Розділ 153 — Участь Диявола ②

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Фу-фу, ось воно що. Який же доблесний пан герой Імперії, — сказала Софія.

— Атаки в нього видовищні, але й потужності їм не бракує. Схоже, відомості підтвердилися: уночі він стає значно сильнішим. Софіє, не варто його недооцінювати, — сказав Лансер.

— Та невже я б його недооцінювала? Просто сприйму це як тренування перед тим, як уб'ю Диявола. Я битимусь без стримування. Звісно, лише якщо він того вартий, — відповіла Софія.

— Диявол, га. Це правда. За такої атмосфери не дивно, якщо той тип з'явиться. Теперішня ти, може, і не втратиш пильності, але він усе одно без сумніву грізний ворог, — сказав Лансер.

— Саме так. Ну що ж, почнемо! — сказала Софія.

Софія вихопила меч із піхов на талії.

Це був не той меч, яким вона билася з Макото.

Відтінок і властивості матеріалу клинка були схожі, але замість великого меча тепер у неї був одноручний — ще й тонкий.

Щоправда, Софія все одно тримала його обома руками.

Її очі вже вихопили постать героя та його загону, які далеко над полем бою літали на своєму драконі.

— От біда, — пробурмотів Лансер.

Вищий Дракон у подобі хлопця, Лансер, хруснув пальцями.

Наче відповідаючи на його недбалий жест, у небі з'явилося кілька сяйливих мечів.

Вони виникли й довкола героя, і рухи летючого дракона помітно сповільнилися.

Навіть якщо це було далеко, для Софії це було майже те саме, що й повна відсутність відстані.

На її обличчі з'явилася люта усмішка.

Підхопивши Лансера вільною рукою, вона зникла разом із ним.

— Ой, той хлопчик мене помітив, — сказала Софія.

— …Мабуть, у нього є інструмент для пошуку ворогів. Я чув, що існують давні артефакти з винятково високою здатністю до сприйняття. І ще — я все ж таки твій напарник, хай і тимчасово. Припини тримати мене так, ніби несеш кота за шкірку, — сказав Лансер.

Трохи попереду летючого дракона, над землею, з'явилася двійця «Вбивці Драконів». Вони здивувалися тому, що герой Імперії помітив їхню присутність.

Нехай і місцями розріджено, але бій усе ще тривав.

Помітити когось, хто раптово з'явився за мить, — це було щось незвичайне.

Ті двоє, які самі змогли відчути стан героя, теж були ненормальними, але їх це, схоже, не хвилювало.

Кількість мечів, що оточували летючого дракона, за секунду зросла.

Зрозуміло, це було зроблено, щоб його скувати.

Софія не проґавила замішання Івахаші Томокі, героя Імперії, і його загону.

Через закляття, силу якого вони не могли ні оцінити, ні зрозуміти, хто його наклав, їхню рухливість тимчасово було вбито.

«Туп»

— Добрий вечір, пане герою Імперії, — сказала Софія.

— ?! Хто ти така?!

Софія опустилася на спину летючого дракона.

Вона перемістилася, змінивши свою позицію з одним із світлових мечів, але для Томокі, який не знав її сили, виглядало це так, ніби вона просто впала з неба.

Томокі був споряджений із голови до ніг, і, навіть якщо не брати до уваги його власну здатність рухатися, його зовнішній вигляд не залишав жодних сумнівів у тому, що захист у нього дуже високий.

— Софія. «Вбивця Драконів» Софія. Хіба ти не чув про мене? — сказала Софія.

— «Вбивця Драконів»… «Вбивця Драконів», кажеш?! Та сама Софія?! — вигукнув Томокі.

— Я рада. Приємно, що сам пан герой знає моє ім'я. Ти ж герой Імперії, Івахаші Томокі, так? — сказала Софія.

— Т-так. А що тобі раптом від мене потрібно? Ти почула, в якій небезпеці Імперія, і прийшла мені допомогти?

— Це не той рівень, який можна назвати небезпекою для Імперії, правда ж? — відповіла Софія.

Посміявшись зі слів Томокі, Софія й сама поставила запитання у відповідь.

— Ну, нехай Лілі й немає тут, але є я. Такий рівень нападу раси демонів нас не переможе, — сказав Томокі.

— Яка доблесть. Можливо, від тебе й справді можна чогось очікувати, — сказала Софія.

— Але тоді навіщо ти прийшла до Імперії? Я чув, що ти мандруєш то тут, то там, і навіть якщо хтось захоче з тобою зустрітися, знайти тебе неможливо.

Ім'я «Вбивці Драконів» Софії було добре відоме, але оскільки вона майже не показувалася в гільдії, багато хто, хто хотів її побачити, просто не міг цього зробити.

Мало того, вона майже не відгукувалася на виклики Гільдії, і ходили чутки, що її стосунки з Гільдією, можливо, не надто добрі.

Саме тому навіть герой Томокі досі ніколи не зустрічався з нею.

Жінка. І сильна.

Вона відповідала двом цим умовам, а отже, для Томокі була саме тією, кого він хотів би одного разу зустріти і попросити про співпрацю.

Зрозуміло, ця співпраця трималася б на його силі зачарування, але якщо вже він мав засіб, який не дає зрадити, то не було жодної причини ним не скористатися.

— Ти мене зацікавив, — сказала Софія.

— На мене? Це… мене тішить. Тоді я запрошую тебе до замку. Поговорімо як слід, — сказав Томокі.

— Фу-фу, мені байдуже до твого зачарування й усього такого. Те, що мене цікавить, — це… — почала Софія.

— Пане Томокі!! Обережно!!

— А?! — вигукнув Томокі.

Королівська гвардійка Ґінебія, яка стояла поруч із Томокі, уважно стежила за кожним рухом Софії й миттєво стала перед ним.

На спині летючого дракона відлунням пролунав високий металевий дзенькіт.

— Швидка реакція. Томокі — мінус, а тобі, пані-лицарю, я ставлю плюс. Так, цей запах. Ти отримала силу дракона, так? «Піщана Хвиля» Сазанамі, га, — сказала Софія.

— У що ти тут граєш, Софіє? Направляєш меч на героя, пана Томокі. Не думаю, що ти з тих, хто не розуміє значення такого вчинку, — сказала Ґінебія.

Томокі широко розплющив очі від подиву.

Окрім двох, що схрестили мечі, Ґінебії та Софії, тут були ще призивачка драконів Мора та алхімік Юкінацу. Обидві завмерли.

Бо зрозуміли: той, хто з'явився так близько, — ворог.

— Авжеж, розумію. До речі, забула згадати: тепер у мене є ще один титул. Віцегенерал раси демонів Софія Бруга. Приємно познайомитися, загоне пана героя, — сказала Софія.

— ?!

— А?!

— Із раси демонів!

— Віцегенерал?!

— Я чула, що вночі пан герой славиться силою, тому й подумала: а чи не потанцювати нам одну пісню разом? Як тобі? Цієї ночі місяць такий гарний, — сказала Софія.

Софія жартівливо вклонилася.

Хоча технічно вона опинилася в оточенні ворогів, ані найменшого напруження на ній не було видно.

— …Хоч би хто ти була!!

Томокі посилив свою силу зачарування.

Було лише небагато людей, на яких ця сила не діяла.

До того ж, мабуть, через те, що він звик її використовувати, її міць поступово зростала.

І це ще не все.

Він таємно тренував її спеціально заради того, щоб вона подіяла і на героїню Королівства, і на жрицю. Тепер він міг би одним поглядом підкорити навіть непідготовленого демона.

Але…

— Так не годиться, пане герою. На мене це не діє. Якщо хочеш зачарувати мене, тобі треба вміти миттєво зачарувати Вищого Дракона. Але знаєш, пане герою~, є значно простіший спосіб, — сказала Софія.

— Ти… ти знаєш про очі зачарування? — спитав Томокі.

— Такі сторонні трюки марні. Гей, просто переможи мене. Якщо тобі це вдасться, я стану твоєю. Навіть без тих очей я віддам тобі і розум, і тіло, — сказала Софія.

Повернувши чари Томокі проти нього самого, Софія стала в позу, що підкреслювала груди й стегна, і спровокувала його.

— Хай у тебе рівень і вищий за мій, але я покажу тобі, що бій вирішується не лише рівнем! — сказав Томокі.

— Я повністю згодна. Тоді для початку — ця ящірка заважає, — сказала Софія.

У ту саму мить, коли Софія це вимовила, її меч знову спалахнув.

Із нерухомого в небі летючого дракона Наґі вирвався крик.

— Наґі?! Т-твоє крило! Ти… що ти зробила?!! — вигукнула Мора.

Слова Мори вирвалися миттєво. Положення Наґі похитнулося.

У ту ж мить крило з іншого боку торкнулося світлового меча. Відчувся запах паленого, і пролунав ще один крик.

Під ногами Томокі та його загону все захиталося, але Софія, попри це, міцно стояла на спині дракона, який шалено трясся, падаючи вниз.

— Ну що ж, я чекатиму внизу. Можете приходити разом зі своїми товаришами, можете прийти наодинці. Тільки знайте: щойно ви направите на мене меч, мені буде байдуже, навіть якщо ви діти. Приходьте з належною рішучістю, — сказала Софія.

Софія стрибнула вниз зі спини Наґі — вчинок, що інакше як самогубством не назвеш.

Підтвердивши лінією наведення світлового меча місцезнаходження Лансера, вона повернулася до свого напарника.

— Ну і як? Він вартий того, щоб ставитися до нього серйозно? — спитав Лансер.

— Тут навіть «того» використовувати не потрібно. Хай би їх скільки прийшло… ні, навіть легше, якщо прийдуть групою. Такими темпами, мені здається, сам по собі він навіть сильніший, — відповіла Софія.

— Хо~ але я чув, що сам він майже ніколи не б'ється, — сказав Лансер.

— Це просто інтуїція. І ще, той летючий дракон був непоганий. Якби була можливість, я б хотіла зробити його своїм, — сказала Софія.

— …Трофеїв краще мати побільше, га. Роби як хочеш. Для летючого дракона, думаю, і «Багряне Сяйво» Акарі було б більш ніж достатньо, — сказав Лансер.

Лансер подивувався тому, як Софія оцінила летючого дракона.

І водночас назвав ім'я «Багряне Сяйво» — це теж був Вищий Дракон, як і він сам, але через його розпливчастість справжній сенс цих слів було важко зрозуміти.

— Для того є інше застосування. А, вони вже тут. Летючий дракон упав, га. Потім було б клопітно їх шукати, — сказала Софія.

Поки Софія й Лансер невимушено розмовляли посеред поля бою, перед ними з'явився загін Томокі.

Наґі ніде не було видно.

Софія зробила висновок, що він, мабуть, відпочиває на місці приземлення.

І це місце аж ніяк не було безпечним. Адже вони все ще перебували в самому центрі бою.

Звісно, раса демонів на них не нападатиме.

Але на полі бою буває безліч моментів, коли й власні союзники помиляються.

І г'юмани, і демони відчайдушно намагалися знищити одне одного.

Софія й Лансер просто розмовляли між собою, але це зовсім не означало, що на них ніхто не нападав.

Атаки, що сипалися згори, і удари солдатів, які втратили розум, Лансер спокійно відбивав, вільно керуючи численними світловими мечами.

Посеред цього кривавого дощу вони двоє розмовляли так, ніби довкола нічого не відбувалося.

— Вам байдуже, г'юмани це чи демони? Ви психи.

— Ой, але ж вони самі на нас нападають. Я лише чемно відповідаю. Ну що ж, почнемо. Якщо програєш, і Королівство, і Імперія опиняться у великій біді. Постарайся, гаразд? — сказала Софія.

— Я герой, наділений божественним захистом Богині. Не смій недооцінювати мене лише тому, що ти — «Вбивця Драконів»! — сказав Томокі.

— Ага, запечатувати я його не буду. Дай-но випробую свою теперішню силу!! — сказала Софія.

Софія з мечем у руках рвонула до місця, де Томокі та Ґінебія вже приймали бойову стійку.

Клинок убивці схопив героя і королівську гвардійку.

— ?

— Попалася! Пута Земляної Ляльки, «Божевільна Рейка»!

Із спантеличеним обличчям Софія дивилася на двох, яких вона розрубала тієї ж миті, коли вони стали в стійку.

Ніби відповідаючи на її здивування, здалеку пролунав голос.

Це був голос Юкінацу, яка майстерно користувалася големами.

Постаті Томокі, Ґінебії та ще двох, що залишилися, розсипалися, а тоді обвили Софію, мов щупальця.

— …Хе~ Я й не відрізнила. Вражаюче закляття, — сказала Софія.

— Свідомість передавалася безпосередньо від самої людини. Досить складна штука, правда? Скажу одне: краще не намагайся вирватися! — сказала Юкінацу.

— Справді? Воно зроблене з чогось міцного чи що—?! — сказала Софія.

— Я просто тягнула час, поки трансмутація завершиться, але, схоже, цього навіть не знадобилося, — сказала Юкінацу.

— Воно затверділо. Добре продумано, — сказала Софія.

Переконавшись, що пута перетворилися на чорний блискучий мінерал, Софія похвалила Юкінацу.

— Це спокій? Чи, може, самовпевненість? Цікаво, як довго ти зможеш захищатися, скута по руках і ногах, під концентрованим вогнем. Покажіть їй, пане Томокі! — сказала Юкінацу.

— Чудова робота, Юкінацу! Ґінебіє, про всяк випадок тримай захисну стійку; Моро, підлаштовуйся під мене. Вручімо Софії кілька подарунків! Лише так, щоб не вбити її, гаразд? — сказав Томокі.

— Як ти посміла зробити це з Наґі! Непрощенно! — вигукнула Мора.

— Можна й не стримуватися. Нападайте на повну силу. І ти теж, панянко. Можливо, ти більше ніколи не побачиш того летючого дракона, тож бийся з наміром убити, — сказала Софія.

За наказом Томокі розлючена через пораненого напарника Мора закричала.

Однак Софія, хоч була повністю скута, не закликала їх стримуватися, а навпаки, підбурювала не стримуватися зовсім.

— …Ця жінка занадто зазналася. Добре, я зроблю, як ти хочеш! — сказав Томокі.

— Помри!!! — закричала Мора.

Одночасно активувалися всі п'ять типів зброї, якими володів Томокі.

Потужне озброєння, що не залежало від божественного захисту Богині, — зброя, яка належала саме йому і підходила йому найкраще.

Кинджал Гладіус, Спис Артеміда, Тонкий меч Рапіра та Мала вогнепальна зброя — Пістолет.

Це була зброя, що становила основу його нинішньої загальної вогневої потужності.

Божественний спис, який він вважав напарником у битві за фортецю Стелла, зараз він використовував лише як допоміжну зброю.

Найсильніший набір за вогневою силою.

У лівій руці — пістолет, у правій — божественний спис; решта три види зброї плавали в повітрі навколо Томокі.

Саме тому він і користувався цими трьома.

Адже це була зброя, здатна показувати максимальну вогневу міць, навіть не перебуваючи в руках.

Вони мали величезну руйнівну силу й могли наділяти атаки елементами.

Пістолет у його руці Імперія суворо зберігала в одному з міст.

Він мав світловий елемент і був переданий Томокі принцесою.

Судячи з форми, принцеса Лілі сподівалася, що він стане в пригоді для розробки рушниць, але ця магічна зброя, спеціалізована на пострілах магічною силою, не надто годилася для вдосконалення малої вогнепальної зброї на пороху.

Бо її внутрішня будова не могла слугувати зразком.

Зовні форма була схожою, але вона вирішила, що це зовсім інша річ.

Але, зрештою, як потужний священний скарб у руках героя, він чудово виконував свою роль.

П'ять атак, випущених Томокі, і дві атаки Мори обрушилися на Софію.

Гуркіт, вибух.

Якби це випустили по війську, потужності вистачило б, щоб легко вбити щонайменше сотню.

Якщо зважати на наслідки для бойового строю і масштаб шкоди, то це була справді надзвичайно сильна атака.

І цю атаку було прийнято впритул, сконцентровано в одній точці.

Якби захисна стіна Ґінебії не прикривала загін Томокі, вони й самі могли б постраждати.

Навіть серед Вищих Драконів «Піщана Хвиля» вважалася силою з високим захистом, і саме тому, що цю силу мала сама Ґінебія, їй вдалося пом'якшити наслідки цієї атаки.

— Хе… Якби вона вижила, я був би не проти зробити її однією зі своїх жінок, — сказав Томокі.

— Братику! Це ж та жінка, яка зробила з Наґі таке, розумієш?! Я проти! — вигукнула Мора.

— Пане Томокі, я теж проти цієї ідеї. У мене склалося відчуття, що ця особа дотримується небезпечної ідеології, — сказала Ґінебія.

— Навіть якщо ви й хочете додати її до себе, краще спершу порадитися з пані Лілі, — сказала Юкінацу.

На переможні слова Томокі його супутники в один голос висловили заперечення.

Лише Юкінацу показала щось на кшталт «поставимо це на паузу», але на її обличчі читалося невдоволення.

— Ей-ей, ви що, серйозно? Чого це ви так розслабилися? Ви ж б'єтеся із Софією, ясно? Наваліть ще атак і засипте її ними, — сказав Лансер.

Хлопець поводився зовсім не відповідно до своєї зовнішності, дорікаючи загонові героя.

Його голос лунав здалеку, з місця, яке вони навіть не бачили.

Ще мить тому він стояв позаду Софії.

Звісно, він мав би або дістати пряме влучання разом із нею, або принаймні опинитися зовсім поруч.

Щоб він залишився неушкодженим — такого бути не могло.

Принаймні без ран він точно бути не міг.

Томокі поглянув на місце, де вже розвіявся дим, очима, повними недовіри.

Не послухавши поради «продовжуйте атакувати».

— Ей-ей.

— Та ну.

— Неможливо.

— Це ж точно було пряме влучання…

З вуст кожного з них вирвалося заперечення реальності.

— Це було вражаюче. Бачите? Закляття обмеження, яке ви щойно використали, розлетілося на друзки, — сказала Софія.

Софія стояла на ногах.

— І ще — навіть коли ви змішали стільки елементів, вогнева міць не заважала сама собі. Яка витончена атака. Ваше поєднання з тією панянкою теж було бездоганним. Я насміхалася з твого зачарування, але, схоже, ти таки вмієш добряче координуватися, — сказала Софія.

Похрустуючи плечима, вона змахнула мечем.

Наче просто розігрівалася.

— Але, якщо чесно, до рівня, який здатен створити озеро, це все ж не дотягує. Я вже маю досвід із такими ненормальними атаками. І ми обоє прекрасно їх витримали, — сказала Софія.

На якусь мить Софія показала той самий лютий погляд, який уже був у неї на спині летючого дракона.

Рухи жінки, яка виглядала так, ніби просто розминалася, були спокійними, і вона повільно підняла праву руку.

Тонкий меч вказав прямо на Томокі.

Усмішка повільно розлилася по всьому її обличчю.

Натомість на обличчі Томокі з'явилося легке хвилювання.

— Я трохи відволіклася на спогади. Я думала погладити тебе десь на п'ять відсотків моєї сили, але якщо ти можеш показати ось таке, тоді, мабуть, можна трохи підняти планку, правда?! — сказала Софія.

Постать Софії зникла.

Ні, не зникла.

І саме тому Ґінебія відреагувала.

Просто звичайна людина не змогла б устежити за її рухами.

Як найсильніший щит, який захищає Томокі, вона виконала свою роль.

— А тепер, Томокі! Покажи мені силу героя! Не закінчуй усе просто розминкою! — сказала Софія.

◇◆◇◆◇◆◇◆

— Ну що ж, із довколишнім я вже розібрався. Софія… хм, закінчила, га, — сказав Лансер.

Лансер окинув поглядом околиці й кивнув. Потім перевірив стан Софії, яка люто билася попереду.

Навколо було тихо.

Тут уже нікого не залишилося.

Це була робота Лансера.

Поки Софія всерйоз билася з героєм, він позаду неї вбивав усіх, хто потрапляв йому на очі.

Зменшити кількість свідків — це теж була одна з причин, але здебільшого він просто хотів перевірити власну силу.

Колись Софія ледь його не вбила, і через це його власна сила сильно ослабла.

Навіть тоді, коли він бився з Дияволом — із Макото, — він міг використати лише приблизно половину своєї сили.

Після болісного досвіду з ним Лансер приблизно за пів року нарешті повністю відновив свою силу Вищого Дракона.

«Нарешті вона повернулася до цього рівня», — подумав Лансер і задоволено кивнув.

— Софіє! Що ти збираєшся робити з ними? Якби ти вбила героя, змусила б Володаря демонів бути в тебе в боргу. Думаю, це була б хороша ідея, — сказав Лансер.

Він звертався до Софії.

Зараз вона дивилася на чотирьох переможених.

Дивом, ніхто з них не помер.

Ні, не те щоб сталося якесь диво.

Просто Софія не вбила нікого.

— …Виходить, не всі настільки позамежні, як той тип. Розпалити мене отак — і кинути на півдорозі. Гей, ти ж герой, так?! У тебе ще є карти в рукаві, так?! Підіймайся! Бийся! — сказала Софія.

— Ох-ох, він тебе вже не чує, — сказав Лансер.

Не стримуючись, Софія розсікала Томокі, який уже майже не міг нормально реагувати і міг лише стогнати.

І це при тому, що Томокі вже лежав долілиць на землі.

Живіт, груди, рука, нога, шия, голова — щоразу, коли клинок проходив по ньому, його тіло здригалося, але сильнішої реакції, ніж це, не було.

Рана миттєво загоювалася, тіло знову набувало гарного вигляду, але видовище було жахливим.

Королівська гвардійка Ґінебія, яка зазвичай мала його захищати, отримала смертельне поранення й лежала далеко від нього.

Якби сталося диво чи щось подібне, вона відразу спробувала б урятувати Томокі, але тіло, яке корчилося так, байдуже, при тямі вона чи ні, робило це неможливим.

Із її широко розплющених очей текла кров, але вона навіть не кліпала.

На всьому її тілі було небагато ран, проте від великої діри в боці кров лилася без упину.

Вона перебувала у вкрай небезпечному стані.

Мора та Юкінацу були не в кращому становищі, ні — через їхній низький захист дівчатам було навіть гірше.

Обидві ноги Мори було відтято нижче колін, праву руку було розрубано на шматки, а сама вона стояла навколішки, немов у догедзі. Юкінацу була розіп'ята на землі: її кінцівки були пробиті світловими мечами, і все її тіло не рухалося зовсім.

Усі троє ще дихали.

Якщо зважати на кількість і здібності цілителів Імперії, їхні поранення були тяжкими, але все ще такими, які можна врятувати.

Тобто… якщо їм удасться вибратися з цієї ситуації.

Шанс був украй малим.

Розумів це Томокі чи ні, він кілька разів закричав, а тоді, кричачи, підвівся на ноги.

Таке дивовижне діяння Томокі міг виконати саме завдяки своїй нічній регенерації.

Софія не переслідувала його й нерухомо дивилася на Томокі, що стояв, важко дихаючи.

Його обличчя було сповнене виснаження.

І це природно.

Ніч давала йому тіло, що не може програти; вона дарувала йому безсмертя.

Але навіть так це не означало, що порізи не завдавали йому стресу.

Їх вирізали на його тілі, тож не могло бути так, щоб це не тиснуло на нього.

Срібні чоботи, подаровані Богинею, усували втому, але не могли забрати тягар із його серця.

Навіть Томокі, який уже не відчував болю, не міг витримати нескінченне розтинання Софією.

Безжальна миттєва регенерація, від якої будь-хто, побачивши, подумав би, що краще б уже просто померти.

Навіть якщо чуття болю зникло, якби в такій ситуації він зберіг звичайний розум, то вже не був би звичайною людиною.

Якщо Томокі все ще лишався при здоровому глузді, то його серце без сумніву вже змінилося і набуло аномального рівня витривалості.

— Ой, я рада. У тебе ще щось залишилося? Га, любий Томокі? — сказала Софія.

— Ти… чудовисько, скажена тварюка. Ти знову й знову різала супротивника, який навіть не рухався! — сказав Томокі.

Голос, у якому відчувалася втома.

Але рішучість у його очах майже не відрізнялася від тієї, що була тоді, на спині Наґі.

Дивлячись на Томокі, який свердлив її поглядом, Софія внутрішньо захопилася і заговорила:

— Я думала, що ти вже не можеш рухатися. На відміну від тих дівчат, ти міг, але намагався пересидіти це, просто не ворушачись, так? Я подумала: «У тебе що, більше нічого немає~?» А, і ще — називати жінку чудовиськом неввічливо, знаєш? — сказала Софія.

— …Хоч ти й г'юманка, ти все одно стала на бік раси демонів. Я не хочу чути це від такої, як ти! — сказав Томокі.

Зрозумівши, що його думки були повністю прочитані, Томокі внутрішньо клацнув язиком.

Він подумав, що якби Лілі була тут і могла оцінити ситуацію, то, можливо, зробила б кращі ходи й повернула б усе на вигідніший бік.

Та майже одразу він похитав головою.

Бо вирішив, що це ворог, якого вони в жодному разі не зможуть перемогти.

Бо судив, що їхніх теперішніх сил недостатньо, щоб її здолати.

Тому, переконавшись, що решта троє ще дихають, він вирішив перечекати, прикинувшись мертвим.

Але Софія вперто катувала Томокі.

Знаючи, що межа для тих трьох уже наближається, Томокі занервував.

У нього був предмет, який дозволяв відстежувати стан членів його загону.

Саме тому він і чекав до цього моменту.

Так. Томокі знав стан своїх трьох супутників.

Вони ще були живі, але якщо ворог не відступить, межа неодмінно настане.

І ця критична точка була просто зараз.

— Любий Томокі, покажи мені. Силу героїв. Ти ще не в маті, так? Твої очі ще не мертві, — сказала Софія.

— Не знущайся!! — закричав Томокі.

Томокі зірвався на лайку.

Як і сказала Софія, козир у нього ще був.

Він був, але зараз Томокі не міг ним скористатися.

Ця дилема змушувала його вагатися ще сильніше.

Не готуючи ані зброї, ані закляття…

— Чорт… чорт, чорт!! — кричав Томокі.

— …Хм~ То в тебе є якась умова? А, ті дівчата тут — твої кайдани, так? — сказала Софія.

Почувши, як Томокі з незрозумілої причини сипле лайкою, Софія, здається, щось зрозуміла і кивнула.

Переконавшись, що її інтуїція була правильною, вона внутрішньо посміялася.

— Що… ти сказала? — спитав Томокі.

Ніби його наскрізь прочитали, Томокі здивувався.

— Усе добре. То що, мені спочатку вбити тих дівчат? Чи спробуєш сказати: «Будь ласка, врятуй мене»? — сказала Софія.

Софія весело засміялася.

Лансер, який непомітно вже стояв поряд із нею, зітхнув через її погану звичку.

— …Якщо вони помруть… я не покажу тобі свій козир, навіть якщо це мене вб'є. Ти ж хочеш його побачити, правда? Тоді спочатку поверніть моїх супутників до Імперії. Ви ж на таке здатні, — сказав Томокі.

— Наполовину правильно. Так, інакше було б прикро, якби ти його не показав. Шкода, що я не почула «Будь ласка, врятуй мене», але… можна попросити тебе це зробити? — сказала Софія.

Софія перевела погляд на Лансера.

— …Добре. Достатньо просто перекинути цих дурнів, що майже при смерті, назад до Імперії, так? — сказав Лансер.

— Перед замком, — сказав Томокі.

— Стільки вимог. Нахабність — це теж одна з сил героя? — сказав Лансер.

— Кажи що хочеш, — відповів Томокі.

Коли Лансер побачив очі Томокі, сповнені безумства, він зневажливо посміхнувся і зник разом із трьома тяжко пораненими, причому просто біля воріт замку Імперії.

— Я дотрималася обіцянки. Тепер покажи мені. Серйозну силу божественного захисту Богині! — сказала Софія.

— Як прикро, — сказав Томокі.

— …Що? — перепитала Софія.

Спокійний голос Томокі на мить зробив обличчя Софії суворим.

— Те, що я зараз покажу тобі, — це не божественний захист Богині. Це надзвичайно рідкісна сила, якою можуть користуватися лише одиниці, що обійшли світ і виконали потрібні умови. Навіть Хібікі не може її використовувати, — сказав Томокі.

Томокі повернув Софії ту зневагу, якою Лансер щойно кинув у нього.

— Хібікі… героїня Королівства, так? Хм~ Я чула, що герої прийшли з паралельного світу, але навіть серед них є ранги. Це дивує. Але якщо так — мені байдуже. Продовжуй! — сказала Софія.

— …То добре, скуштуй. Принизливе світло, що колись спалило мою країну. Я відтворю його в цьому світі! Це ти сама на це напросилася, тож готуйся! — сказав Томокі.

— Які гучні слова. То прибульці з інших світів — дияволи, чи дияволи родом з інших світів? Якщо хочеш це перевірити, мені все одно, — сказала Софія.

Томокі виставив обидві руки вперед.

Софія дивилася на нього, слухаючи арію, якої ніколи раніше не чула.

Але меч уже був напоготові. Вона вже розгорнула свій найсильніший захист і чекала атаки Томокі.

Незабаром перед руками Томокі народилося світло.

Воно сяяло так сліпуче, що на нього неможливо було дивитися прямо.

Обличчя Софії засяяло від радості.

Бо вона була впевнена, що витримає ту атаку, яка колись мало не вбила її.

Томокі вигукнув щось, схоже на назву закляття.

І в ту ж мить…

Куля вибухнула, зробивши їх центром. Розриваючи ніч, народився купол світла.

◇◆◇◆◇◆◇◆

У місцевості трохи далі від Імперії утворився гігантський кратер.

Ба більше, за межами діаметра вибуху простяглася жахлива картина руйнувань.

До самої Імперії це не дісталося.

Атака Томокі залишила шрам, набагато гірший за той, який колись Макото створив одним ударом, утворивши озеро.

Трохи відрізнявся лише виконавець і наслідок.

У центрі вибуху лежала одна людина, яка втратила свідомість.

А інша…

уже сховала меч до піхов і стояла, огорнута блакитним світлом.

— Досить жорстокий у нього козир, — сказав Лансер.

— Міцуруґі. Так, це було ще жорстокіше за стрілу Диявола того разу. Якби ми прийняли цю атаку тоді, я б загинула, — сказала Софія.

— Хо~ Щоб ти таке сказала — як і очікувалося від героя, — сказав Лансер.

— Герой… ні, я не впевнена. Можливо, це була власна сила волі любого Томокі, — сказала Софія.

— Уже «любий Томокі», га. Ти з ним уже зовсім по-дружньому. Тебе теж зачарували? — сказав Лансер.

— Та ні. Це закляття… хоча я не впевнена, що це взагалі закляття, але в ньому була дуже потужна вогняна стихія, — сказала Софія.

— Вогонь, га, — сказав Лансер.

— І ще це виснажлива навичка, яка відрізає частину життя самого користувача. Але знаєш, найстрашніше не в цьому, — сказала Софія.

— А в чому ж тоді? — спитав Лансер.

— Усі, хто прийняв цю атаку, включно з тобою, ті, хто дивом вижив, і навіть ті, кому пощастило не опинитися просто в межах ураження, — усі вони були наділені особливою отрутою чи прокляттям, — сказала Софія.

— ?! — вигукнув Лансер.

— Фу-фу-фу, силу, яку не назвеш невинною. Може, легше буде назвати це отруйним вогнем? Іди сюди, я тебе вилікую, — сказала Софія.

— Виходить, мене теж зачепило. Вибач, тоді розраховую на тебе, — сказав Лансер.

Коли Лансер побачив Софію в центрі кратера, він коротко глянув на героя, що лежав без свідомості, і почав розмову з нею.

А потім, вислухавши пояснення Софії про козир Томокі, приголомшений, підійшов до неї.

Невидима отрута, це прокляття — Лансер не знав про таке, але якщо так каже Софія, значить, треба вірити, — вирішив він.

Він слухняно занурився в її блакитне світло.

— Хм, як довго. Воно було настільки сильним? — спитав Лансер.

— Так. Я й досі ще не до кінця витягла його навіть із себе. Коли про всяк випадок перевірила власне тіло, уже була під його дією. Він справді мене дістав, — сказала Софія.

— По вигляду цього зовсім не скажеш… — сказав Лансер.

— Але воно точно пожирає життя. Воно викривляє основу тіла і змінює її. Дуже підла штука. Не розбирає, де союзник, а де ворог. Здається, самого себе він з-під цього виключає, але сила в нього доволі симпатична. Здається, він назвав це «Нюк», — сказала Софія.

— І союзник, і ворог однаково, га. Справді в твоєму стилі, це так зване «Нюк». І це був Томокі, так. Я думав, ти будеш у поганому настрої через убитого летючого дракона, але, схоже, дарма хвилювався, — сказав Лансер.

— Летючий дракон, га. Шкода, звісно, але зате я побачила дещо цікаве, тож цього досить. Ну що ж, віднови думковий зв'язок, який обірвався. А, Міцуруґі. Не торкайся пана героя, що лежить там, гаразд? Той хлопчик видається мені цікавим, тому поки що я його не вбиватиму, — сказала Софія.

— Поки що, га. Але з такою твоєю впевненістю не схоже, щоб він став перешкодою в майбутньому. Особисто я не заперечую, — сказав Лансер.

Софія широко потягнулася в центрі вибуху і, ніби відчуваючи задоволення, заплющила очі.

(Роно, ти мене чуєш?) — звернулася Софія думковим зв'язком.

(Я відчула колосальну магічну силу! Думковий зв'язок обірвався, і від загонів немає жодних повідомлень. Що там, чорт забирай, сталося?!) — відповіла Рона.

Сміючись із Рони, генерала демонів, яка відразу відповіла на її думковий зв'язок, Софія пояснила їй ситуацію.

Звісно, дуже недбало.

(Я билася з любим Томокі, і він використав свій козир, розумієш~. А, до речі, здається, правда, що його нічна регенерація реальна. Якщо щось і треба уточнити, то це те, що він майже безсмертний. Ну і от, ця величезна магічна сила — то була саме його атака. Він мене таки добряче дістав~. Я ж не була в такій ситуації, щоб ще й про інші загони думати.)

(Козир?! Що це було?) — спитала Рона.

(Схоже на масштабну магію вогняного елемента. І радіус великий, і потужність висока. Дальність і сила стояли на одному рівні, тож із нею було складно впоратися.) — відповіла Софія.

(У випадку з героями звичні уявлення про магію не діють. Яка безглуздість. І що з героєм? Ти його добила?) — запитала Рона.

Рона поцікавилася у Софії станом героя.

Софія опустила погляд на Томокі, який досі лежав без свідомості.

Його груди рівномірно здіймалися й опускалися. Було видно, що життю нічого не загрожує.

(На жаль, він утік. Пробач.) — відповіла Софія.

(…Ясно. Якщо ти змусила його дістати навіть козир, цього вже досить. Гарна робота.) — сказала Рона.

(Щодо масштабу вибуху — потім просто оглянь кратер. Зовнішня зона теж серйозно постраждала, тож, напевно, ти зможеш хоча б приблизно оцінити ефективний радіус.) — сказала Софія.

(Дякую. Я скоро відправлю туди підлеглих. Ви двоє можете поки що повернутися до Стелли?) — запитала Рона.

(Ага. Ми вже досить втомилися. Можна нам трохи відпочити—) — почала Софія.

(Софіє?) — озвалася Рона.

Думковий зв'язок Софії раптом урвався.

Це не було глушінням.

Складалося враження, що вона просто втратила дар мови.

Відчувши щось дивне, Рона покликала її, але відповіді не було.

— Міцуруґі, ти теж це бачив, так? — сказала Софія.

(Міцуруґі, ти теж це бачив, так?)

Через деякий час думковий зв'язок і слова Софії наклалися одне на одне.

Зазвичай вона вимикала думковий зв'язок перед тим, як щось сказати вголос.

Для неї така помилка була рідкістю.

Рона вже збиралася відповісти на її голос, але стрималася.

Бо помітила, що Софія заговорила, забувши вимкнути думковий зв'язок.

Приховавши навіть дихання, вона стала чекати наступних слів Софії.

— Так, бачив. Це точно… той тип, — сказав Лансер.

Лансер дивився в тому самому напрямку, що й Софія, і тихо промовив.

Це було не зовсім те саме, що минулого разу, але щойно до Лімії спустився стовп світла.

У пам'яті обох спливли гіркі спогади.

— Так, без сумніву. У теперішній ситуації це точно в столиці Лімії. Твоя сила вже повернулася, тож летіти ти можеш, правда, Міцуруґі? — сказала Софія.

(Так, без сумніву. У теперішній ситуації це точно в столиці Лімії. Твоя сила вже повернулася, тож летіти ти можеш, правда, Міцуруґі?)

— Так, якщо до Лімії, то це займе навіть не тридцять хвилин. Але він знову з'явився в момент кризи г'юманів, га. Виходить, він і справді захисник г'юманів? — сказав Лансер.

— Хто знає. Але… ми вб'ємо його — це наше давнє бажання. Хіба це не бездоганний шанс? — сказала Софія.

(Хто знає. Але… ми вб'ємо його — це наше давнє бажання. Хіба це не бездоганний шанс?)

Про що вони взагалі говорять?

Рона досі не розуміла суті.

Єдине, що вона зрозуміла: у столиці Лімії з'явився непередбачений чинник.

— Саме так. Софіє, ходімо. Ми його повалимо, — сказав Лансер.

— Почекай, Дияволе. Я вже йду. Я йду, щоб знищити тебе, щоб убити тебе, — сказала Софія.

(Почекай, Дияволе. Я вже йду. Я йду, щоб знищити тебе, щоб убити тебе.)

Рона вже мало не підняла голос, але відчайдушно стрималася. Вона мовчки обірвала думковий зв'язок.

Яка ж це була дилема.

Хто б міг подумати, що найбільший чинник непередбачуваності з'явиться не в Ротцґарді й не в Імперії, а саме в столиці Королівства, де демони так прагнуть досягти успіху.

Зі столиці досі не було жодних звітів.

Думковий зв'язок уже відновився.

Докладніша інформація мала надійти зовсім скоро.

Рона прикусила щось, чекаючи на той момент.

— Якщо навіть ті двоє чудовиськ підуть битися з Дияволом, Хібікі точно загине. І ще незабаром має надійти зв'язок із загону Іо, а отже… — пробурмотіла Рона.

Навіть якщо Іо слабкий у думковому зв'язку, це не означає, що ніхто в його загоні ним не володіє.

Через зовсім невелику затримку вона мала зрозуміти, що саме відбувається в столиці.

(Пані Роно.) — пролунало думковим зв'язком.

Ось воно.

З найвищою зосередженістю за весь цей день Рона прийняла передачу.

(Доповідай.) — сказала Рона.

(Так!! Наразі ми в столиці. Операція зі знищення героїні триває. Бій між паном Іо та Хібікі вже почався. Підтверджено, що перевага на нашому боці.)

(…)

Гарна доповідь.

Якщо бій уже почався, Іо помилки не припуститься — так подумала Рона.

Вона мовчки чекала продовження.

(Хоча наші втрати великі, ми також б'ємося з силами столиці. Але…)

Слова підлеглого застигли.

(Продовжуй.) — сказала Рона.

(Так. Ми підтвердили таємниче світло, яке пробило королівський замок. За словами наближеного пана Іо, після прибуття із золотого світла або кулі темряви з'явився незваний гість!)

(Кількість? Імена? Чи вказано статус?) — запитала Рона.

(Ліч із надзвичайною магічною силою і чисто-біла гуманоїдна істота; двоє. Більше нічого невідомо — саме так було в доповіді.)

(Гуманоїдна істота? Не г'юман?) — перепитала Рона.

Почувши слово «ліч», вона відразу подумала про певний зв'язок, але ще сильніше її роздратувала розпливчастість доповіді про якусь гуманоїдну істоту.

Якщо слова Софії правдиві, то це і є Диявол. Шанс того, що саме він є тим непевним фактором, був надзвичайно високим, тож нічого дивного.

(Не знаємо. Було б добре, якби ми могли ще й підтримати їх, але опір занадто сильний, і ми не можемо зламати рівновагу.)

(Кух. Гаразд, гарна робота. Продовжуйте підтримувати генерала Іо.) — сказала Рона.

(Так. Я виконуватиму свій обов'язок, ризикуючи життям!)

Думковий зв'язок урвався.

Ліч і біла гуманоїдна істота.

То це Диявол чи хтось інший? Ні… важливіше інше: це ворог чи союзник?

Рона підвелася.

Вираз її обличчя промовисто свідчив: зараз зовсім не час думати про зміцнення Стелли.

Віддавши решті загонів наказ завершити наступ в Імперії, Рона припинила вичікувати повідомлень про перебіг бою Іо. Вона почала переміщатися телепортацією, раз у раз скорочуючи відстань до своєї цілі — столиці Королівства.

Зараз було не до втоми від ще одного переходу.

Для неї… ні, для всієї раси демонів це була надзвичайно важлива операція.

На кону стояв успіх або провал усієї операції.