Розділ 152 — Участь Диявола ①

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Зараз не час скаржитися на втому, правда?

Міо виставила праву руку вперед.

Не вкладаючи в це багато сили, вона уявила вивільнення — і випустила його не з долоні, а з рукава.

Невидима магічна сила стрімко розійшлася від неї в усі боки.

Якби хтось міг це побачити, то кожен сказав би, що це схоже на кілька павутин, накладених одна на одну.

Після того як Міо отримала людиноподібне тіло, вона вивчила це закляття, щоб компенсувати свою слабку сторону — здатність до сприйняття.

— Розраховую на тебе, Міо, — сказала Томое.

— Так, покладайся на мене. Ну що ж, починаю, — відповіла Міо.

Каленеон.

Місце, де колись існувала невеличка держава г'юманів.

Тепер на цій землі стояли ті, хто підкорявся Місумі Макото… ні, Райдо, очільникові Торгової компанії «Кудзуноха».

Попереду були Томое й Міо, а за ними вишикувалися мамоно.

Високогірні орки й туманні ящери, що жили в Пустищі.

Їхня загальна кількість не сягала й сотні, але всі вони були повністю озброєні, і коли місячне світло часом падало на них, спорядження відбивало його.

Наче відповідаючи словам Міо, вони разом вигукнули:

— Оооо!!

— Павутинний радар і спільний зв'язок, га. Справді зручне закляття. Я відчуваю довколишнє так, ніби торкаюся до нього, — задоволено мовила Томое.

Це сталося в ту мить, коли Міо зв'язала з іншими зону сприйняття.

Її радіус становив приблизно двадцять кілометрів.

Якщо зважати на масштаб нинішнього плану, цього вистачало з надлишком.

По суті, її зона сприйняття була ще ширшою, але, схоже, вона вирішила, що немає сенсу підключати все.

З Томое вона зв'язала всю область, але для орків і туманних ящерів обмежила отримувану інформацію районом операції.

Томое назвала це радаром, і це було напрочуд точним порівнянням.

Зараз у кожного із загонів, що прибули сюди з Асори, у голові ніби з'явився радар.

Вони ще навіть не вступили в бій, а вже точно знали, скільки ворогів перебуває в цій місцевості і як саме розподілені їхні сили.

— Ну що ж, це нічний наліт. Цікаво, наскільки сильно вони пручатимуться, — сказала Міо.

— Цього разу оголошення війни не потрібне. Адже його «вже було зроблено». Сьогодні намір Ваки буде здійснено, — відповіла Томое.

— Так, я вже не можу стримуватися. Я піду вперед, вибач, — мовила Міо.

— А, Міо?! Ну, нічого не вдієш. Я й сама почуваюся так само. Ви всі, я не знаю, чи зможу сьогодні стриматися. Міо візьме на себе внутрішню частину фортеці. Тоді я піду убезпечити браму Асори. Якийсь час не наближайтеся до нас, — сказала Томое.

Коли Міо зробила крок уперед, її постать зникла.

Томое простежила, куди та прямує, і всміхнулася. Потім обернулася до загонів.

Побачивши слова і вираз, сповнені бойового запалу, яких від Томое зазвичай не дочекаєшся, орки й ящери мовчки кивнули.

У їхніх очах палав вогонь, якого вони не могли приховати.

— Усі ви, напевно, відчуваєте те саме. Високогірні орки, туманні ящери, шаленійте досхочу. Тих, хто тікатиме, можна не переслідувати. Ви ж розумієте, так? Формально це війна між Каленеоном і расою демонів, — сказала Томое.

Обірвавши фразу, Томое вдихнула.

Здійнявши оголену катану до неба, вона зібрала волю всіх.

— Війна, присвячена Вакі! Усіх, хто чинить опір!.. Повністю!.. Розтопчіть!!

Щойно вона закінчила промову, як відштовхнулася від землі, а в мить, коли досягла середини стрибка, її огорнув туман, і вона зникла.

Одразу після цього на всю місцевість прокотилося бойове ревіння.

З надмірним запалом у небі спалахнуло багатоколірне сяйво.

Це була робота туманних ящерів.

Так почалася війна… ні, винищення.

Із силою, яку аж ніяк не назвеш великою армією, вони видали громовий крик, від якого тремтіла земля, і рушили вперед.

Їхньою ціллю була частина міста, відбудована й перетворена на фортецю. Опорний пункт, що належав Каленеону.

За розвідкою Томое, там було розквартировано близько двох тисяч демонів.

Вони були ще недостатньо загартовані для фронту, але як армія все ж становили силу, якої більш ніж вистачало для бою.

Їх відволікала Міо, що вже встигла почати різанину всередині, але коли вони помітили змішаний загін мамоно, то, хоч і трохи повільніше, ніж зазвичай, заходилися готуватися.

Уночі ворота вже були зачинені, і на них наклали захисне посилення. Одразу після цього загони лучників і магів зайняли позиції на зовнішніх мурах і визначили розташування ворога.

Вони почали обстріл.

Рухалися вони непогано.

Якщо врахувати, що всередині вже лютувала Міо, то швидкість їхньої реакції можна було навіть похвалити.

Але…

Їхній ворог був надто сильним.

Їм протистояли божевільні, які жили на краю світу так, ніби це цілком природно, до того ж їх тренували Вищий Дракон, Чорний Павук Лиха та напівлюди. Звісно, оборонний загін цього не знав.

Кожен із них уже сам по собі був грізним супротивником, а зараз їхній бойовий дух ще й сягнув вершини.

Впоратися з таким було неможливо.

Насправді, якби вони скористалися телепортацією Томое чи Міо, то могли б битися й зсередини.

Але орки й ящери бажали прориватися просто в лоб.

Усе це було заради того, щоб показати цій далекій землі силу їхнього володаря.

Для них Каленеон був підношенням.

Стріли й закляття, випущені в них, були відбиті.

До них не долетів навіть камінь.

— Щось не так.

Коли оборонний загін зрозумів, що відбувається щось дивне, було вже запізно.

Атакувальники рушили.

— ВПЕРЕД!!

— Оооо!!

Великий на зріст орк заревів, стискаючи в руках гігантську булаву.

За наказом тендітної на вигляд орчині-магині велетенський орк відштовхнувся від землі.

Його тіло засвітилося червоним, і, ніби хтось штовхнув його вперед, він злетів у небо.

Тією, хто віддала цей сміливий наказ, була Ема.

Зараз на її обличчі був вираз воїна — такий, якого ніхто не зміг би уявити, дивлячись на дівчину, що зазвичай сидить за письмовою роботою.

Наклавши на воїна, який увірвався вперед, особливо щільну магію посилення, вона знову відбила атаки з мурів.

— Яке укріплення оборонної стіни?!

— Достатнє! Щойно накладемо ще один шар, зможемо перейти до оборони!

— Добре. Тоді спочатку зітремо цих орків!

Орк із загону пішов на прорив. Розуміючи, навіщо він намагається врізатися просто у ворота, демони відреагували миттєво.

— Оооо!! Та нізащо вони мене не зупинять!!

Описавши дугу, високогірний орк стрімко наблизився до воріт.

Стискаючи булаву, що здавалася велетенською навіть у руках такого здоровила, він замахнувся.

Не показавши жодної ознаки втрати стійки, він обрушив цей єдиний удар на ворота.

У нічній фортеці пролунав особливо гучний звук, ніби вдарила блискавка.

У диму, що піднявся догори, виріс великий силует.

Дим підіймався і від тіла орка.

Міцні ворота, що захищали фортецю, вже перетворилися на жалюгідні уламки.

Схоже, вороги вирішили, що найкраще атакувати орка, поки він ще нічого не бачить. Кілька тіней кинулися вперед.

Вочевидь, кілька вогнів усередині фортеці слугували освітленням.

Результат став трагедією.

Булава стрімко описала горизонтальну дугу.

Усі тіні з неабияким розгоном відлетіли в протилежний бік.

— Не недооцінюйте свиней із Пустища! Не розслабляйтеся, старайтеся! За мною ще чимало тих, хто значно сильніший за мене! Якщо ви виявитеся слабкими, ми навіть не зможемо показати, на що здатні!

— За мною!!

— Не дайте їм робити що заманеться! Щоб дозволити якимось безіменним зайти так далеко…!!

— Це ж усього лише орки й ящеролюди. До того ж їх навіть сотні немає!!

Воїни Асори хлинули у фортецю.

Їх і справді не було й сотні.

Саме так.

Зазвичай орки й ящеролюди не посідають надто високого місця в армії раси демонів.

Саме так.

На землях, що перебували під владою раси демонів, ніхто й уявити не міг, що на них нападуть сильні війська, які прийшли із Пустища.

І тому…

Їхній відчайдушний опір був втоптаний у землю.

Бойовий дух воїнів Асори анітрохи не згасав.

Двом тисячам солдатів, що обороняли фортецю, кинув виклик ворог, якого було менше сотні, та ще й розпорошений.

Завдяки допомозі Міо, ящеролюди, які могли точно визначати розташування й стан ворогів, розбилися на групи по троє — найменшу їхню бойову одиницю — і розривали супротивників.

Це було не що інше, як безрозсудство.

Якби Макото мав висловити враження про цей бій, він сказав би, що це битва, яка повністю нехтує стратегією.

Різниця в чисельності була такою, що за нормальних обставин вони не змогли б навіть пробити ворота.

Але попри це…

Ворота фортеці були відчинені, а воїн, який їх відкрив, зухвало кинув виклик двом тисячам.

Усі війська Асори розуміли, як складається битва.

Вони знали, що Міо вже дісталася місця з найбільшою реакцією, а Томое з неймовірною швидкістю мчить до своєї цілі.

Кожен із них рвався вперед і ще міцніше стискав кулаки.

Для раси демонів цей схожий на кошмар бій лише починався.

◇◆◇◆◇◆◇◆

— Ой, перепрошую в Томое, але, схоже, мені випав щасливий жереб, — сказала Міо.

— …Якби я запитав, хто ти така, жінко, ти б відповіла?

— Авжеж. Мене звати Міо. А тебе? — відповіла Міо.

— …Я один із солдатів під владою Його Величності Володаря демонів. Хіба тобі потрібно знати щось більше?

— Якщо я не знатиму твого імені, не зможу доповісти, що саме я з тобою зробила. Це буде незручно, — сказала Міо.

Міо весело розсміялася, відповідаючи чоловікові.

Усередині фортеці, у приміщенні, яке, ймовірно, використовували як велику залу для нарад.

Саме тут вона зустріла того, кого місцеві назвали б «найсильнішим серед них».

Верхня половина його тіла була майже як у г'юмана, але нижня — зміїна.

Від нього відчувалася присутність і сила.

Бажаючи здолати найбільшу здобич і доповісти про це своєму панові Макото, Міо вважала його найкращою здобиччю.

— Моє ім'я Рефт. Дракон-мутант, Мілді Дракон Рефт.

— Ой, мутація драконячої раси. Яка рідкість. А я думала, ти змія, — сказала Міо.

— Тебе звати Міо, так? Без будь-якого оголошення війни… хто ви, в біса, такі? Сила, що командує орками та ящерами. Це зовсім не схоже на армію г'юманів.

— Уфу-фу-фу, — засміялася Міо.

Міо була в надзвичайно гарному настрої.

Щаслива, щаслива, безмежно щаслива.

Навіть усвідомлюючи, що вона посеред поля бою, вона не могла стримати широку усмішку.

— Отже, відповідати ти не збираєшся. Вибач, але вам не пощастило, що я тут. Мені доведеться вас розчавити…

— Ні, я дам тобі відповідь, — сказала Міо.

— ?!!

— Ми вже завершили оголошення війни. Ні, це ви оголосили війну нам, знаєш? — сказала Міо.

— …Що?

— Ми — Каленеон. Саме раса демонів повинна забратися з цієї країни, — сказала Міо.

— Кале… неон, кажеш? Та країна г'юманів, яка була тут раніше? Ти хочеш сказати, що ви — армія зруйнованої держави?

— Ні. Каленеон не загинув. Він увесь час був тут, — відповіла Міо.

— …Ти божевільна?

Рефт кинув на Міо підозрілий погляд через те, з яким екстазом вона говорила.

З його точки зору це було цілком природно, адже Міо поводилася так, наче перебувала під дією якогось наркотику.

— Фу-фу-фу. Відтепер саме «це» і стане правдою. Нашими руками, — сказала Міо.

Міо продовжувала, не змінюючи ні поведінки, ні тону.

Навіть якби на місці Рефта був хтось інший, він би відчув у цьому безумство.

— Уся земля аж до фортеці Стелла — це територія під нашим контролем. І цей Каленеон — теж одна з земель, якими володіє раса демонів! Я не настільки вільний, щоб слухати твоє марення!

— …Саме тому це й зручно. Г'юмани все одно не надто вірять вашим словам. Навіть якщо якусь маловідому країну не було знищено… ніхто не зможе цього заперечити. Якщо сама країна справді існувала, звісно, — сказала Міо.

— Що…?

— Саме так вона й сказала. Чесно кажучи, я й сама цього до ладу не розумію. Мені, власне, байдуже до подібних речей. Я розправлюся з тобою і піднесу цю землю панові Ваці. Це єдине, що має значення. Чи був це Каленеон, чи місце, яке продовжувало бути Каленеоном, — мені байдуже, — сказала Міо.

— Ви… хто ви, в біса, такі…

— Почнімо, — сказала Міо, розгортаючи віяло і спрямовуючи його на Рефта.

— Схоже, я не можу просто вбити тебе. Бо мені ще треба дещо в тебе запитати.

Рефт навів на Міо свого гігантського списа.

Його тіло — наполовину г'юмана, наполовину змії — вигнулося.

— Якщо зможеш перемогти мене, роби що хочеш. Уфу-фу, ворота вже зламано. Схоже, вони теж роблять усе можливе, щоб принести перемогу панові Ваці. Звісно, сьогодні, саме цього дня, у наших лавах немає жодного, хто не зміг би цього зробити, — сказала Міо.

— Цей тиск… таке не може виходити від якоїсь простої купки божевільних. Щоб мені довелося вести такий бій ще до зустрічі з героєм…

Дракон-мутант Рефт.

Один із генералів демонів, який випадково перебував у цій фортеці.

Один із вищих чинів раси демонів.

Відчуваючи всім тілом його жагу крові, Міо примружила очі й засміялася.

◇◆◇◆◇◆◇◆

— Ясно.

Околиці імперської столиці.

Жінка, яка отримала кілька звітів, зім'яла аркуш у кульку й кинула його на стіл.

Синя шкіра і без рогів.

На ній був обтислий костюм, а на плечах — надмірно помпезний плащ.

Одна з генералів демонів, Рона.

Навіть якщо це околиця, вона все одно залишалася в межах імперської столиці.

Такий помпезний плащ видавали лише демонам із вищих ешелонів.

Носити такий плащ у столиці г'юманів було досить небезпечно.

Та Рона не зважала на це й без жодної квапливості продовжувала сидіти в кімнаті.

— Гарна робота. У мене не те щоб є право це казати, але, знаєш, Роно, ти доволі смілива.

— Софіє. Я не проти, якщо ти бушуватимеш, як забажаєш, знаєш? Із твоєю силою ти й без зустрічі з героєм могла б здійняти галас. До того ж ти ж легко вирізала так званий дорогоцінний корпус Імперії, так? Продовжуй у тому ж дусі, — сказала Рона.

Рона ковзнула поглядом по Софії й хлопцеві, що зайшов разом із нею, а потім знову повернулася до документів.

— Вони зовсім не чинили опору. Я прийшла почути твоє: «Ясно». Мені було цікаво, з якої причини ця дивна розсіяна атака, в якій навіть не зрозуміло, чи ви взагалі збираєтеся нападати, — сказала Софія.

— Хіба армія Імперії не зазнає вже чималих втрат? Намір атакувати в нас достатній. Не турбуйся про це. І ще, Софіє, Лансере. Вам не небезпечно так відкрито показуватися в імперській столиці? Тутешній загін відтискають, тож я була б вдячна, якби ви дали їм підтримку, — сказала Рона.

— Спочатку ми так і робили. Використовували загін, який ось-ось мали стерти, як приманку, заманювали ворога в кліщі й добивали. Я подумала, що й цього разу це щось подібне. Але ні, так? Рона вже викинула доволі багато загонів. Ми не підлеглі, а союзники, тож хотілося б, щоб ти поділилася інформацією, яку знаєш~ — сказала Софія.

— …Фух~ Стратегія, га. Ну, принаймні поки що ви двоє дієте під моїм наглядом. Якщо ви союзники, то й співпрацюйте, щоб стратегія проходила гладко, — відповіла Рона.

— Чуєш, Міцуруґі, що вона каже? — мовила Софія.

— Слова, що вбивають мотивацію. І ще гірше чути таке від людини, яка сама всім керує, — сказав Лансер.

На обличчях Софії та Лансера чітко читалося невдоволення, коли вони дивилися на Рону.

Від жіночних жестів і грайливої поведінки, які Рона показувала під час сутички з Макото, не лишилося й сліду.

Холодними очима й суворим виразом вона впорядковувала зібрану інформацію й оцінювала хід війни, але на мить усе ж відклала читання документів.

Зберігаючи обличчя командира, вона глянула на двох союзників.

— Герой Імперії має двоїсту натуру. Іноді він стає агресивним, а іноді виявляє обережність. І ці дві сторони змінюються незалежно від того, який план ми використовуємо. Я вирішила, що буде краще зрозуміти причину цього, бо відчула, що пізніше це стане нам у пригоді. Тому я зосередила розслідування переважно на цьому. Крім того, я хотіла дізнатися силу війська, яке плекала Імперія. У цьому пункті ви двоє легко витягнули їх назовні й, нехай це був лише один корпус, знищили його. Ви дуже допомогли. Завдяки вам обом я, здається, зможу підготувати певні контрзаходи. Ну як, цього вистачить? І запам'ятайте: тепер ви мені винні, гаразд? — сказала Рона.

— Ясно~ Тобто ти хочеш відчинити якомога більше шухляд Імперії. Хмф, ну що ж. Той корпус і так не був чимось особливим. Навіть якби не я, усе б якось склалося. Вони були незбалансовані й залишали чимало прогалин, — сказала Софія.

— Я переживала, що втрутиться система авантюристів, але проблем не виникло. Тепер, коли я витягла наживку й подивилася ближче, це й справді одна з особливостей героя. Якби це дійшло до вух Королівства, було б клопітно, але на щастя, у них немає доказів. Там Іо діє серйозно, тож їм і так кінець, — сказала Рона.

— Схоже, загін тієї дівчини вже вирвався за межі обмеження рівня. Було моторошно бачити, як масово штампують солдатів високого рівня, але навіть якщо їхні рівні високі~ — сказала Софія.

— Роно, якщо вже кажеш, що ми тобі винні, то мала б розповісти про ту двоїсту натуру героя, про яку говориш, так? Не хвилюйся, я вже приготував гідну заставу, — сказав Лансер.

— …Як неприємно, — сказала Рона.

Рона подивилася на хлопця з щирою відразою.

Обидва вони навіть не розрізняли речі, які можна і не можна говорити.

І справа не в тому, що вони тиснули, не знаючи меж. Вони тиснули, знаючи їх.

Надзвичайно кепський характер.

Частково це було й тому, що Рона зовсім їм не довіряла.

Навіть визнаючи їхні здібності, вона не могла довірити їм спину.

Поки вона не буде певна, що їхні інтереси збігаються, не хотіла допускати їх до важливих стратегій — саме так вона насправді думала.

Саме тому, замість долучати їх до плану в столиці Лімії, вона відправила обох діяти в Імперії, де могла сама стежити за їхніми діями.

— Герой Імперії, Івахаші Томокі, — це герой, оснащений спорядженням проти армії. Маневреність летючого дракона, захист королівського гвардійця, алхімік, що керує големами; тип, який використовує відволікання й посилення в кількох аспектах, щоб не підпускати противника ближче. Може здаватися, що він просто тисне силою, але насправді мислить відносно непогано, — сказала Рона.

— Мене не цікавить така звичайна оцінка, — сказав Лансер.

— …Гаразд. Те, що ми зрозуміли завдяки цій стратегії, — це особливість його перемикань. Імовірно, він змінює стиль бою залежно від дня і ночі, а якщо точніше — від фази місяця. Мабуть, залежить від часу місяця. Лише вночі він отримує якусь дуже сильну здатність до зцілення — так я думаю, — сказала Рона.

— Зцілення, що активується лише вночі? — перепитав Лансер.

— Так. Я ніколи не чула про щось подібне. Але не думаю, що помиляюся. Тому, якщо ми й захочемо загнати його в кут, найкраще робити це опівдні. Гадаю, стратегію варто продовжувати, уникаючи ночей або просто перечікуючи їх, — відповіла Рона.

— …Іншими словами, вночі він сильніший, так? — сказала Софія.

— Саме до такого висновку я й дійшла. Очевидно, що найпотужніші навички і найсміливіші ходи він використовує переважно вночі. Лансере, яка в тебе застава? — запитала Рона.

— А, точно. Принцеса Лілі повертається. Якщо точніше, вона вже почала віддавати накази з містечка за кілька міст від Робіна, де була раніше, — відповів Лансер.

— ?!! Ти кажеш правду?! — вигукнула Рона.

— Звісно. Це достеменно, — відповів Лансер.

— …Тц, отже, вона вже рушила. Хоча все залежить від того, що сталося в Ротцґарді. Якщо та жінка повернулася, тут затримуватися надовго більше не потрібно. Ми й так уже досягли своєї мети. Далі достатньо буде просто тиснути з тилу, га. На крок швидше до Стелли, — сказала Рона.

На обличчі Рони з'явилася напруга.

Це була інформація, що суттєво змінювала хід війни.

І вже точно саме та інформація, яку вона нізащо не мала б озвучувати навіть у разі торгу.

«Як я й думала, цим двом не можна довіряти», — Рона ще раз переконалася в цьому.

Подібно до приказки про те, що за деревами не видно лісу, Рона віддавала накази, перебуваючи просто в самій столиці.

Вона швидко спалила документи й попрямувала до виходу з кімнати.

— …І що ви обидва стоїте? Ми повертаємося, — сказала Рона.

— Фу-фу, я отримала гарну інформацію. З цим просто повернутися — замало, правда ж, Міцуруґі? — сказала Софія.

— Софіє, ти просто… — пробурмотів Лансер.

Рона здивовано нахилила голову, побачивши, що ні Софія, ні Лансер, яких вона вважала тими, хто піде слідом, навіть не збираються рухатися.

— Роно, я зроблю тобі маленьку послугу. Перейди річку і вирушай у безпечну зону. А я… трохи пограюся з героєм, — сказала Софія.

— ?! Панянко, ти взагалі слухала, що я сказала?! Уночі ми навіть точно не знаємо меж його сили, розумієш?! Навіть якщо ми запечатаємо його сили перснем, зараз він користується лише тією зброєю, яка йому підходить, тож це майже не діє. Колись цього вистачило б, щоб його розчавити, але в його теперішньому стані… — сказала Рона.

— Я залишу думковий зв'язок відкритим, тож мовчи. Якщо ти вже договорилася до такого, я більше не зможу стримуватися. Цікаво, чи всі, хто пов'язаний із Богинею, зрештою стають такими, як «та людина». Я навіть чекаю цього, — сказала Софія.

Від Софії виходила жага крові, яку вона й не намагалася приховати.

У другій половині вона пробурмотіла це так, ніби говорила сама до себе, і здавалося, що це взагалі не призначалося нікому.

Хто ж така «та людина»?

Є лише ще одна особа, яка це знає.

Лансер тихо зітхнув і зник разом із Софією.

— Гей, зачекайте… Які ж вони важкі у спілкуванні! Але якщо принцеса Лілі повертається, залишатися тут буде небезпечно. Значить, іншого вибору, окрім як відступити, немає. Якби вона просто здохла, невідомих було б менше, — пробурмотіла Рона.

Не кидаючись навздогін двом, Рона залишила будівлю.

Вона не маскувалася. Вона була у своїй справжній формі демона.

Очевидно, вирішила, що це вже не потрібно.

Не озираючись, вона підірвала будівлю, що залишилася позаду, активувала заздалегідь підготовлений телепортал і втекла за межі столиці.