Розділ 149 — Розпитування у вчителя Шікі

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Головний вхід до Академії.

Останніми днями пізно ввечері тут не було ні душі.

Зазвичай брама сяяла вогнями, немов у місті, яке ніколи не спить, і навіть уночі студенти раз у раз заходили та виходили.

Але зараз вона скидалася хіба що на старовинну лампу з магічним колом, яка тьмяно світить на безлюдні вулиці.

Ми з Шікі йшли удвох. Не прямували нікуди конкретно — просто хотіли віддалитися від галасу.

Якщо щось станеться, ми повернемося туди бігом, але, гадаю, так швидко мене не покличуть.

— Король Лімії та принцеса Імперії були неабияк стривожені, — зауважив Шікі.

— На їхні столиці напали. Хіба ж дивно, що вони стривожені? Виходить, і в цьому світі напад на столицю — неабияке лихо.

— Саме так. Залежить від обставин, але в цьому випадку, коли їх застали зненацька, я б сказав, що ситуація справді дуже погана.

— Тоді зрозуміло, чому вони так нервують. Але ж на боці демонів, здається, Рона й ще один генерал. Чому вони самі перейшли в наступ, коли могли відсиджуватися в неприступній фортеці Стелла? Якщо вийдуть звідти, то втратять захисну перевагу, хіба ні?

— Якби вони збиралися тільки виснажувати вороже військо, залишатися у фортеці було б вигідніше. Але це війна: рано чи пізно доведеться атакувати, інакше супротивника не перемогти. До того ж, коли ворог звикне вважати, що ти ніколи не виходиш із фортеці, його значно простіше захопити зненацька.

Я вирішив докладніше розпитати Шікі про наступ раси демонів, звістку про який щойно почув.

Асута й Руїнас, столиці Лімії та Ґрітонії. Чесно кажучи, я не розумів, навіщо демонам нападати на них одночасно.

Наскільки пам'ятаю з уроків історії, вести два масштабні бої одночасно — зазвичай невдала стратегія.

Для такого потрібна величезна перевага в силах. Інакше ризикуєш програти.

Подробиць про чисельність і стратегію я не чув, але мені більш-менш зрозуміло, що намагався донести мій учитель історії.

Бо навіть якщо ворогів двоє, усе одно простіше розбити їх по одному, ніж одразу лізти на обох.

До того ж якщо обидві держави одночасно нападуть на расу демонів, вона має засоби для оборони.

Судячи зі слів Томое, я припускаю, що раса демонів навряд чи має стільки зайвих сил, аби переходити в наступ.

— Ну, мета раси демонів — перемогти г'юманів, тож сам по собі наступ не є чимось дивним.

— Лімія та Ґрітонія знають, що відбувається на обох фронтах, але, здається, стривожилися вони дещо по-різному. Маючи героїв, вони не могли не передбачити такого наступу… Хоча це г'юмани. Може, й могли.

Здавалося, Шікі водночас відповідав мені й розмірковував уголос.

Напевно, йому теж потрібно було впорядкувати думки про наступ раси демонів.

Утім, загальну картину він, мабуть, бачив набагато чіткіше за мене.

Міо ще не повернулася зі своїх справ, а Томое зараз в Асорі.

Тож найшвидше було розпитати Шікі.

Можна було звернутися й до Рута, але він кудись пішов із пані Сайріцу, і я не хотів заважати.

— Ти помітив у цьому наступі щось дивне?

— Коли раса демонів зупинила свій наступ, вона взялася впорядковувати внутрішні справи, готувати військо й досліджувати техніки. Простіше кажучи, нарощувала могутність своєї держави.

Остання частина пояснення була мені цілком зрозуміла.

Вони припинили наступ, щоб набратися сили.

— Так, пам'ятаю, вони розширили свої володіння, тож їм потрібен був час, щоб зміцнити владу, правда?

— Саме так. Вони вже не ті, хто колись ішов у великий наступ. І це цілком природно.

— У них навіть є засіб, що блокує втручання Богині, тож це само собою зрозуміло.

— Демони напевно передбачали, що г'юмани намагатимуться знайти протидію їхнім розробкам. Нині магія раси демонів перевершує г'юманську. Г'юмани повинні це розуміти, але…

— Але?

— Судячи з реакції обох держав, вони наче зовсім цього не очікували. Навіть я можу збагнути, як раса демонів провела цей наступ. Демони довго вдосконалювали магічні кола для приховування військ, а потім розбили армію на дрібні загони й потай провели їх лісами та долинами. Залишалося встановити телепортаційні мітки й перенести до них решту сил. В Імперії таких точок було кілька, та принцип, гадаю, той самий. Просто міток знадобилося більше.

— …Розумію.

І справді, раса демонів легко проникла в Ротцґард під виглядом г'юманів, а її представники були й у Лорелі.

Закляття, що підробляє зовнішність.

Тоді й те, про що сказав Шікі, — «приховати загін» — цілком може бути реальністю.

Коли я зустрічався з пані Сайріцу, то розпитав про двох демонів, що вдавали її охоронців. Здається, ті повернулися до своєї країни за отриманим наказом.

Виходить, у Лорелі є щонайменше один інший демон на посаді, яка дозволяє віддавати накази.

Демони начебто намагалися завербувати мене, але якщо зважати на стосунки між расою демонів і г'юманами, я, швидше за все, особливий випадок. Напевно, демони вже проникли й у різні країни.

І з телепортацією теж усе просто: достатньо поставити мітку десь на березі озера й зібрати війська там. Нічого неймовірно складного.

Якщо раса демонів має знання рівня Шікі, то це зовсім не те, чого вони не могли б зробити.

Думковий зв'язок, маскування, телепортація — у всьому цьому раса демонів помітно випередила г'юманів.

Г'юмани звикли отримувати дари Богині й духів, тож майже не прагнуть самостійно розвивати знання й техніки, на відміну від раси демонів. Ті, хто думає інакше, — меншість, і ця різниця багато що вирішує.

Наскільки я можу судити, ця різниця приблизно порівнянна з різницею між промисловою революцією в Європі та в Азії. Але в г'юманів є благословення Богині та її підтримка. Це доводить, що сам устрій тут, так би мовити, зовсім інший.

— Якщо г'юмани недооцінюватимуть магію раси демонів або сподіватимуться, що самого благословення Богині вистачить для перемоги… вони можуть програти.

— Та ну.

— Ні, я й сам не вірю, що вони настільки легковажні. Не могли ж вирішити, ніби перемога вже в кишені, лише тому, що Богиня прокинулася, а герої з'явилися у світі. Лімія та Ґрітонія стоять на передовій, тож напевно мали запозичити бодай кілька демонських технік.

— Ну, якщо в противника кращі технології, хіба не очевидно, що саме так і треба робити?

— Але їм не вдалося подолати навіть таке глушіння думкового зв'язку. Хіба не дивно, що король і принцеса нічого не могли з ним удіяти? Вони політики, а не маги чи дослідники, це зрозуміло. Проте в столицях є фахівці. Якщо навіть із їхньою допомогою неможливо встановити зв'язок із цим містом, виходить, г'юмани так і не запозичили демонських технологій думкового зв'язку, потрібних на полі бою.

— ……

І справді.

— До того ж король Лімії та принцеса Ґрітонії говорили, що напад на Ротцґард був відволікальним маневром. І говорили так, ніби зовсім не знали, що буде далі.

— Чому ж? У Ротцґарді зібралися впливові особи, а демони влаштували лихо, яке неможливо проігнорувати. Мене, звісно, дратує, що вони не зважали навіть на мою присутність, але назвати це відволікальним маневром цілком логічно, хіба ні?

— Вако, перепрошую, але події в місті, найімовірніше, мали лише виграти час або послужити приводом до наступу. Головне — хоча б ненадовго відвернути увагу. Уже сама присутність у Ротцґарді представників королівських родин забезпечила демонам мінімальний успіх. Навіть у найгіршому разі, якби жодна країна не відправила сюди військ, вони нічого не втратили б: Варіанти заполонили б місто, і Ротцґард упав би. Для раси демонів у цьому немає жодного мінуса. Якби нас не було, Академія не виявила б слабкого місця Варіантів, і зараз їх тут налічували б уже понад сотню.

На другий день їхній приріст майже повністю припинився і до сотень справа не дійшла, але сенс я зрозумів.

Якби проблему лишили без уваги, швидше за все, з'явилося б кілька сотень.

У теперішньому стані г'юмани ще можуть стримувати Варіантів чистою кількістю.

— Так, це місто, мабуть, уже було б приречене. І без жодного шансу на підкріплення. А ті сили, які все ж прийшли б, опинилися б уже на стадії, де їм довелося б лише не дати Варіантам розповзтися далі.

— Хай би як шаленіли Варіанти, для раси демонів у цьому немає жодного мінуса. Навпаки, це для них навіть вигідно. Бо тоді г'юмани просто не побачать небезпеки, що підкрадається з-за спини.

— Отже, місто зараз у кращому стані, ніж розраховувала Рона.

— Так. Навіть якщо за її задумом це все ще успіх, нинішній результат, мабуть, один із поганих для неї сценаріїв. Вона відтягнула частину військ Лімії та Ґрітонії, а підкріплення з Айону, призначене для наступу на фортецю Стелла, затрималося в сусідніх містах. Думаю, щонайбільше вона шкодує, що час, вкладений у цей план, не дає належних результатів.

— А що з Лорелом?

— Ви казали, що серед охорони Лорела були демони, але, гадаю, Рона розраховувала, що Лорел щонайбільше надсилатиме припаси. Певно, вона думала про грабунок чи зрив доставлення. Та оскільки демонів звідси відкликали, подробиць я не знаю.

Звучить лячно.

Отже, вони навіть планували перерізати постачання.

Оце вже справді приманка, варта своєї назви!

— Хіба це не чудова приманка?

— …Якби це справді було так, вони, мабуть, зробили б масштаб дещо ширшим. Справжня приманка Рони — це… Імперія, Вако.

— !!

Що?!

Я здивувався словам Шікі, які прозвучали так, ніби він у цьому не сумнівався.

У нас же не настільки різний обсяг інформації, то як він зміг дійти такого висновку?!

То він замовк на мить лише тому, що сам здивувався моєму нерозумінню?

Я, між іншим, теж дуже стараюся.

…Дайте мені ще трохи часу.

— На Королівство наступають з одного напрямку. Імперію атакують із кількох — з боку Стелли та Руїнаса. Якщо зважити ще й на відмінності військ обох держав, стан раси демонів, час і пору року, то стає зрозуміло: справжня їхня ціль — Королівство.

Його очі блиснули.

А, він на мить нагадав мені колишнього Шікі… ні, ліча.

Той самий неприємний погляд, який у нього буває, коли він щось прораховує.

— Отже, вони хочуть знищити Королівство.

Ситуація виходить дуже кепська.

Це ще на крок сильніше зажене г'юманів у кут.

— Ні. Їхня ціль — найцінніший актив Королівства.

— Найцінніший актив?

— Найімовірніше, героїню. Вони збираються вбити героїню.

— ?!

Шокуючі слова.

Минув усього приблизно рік відтоді, як ми прибули до цього світу.

А раса демонів уже перейшла до фази війни, де прагне ліквідувати героїню?

— Я чув про обох героїв. Маріонетка Імперії поступається небезпекою героїні Королівства, яка пробуджує в людях фанатичну відданість.

Маріонетка і фанатик, так.

А, якщо не помиляюся, Томое і Міо колись уже говорили про це.

Сила притягувати людей і сила зачаровувати людей.

Міо вважала ці два явища одним і тим самим, але Томое казала, що між ними є різниця.

Зачарувати й поневолити. Наприкінці цього шляху — маріонетка, яка не здатна діяти без наказу господаря.

Завоювати прихильність і повести за собою. Наприкінці цього шляху — фанатик, готовий на все заради того, кому відданий.

Якщо заглибитися, різниця між цими двома шляхами саме така.

Певний час зачарування справді може виглядати майже як харизма, але підсумок у них зовсім різний — так пояснювала Томое.

Я ніколи не бачив, що стається з людьми, на яких такий вплив діє до межі, тому багато сказати не можу.

— Люди, які цілком піддалися чарам, без слів свого господаря вже ні на що не здатні. Жалюгідне становище. «Якщо я вчиню не так, як мені наказали, мене зненавидять і покинуть» — цей страх сковує їх. А якщо вони зрештою не здатні нічого зробити самі, це вже ставити воза поперед коня. Ті, хто здатен рухатися тільки за докладними вказівками, нічим не кращі за ґолемів, — так пояснювала Томое.

— Вака для мене — усе, але… у тому, наскільки я ним зачарована, я нікому не поступлюся, — тоді ж заявила Міо.

Я раптом пригадав ту розмову між Томое та Міо.

У нас на боці все так мирно.

— Ось у чому різниця між чарами, які спричинила здібність, і чарами без неї. Але, якщо не помиляюся, кілька десятків авантюристів із Ціґе вирушили до Лімії за героїнею, так? Хіба за бойовою силою Королівство не стане складнішим супротивником?

Це авантюристи, здатні битися в Пустищі.

У них є досвід реального бою.

Навіть якщо демони захочуть їх розчавити, я думаю, це буде не так уже й просто.

— Вако, як ви й сказали, найбільша бойова сила Королівства — саме ці авантюристи й загін героїні. Але авантюристи мають істотну слабкість.

— Слабкість?

— Вони навчилися битися в Пустищі. Опинившись у Королівстві, вони, ймовірно, опанували й командні прийоми — достатньо, щоб бути корисними на полі бою.

— Ну, це ж очевидно.

— Проте в них є риса, укорінена від самого початку: вони авантюристи. Навіть добре вміючи нападати, вони мало звикли обороняти міста, фортеці й особливо великі території. Найманці та лицарі — інша справа. Авантюристи ж звикли до свободи дій. Якщо їхню силу оцінити у сто, то в невигідному для них місці, скажімо в лісі, вони можуть показати лише п'ятдесят.

— Але ж на Ціґе теж нападали мамоно. Вони мусять уміти тримати оборону. Невже все настільки погано?

— Хотів би вірити, що ні. Є приказка: «Укріплення, що вистояло рік у Пустищі, процвітатиме». Якби я бився з авантюристом, то змусив би його прийняти бій у лісі. Обставини можуть вирішити перемогу — тим паче коли перевага помітна. Навіть лицареві важко обороняти місто, коли доводиться одночасно дбати про мешканців. А якщо до цього додати раптовий напад, що тоді станеться з бойовим духом?

— …Королівство впаде?

Може, мені піти й урятувати їх?

Але там героїня, якої я ніколи не зустрічав, і місце, яке перебуває під сильним впливом Богині.

Якщо я вирушу туди й допоможу Лімії, ймовірність того, що мій зв'язок із ними поглибиться, дуже висока.

Найкраще було б, якби все обійшлося й без моєї участі.

Я запитав Шікі, чи є така можливість.

— Хтозна. Не думаю, що Королівство зітруть із лиця землі. Якщо руйнування будуть настільки великими, що держава фактично впаде, героїня, найімовірніше, вже втече. Але якщо постраждає тільки столиця, вона загине. У раси демонів теж немає великого запасу сил. Цим нападом демони, схоже, хочуть удати початок нового великого наступу — блефують. Якщо вдасться хоча б убити героїню, навряд чи вони стануть знищувати решту Королівства. Звісно, це тільки моє припущення. Я не можу бути певним до кінця: багато чого ми ще не знаємо, а всі задуми Володаря демонів і Рони передбачити складно.

Блеф, значить.

Але героїню вони хочуть убити всерйоз.

Я пригадав слова Цукуйомі.

«Будь ласка, подбай про них»… Так він сказав.

Але навіть якби я захотів їх урятувати, ми самі опинилися в глухому куті.

У нас немає «засобу» дістатися так далеко, аж до Лімії.

— «У нас недостатньо сил, тож поки не лізь занадто глибоко», так?

— На півночі вже починається зима. Чи то оборона, чи наступ — сніг і крига заважатимуть однаково. Похід у лютий мороз — самогубство. Саме зараз зручно швидко вдарити й відступити.

— …Але навіть якщо ми й захотіли б допомогти, телепортуватися туди…

— А, точно. Пані Томое ж…

Точно.

Я пригадав розмову Томое з тими важливими людьми кілька хвилин тому.

Про те, чому саме зараз використовувати телепортацію було б поганою ідеєю.