Розділ 142 — Два маленькі дива

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Ах…

Я безсило опустився перед руїнами.

«Нічого страшного, потім відбудуємо. Тому я заздалегідь зняла вивіску й знесла крамницю».

Коли я прийшов довідатися, що сталося, Томое сказала це без жодних вагань.

А я й не помітив, як опинився тут.

Ніби мені щойно повідомили: «Гей, твій дім горить!»

Щоправда, слідів пожежі тут не було.

Не тямлячи себе, я впав навколішки й дивився на завали.

Торгова компанія «Кудзуноха».

Моя перша крамниця.

Раніше я навіть не підробляв. Більшість справ передав іншим, а з пережитого найбільше запам'яталися невдачі.

Було чимало болісних спогадів, але… але ж!

Та бачити крамницю зруйнованою однаково боляче.

Нічого справді цінного в ній не залишилося, та й право на ділянку я зберіг.

І все, що сказала Томое, звучало розумно.

Усі товари перенесли на склад Асори.

Якби всі сусідні крамниці було зруйновано, а наша залишилася цілою, це лише викликало б зайві непорозуміння.

Меблі й товари — ось майже все її наповнення. А ремонт ми свого часу завершили за день.

Якщо захочу відбудувати все з нуля, досить попросити елдвів — і на це не піде навіть трьох днів.

Але все одно…

Усе розумію, та мимоволі важко зітхаю.

Сум від цього нікуди не зникає.

Будівлі по обидва боки теж повністю знищені, а з дому навпроти досі здіймається дим із-під уламків.

Так.

Знести нашу крамницю заздалегідь було правильним рішенням.

Видно, що десь тут, на лихо, з'явився Варіант.

Не знаю, за якими принципами вони діють, але якщо їхня ціль — телепортаційні формації, то частина мене думала, що місто не постраждає так сильно.

Тому потай і сподівався, що наша крамниця вціліє.

Ха-а…

Асора, військова сила… Треба таки почати використовувати їх на практиці.

Я прийняв це рішення не так давно.

А може, Томое натякає, що час почати все з нуля на порожній ділянці?

…Гаразд, сприйму це позитивно.

Зміна мислення.

— Якби той, хто перетворив усе тут на купу уламків, був ще десь поблизу, я б принаймні міг його здолати, але…

На землі виднілися сліди, наче від удару вогняної кулі. Ні — радше щось розпечене пронеслося крізь будівлі.

Невже це зробив Варіант, схожий на кабана стихії вогню, чи щось таке?

Із двома чудовиськами, які я бачив раніше, його могла об'єднувати хіба що сіра шкіра.

Цілком імовірно, що в нього форма, якої я навіть уявити не можу. І все ж, із крихтою надії, я озирнувся довкола.

Даремно. Вулиця вже спорожніла.

Десь далеко лунали крики, але тут було тихо. Мешканців, мабуть, евакуювали.

Моя крамниця зникла, тож, мабуть, людей звідси вивели ще на початку метушні.

Ну, фізичні речі колись та й ламаються.

Я досі прив'язаний до цієї крамниці, але треба дістатися укриття для студентів.

Там безпечно, а тимчасовому викладачеві цілком природно опинитися поруч зі студентами.

— Га?

Мені здалося, що я щось почув.

Я напружую слух.

Так, і справді щось чути.

Крик.

І зовсім поруч.

Кілька людей кричать уривками.

Крики долинали з-за нашої крамниці.

Стривай.

Невже це вулиця борделів?

Невже й там є Варіант?

Зараз Торгова компанія «Кудзуноха» займається евакуацією.

Я ж її очільник. Отже, теж маю допомагати.

Або, точніше, дуже ймовірно, що це той самий, хто перетворив це місце на руїни.

Тоді матиму нагоду помститися.

Я ввімкнув режим прискорення в куртці відкритої версії, яку для мене виготовили елдви.

Просторою вулицею, яку уламки перетворили на щось на кшталт смуги перешкод, я помчав просто на крики.

І все ж борделі — це місце, яке зазвичай не стало б ціллю на полі бою.

Цікаво, навіщо Рона розмістила Варіанта саме там.

І ще й у такий момент.

Якщо Варіанти шаленіють, керуючись інстинктами, то користі з них небагато. Але якщо їхня ціль — телепортаційні формації, може, там неподалік є одна, тож вона й розмістила там Варіанта?

Ні, навряд.

Адже Ілумґанд був студентом.

І перетворився просто на турнірній арені.

Власне, якщо ними рухає лише інстинкт, то, найімовірніше, вони й справді лишаються всього лише фактором хаосу.

Те, що вона запустила цей план навіть після відведення підлеглих, означає, що його успіх не був гарантований.

Ні. А якщо раса демонів досі не може контролювати момент спрацювання цієї тактики?

Можливо, роздавали препарати й прикраси людям, які часто відвідують важливі для них місця.

Якщо їм байдуже на кількість породжених Варіантів і на число жертв, вони цілком могли запустити план і так.

Як завжди, я не можу збагнути, що на думці в Рони. Поки я так і сяк розмірковував, уже дістався туди, звідки лунали крики.

Так і є — вулиця борделів.

Тут будівлі постраждали не так сильно. Але десь у закутках безперервно лунали крики та звуки руйнування.

Туди, значить.

Я без вагань рушив туди, аж раптом із вікна в мене полетів клубок уламків.

О, валун.

Купа зі скручених докупи предметів, схожа на плиту чи щось таке.

Він летів із неабиякою швидкістю, але, навіть не торкнувшись куртки, зупинився десь за метр від мене, зустрівши магічну силу, змінив напрям і впав.

Глухий важкий удар пролунав трохи далі.

Наступні уламки спіткала така сама доля. Я спокійно зайшов у бордель, звідки лунали крики.

Ніколи б не подумав, що вперше завітаю до такого закладу саме так.

Дозвольте увійти…

— Не він. Восьминіг?

Форма була зовсім не така, як я очікував, і я мимоволі цокнув язиком.

Варіант, що був усередині, — восьминіг.

Ні, деякі деталі все ж відрізнялися.

Вісім щупалець, але два неприродно видовжені й закінчуються подобою людських рук.

Але загальне враження — білий восьминіг.

Ото збоченець: нападає на жінок у борделі.

Одна жінка тримала гостре знаряддя, явно не призначене для бою, і протистояла йому.

Яка хоробра.

І ще кілька жінок позаду теж зайняли бойову стійку.

Дехто плакав, у декого підкошувалися ноги — хто як.

Щойно я увійшов, восьминіг обернувся до мене й підняв щупальця.

Це він жбурляв у мене уламки? І водночас бився з цією жінкою? Спритно. До того ж якимось чином помітив мене ще до того, як я підійшов, і почав атакувати.

У цього теж є особлива здатність?

Хоча вже сама можливість окремо керувати всіма своїми щупальцями як для однієї істоти й так вражає.

Ну, якщо судити з того, що я бачу, він не виглядає аж таким сильним.

Супротивник, про чиї здібності мені навіть не потрібно особливо думати.

Добре, що він так швидко помітив мене: завдяки цьому кілька жінок напевно врятувалися.

У повітрі вже стоїть запах крові, тож жертви, без сумніву, були.

Навіть якщо я зараз почну думати, скільки ще закладів цей восьминіг устиг атакувати, нічого від цього не зміниться.

Якби тут не було тієї жінки з ножем для фруктів, що відчайдушно билася, жертв напевно було б більше.

— Д-допоможіть!

На її крик озвалися ще кілька пронизливих голосів.

Не треба навіть казати — саме для цього я й прийшов.

Але ж той, якого я нещодавно здолав «Брідом», вибухнув.

Не хочу, щоб у приміщенні мене всього забризкало.

У приміщенні й без того стояв густий запах, проте сморід крові й жиру поки що не був надто сильний. Якщо плоть Варіанта розлетиться навсібіч, прибирати доведеться дуже довго.

[Я впораюся з ним. А ви виходьте надвір. Потім проведу вас до укриття.]

— ?!! Хлопче, це чудовисько страшенно сильне! Дякую, що прийшов, але… я спробую його якось затримати. Врятуй дівчат позаду!

Спочатку треба вивести всіх назовні.

Не знаю, чи зрозуміла вона, що я сказав, але я намагався пояснити: я проведу їх до місця евакуації пізніше, тож нехай трохи зачекають.

Але, схоже, жінка, що билася, не погодилася.

Кажучи речі, які можна сприйняти лише як готовність пожертвувати собою, вона попросила мене допомогти іншим утекти.

Я озирнувся: жінки вже почали вибиратися, але ті, в кого підкошувалися ноги, просто… не могли рухатися так, як хотіли.

У ситуації, коли нікого не здивувало б, якби кожна тікала сама, вони все одно підставляли плече тим, хто не міг іти, щоб утекти разом.

У них сильне почуття товариськості.

Але ж знаєш…

Супроводжувати жінок і допомагати їм утекти чи знищити Варіанта — для мене, без сумніву, «найлегше» друге.

Та жінка мала б покласти ніж і виводити інших, а я — знищити чудовисько.

Восьминіг спробував рушити, але стримався й завмер.

Схоже, у нього принаймні вистачає розуму бути обережним.

— Хлопче, стій! Це страшенно небезпечний монстр! Він уже вбив кількох людей. Хоч по мені й не скажеш, я колись була авантюристкою. Із усіх тут я найкраще знаюся на боях, тому…

Хе-е, колишня авантюристка.

У Ротцґарді їх небагато.

Головна причина — тут немає гільдії, яка видавала б завдання, але ще й прибуткових мисливських угідь небагато.

Останнім часом, щоправда, становище трохи покращилося — почали продавати дорогу лікувальну траву, яку можна зібрати в певній частині місцевості.

Мабуть, через рецепт, який ми передали Церкві.

Це саме та лікувальна трава, яку мої студенти привезли мені як сувенір із літніх канікул.

Шікі та арки використали цю траву для рецепта, який ми передали Церкві.

Я тоді здивувався, коли Шікі з арками сказали, що можуть це зробити, але завдяки цьому мої студенти змогли заробити кишенькові гроші.

Трохи сумно, що саме це тут — головний заробіток авантюристів.

А тут ще й колишня авантюристка, яка (мабуть) працює повією, — і саме в цьому місті.

…Якщо подумати, ким узагалі стають авантюристи, коли йдуть на спочинок?

Гадаю, повія — це скоріше рідкісний варіант. Хоча я не знаю.

Якщо це чоловіки, то, гадаю, щось із суворою атмосферою, на кшталт бару, або господар кав'ярні.

[У такому разі скажу: я тимчасовий викладач Академії. Якщо ви будете поруч із дівчатами, їм напевно буде спокійніше. Зі мною все буде гаразд. Я приєднаюся до вас згодом надворі, тож, будь ласка, ідіть із ними.]

— Викладач… з Академії? Он як. Тоді ти, певно, впораєшся куди краще за таку працівницю борделю, як я. Справді можна довірити це тобі?

Я знаю кількох повій, які заходили до моєї крамниці, але цієї раніше не бачив.

Якби вона вже знала мене, не довелося б витрачати сили на зайві пояснення.

Поки я трохи розгубився, восьминіг, нічого не навчившись, знову щось кинув у мене.

Звісно, предмет у мене не влучив — його відбила моя магічна сила.

— ?!

Можливо, жінка й не зрозуміла, чим саме я захистився, але вона точно збагнула, що я щось зробив.

Її погляд на мене знову змінився.

Схоже, вона переглянула свою думку.

То була… людська голова. Бр-р.

Навіть якщо вона була вродливою, одна лише голова навряд чи когось зачарує.

[Не хвилюйтеся. Зачекайте надворі. Якщо можете, покличте людей з інших будівель. Я проведу всіх до укриття.]

— Не змогла оцінити силу людини зовсім поруч… я справді постаріла. Бережися його регенерації: я кілька разів поранила його, а він усе відновив.

[Дякую за пораду.]

— …Я тепер тобі винна. Тільки не загинь.

Нарешті погодилася. Вона приєдналася до решти й почала віддавати вказівки.

От і добре.

Ми з восьминогом залишилися наодинці.

Фух, я аж занервував.

Мабуть, не звик битися під поглядами стількох жінок.

Таке хвилювання зовсім не схоже на те, що відчуваєш у бою разом із загоном.

На тій жінці була коротка винно-червона сукня, і без того відверта, а вона ще й розірвала її частину, щоб зручніше рухатися, тож я не знав, куди подіти очі.

Отак потрапити до борделю й почуватися спокійніше наодинці з восьминогом, ніж серед жінок… Сумно якось.

«Твоя зовнішність — отрута для моїх очей, тож чекатиму винагороди. А тепер швидко тікай» — такого я точно сказати не зможу.

— Пробач, але жінки з цих місць — постійні покупниці, які часто беруть у мене енергетичні напої. Мені не з руки, щоб ти їх убивав.

На щастя, ця штука лише видає «шуко-шуко», і я не розумію, що вона каже.

Може, випадок Ілумґанда був рідкісним.

Пора закінчувати.

Я зібрав магічну силу в правій руці.

Вона казала щось про регенерацію, тож я проказую арію з одного слова для швидкострільного «Бріду».

На долоні спалахнула біла куля світла завбільшки з бейсбольний м'яч.

Я спрямував долоню на восьминога. З кулі вирвалися короткі, мов кулі, стріли «Бріду» й одна за одною впилися у восьминога.

Він намагався затулятися щупальцями, але я продовжував стріляти десятками стріл. Чудовисько відступало, аж поки його не пришпилило до стіни.

Обстріл триває.

Голова восьминога збільшилася й почала нерівномірно роздуватися.

Це вже не схоже на регенерацію. Готово, еге ж.

Я проказую арію стихії землі, і з підлоги піднімається стіна, наче ховаючи тіло чудовиська.

Не хотілося, щоб мене забризкало.

Якби я влучив точно в слабке місце, він, може, і не розлетівся б, а перетворився на грудку м'яса, як Ілумґанд.

Але щоразу шукати його клопітно, а з усіма цими дієвими стихіями, опорами й поглинанням — ще клопітніше. Простіше завдавати шкоди, доки регенерація не вичерпається, і так його добити.

Хай навіть магічна сила кількох г'юманів посилює його захист — на мене це майже не впливає.

Хляп!

Пролунав гучний, неприємний звук. Я прибрав стіну, яку створив, і, побачивши білу драглисту масу, переконався, що восьминога знищено.

Жодних ознак життя. Так само, як у Варіанта з дзьобом.

Покінчено. Переконавшись у цьому, я вийшов надвір.

[Вибачте за затримку.]

Коли я вийшов, мене зустрів цілий натовп поглядів.

Ого.

Їх справді багато.

І, схоже, кількість і далі зростає.

Дехто обіймається від щастя, що вижив.

Із такою кількістю людей нетрі, де живуть напівлюди, справді найкраще підходять як місце евакуації.

На щастя, лідер напівлюдей там — наш знайомий, і ми вже маємо дозвіл використовувати це місце.

Я чув, що лісова оні Аква охороняє околиці того району.

Місця там достатньо, і Варіанти там не з'являються.

Вони здивуються, але прийняти таку кількість зможуть, і, думаю, не відмовлять.

Коли ця група остаточно збереться, я поведу їх до нетрів, прикриваючи по дорозі.

Схоже, так можна чимало часу згаяти.

Як і казала Томое, на це може піти день, а може, залежно від обставин, і кілька днів.

До того часу ми методично евакуюватимемо мешканців, а якщо «випадково натрапимо» на Варіанта — знищуватимемо його.

Схоже, мої працівники розкидані по всьому місту й активно працюють у пунктах евакуації, тож, мабуть, усі ми зберемося тільки тоді, коли все скінчиться.

— Ти живий! Удалося його перемогти?

Жінка з тим самим отруйним для очей виглядом, що й раніше, підійшла до мене, переконалася, що я неушкоджений, і запитала, як справи.

[Так. Не знаю, чи з'являться ще такі, але те чудовисько я здолав. Бачу, людей уже побільшало.]

— Викладач Академії, як і слід було чекати, — вражає. Ну, не хочеться навіть думати, що таких страховиськ з'явиться більше. І так, для тутешніх це було цілковитою несподіванкою. На цій вулиці якраз було кілька відвідувачів. Ти, мабуть, знаєш, що в борделях немає ні дня, ні ночі. Далеко звідси до укриття?

Борделі працюють навіть удень, так?

Оце для мене новина.

Я думав, це бізнес винятково нічний.

[Найближче укриття — у нетрях. Там достатньо місця, а з такою кількістю людей дорога забере приблизно двадцять хвилин.]

— Нетрі?! Ті нетрі, де живуть напівлюди?! Хіба можна туди йти шукати притулку?

Раз назва — нетрі, не дивно, що г'юмани вважають це місцем із поганою репутацією, тож її здивування зрозуміле.

Хоча люди там насправді прості й добродушні.

Через упередження їх просто ненавидять, тож страх заходити на ту територію, мабуть, теж природний.

[На щастя, там підтримує порядок мій знайомий. Він один із людей, із якими співпрацює наша компанія.]

— Ах! Ти, бува, не з Торгової компанії «Кудзуноха»… е-е, пан Райдо?

Я намагався пояснити це просто для її спокою, але вона відреагувала зовсім на інше.

Не знаю, з якого саме закладу в мою крамницю ходять покупці, але повії й справді часто приходять до нас.

Може, вона відразу відчула щось знайоме — з широкою усмішкою вона вгадала, хто я.

[Так. Я Райдо, очільник компанії.]

— О, то це ти! У вас продають чудовий напій від утоми. Сама в крамницю не заходила, але той напій мені дуже допомагає.

[Дякую, що купуєте наші товари. І дякую за вашу щоденну працю.]

Подумати тільки, вона теж одна з тих, хто його п'є.

Я схиляю голову, висловлюючи вдячність.

Зараз енергетичний напій продається доволі добре. І частково завдяки покупцям із нічного бізнесу.

Ні, схоже, вони працюють і вдень теж, тож називати це «нічним бізнесом» не зовсім правильно?

Це не лише важка праця, а ще й нерегулярний графік. І справді важка робота.

Думаючи про це, я з почуттям пошани знову низько схиляю голову.

— …Дивний ти. Хоча очільник незвичайної компанії, мабуть, і має бути таким. Зараз, хай то нетрі чи будь-яке інше місце, я вдячна, аби нас лише прийняли. Можеш трохи зачекати? Я спершу переконаю решту, щоб потім не було клопоту.

Мабуть, мій уклін справді виглядав дивно — вона здивувалася, а потім криво всміхнулася.

Мене визнали «дивною» людиною.

Чому?

Вона постійна клієнтка, яка чимало купує нашого товару, і хоч мене вона в тому сенсі й не обслуговувала, але день і ніч сумлінно працює.

Ну, не розумію, але її пропозиція мене тішить.

Попередити всіх заздалегідь — щоб потім не виникло проблем після прибуття.

Томое казала, що те місце — споконвічно територія напівлюдей, і, зважаючи на це, сама людей туди не відправляє.

Якщо евакуйовані вже морально будуть до цього готові, хвилювань стане менше.

[Це дуже допоможе. Академія вже діє, тож, гадаю, незабаром усе владнають. Будь ласка, потерпіть ще трохи.]

— Авжеж. Пробач, що завдаємо клопоту. До речі, мене звати Естер. Рада знайомству.

[Райдо.]

Ми нарешті представилися як слід.

За кілька хвилин пані Естер повернулася від натовпу.

І тоді ми рушили до нашого пункту евакуації — нетрів.

◇◆◇◆◇◆◇◆

— Шікі, бери цих дітей і решту глядачів та вирушай першим.

— Що? А що робитимете ви, пані Міо?

— Хм? Згадала про одну справу. Провести людей до укриття, де студенти, ти й сам зможеш, правда?

— Так-то воно так, але… зрозумів. Тоді я вирушаю першим.

— Скоро наздожену.

Коли група Джіна та послідовники Макото збиралися залишити арену, Міо раптом сказала Шікі йти без неї.

Шікі спершу вагався, але погодився.

Укриття було неподалік, а Шікі сам здатен захистити всіх.

Одного цього вже було більш ніж достатньо для оборони.

— Ну що ж…

Міо розвернулася й повернулася до арени.

Там лежить — ні, лежала — грудка плоті, що колись була Варіантом.

— Моя регенерація особлива. Тому я відчуваю, як він відновлюється. Наче за запахом чи диханням.

Міо тяжко зітхнула, звертаючись ні до кого.

І наче у відповідь грудка плоті заворушилася.

— Ядро, що було серцевиною, знищено вщент, а ти все ще тримаєшся. Яке жалюгідне видовище. Як та, хто знається на регенерації, не хочу порівнювати себе з тобою, але твою живучість принаймні похвалю.

Шматок плоті поступово набув людських обрисів.

Проте це був не г'юман, а грудка м'яса його форми. Попередньої сили Варіанта вже не відчувалося.

— …Пам'ятаю лише уривки. Ти з «Кудзунохи»? Я ще живий?

— Ой, ти вмієш говорити? Не думала, що в тебе є особистість.

— Я Ілумґанд Хоупрейз.

— Був ним.

Міо обірвала його.

Нижня частина обличчя істоти роздулася, перетворившись на подобу рота.

На верхній частині виникла горизонтальна щілина, що відкрилася, наче повіки, оголивши очі.

— …Мене просто використали? Жалюгідно. Так зганьбитися й заплямувати ім'я родини!

— …

— Я приймав препарати, став монстром — і все одно програв. Хе-хе… Який сором.

— Ага.

— Жага руйнування й почуття, які я не міг стримати, раптом ущухли. Наче й не було їх.

— Ядро знищене. Звісно.

Міо вже здогадалася, чому він опритомнів, але не стала пояснювати й тільки придивлялася.

Вона визнала у створінні Ілумґанда Хоупрейза. Він говорив, а вона коротко відповідала або мовчала.

— Але з тілом монстра мені вже слід покінчити з життям, так? Якщо я не помру, відповідальність за родину Хоупрейз, яку я несу, стане важчою. А це збільшить тягар для мешканців наших земель.

— …Хм.

Другий син шляхтича, яким він був, уже мертвий.

І тому, звільнений від своїх колишніх переконань, він промовляв це спокійним тоном.

Міо, яка майже нічого не знала про його життя, насмішила ця раптова розмова про обов'язок.

— Нічого. Я не знаю, скільки проживу в цьому тілі. Тож хоча б перед смертю передам свої почуття.

Ілумґанд не зважав на її глузування.

Важко волочачи ноги, він рушив до неї.

Його обличчя поступово повертало людські риси, але так і не стало колишнім.

Риси обличчя були ледь зміщені зі своїх місць — будь-кому, хто це побачив би, стало б гидко. До того ж частину обличчя вкривало щось схоже на жахливий келоїдний рубець.

Навіть напівлюдиною його назвати було важко. Настільки він був перекошений і потворний.

— Це тіло не таке вже нестійке, щоб тобі готуватися до смерті. Але невже ти збираєшся жити далі як Ілумґанд як-там-тебе?

Почувши це від Міо, істота в подобі г'юмана глянула на неї.

— О, он як. Отже, я можу жити. Добру новину почув. Я казав, що передам свої почуття, але не хвилюйся. Я більше не чіпатиму ні «Ґотецу», ні Рурію. Цікаво чому? Я ж так за це чіплявся. Свої ідеали я ставлю вище за глибоку прихильність до неї.

— «Ґотецу»? Рурія?

— Я битимуся. Якщо закую все тіло в обладунок, то сховаю цю потворність. Навіть якщо не зможу здійснити свої ідеали під сонцем, то принаймні стану щитом для пані Хібікі. Це я ще можу. Коли так думаю, навіть радію, що маю це величезне потворне тіло.

— Хібікі? Ти сказав «Хібікі»?

Почувши знайоме ім'я, Міо перепитала.

— …Так. Пані героїня, що зійшла в Лімії. Вона напевно здолає расу демонів. І тоді люди зможуть виконувати кожен свою роль і йти за власними мріями. Вона збудує такий мирний світ.

— А, ти про героїню. Отже, це не та Хібікі, яку знаю я. Героїні не пощастило мати таке саме ім'я. У Лімії її справді звуть Хібікі?

— Так. У тебе є знайома на ім'я Хібікі? У Лорелі таке ім'я не рідкість, тож це не дивно. Ну, прощавай. Навряд чи ще побачимося.

Істота з пам'яттю Ілумґанда пройшла повз Міо, навіть не обернувшись.

— Так. Я збиралася тебе просто знищити, але раз в основі — пам'ять первісної особи, це приємна несподіванка. Це стане покаранням.

Він захотів озирнутися, але не зміг.

Ноги підломилися, і він упав.

Лежачи на землі, Ілумґанд повернув голову до Міо й зрозумів, що сталося.

— Мої ноги… Що ти зробила?

Що вона зробила?

Він не знав, як саме, але результат бачив ясно.

Ноги відсічені.

Нижче колін не лишилося нічого.

Болю він не відчував, тому навіть не скрикнув. На обличчі істоти теж не відбилося жодного болю.

— Що зробила, питаєш? Покарала.

Міо майже не змінилася в обличчі. Вона повільно скорочувала відстань між собою та поваленим тілом.

— Кх?! Я, Ілумґанд, уже не маю жодного наміру шкодити вашій компанії чи Райдо!

— І що?

— Що означає «і що»?!

— Так. Ти стільки клопоту завдав Ваці й наговорив йому образ, хіба ні? Я розумію, чого ти хочеш, але спершу — спокута.

— Спокута?

— Так, спокута. Це просто порядок речей. Ти ворогував із Вакою, протистояв йому, заважав і накинувся на студентів Ваки. А коли програв, перестав бути навіть г'юманом.

— …

— Розумієш? Ти не спокутував того, що вчинив Ваці, — тебе лише перемогли. Але тепер — може, сталося диво — ти зберіг пам'ять і особистість, повернув владу над тілом і досі живий. Душу й ядро, з яких ти складався, знищено, а ти все ще можеш діяти як г'юман.

— …Але я вже…

Ненависть до Райдо та вороже ставлення до Джіна й інших зникли.

Навіщо він сам ставав подібним до тих пихатих шляхтичів, яких зневажав?

«Навіть якщо я був не в собі, це суцільна ганьба» — так думала ця потворна постать.

— Твоя поразка й теперішня зовнішність — не відплата. Лише наслідок твоєї слабкості. А може, подумай про це так? Тобі даровано диво «заради спокути».

— Що… ти кажеш? До того ж у мене теперішнього немає нічого, що я міг би віддати як спокуту. Нічого… Але якщо йдеться про вибачення, я впаду на коліна й перепрошу Райдо та студентів.

— Мене влаштує твоє життя.

— ?!

— Смерть як спокута. Цього далеко не досить, але, зважаючи на диво, я пробачу тобі й цим. Якщо маєш бажання — зникни з жалем, що не зміг його здійснити.

Ілумґанд затремтів.

Адже Міо всміхнулася.

Невинною, чарівною усмішкою.

І попри це.

У пам'яті цієї істоти це була усмішка, сповнена такої страшної сили, якої він не бачив за все своє життя.

— !!

Глухий удар струсонув тіло, і він поглянув на живіт.

Там зяяла дірка.

Вказівний і середній пальці Міо були спрямовані на нього.

— Неможливо… Мій опір магії…

— Він посилився, еге ж. Я ж збиралася стерти тебе на порох одним ударом. Трохи дивно, що ти маєш опір навіть до стихії темряви. Мабуть, здобув його разом зі своїм дивом. Щоб сповна скуштувати цю спокуту.

— …Райдо так мене ненавидить?! Через те, що я ненавидів його?!

Ще один удар.

Тепер отвір виник у грудях.

— Вака — тебе? Уфу-фу, коли дурість переходить усі межі, у ній навіть є щось миле. Вака не вважає тебе навіть камінчиком. Йому байдужі і твоя смерть, і, звісно, ти сам.

— ?!! Т-тоді чому ти…?

Якщо це не наказ Райдо, чому Міо його вбиває?

Потворна постать не розуміла.

— Хіба не очевидно? Бо я не можу тобі пробачити. Якби Вака наказав, я б тебе навіть урятувала, але такого наказу я не отримувала. Шікі, здається, отримав наказ знешкодити тебе, але це було ще до твоєї смерті.

— Але ж він віддав наказ, хіба ні?! Тоді…

Ілумґанд уже розумів, чим це закінчиться.

Порятунку не буде.

Це навіть не поєдинок.

Самотужки втекти не вдасться.

Регенерація не подавала жодних ознак початку.

Два отвори в тілі показували різницю в силі краще за слова.

— Але… Вака нічого особливого не сказав навіть після твоєї загибелі. Бо подумав лише «що ж, помер — то й нічого не вдієш», правда? А раз так, можна просто зробити вигляд, ніби дивовижного відродження й не було. Жодних проблем.

— Я… не можу померти. Не в такому місці, навіть якщо це життя дісталося мені випадково…!!

Живіт, груди, а тоді два пальці Міо націлилися на голову істоти — і над ареною прокотився глухий удар.

Порожня арена не мала свідків.

Усі інші вже пішли за Шікі до укриття. Міо це знала.

— Лімія, Хібікі… Яка ж вона жалюгідна. У тієї дівчини так мало сили, зате ім'я — точнісінько як у героїні. Бідолашна. Наступного разу, як зустріну, пораджу їй змінити професію на кухарку.

Покінчивши з рештками Ілумґанда, Міо рушила до Шікі, але раптом зупинилася.

Бо згадала розмову з тією істотою.

Ім'я, що лишилося в пам'яті, — Хібікі.

На мить Міо згадала чорноволосу дівчину, яка казала, що прийшла з Лімії.

Але це тривало лише мить.

Вона поспішила до Шікі, виконуючи наказ свого господаря.