Розділ 144 — Куля 5,45 × 39 мм

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Справжнє побоїще.

Саме так виглядала наша дорога до гільдії.

Я не наказував залишати Варіантів живими, тож, поки я слухав Томое, Міо й Шікі буквально розчавлювали тих, що намагалися на нас напасти.

— Наче кулі калібру 5,45 × 39 мм, що косять усе на шляху, — мимоволі пробурмотів я.

Слова самі вирвалися з уст.

— Тобто так звана богиня помсти Калашникова? — озвався Шікі.

Я говорив сам до себе, але Шікі чомусь відповів.

Звідки він узагалі почув про таке?

Та ще й неправильно зрозумів.

— Богиня? — перепитала Міо.

Навіть Міо відреагувала.

Схоже, цього разу вона вчепилася саме за слово «богиня».

— Шікі, це не ім'я богині. Автомат Калашникова — вогнепальна зброя. Не розумію, про яку богиню ти говориш.

— О-о, ясно. Я й справді думав, що це чиєсь ім'я, — сказав Шікі.

У відтворених книжках було чимало манґи.

Але я не очікував, що Шікі це читатиме.

— Міо, Шікі мав на увазі зовсім не нашу Богиню, тож не переймайся. Не знаю, чим вона зараз зайнята, але Рут казав, що вона зайнята.

Я подивився на Томое.

— Я не знаю причини, але, схоже, у неї немає часу перейматися нами, — сказала Томое.

На мою думку, це доволі серйозна подія.

І все ж, як я й думав, її спосіб мислення ще менш зрозумілий, ніж у Рони.

Невдовзі ми дістанемося гільдії.

Досі ми вже знищили п'ятнадцять Варіантів.

За словами Шікі, загони Гільдії купців уже б'ються з кількома Варіантами. Самій будівлі гільдії поки нічого не загрожує.

Раз ми просуваємося під приводом придушення, особливо уникати Варіантів немає сенсу. Ми вбиваємо всіх, хто трапляється, тож у цьому районі їх має лишитися небагато.

— Шікі, скільки Варіантів залишилося?

— Якщо не рахувати тих, хто зараз б'ється, — лише шість.

— Вако, якщо бажаєте, я можу піти й добити решту, — запропонувала Міо.

— Дякую, Міо, але не треба. Ми лише долучилися до придушення заворушень, тож не потрібно надто старатися.

Я вгамував Міо, у якої аж свербіло від бажання кинутися вперед, і ми рушили до гільдії.

І раптом у мене виникло запитання.

Цікаво, як звати ту Богиню?

Схоже, вона знайома з Цукуйомі, тож, може, це богиня, чиє ім'я я знаю?

Та ні, а що як це богиня, яку тут вважають доброю?

— Вако, ящери йдуть нас зустрічати. Схоже, з ними й Рембрандт.

— Томое, зараз ще можна, але при ньому не називай його просто на ім'я, гаразд? І ти, Міо: навіть якщо зустрінеш представника, нічого йому не роби. Домовилися?

— Хе-хе, не хвилюйся, — сказала Томое.

— …Авжеж. Навіть якщо на нього нападуть, я нічого не зроблю.

— Міо, якщо нападуть, навпаки — врятуй його.

— …Гаразд.

Не відводь погляду.

Як же страшно, серйозно.

Поряд із паном Рембрандтом, який махав рукою, стояв представник гільдії пан Зара.

Ах, мене трохи нудить і паморочиться в голові.

Без сумніву, після Богині це наступна людина, з якою я ніяк не можу нормально мати справу.

Але й не піти я не можу.

Сьогодні важливий день для Торгової компанії «Кудзуноха».

Я зібрався з духом і підійшов до них.

[Давно не бачилися, пане представнику, пане Рембрандте. Радий, що ви в безпеці. Через глушіння думкового зв'язку я запізнився, але за наказом ректора Академії прибув до цього північно-східного району, щоб долучитися до придушення.]

— Минуло чимало часу, пане Райдо, — сказав Рембрандт.

Першим заговорив саме пан Рембрандт.

Покликавши мене на ім'я, він швидко скоротив відстань і міцно мене обійняв.

— …З моїми доньками все гаразд? Їх же не відправили битися, правда?! — прошепотів він.

Хоч це й був шепіт, до моїх вух чітко долинув його відчай.

Його подих лоскоче!

[Не хвилюйтеся. Ваші доньки на поле бою не ходили. І, як ви й просили, я потай приставив до них надійних людей, тож усе гаразд.]

Коли він нарешті відпустив мене, я зміг трохи відступити.

Мабуть, це розмова лише між нами з ним, тож я теж дрібно написав слова, які бачить тільки він.

У ситуації, коли він не може нормально зв'язатися з доньками, пан Рембрандт, певно, сильно страждав усередині.

Сіф і Юно, видно, справді дуже люблять.

Але обійми від чоловіка мене зовсім не тішать.

— …Давно не бачилися, Райдо. Якщо ти з'явився тут, то твоя крамниця, мабуть, у порядку? Якщо я правильно пам'ятаю, вона була посеред головної вулиці, — сказав Зара.

Із виразною втомою на обличчі представник Зара звернувся до мене.

Ух, я навіть його голос нормально витримати не можу.

Який же я жалюгідний.

[Ні, її вже зруйновано. Усі мої працівники якось уціліли, але ми забезпечували безпеку в пунктах евакуації, тож я досі не знаю, в якому стані крамниця.]

— …Ясно. Варіанти, які прослизнули до пунктів евакуації, уже були знищені. Дуже добре, що у вас там усе було гаразд, — сказав Зара.

«Дуже добре»?

Від нього пролунали зовсім несподівані слова.

Я думав, він, як і ректор Академії, почне на мене кричати.

Навіть якщо він страшенно виснажений, хіба це не занадто велика зміна?

Представник справляв на мене враження різкої людини.

Невже він настільки змінився лише тому, що на місто напали?

Або ж він просто вдає?

Пан Рембрандт щось зробив?

Ні, у цій ситуації це, мабуть, навіть не потрібно.

Виснажувати людину, з якою ти разом тримаєш усе під контролем, — це все одно що самому себе душити.

Можливо, це підготовка до того, щоб витягти якомога більше компенсації з когось.

Чимось на зразок страхування компаній відає гільдія, тож, може, з вищої інстанції, ніж це відділення Гільдії купців, чи, може, із самого Ротцґарда? Або видурити з когось у цьому місті?

— Ха-ха-ха, враження надто відрізняється від минулого разу? Цей тип просто не звик до нападів ззовні, от і виснажився. До того ж у нинішній ситуації, коли його охороняють Хюн і Фія, він уже не може так нахабно триматися перед паном Райдо. Хіба не так? — сказав Рембрандт.

— З-замовкни! Але якщо у вас є настільки сильні мамоно, то хіба ті скажені покидьки не мали бути знищені вже давно? Чому ви нічого не робили аж дотепер? — сказав Зара.

А ось і запитання, на яке я й очікував.

Не так, як минулого разу, але його очі все ж блиснули гострим, допитливим світлом.

— А, забув вам сказати: я відкрив цьому типові, що туманних ящерів мені позичили ви, — він тут головний. Подумав, що так розмова піде гладше. Вибачте, що зробив це на власний розсуд.

Пан Рембрандт швидко додав пояснення.

Завдяки цьому представник не створював зайвих проблем, бо знав, що господарем туманних ящерів є я.

Ну, якщо він не розповів про це комусь ще, я не надто проти.

Утім, студенти, які ходять на мої заняття, і так уже знають, що я можу викликати туманних ящерів.

[Загони Академії зосередилися виключно на знищенні ворога. Я був на арені змагань і після всього, що сталося, опікувався одним із пунктів евакуації, але навіть там було небезпечно, тож сподіватися, що Академія усуне загрозу, не доводилося. Це було моє власне рішення, але я якось зв'язався з працівниками своєї компанії, ми зосередилися на тому, щоб доправляти мешканців до пунктів евакуації, і взялися забезпечувати там безпеку. Так чи інакше, становище вляглося, тож сьогодні я вирушив до Академії й, отримавши наказ ректора Академії, прибув сюди долучитися до придушення.]

— …Ясно, — сказав Зара.

[Дорогою ми бачили сліди мародерства. Чи має Гільдія купців відомості про масштаби збитків?]

— За порадою цього типа ми перевіряємо масштаби шкоди, стримуємо монстрів і збираємо вцілілих мешканців. Подробиць про збитки я не знаю, але вже розумію, що товар у крамницях, мабуть, доведеться просто списати. У будь-якому разі військової сили катастрофічно не вистачає. У нас є гроші, але вже не лишилося ні авантюристів, ні найманців, яких можна було б найняти. Кожна нова смерть ще сильніше послаблює нас. Поки ми не можемо зв'язатися із зовнішнім світом, якщо чесно, ми нічого не вдіємо, — сказав Зара.

Називаючи його «цим типом» і вказуючи на пана Рембрандта, представник відповів мені.

Схоже, їх і справді загнали в кут.

Неголена щетина й виснаження робили Зару на вигляд значно старшим, ніж під час нашої попередньої зустрічі.

Я кинув погляд на Томое.

Вона самовдоволено всміхнулася, тихо хихикнула й кивнула, і, на щастя, ніхто цього не помітив, бо на неї взагалі не зважали.

Отже, усе йде саме за планом.

Справді, якщо є гроші, але нікого неможливо найняти, то від тих грошей немає жодного сенсу.

Померти, обіймаючи свої гроші.

У таку ситуацію, певно, потрапило вже чимало торговців.

І тоді чинному представнику Зарі, напевно, дуже важко ухвалювати спокійні рішення.

Отже, підтримка пана Рембрандта тут і справді була правильним ходом.

— Серйозно, який же ти клопітний. Пан Райдо тут, тож жодних проблем. Я ж тобі кажу, що це навіть скрутним становищем не назвеш, а ти й слухати не хочеш. Навіть учора…

— Пате! Замовкни!

?

Пат?

А, це він до пана Рембрандта.

Якщо я правильно пам'ятаю, я вже бачив десь вивіску з цим ім'ям.

Патрік Рембрандт.

Він Патрік, отже Пат.

Я зазвичай кличу його паном Рембрандтом, тому на мить навіть не зрозумів, про кого йдеться.

Коли пан Рембрандт вже зібрався розповісти про якийсь ганебний випадок, представник різко його перебив.

— Ну і до того ж Гільдія купців уже накопичила чималу втому, пане Райдо. Порівняно з торговцями всередині цей тип ще виглядає доволі пристойно. Там зараз багато людей у повному сум'ятті. Видовище не з приємних. І там немає нікого, хто міг би стати для вас прикладом, пане Райдо, — сказав Рембрандт.

Рембрандт говорив байдуже. У його словах не відчувалося ані краплі співчуття.

Прості гіркі слова.

Хоча я й новачок, який тільки-но відкрив крамницю, якщо порівнювати з багатьма людьми всередині.

Такого пана Рембрандта я бачу нечасто.

[Я радий, що все ж устиг.]

— На мить я задумався, чи не залучити ящерів, яких ви залишили мені, до бою. Та вони відмовлялися від усіх наказів, окрім охорони. Я навіть спробував вийти й поглянути на становище, але вони силоміць повернули мене назад. Довелося змиритися.

А, ось як.

Я ж і справді наказав їм лише охороняти.

Це, мабуть, було рівнозначно фразі: «Не співпрацюйте без потреби».

Можливо, вони й не надто гнучкі, зате це надійні воїни.

[Тоді, за вашою порадою, я долучуся до придушення, не заходячи до гільдії. Якщо вдасться зв'язатися з найманцями, можете їх відкликати.]

— …Як і очікувалося, це справді вже не назвеш скрутним становищем, еге ж, — сказав Рембрандт.

Уперше вираз пана Рембрандта змінився на справжнє здивування.

[Дорогою ми вже здолали близько п'ятнадцяти Варіантів. А тут…]

— ?!!

Я проігнорував їхнє здивування.

Переставши писати, я подивився на Шікі.

— Лишилося дев'ять. Нових Варіантів зараз не з'являється.

Зрозумівши мій погляд, Шікі одразу відповів. Вдячний йому, я знову подивився на пана Рембрандта.

З огляду на те, як усе відбувається, мені зараз навіть здається, що пан Рембрандт надійніший за самого представника.

[Ось так. Є ще предмет, який Академія визначила як причину появи Варіантів. Для їхнього збирання я залишу одну зі своїх послідовниць, правда ж, Томое?]

— ?!!!! Я-я?!

[Томое знає всі подробиці, тож чи не допоможете й ви, пане Рембрандте? І ви, пане представнику.]

— Звісно, я допоможу. Заро, ти не проти? — сказав Рембрандт.

— …Так. Якщо це змусить цих монстрів перестати з'являтися зсередини, я лише радий співпрацювати, — сказав Зара.

Який же він став прямолінійний.

Коли представник Зара настільки виснажений, з ним навіть можна говорити.

Ну, як казав напівлюд Бор: «Щойно криза мине, люди через деякий час можуть усе забути», тож, мабуть, такий його стан — рідкісне явище.

[Тоді ми підемо. Тут ми закінчили, тож рушаємо далі. Побачимося пізніше.]

— Пане Райдо, зв'язку із загонами досі немає. Перепрошую, але якщо натрапите на них і вони ще не отримали наказу повертатися, прошу, перекажіть їм особисто, — попросив Зара.

[Зрозумів.]

Яка ж разюча зміна.

Він навіть сказав: «Перепрошую, але».

Томое, один раз озирнувшись із виразом явного невдоволення, пішла за паном Рембрандтом. Вибач.

Я вагався, кого залишити — Шікі чи тебе, але була ймовірність, що спливе тема телепортації, тому я вирішив, що Томое підходить краще.

…Якби я залишив Міо, це було б трохи страшно.

Я мовчки попросив у Томое вибачення.

Треба швидко з цим закінчити й потім зустрітися з нею. Точно, по обіді мені ще треба раз вийти на зв'язок з Академією.

…У мене з'явилася одна цікава думка.

— Міо, Шікі.

Я поманив їх рукою.

Ті двоє, що йшли трохи попереду мене, повернулися назад.

— Якщо рахувати й тих, хто зараз б'ється, Варіантів залишилося дев'ять, так?

— Так, жодних сумнівів, — одразу відповів Шікі.

Шікі відразу кивнув.

— А що, як вам двом позмагатися, хто здолає більше з тих шести Варіантів, які зараз ні з ким не б'ються?

— ?!

— Якщо буде нічия… сьогодні вечерю обирає Міо, а завтра — Шікі. А якщо хтось із вас переможе, я виконаю одне його бажання. Ну як?

— …Справді? Таке от… — сказав Шікі.

— В-Вако, потім не можна буде забрати свої слова назад, гаразд?!

Е? Обоє вхопилися за це куди серйозніше, ніж я очікував.

Але мені все ж треба попередити, що це стосується лише того, що я реально зможу зробити.

— Звісно, лише те, що мені під силу. Обмежтеся тим, що я зможу зробити на той момент, гаразд? Наприклад… якщо хочете послухати про мій колишній світ, то, будь ласка, не довше одного дня. Готування разом — так само.

Я навів приклади того, чого могли б захотіти Шікі й Міо, щоб пояснити їм це зрозуміліше.

— Я не проситиму нічого підлого у своєму бажанні. Не хвилюйтесь, — сказав Шікі.

— Саме так, як сказав Шікі. Вако, готуйтеся!

Цікаво чому, але хоча це й була коротка фраза, її перші слова й останні відчулися так, ніби суперечили одне одному.

На відміну від Томое, ці двоє мали важку роботу з охорони, тож я задумав цю пропозицію як своєрідний перепочинок, але… може, я поквапився?

Поки ми йшли за Шікі до місця бою, мене не полишало якесь дивне занепокоєння.

◇◆◇◆◇◆◇◆

— Ти сьогодні був напрочуд спокійний, Заро, — сказав Рембрандт.

— …Я думав, ти вже став лагіднішим, але беру свої слова назад. Що це за «найсильніший у місті»? Як не глянь, це вже зовсім не той рівень!! — сказав Зара.

— Я ж не брехав. Насправді вони й справді найсильніші в місті. І тут, і в Ціґе, — сказав Рембрандт.

Перед Макото Рембрандт говорить про себе ввічливим «ваташі», а з представником Зарою — неформальним «оре». До того ж його мова стає трохи простакуватою й відвертою.

Примітка перекладача: «ваташі» і «оре» — японські займенники «я»: перший ввічливий, другий неформальний, грубуватий.

Уже з цього видно, що їхні особисті стосунки досить близькі.

Дивлячись на Томое, яку дружина Рембрандта веде всередину гільдії, представник Гільдії купців Зара, обливаючись холодним потом, люто витріщився на свого старого друга.

Але Рембрандт просто ухилився від цього погляду.

Зазвичай від такого погляду люди слабші духом легко злякалися б, але Рембрандт сприйняв його з цілком спокійним виразом.

Такий вираз обличчя й справді не дивує, коли від природи страхітливий Зара дивиться на когось по-справжньому злобно.

Але, можливо, Рембрандт сприймає це як дивацтва старого товариша, а можливо, в нього просто надзвичайно міцні нерви; так чи інакше, він відповів Зарі іронією, згадавши одразу два міста — Ротцґард і Ціґе, що мають зовсім різну природу.

— Відомості про Торгову компанію «Кудзуноха» непрозорі в усіх сенсах. Я зібрав чимало даних, але так і не можу збагнути суті. Не розумію навіть, чому компанією цікавиться стільки держав. Її бойові можливості як організації — суцільна загадка. Щойно я логічно припущу, що в бою їм особливо нічого показати, як вони витворяють таке! — вибухнув Зара.

— Що значить «ось таке»? Гей-гей, та ти щось надто сильно пітнієш, — сказав Рембрандт.

— Вони прийшли сюди від самої Академії лише вчотирьох, та ще й по-дружньому балакаючи, ніби навколо взагалі немає жодної кризи, і дісталися без жодної подряпини. А загони, об'єднані з найманцями, щоразу повертаються звідти з убитими та пораненими, ти ж знаєш?! На них не було видно й крихти нервозності! Вони прийшли сюди так, ніби просто вийшли на покупки ясного післяобіддя! — сказав Зара.

— Хе-хе-хе.

Почувши слова Зари, що посипалися, ніби зірвана гребля, Рембрандт щиро й весело розсміявся.

— Який «найсильніший у місті» здатен на таке божевілля?! Усюди ж розкидані сильні монстри, і один необережний крок може коштувати життя, ти ж розумієш?! Ми за три дні ледве змогли вбити лише чотирьох, і то групою більш як із п'ятдесяти найманців! А він приходить і так собі невимушено каже «п'ятнадцять», ніби йшов сюди після прогулянки на святі!! «Я якось зміг зв'язатися зі своїми працівниками»? Якби в такій ситуації можна було «якось» зв'язатися, ми б уже давно отримували постачання ззовні!! — сказав Зара.

— Так, ти маєш рацію, — сказав Рембрандт.

— Чому той хлопець, що злякався, коли я на нього накричав, тепер може пройти сюди аж із усмішкою на обличчі? Хто вони взагалі такі, чорт забирай? — сказав Зара.

— То ось чому ти так пітнієш. Ох-ох, а хіба це не тобі бракує запалу? Куди подівся той чоловік, що колись відібрав гральний притон у гільдії злодіїв? — сказав Рембрандт.

— Не плутай це з торгівлею. Можливості купців перед істотами, з якими неможливо домовитися, обмежені. Те, що робить Торгова компанія «Кудзуноха», звичайній компанії просто не під силу. Для мене Райдо майже нічим не відрізняється від тих монстрів надворі. Що така незрозуміла компанія взагалі робить в Академмістечку? Хто вони такі, Пате?

— Як ти й знаєш, він торговець ліками. Зареєстрований у Гільдії купців Ціґе й відкрив тут крамницю. Молодий, ще недосвідчений торговець пан Райдо, — сказав Рембрандт.

— Пате, припини знущатися, — сказав Зара.

— …Тільки от із найближчих людей пана Райдо: одна — відважна пані Томое, рівень якої понад тисячу п'ятсот; чорнява дівчина, яку ти щойно бачив, пані Міо, перевищує тисячу п'ятсот набагато; а ще один послідовник пана Райдо, пан Шікі, найімовірніше, має високий рівень, якого я не знаю. Самого пана Райдо вважай рівним їм за силою. Ось такі люди торгують ліками.

— О-одна тисяча п'ятсот? Ти що таке… — сказав Зара.

— Ой, проговорився. Це конфіденційна інформація Гільдії авантюристів. У Ціґе це секрет, про який усі й так знають, але в інших містах навіть не обговорюють їхніх рівнів — просто вважають їх невідомими. Пан Фальц, здається? Схоже, вони близькі з головою Гільдії авантюристів. Ти теж не смій розголошувати це, зрозумів? Не знаю, що з тобою буде, якщо пробовкаєшся, — сказав Рембрандт.

— Т-ти ж самовільно мені це сказав!! — вигукнув Зара.

Усе тіло Зари сильно затремтіло.

Коли він розмовляв із Райдо, тобто Макото, навіть будучи виснаженим, він усе ще міг триматися відносно твердо.

Усе через його гордість як голови гільдії.

Але насправді всередині нього вирували шок, захват і страх.

Він — людина, якій довірили керувати Гільдією купців.

Він здатен до певної міри спокійно аналізувати становище й розкладати все по поличках.

Те, що на це місто напали монстри, і що ці монстри настільки небезпечні, що навіть зібравши досвідчених найманців та охоронців із числа колишніх авантюристів, із ними ледве вдається боротися.

Щодня перевіряти, хто з людей, що перебувають під захистом, іще живий, і щоразу усвідомлювати, як їх стає менше. А ті хлопці, які з усіх сил тримаються назовні, теж щодня рідшають.

Двоє сильних мамоно, яких його старий друг привів разом із дружиною, зараз охороняють гільдію: один стоїть біля входу, інший супроводжує дружину як охоронець. Їхня сила виявилася надзвичайно надійною.

І хоча вони мамоно, коли люди бачать, як сумлінно ті виконують свою роботу, дехто вже мало не поклоняється їм із вдячності.

Але вони за жодних умов не приєднуються до наступу, а подружжю теж не дозволяли виходити назовні.

Це була сила, обмежена лише охороною.

Завдяки цьому вдалося відправити більше людей на атаки та перевірки, але навіть під захистом сильних мамоно в біженців накопичується величезний стрес.

Через обмеження думкового зв'язку вони не можуть зрозуміти реальну ситуацію, і це лише посилює відчуття замкненості.

Без сумніву, це найгірше становище, з яким Ротцґард стикався від самого заснування.

Саме тому він і може зрозуміти.

Якщо судити лише зі слів, дії Райдо й Торгової компанії «Кудзуноха» «звучать» як вчинки доброзичливих людей, які ризикують життям заради міста й заради вирішення цієї кризи.

Але варто лише трохи уважніше придивитися — і ці дії виглядають уже зовсім ненормальними.

Найсильнішу військову силу Академії легко знищили. Зара також отримав інформацію, що ті навіть не дали належного бою.

І фактично ті, кого найняли, вже скаржилися, що монстри занадто сильні, а винагорода не відповідає ризику. Лише дивлячись на кількість смертей і стан міста, Зара вже збирався торгуватися щодо цього.

А вони здолали п'ятнадцять таких.

Цифра, з якої можна було б просто посміятися як із брехні.

І все ж він не міг сміятися.

Половина його серця не могла в це повірити, але інша половина відчувала, що це правда.

Вони пройшли шлях від Академії до Гільдії купців.

На словах це звучить просто, але цього вже було достатньо, щоб Зара перестав розуміти Торгову компанію «Кудзуноха».

Маленька компанія, що раніше не варта була жодної уваги, в його очах перетворилася на зловісну й моторошну силу.

— Фух, ось що буває, коли й відомостей майже не маєш, і судиш про пана Райдо лише з поверхні. Варто трохи змінити погляд — і з ним легше ладнати, ніж будь з ким. Я сподівався, що ти розгледиш таку просту річ, але шкода, — сказав Рембрандт.

— Я-як не розсердитися, якщо людина зовсім не розуміє торгівлі й говорить такі наївні речі?! Це ти винен, що в Ціґе не навчив його основ! І взагалі, чому людина з такою шаленою силою…

— «Не використовує її»? — підхопив Рембрандт.

— Т-Так, — відповів Зара.

— Не знаю. Спитай його сам. Хоча загалом його атмосфера й справді змінилася. Можливо, це й через тебе, — сказав Рембрандт.

— Чому він пішов у торгівлю? — спитав Зара.

— Я ж сказав: якщо хочеш щось запитати, питай у нього самого. І ще, ти там щось говорив про основи й таке інше, але ти це зараз серйозно? — сказав Рембрандт.

Рембрандт подивився на Зару із захопленим блиском в очах.

Зара подумав, що навіть попри давню дружбу такий вираз він бачить у Рембрандта нечасто.

— Хіба не очевидно? Це обов'язок людини з тієї ж галузі. Перш ніж починати щось, треба прокласти ґрунт, дізнатися ринкові ціни в місті й мати хист правильно виставляти свою ціну. Якщо твій товар має якусь особливість, спершу треба радитися з нами. Тут безліч речей, які треба робити. А він, мабуть, і половини цього не розуміє. Райдо думає тільки про те, щоб продавати хороші речі дешево. Його погляд майже повністю спрямований лише на покупця. Як узагалі такий торговець збирається вижити в цьому світі? — сказав Зара.

— Хороші речі за найнижчою ціною. Хіба це не одна з основ торгівлі? Він просто втілює її в життя. Чудово ж, — сказав Рембрандт.

— Я ж кажу, у реальному бізнесі це так не працює! — вигукнув Зара.

— Працює, — відрізав Рембрандт.

— …Ти що, живучи в тому місті, зовсім розумом рушився? — сказав Зара.

— Хіба ми самі не думали так, коли тільки починали свою справу? — запитав Рембрандт.

— Так, але коли реально починаєш цим займатися, то швидко розумієш, що така наївність не працює! — сказав Зара.

— Чому? — спитав Рембрандт.

Рембрандт запитав це в Зари майже по-дитячому.

— …Щоб мати змогу втиснутися до людей при владі. Бо діяти «розумно» важливіше за ідеали, ні, це просто необхідно. Підкорювати людей золотом, убивати людей золотом. Якщо ти не здатен на таке… ти не зможеш вирости, — сказав Зара.

— Саме так. Але це стосується лише таких людей, як ми, — сказав Рембрандт.

— Що ти хочеш цим сказати? — спитав Зара.

Погляд Зари помутнів.

— Перед силою пані Томое й пані Міо скажи-но, скільки торговців здатні вести по-справжньому рівні переговори? Наприклад: якщо нинішній ти опинишся в одному просторі з тими чотирма, то скільки з їхніх вимог ти зможеш обернути собі на користь? Своїм особливим методом, — сказав Рембрандт.

— Я-я якось зумію впоратися, — відповів Зара.

— Навіть ризикуючи втратити все дороге тобі й побачити, як усе це місто буде зметене? Навіть ризикуючи не знати, яка кара спіткає тебе, якщо твої дії визнають зрадою? — сказав Рембрандт.

— !!!

— Звісно, якщо він захоче, я навчатиму його стільки, скільки він побажає, усьому, що стосується крамниць. Я підтримаю його. Але зараз, як на мене, у цьому немає потреби. Його мало цікавлять авантюристи, які гинуть на Пустищі, зате він торговець, який хоче допомагати людям, що захворіли або страждають на хворобу прокляття. Він справді дотримується ідеалу продавати добрі ліки дешево. Я вважаю його дуже корисною людиною. Йому не пасують стосунки, де він тримає когось за горло, і безглуздо агресивний характер йому теж не личить, — сказав Рембрандт.

Зара, мабуть, і сам зрозумів, що друга половина цих слів прямо натякає на нього самого, і його обличчя скривилося.

— Ти хочеш сказати, що бізнес можна перекручувати силою? І така крива справа може тривати? Церква, країна — вони ж не пробачать такого, — сказав Зара.

— Справді? Якщо вони вирішать, що дати їм свободу вигідніше, ніж намагатися скувати, то це не так уже й неможливо, хіба ні? Вищі Дракони часом виходять зі своїх гнізд і руйнують села; духи скаженіють і перекривають моря та дороги. Таке стається час від часу. Але хіба їх щоразу йдуть винищувати? Максимум, що ти можеш зробити, — молитися й чекати, поки ця загроза сама мине. Бо всі розуміють, що так буде менше жертв, — сказав Рембрандт.

— Безглуздо ставити такі стихійні лиха на один рівень із Торговою компанією «Кудзуноха», — сказав Зара.

— Щоб перемогти одного Вищого Дракона, знадобився загін придушення на чолі з людиною 920 рівня. А в них є двоє, що перевищують 1500 і можуть вважатися силою того ж порядку. Хіба це вже не дуже близько? І ще, ти знаєш? Коли сила переходить у зовсім інший вимір, однією лише своєю присутністю вона може змушувати міста зростати. І це справді чудово. Навіть якщо враховувати, що моє місто й так дуже схильне до такого впливу, — сказав Рембрандт.

Зара нервово ковтнув від слів Рембрандта.

Бо слова, які лилися з вуст його старого друга — людини, що колись піднімалася вгору завдяки золоту й різним хитрощам, — звучали для нього тепер тільки страшно.

І справді, якщо «Вбивця Драконів» Софія має 920 рівень, а слова Рембрандта правдиві, то Торгова компанія «Кудзуноха» володіє силою, більшою за силу наймогутнішого авантюриста.

І навіть так Зара все ще чіплявся за залишки свого здорового глузду, що руйнувався на очах.

— …Неможливо. Це неможливо, Пате. Якщо одна компанія чинитиме таке свавілля й самоуправство, Богиня неодмінно покарає її божим судом. Хіба ні?

— Цікаво, чи дістане їх навіть той божий суд, Заро. Я… поставив на те, що не дістане. Тому, хоч би хто що казав, Компанія Рембрандта не припинить підтримувати Торгову компанію «Кудзуноха». Навряд чи Богиня з'явиться заради якоїсь компанії, але навіть якщо таке станеться, я своєї ставки не зміню, — сказав Рембрандт.

— Така зарозумілість… — прошепотів Зара.

— Якщо ідеал може залишатися практичним, не спотворюючи самого себе, то нехай буде й зарозумілість. Останнім часом я почав думати саме так. Що цілком нормально просто змести всіх, хто дивиться тільки на вигоду, і піти далі. Зрештою я сам на таке не зважився, але Райдо зможе. Хоча, мабуть, його зарозумілість іде радше від незнання. Саме тому я не втручаюся зайвий раз і просто дивлюся, як він чинить так, як хоче, — сказав Рембрандт.

— …Ти ж розумієш, що це вже може бути навіть не бізнес? Ні, це було б просто нереально, — сказав Зара.

— І що з того? Якщо з'явиться організація, що вийде за межі самого поняття бізнесу й очистить цей світ від недуг і хвороби прокляття, то бути частиною такого небаченого звершення — не найгірша доля. Якщо він цього забажає, я піду поруч із ним. Заро, я скажу тобі ось що. Він не з тих людей, через кого ті, хто на його боці, зазнають збитків. Якщо говорити нашими словами, то це джерело прибутку, заради якого ми були б готові зрадити будь-кого, — сказав Рембрандт.

— Навіть якщо йдеться про г'юманів… ні, навіть про саму Богиню? — спитав Зара.

— Так. І що? Якщо золото — це верховенство, а прибуток — це справедливість, то хоч кого ти зрадь, це все одно залишиться «бізнесом», правда ж? — сказав Рембрандт.

— Але, Пате, це ж… — сказав Зара.

— …Хе-хе. Знаю. Я й сам знаю. Якби все було справді так, то було б брехнею казати, що ми за ці двадцять років не наживалися так на війні. Бо такі, як ми, з капіталом і зв'язками, можуть на ній шалено багатіти. Я живу у віддаленому місті на Пустищі, де боротьба за життя — буденна справа, а не в Лімії чи Ґрітонії. Ну, нинішнє Ціґе вже заробляє достатньо, щоб долучитися до війни й не розоритися. Це наша межа. Хоч як пихато я тут розводжуся, а братися з ними за руки й заробляти на війні не хочу.

Рембрандт розсміявся.

Його енергійні слова, в яких можна було вловити легкий відтінок божевілля, сам же він і розвіяв сміхом.

— Та війна… навчила мене, що наївність нікого не врятує. І за це я їй вдячний, — сказав Зара.

— Ага, отже так. Ти щойно проговорився. «Ця» війна ж іще не закінчилася, знаєш? І до того ж, навіть якщо ти кажеш, що вдячний, із таким обличчям я відчуваю від тебе лише ненависть. Хоча я такий самий. Мій старший брат і його дружина теж загинули на війні, — сказав Рембрандт.

— Я втратив усіх своїх родичів, — відповів Зара.

— Саме так. Ми відчайдушно жили, вважаючи, що єдине, на що можна покластися, — це золото й ми самі, — сказав Рембрандт.

— Так. Саме тому, коли я дивлюся на когось на кшталт Райдо, я особливо гостро відчуваю власну дріб'язковість. І ще він справляє… я досі не можу сказати напевно, але в мене таке відчуття, ніби в ньому є щось чуже. Не через силу чи щось таке. Швидше відчуття, ніби він іншої раси, ніж ми, — сказав Зара.

— Чужий, кажеш. Ясно. Виходить, у тебе теж є свій погляд. Тоді я не заперечую. Але якщо ти все ж надумаєш приєднатися, то краще роби це швидше. Це щира порада від друга, який пережив той самий біль і пройшов тим самим шляхом, — сказав Рембрандт.

— Ти… я все ще не можу настільки схвалювати його, — сказав Зара.

— Приїдь якось до Ціґе. Побачиш, як там справи, — і твій погляд теж зміниться. О, точно, нехай мої доньки тебе проведуть. Щедра послуга, еге ж?

Згадавши про те, як разюче змінюється те віддалене місто, яке він тепер називав своїм домом, Рембрандт знову не зміг стримати сміх.

— Маленька Сіф, ага. Вона виросла справжньою красунею, правда? — сказав Зара.

— О-о, а я ж і словом не згадував Сіф! Ясно, ясно. Почувши про щедру послугу, ти згадав Сіф, яка схожа на Лізу, в яку ти колись давно закохався, так? Ну-ну, який же ти впертий, Заро.

— Ва?! Я-я зовсім не… — почав Зара.

— Ні, я не підозрюватиму в чомусь дивному такого близького друга, як ти… думав, я так скажу?! Старий хтивцю! Ти й так уже непристойно проводжаєш Лізу поглядом, негіднику!

— Гуо, Пате, що ти верзеш у такий критичний момент?! — вигукнув Зара.

Рембрандт душив Зару словами так, що неможливо було зрозуміти, жартує він чи говорить серйозно.

Люди, які дивилися на це здалеку, показували легкі ознаки веселощів, тож, мабуть, їм здавалося, що ці двоє просто дуріють.

Чи робив він це навмисно, чи ні, знав лише сам Рембрандт.

Приблизно через п'ять хвилин.

Коли найманці один за одним почали повертатися до гільдії, а стан Райдо так і не змінився, Зара тихо й безсило прошепотів: «Неможливо».

Рембрандт, почувши цей його слабкий голос, широко роззявив рота й голосно розсміявся.

Райдо здивовано спостерігав за ними.