилася, але легко їх пробила.

Пройшовши крізь схрещені руки, стріла вразила голову й глибоко заглибилася в ділянку шиї біля хребта — саме туди, куди я цілилася.

Влучила…

…Кінець.

Я була певна.

Я поглянула на чоловіка, який кілька разів кричав із трибун, спостерігаючи за нашим боєм.

Мабуть, це голова родини Хоупрейз із Королівства Лімія.

Цей чоловік — мій…

Я ж хотіла уникнути клопотів і тому приїхала до цієї Академії з далекого краю імперії…

Як же все дійшло до такого?

Та вже неважливо.

Адже тепер усе…

Думки плуталися.

Чомусь у грудях розливалася порожня туга.

Коли я побачила результат і нарешті розслабилася, біль у боці мало не змусив закричати. Але я змогла стиснути зуби.

Я дозволила собі впасти, віддавшись виснаженню… і втратила свідомість.

За мить вибухнуло закляття. Пролунав громовий гуркіт.

Разом із ним долинув віддалений потворний крик «чоловіка», чиїх справжніх почуттів я так і не змогла зрозуміти.

◇◆◇◆◇◆◇◆

— Вітаю, Томое.

— Це ти, Рут. А Гільдії авантюристів точно можна зараз залишатися без очільника?

— На щастя, штаб-квартира, схоже, порожня. І тут я, до речі, не Рут, а Фальц.

— Хм. Гаразд. Як подяку за допомогу, підіграю тобі.

Окрім гостей із Королівства Лімія, Томое відвела решту до одного з укриттів, про які знав ректор Академії.

Після цього вона залишилася біля входу під приводом охорони.

Насправді звідти було зручніше керувати співробітниками компанії через думковий зв'язок.

Вона ще не обговорила з Макото, що робити з гостями з різних держав, тому намагалася якомога менше з ними контактувати.

— І яка ситуація? Можеш розповісти лише те, що вважаєш за потрібне.

— Загалом непогано. Думаю, за день-два все вщухне.

— Ні-ні, я не про це. Я про Мако… про Ваку. Ти змогла запитати в нього те, що хотіла?

Томое звітувала про заворушення, але Рут мав на увазі її особисту справу.

Вона трохи розгубилася й не приховала цього на обличчі.

— ?!

— Як мило. Не знаю, про що ти хотіла запитати, якщо навіть вирішила напитися, але що з цього вийшло? Він розповів щось, поки ти була п'яна?

— Як же ти набридаєш! Зрештою, я й без такого засобу трохи зрозуміла, що у Ваки на серці. Поки мені цього достатньо.

— Отже, напивалася даремно? Яка марнота. Знаєш, тіло набуває стійкості до цього засобу, тож приблизно за місяць він перестане діяти. Може, ще раз спробуєш, поки можеш?

— Я вмію насолоджуватися випивкою й не напиваючись так сильно. Але таке сп'яніння справді було рідкісним досвідом. Серйозно. А я думала, ти щось корисне скажеш!

— Бо мені цікаво, який шлях він обере.

— …Я не збираюся з тобою дружити. Але останніми днями ти справді допомагав нам, тож дещо розповім. Після цих подій Вака, мабуть, помітить, скільки шляхів має перед собою.

— Хм. Отже, ви маєте чимало таємниць. Може, це означає, що ви почнете змінювати світ?

Рут звузив очі, намагаючись збагнути її намір.

У його погляді читалися радість і цікавість.

Але й обережність також.

— Хтозна.

— Ну розкажи хоч трохи! Наприклад, він міг би приєднатися до героїні Лімії та стати надією г'юманів, прискорити божевілля Ґрітонії, прийняти захист Лорела, що шанує Мудреців, та жити мирно або відокремити Ціґе від Айону, проголосивши незалежність.

— …І звідки ти набрав стільки варіантів?

Томое щиро здивувалася кількості можливостей, які назвав Рут.

— А ще міг би пристати до Церкви й поклонятися Богині. Якщо хоче вписатися у світ г'юманів, це теж шлях. Він же, схоже, хотів ужитися з г'юманами.

— Нічого не скажеш.

— …Або допомогти Володарю демонів зруйнувати суспільство г'юманів, яке вважає спотвореним.

— …

— Страшно подумати! Він обирає майбутнє, навіть не усвідомлюючи, що опиниться в становищі, коли зможе визначати масштаб війни. Ох, на мою думку, він трохи недооцінює власну силу. Якби йому справді було тісно, він давно б щось змінив.

— У Ваки є власний досвід і цінності. А ще він напрочуд упертий. Та й у нас свої справи.

— Цінності? Його? Хочу дізнатися.

— …

— Знову мовчиш? Тоді скажи хоча б одне. Не обов'язково все. Я натомість поділюся корисною інформацією. Не тримай мене на самому краю урвища!

— Хм. Залежить від інформації.

— Невже зацікавилася? Чудово! Найбільше мене хвилює та наша розмова — про те, як він змінюється. Ну то як?

Рут мав на увазі розмову літньої ночі.

Брови Томое здригнулися. Вона опустила голову, замислившись.

— А, це. Гадаю, трохи можу розповісти.

Томое нарешті погодилася.

— Справді?! Я помічаю, що він змінився, але хотів почути твою думку, адже ти поруч із ним.

Рут щиро зрадів, усміхаючись майже по-дитячому.

— Тієї разючої зміни, на яку ти чекаєш, іще не сталося. Вака досі не визначився зі своїм шляхом. Але його сила вже цілком розкрилася. Якщо ви зійдетеся в бою, ми зможемо спокійно спостерігати. Ось наскільки він виріс.

— Що?! Але, гадаю, він і раніше міг би протриматися проти мене. Хіба це така зміна?

— Я сказала «спокійно спостерігати», чи не так? Ти, звісно, стоїш на вершині серед Вищих Драконів, тож, можливо, навіть зможеш лишити на ньому кілька подряпин.

Рут дивився на неї, втративши дар мови.

Інакше як приголомшенням це не назвеш.

— Я досі не розумію, з якої висоти мій господар дивиться на суспільство і що думає. Але не раджу тобі чіпати Ваку. Якщо він досягне тієї стадії змін, про яку ти говориш, навіть Вищий Дракон здаватиметься йому просто ящіркою.

Рут не міг вимовити ні слова, а Томое говорила так, ніби завдавала останнього удару.

— То яка в тебе була корисна інформація?

— …Козир г'юманів уже починає діяти. Але якщо Макото справді такий сильний, можливо, і хвилюватися не треба.

— Козир. «Вбивця Драконів»? Якщо не помиляюся, вона найсильніша серед г'юманів, еге ж?

— «Вбивця Драконів» — ти про Софію? Аж ніяк. Вона просто найсильніша серед зареєстрованих у Гільдії авантюристів, а ще перемогла Лансера. Але не найсильніша серед усіх.

— То хто ж?

— Особа, яку Богиня любить найбільше після героїв. Схоже, це вдало створений імадай.

— Імадай… це істота, що піднеслася на вищий рівень?

— Ти, певно, не знаєш. Так називають особливий рід г'юманів, здатних користуватися стихією, що недоступна навіть Богині. Поки думай про це як про знак того, що Богиня почала діяти серйозно, попри свою зайнятість. Хоча вона сама її заслужила.

— Хм. Дякую за відомості. Якщо все, іди. Якщо нас постійно бачитимуть разом, запідозрять зв'язок. Здається, я й так заплатила надто багато. І обов'язково владнай історію з телепортацією!

Томое відмахнулася лівою рукою, проганяючи Рута.

— Гаразд. Уперше маю нагоду зробити так, щоб Макото відчував борг переді мною. Із г'юманами я спілкуюся вправніше за вас. Пізніше розповім, як минуло. Звісно, Ваці.

— І катану не отримаєш! І телепортуватися разом зі мною не будеш.

— Звичайно. Передавай йому вітання. І ще: схоже, держави нічого не помітили, але не надто захоплюйтеся перехопленням думкового зв'язку. Навіть сама ця здатність страшна. Не хвилюйся, про це з Макото я не говоритиму. Якби держави дізналися хоча б про дві ваші здібності — думковий зв'язок і телепортацію, війна з расою демонів затягнулася б на роки.

Рут здивовано знизав плечима й відійшов від Томое.

Він попрямував до гостей.

Як і обіцяв, далі поводився як голова Гільдії Фальц.

Томое провела його поглядом, залишаючись осторонь під приводом охорони.

— «Затягнулася»… Виходить, Рут добре знає й про внутрішні справи раси демонів. Мене війна г'юманів із расою демонів не дуже цікавить, але, якщо він втручається в справи обох сторін, мені навіть трохи шкода їх. Коли ж нам починати контрнаступ? А поки нехай допомагають з евакуацією. Через кілька днів зможемо використати цю няньчину роботу як привід.

Коли Рут пішов, Томое знову взялася керувати компанією.

Вона впорядкувала звіти, отримані під час розмови.

Доповіді підлеглих, перехоплені повідомлення держав — зосередившись, вона одразу отримувала величезний потік відомостей.

Одночасно Томое вибирала найкращий момент для дій.

Крамниця, де вже не лишилося товарів, могла просто зникнути. За потреби її легко збудувати знову.

Тому безпека порожньої будівлі Томое не турбувала.

Працівники компанії розійшлися містом, допомагаючи мешканцям дістатися укриттів. Вони знали, в яких районах не лютують Варіанти та які місця придатні для сховищ.

Навіть квартал напівлюдей погодився приймати біженців, тож його додали до переліку безпечних районів.

Хаос зростав, але Томое та Торгова компанія «Кудзуноха» діяли незворушно.

◇◆◇◆◇◆◇◆

— Отже, Макото вже настільки сильний…

Рут був приголомшений словами Томое, але його радість переважала шок.

Навіть почувши, що Макото здатен його перемогти, він не злякався.

— Можливо, ти справді станеш тим, хто зможе скинути саму Богиню. Називаєш себе нещасливим, але чому? Богиня тепер не може вільно діяти, а ти, можливо, навпаки, щасливчик. Це неймовірно цікаво. Ти справді найкращий, Макото. Неважливо, яким станеш. Чекаю дня, коли побачу твою силу. І сподіваюся колись іти поруч із тобою, дивлячись на той самий світ. Фу-фу.

Рут тихо говорив сам до себе й усміхався, випромінюючи дивну, майже недоступну для оточення радість.