Розділ 15 — Мир і місто — чим ближче підходжу, тим далі вони від мене

Перекладач і редактор: Näki + Claude

І ось я прибув.

Звичайні ворота. Місто… ні, його навіть селом важко назвати. Радше табір.

Дорогою я зустрів молоду дівчину — мабуть, місцеву. Вона була неймовірно вродлива.

Її волосся було природного золотистого кольору, м'яко сяяло на сонці й повільно колихалося на вітрі. Наче картина.

Навіть у такій суворій землі її шкіра була біла, мов порцеляна.

Оце так. Вона запросто увійшла б до числа найвродливіших дівчат нашого шкільного клубу стрільби з лука.

До речі, наш клуб славився тим, що в ньому було багато гарних хлопців і дівчат.

Коли я роздивлявся її, вона раптом обернулася до мене. Що це? Якщо з нею намічається якийсь флаг, я ж усерйоз почну на щось сподіватися, знаєте?

Хоч зір у мене тут неабиякий, вона теж дивилася на мене. Н-невже це доля?

Сказати, що вона дивилася на мене, — нічого не сказати: очі були широко розплющені. Але тоді я цього не помітив.

Її скувало від чогось, що випромінювало моє тіло.

Але дівчина не втекла. Тож я витлумачив це з надією.

Так я й підійшов ближче. Рішуче й дружньо сказав: «Перепрошую». Звісно, з моєю найкращою усмішкою.

А дівчина у відповідь заверещала на все горло й, рвонувши з місця, мов куля, помчала щодуху. Я аж здивувався: вона навіть узяла низький старт.

Це й називається повною відмовою? Аж боляче.

Вона ж напевно бігла до міста, тож я пішов слідом.

Я ж тільки йшов, гаразд? Бо було б погано, якби я ще більше налякав її, женучись.

І ось я вже перед воротами.

Переді мною рівними рядами вишикувалися г'юмани. Було й чимало інших: схожі на ельфів, звіролюди, а ще якісь коротуни.

Ті, що з синьою шкірою, напевно, раса демонів. Ті, яких я бачив раніше, мали виразніші риси, тож можу помилятися.

Вони були озброєні й явно вороже налаштовані. Як не крути, я ж нічого не зробив, щоб розлютити міську варту.

Як завжди, у цьому світі все надто раптово, а події мчать так, що їм важко опиратися.

Та зрештою, по той бік — розумні істоти. А на моєму боці є зброя, що зветься розмовою.

— Ем… щиро перепрошую, що щойно налякав ту дівчину. Мене звати Місумі Макото. Я хотів би увійти до вашого міста.

«??»

Відповіді нема. Ба більше — їхня ворожість тільки зросла. Та я ж просто представився?!

«!!!?!!??!!?!»

Здається, вони гаряче сперечалися.

Почекаю трохи. Їм, певно, потрібен час, щоб узгодити думки.

За якийсь час їхній запал вщух. Натомість вони вишикувалися, а ті, хто спереду, приготували зброю.

Е-е?!

Середній і задній ряди натягнули луки, а ті, що мали посохи, почали проказувати арії.

Це погано!

— З-зачекайте! Я лише…

«ASDKJHFDS!!!»

!!!!

Та ви знущаєтеся?

Я завмер.

І нашорошив вуха.

Нападу все ще нема, нападу нема — і все ж…!

«ASDKJGFAAJSM!!»

Я спробував підняти обидві руки, здаючись.

Але, схоже…

Вони сприйняли це як намір атакувати.

Погано. Стріли й магія полетіли одночасно!

Я розгорнув навколо себе досить велике захисне поле «Сакай».

Різнокольорова магія й стріли вдарилися об межу й зникли.

Ті, що вже бігли на мене з мечами й списами, побачивши це, з обережністю зупинилися.

Вони знову радяться. Але це…

Нічого не вдієш.

Відчуваю: якщо зараз не відступлю, то накою чогось непоправного.

Хай йому грець! Тільки-но я відчув до тієї Богині хоч крихту вдячності — а ти мені таке підкидаєш?!

Той КЛЯТИЙ Баг!!

Розвернувшись, я помчав щодуху. Звісно, так швидко, що мене не наздогнав би й кінь. За мною здіймалася хмара пилу.

— Хай йому гре-е-е-ець!!! Я навіть людської мови не розумію?!

Найважливіше.

Слова, які мали б бути цілком зрозумілими.

Вони їх не розуміли.

У який бік моє завтра?!

———

Десь у замку

У тронній залі від присутніх відчувалася важка атмосфера. У кімнаті, вишукано оздобленій з усіх боків, стояла тиша.

Нижчий дух повідомив про пробудження Богині та виклик героїв. З цього приводу вони й зібралися на нараду.

На троні сидів Володар демонів. Вираз обличчя в нього був аж ніяк не приязний: між бровами залягла зморшка.

— Ви, мабуть, уже чули, але…

Володар демонів заговорив. Голос, сповнений гідності й упевненості в собі. Без сумніву, це був видатний правитель — це відчувалося вже з самих його слів.

— Богиня прокинулася. Це повідомлення від духа, тож брехнею воно бути не може.

— Тоді щодо героїв…

— Так, їх викликали.

Володар демонів підтвердив слова чотирирукого генерала.

Звідусіль вирвалися зітхання.

Раптовий сон Богині й прохання про співпрацю від нижчих духів. Скориставшись цими двома нагодами, раса демонів розв'язала війну, щоб розширити свої території.

Результат — нищівна перемога.

Колись їх витіснили в безплідні землі, де вони не могли здобути жодного божественного захисту. Ця війна велася заради того, щоб отримати бодай клаптик багатших земель.

Та в підсумку вони знищили велику державу, найвідданішу Богині, — Елісіон — і повністю підкорили понад половину її території.

Повна перемога після запеклих боїв на півдні.

Потім вони продовжили наступ на захід і схід, ніби слони, що топчуть мурах.

Унаслідок цього карта світу сильно змінилася. Загалом було зруйновано понад десять регіонів.

Разом із багатими володіннями раса демонів здобула навіть вихід до моря. Вони сподівалися, що незамерзний порт допоможе врятувати безліч голодуючих, і справді досягли чудових результатів.

Та далі на південь за знищеним Елісіоном лежали великі держави г'юманів — Королівство Лімія та Імперія Ґрітонія.

Дві г'юманські країни, що мають найпотужнішу військову силу.

Ці дві країни вирізнялися з-поміж інших, і хоча демонам вдалося розбити Елісіон, підкорити його повністю вони не змогли.

За масштабами г'юмани могли воювати з расою демонів на рівних. Але це лише на карті.

Щоб навести лад на новозавойованих територіях, расі демонів потрібен був час.

Тож демони зупинили завойовницький похід. Стримуючи себе, вони кинули всі сили на внутрішні справи.

Такою була реальна картина десяти років миру, що тривали.

Їхнє становище ще не було непохитним, але внутрішнє управління вже працювало стабільно.

Пробудження Богині й поява героїв. Саме тоді, коли демони зі словами «Що ж, нарешті час починати війну» почали діяти, надійшла найгірша звістка з усіх, які їм доводилося чути.

Якщо не брати до уваги Ґрітонію та Лімію, що насторожено стежили за лінією фронту, то в Пустищі на західному краю світу різні раси збиралися, щоб утворити союзну силу.

Тож, залишивши легкій для оборони Ґрітонії свободу дій, вони планували блискавично підкорити Айон і Лорел — обидві держави на південь від Лімії та Ґрітонії.

Маневри на краю світу також ішли вдало.

Особливо допомагали духи, що володіли силами на кшталт вогню: вони співпрацювали з расою демонів і ще більше підсилювали їхню ударну міць.

Пустище на краю світу перебувало під юрисдикцією духів Вогню та Землі. Тому співпраця з нижчими духами Полум'я була для рас краю світу вельми привабливою.

У Пустищі одна-єдина раса могла протистояти цілій армії. Там було чимало сильних і безжальних рас.

Це був цілком реалістичний план за умови такого короткострокового союзу.

— Пробудження Богині ще не означає, що ми дозволимо всьому, чого досі досягли, зійти нанівець.

Так сказала істота — наполовину людина, наполовину змія, — навіть не приховуючи на обличчі роздратування.

Якби цей план спрацював, можна було б створити світ, де г'юмани стали б рабами, а раса демонів панувала б. Це було й їхнім найпотаємнішим бажанням — тих, на кого дивилися зверхньо.

Але це лише за умови, що вони зможуть підкорити і Лімію, і Ґрітонію. План спирався на нинішній стан справ.

Та з таким непередбачуваним фактором, як поява героя, розділяти сили й вести одночасні битви могло бути самогубством.

(Кепсько.)

«Якби ж вона проспала бодай іще місяць… Та що вже тепер», — так думав Володар демонів.

До того ж була ще одна річ, що його цікавила.

— Не все було марно. Сили краю світу все одно можна використати як засадний загін проти Лімії. Утім, є ще дещо.

Володар демонів обірвав себе на півслові. Обличчя стало ще серйознішим, зморшка між бровами поглибилася.

— Герої, без сумніву, з'явилися в Лімії та Ґрітонії. Навіть звідси, із замку, я відчуваю їхню магічну силу. Схоже, вони ще не навчилися приховувати свою силу. Ба більше, ця сила перевершує мій власний запас магічної сили.

— Що?!

— Це неможливо! Хоч у них і тіло людини?!

— Вони, ймовірно, з інших світів. І це вкрай виняткові особи. Коли вони опанують бойові прийоми цього світу, дійде до того, що вони підуть на нас. Без сумніву, Богиня наділила їх чималим божественним захистом.

Мабуть, володар був упевнений у своєму вмінні керувати магічною силою: хоч герої й перевершували його запасом магічної сили, у його словах не було й тіні відчаю.

— Я перегрупую війська на передовій. А тепер дозвольте відкланятися.

Сказавши це, мовчазний чотирирукий велетень рушив. Володар, здається, не мав претензій до його дій. Адже передова проти Лімії й так була залишена під його безпосереднім командуванням.

— На нього можна покластися. Ми знаємо, де перебувають ті двоє, і відчуваємо їхню силу, тож поки що все гаразд. Загроза зросла, отже, треба добре обміркувати наші дії. На цьому все.

Це були єдині його слова щодо появи героїв. Слова, що розвіяли тривогу й підбадьорили всіх.

Генерали й чиновники, що були присутні, дивилися на володаря із захопленням.

— Проблема в тому…

Володар демонів вів далі.

— З'явився ще один, із величезною магічною силою.

— Тобто третій герой?!

— Ні, героїв двоє. Ті, хто має потужний божественний захист, з'явилися в Лімії та Ґрітонії — тут немає розбіжностей. Але…

Володар, який рідко запинався, тепер виглядав спантеличеним. Васали чекали його слів зі здивованими обличчями.

— Мені здається, є ще хтось на краю світу.

Він відчував лише крихту магічної сили. Але з такої відстані — від замку на півночі континенту до Пустища на краю світу — він ніяк не мав би її відчути.

Та він відчув. Що це було?

Навіть Володар демонів не мав відповіді. Ось чому він був збентежений.

— За жодних обставин я не мав би відчувати магічну силу когось у Пустищі на краю світу. Тому не можу стверджувати напевно, але, гадаю, є ще один. Мандрівник між світами, проте не герой.

Яке завдання він отримав і які його стосунки з Богинею…

Було б значно легше продумати протидію, якби він знав, що це герой.

Якщо це задум Богині, то він гідний похвали.

Володаря демонів це непокоїло.

— Звісно, це питання менш важливе, ніж герої, але накажіть тим, хто виконує завдання на краю світу, з'ясувати, хто це.

Генерал, відповідальний за тактику, слухняно кивнув. Справу доручили таємним агентам. Потрібно було з'ясувати, як ця загадкова загроза вплине на подальші плани.

(Хм… але якщо існує такий монстр, що змушує мене відчувати його силу з краю світу, і він стане на мій бік… тоді, можливо, ми зможемо дістатися до горла Богині — не кажучи вже про героїв.)

Володар демонів, розбираючись з іншими справами, думав про таємничу істоту в Пустищі, що так його зацікавила.

На боці г'юманів було двоє героїв — і навіть сама Богиня.

«Тоді й нам не завадить хтось, хто зможе переважити цю силу», — подумав володар.

Місумі Макото привернув увагу центру світових потрясінь — Володаря демонів. Схоже, його негаразди після втечі від людей, яких він так чекав побачити, не закінчаться ще довго.