Розділ 154 — Участь Диявола ③

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Раптовий марш раси демонів на столицю Королівства.

Героїня Королівства, Отонаші Хібікі, відчувала сильне хвилювання й тривогу, але все одно тримала себе в руках.

З огляду на марш раси демонів Хібікі пропонувала перенести функції столиці Лімії в інше місце, бо їхні сили перебували у невигідному становищі.

Але з боку знаті був сильний спротив, і однією з причин цього була історична цінність столиці. Її пропозицію не почули, і зрештою вони дожили до цього дня.

Під час операції із захоплення фортеці Стелла полум'я війни вже майже дісталося столиці, і все ж вони поводилися саме так.

Їхня нездатність бодай трохи замислитися дратувала її.

(Ми ж ведемо війну, знаєте? Якщо програємо, це місто, цей замок буде знищено. Сама історична цінність одразу втратить будь-який сенс.)

Якщо говорити про знання Хібікі у сфері війни, то великого досвіду вона не мала.

Її просто викликали з мирної Японії як героїню. І в плані бойового досвіду солдати й аристократи цього світу мали його набагато більше, ніж вона.

Але навіть після такої кількості боїв на межі їхня схильність дивитися на расу демонів як на нижчих істот нікуди не поділася.

Особливо це стосувалося високопоставленої знаті та верхівки країни — вони дивилися на загрозу з боку раси демонів навіть дещо позитивно.

Для цього не було жодних підстав. Це був лише оптимізм, що походив із погляду на демонів як на нижчу расу.

Саме це й дратувало Хібікі.

Король і частина аристократів уже почали критикувати таке оптимістичне сприйняття загрози з боку раси демонів, але ще не досягли рівня, на якому могли б справді змінити країну.

Скільки б думки держави не змінювалися у сприятливий для Хібікі бік, якщо це не станеться вчасно, усе буде марно.

— Хібікі! Ворота замку вже захопили гаками! Ті виродки з такою кількістю справді збираються знести замок! — вигукнув її товариш по загону, лицар Бредда, вказуючи на погіршення ситуації.

Зараз короля, який міг би віддати абсолютний наказ, у столиці не було.

Тому що він брав участь у заході в Академмістечку Ротцґард.

У щорічному шкільному фестивалі.

У цей час, коли на передовій планувалася нова атака на фортецю Стелла, це зовсім не була подія, у якій зазвичай мав би брати участь сам король.

У попередні роки король майже ніколи там не з'являвся.

Однак надійшла інформація, що цього року в шкільному фестивалі братиме участь принцеса Лілі — людина, яка має найбільший вплив на героя Імперії.

Королівство й Імперія були союзниками, які разом воювали проти раси демонів на передовій, але водночас вони були й суперниками.

Не розуміючи, чому інша сторона раптом зробила те, чого не робила в попередні роки, король зрештою вирішив поїхати туди особисто.

Можна було б відправити Хібікі, але вона також є безпосередньою бойовою силою під час атаки на Стеллу, тож вирішили, що немає потреби, аби вона вирушала сама.

До того ж атакувати фортецю Стелла збиралися саме вони.

Г'юмани мали атакувати фортецю, яку раса демонів ревно обороняла, з метою її відбиття.

Час початку наступу визначали г'юмани, інакше кажучи, це мало вирішуватися Королівством та Імперією.

Тому всі думали, що буде нормально атакувати вже після завершення фестивалю.

(І ось результат. Марш раси демонів. Я й сама такого не очікувала, але послідовність подій склалася найгіршим можливим чином. Усе через те, що г'юмани знову самі підставилися, тягнучи одне одного назад.)

Яким саме способом расі демонів вдалося пройти повз армію Королівства Лімія, розміщену на передовій, і раптово з'явитися біля Зоряного озера?

Яке безглуздя.

Зоряне озеро розташоване не так уже й далеко від столиці. Це озеро, що нещодавно з'явилося завдяки загадковій істоті на ім'я «Диявол».

Той інцидент безжально втягнув величезну кількість військ і г'юманів, і демонів, але водночас саме завдяки йому вдалося запобігти раптовій атаці на столицю.

Це також нагадування про суворий урок.

Залежно від швидкості маршу, шлях від Зоряного озера до столиці займає лише кілька годин.

Якщо в основному це піші воїни, то навіть більше. У нормальній ситуації оборонні загони одразу б перехопили ворога.

Але це надто близько.

Можна навіть сказати — впритул.

Такий раптовий напад стався не на прикордонне місто, а просто на столицю, і це шокувало Хібікі.

Принаймні вона не могла повірити, що це сталося через недбалість нинішньої армії Королівства.

Вони ж уже були готові атакувати фортецю Стелла в найближчі кілька днів, тобто фактично перебували в стані бойової готовності.

Вони мали б і пильність посилити.

І все ж ворогу так легко вдалося проникнути всередину.

Колись Хібікі вже дивувалася їхнім просунутим технікам думкового зв'язку, але після нинішніх подій вона почала думати, що, можливо, техніки раси демонів набагато перевершують техніки г'юманів.

І справді, уже надходили накази вдосконалити думковий зв'язок, але жодного помітного прогресу не було.

(Навіть якщо ми переважаємо їх числом і індивідуальними здібностями, якщо різниця в техніці настільки велика…)

— Загін авантюристів забезпечує шлях для відступу. Пані Хібікі, пане Бреддо й Чіє, будь ласка, негайно вирушайте туди.

Коли думки Хібікі знову звернулися до суворої реальності війни, до її вух долинув голос чоловіка, який не був Бреддою.

Вуді.

Придворний маг Королівства, і серед магів Лімії не було нікого здібнішого за нього.

І за здібностями, і за знаннями, і як дослідник — його ім'я знали в усьому світі.

— Втеча? Ми будемо тікати… у такій ситуації? — запитала Хібікі.

— Пані Хібікі, прошу, зрозумійте. Рухи ворога надто швидкі. Нам слід відступити зі столиці, а після того, як ми зберемо війська з навколишніх міст і зі Стелли, знову візьмемо столицю в облогу. Думаю, саме це буде найкращим кроком для відновлення становища, — відповів Вуді.

— …Хе-е. Вуді, ти кажеш, що ми маємо віддати расі демонів столицю, сповнену історії, хай навіть тимчасово?

— …Пані Хібікі, прошу, припиніть сарказм. Зараз короля тут немає, а ідіоти, які волали про історію і традиції, уже втекли. Тепер саме ми маємо найвищу владу в цьому замку. Якщо вже так, я вважаю, що краще показати результат і змусити їх замовкнути. Оборонна битва тут — це вже безрозсудство.

— Саме тому я й казала, що потрібно було хоча б перенести функції столиці десь до володінь родини Хоупрейз. Навіть серед вищої знаті вони лише тягнуть одне одного назад. Яка гидота.

— Пан Ілумґанд, щоправда, доволі прихильно ставився до цієї пропозиції, — сказав Вуді.

— Ілум, так? В Академмістечку, де він зараз перебуває, теж щось відбувається. Здається, цю ситуацію вже передали королю, але швидкість передачі інформації просто дратує. У такі моменти я особливо відчуваю, наскільки незручний думковий зв'язок. Мобільні телефони були справді вражаючою річчю, еге ж.

— Портативні телефони, так? Технології нашого світу ще не розвинулися до рівня країни пані Хібікі, тож щось подібне просто… Нам залишається лише молитися за їхню безпеку, — сказав Бредда.

Обмін інформацією між Академмістечком і Королівством можна було назвати вкрай незадовільним.

«От якби були мобільні телефони», — поскаржилася Хібікі. З огляду на її походження, це було цілком природно.

Почувши слова мага, Хібікі замислилася.

Сам він, мабуть, досі вважає, що його таємницю не розкрито, але Хібікі вже знала, що Бредда — принц цієї країни. Зрештою, такого все одно не приховаєш, тож це було очевидно.

Але вона спеціально не натякала на це.

Бредда — здібний товариш, і що важливіше, завдяки його присутності ставлення до них стає значно гнучкішим.

Вона швидко вирішила, що не має жодної вигоди від того, щоб підіймати цю тему.

— Гаразд, вибач. І що, Вуді, які шанси на успіх? — спитала Хібікі.

— Більш ніж достатні. Чи то через раптовість нападу, чи тому, що вони вже досягли межі кількості військ, які могли приховати, але насправді у них недостатньо сил, щоб захопити столицю. До того ж столиця — наш двір. Ми знаємо приховані проходи та способи проникнення. Думаю, ми точно зможемо їх знищити.

— Це правда. Схоже, вони кидаються на замок так, ніби поспішають. Якщо ухилятися і брати їх в кільце, жертв буде менше. Було б дурістю навмисно грати за їхніми правилами, — сказав Бредда.

— Саме так, пане Бреддо. Не думаю, що вони зможуть підтримувати ту саму швидкість усередині замку. У такій ситуації навіть зручно, що короля немає. Тепер, якщо ми разом із пані Хібікі зуміємо втекти…

— Ей, ей…

У розмову Бредди й Вуді з певною нерішучістю втрутилася наймолодша дівчина в їхній групі.

Жриця Союзу Лорел, Чія.

Вона обожнювала Хібікі й подорожувала разом із нею.

Те, що вона перебувала разом із загоном героїні, уже спричиняло дипломатичні проблеми між Лімією та Союзом Лорел, але як жриця вона була дуже здібною.

Лікування, підтримка, а в разі потреби ще й додаткова вогнева міць — вона вже стала незамінною в їхній групі.

— Чіє, що сталося? — спитала Хібікі, спонукаючи Чію говорити далі.

— Так. Якщо ми втечемо, що буде з людьми тут?

— …

— …

— …

Ніхто не зміг одразу відповісти на запитання Чії.

Ні, точніше — не могли цього сказати.

Що буде?

Доля людей, які не встигнуть утекти… навіть не було потреби про це думати.

— Чіє, слухай уважно, — сказала Хібікі.

— Т-так.

— Я ні за що не дозволю расі демонів забрати це місто і цю країну. І заради цього вже було втрачено безліч життів. Ми мусимо нести на собі почуття тих людей і не маємо права тікати від цього.

— …

— Ми переможемо в цій війні. Ми зупинимо марш раси демонів і здобудемо мир. Ми виживемо. Ми зобов'язані цього досягти. Якою б нестерпною не була ця ноша, ми маємо витримати.

— …Ти говориш про сестричку Навал?

— …Так, це теж… частина цього. Саме тому…

— Хібікі, ти ще тут?! О, так і є! Чудово!

Поки Хібікі переконувала Чію, пролунав новий голос.

Це був лідер групи авантюристів, яка вирішила битися разом із нею проти раси демонів і вирушила з нею до Лімії тоді, коли вона затрималася в Ціґе влітку.

— Вибачте, пане Вуді. Із забезпеченням шляху для втечі все, схоже, стало трохи погано. Ми втратили зв'язок із людьми, які пішли туди. Тож я прийшов сюди, але радий, що ви в порядку.

— …А евакуація жителів, яку я вам доручив, як далеко просунулася?

Так Вуді спитав його, як просувається доручена справа.

Він лише передав їм прохання Хібікі, але й сам Вуді за це хвилювався.

Бо серед тих, кого евакуювали, була і його родина.

Схоже, йому вистачило витримки не питати прямо про дружину й дитину.

— Складно. Максимум, я б сказав, близько тридцяти відсотків. Тут і там спалахують пожежі, через що почалася паніка. Це забирає всі наші сили. У нас є кілька людей, які ведуть жителів, але, мабуть, ми й до п'ятдесяти відсотків не дотягнемо. Якщо дійдемо хоча б до цього рівня — вже буде чудово. Єдине полегшення — склад демонів.

— Склад демонів — це полегшення? — перепитала Хібікі в чоловіка, що пояснював: ці слова здалися їй суперечливими.

— …У групі, що напала сюди, є і орки, і гобліни.

Чоловік вимовив назви «орки» й «гобліни», і в його тоні вчувалася зневага.

Воно й не дивно.

Часом їх залучали, щоб здолати високорангових мамоно чи напівлюдей з особливими здібностями. Але орки й гобліни віддані своїм інстинктам, і поводяться вони огидно.

Навіть ті, хто проти вбивства мамоно, ненавидять орків і гоблінів настільки, що ладні їх убивати.

— Так, це очевидно, — сказала Хібікі.

Хібікі вже бачила на власні очі, наскільки вони віддані своїй жадобі, і зарубала їх незліченну кількість.

— Але в цій столиці, з того, що я бачив, не було жодного пограбованого дому чи зґвалтованої жінки.

— Жодного?!

— Саме так. Навіть тими виродками хтось чітко командує, і, окрім оборонних загонів та визначених цілей серед жителів, вони не витрачають час ні на що інше. Вони націлені на замок і мчать прямо до нього.

— …

— Я й сам був щиро здивований. Для нас, хто займається евакуацією, це зручно, але як вороже військо вони стають у кілька разів небезпечнішими.

— Тоді жителі в певному сенсі в безпеці?

— Ні. Вони не грабують і не ґвалтують, але всіх, хто потрапляє їм на очі, безжально вбивають. Якщо люди сховаються, урятуватися ще простіше, але якщо тебе знайдуть, утекти буде значно важче, ніж зазвичай.

(…)

— У будь-якому разі, щоб розв'язати цю ситуацію, я думаю, єдиний спосіб — це оточення. Нам треба вийти за межі столиці.

— Але шлях втечі…

— Саме тому я й прийшов до пана Вуді. Гей, замість того щоб виходити зі столиці назовні, чи немає шляху, яким можна було б непомітно вибратися із замку в місто? У цій ситуації простіше було б, скориставшись хаосом, одним ривком прорватися через місто. Саме так я й хочу, щоб ви втекли.

— …Ясно. Метод із найменшим фактором невизначеності, так? І справді, якщо прориватися одним ривком, то раз тут я і Чія, це для нас вигідніше, ніж для тих, хто зараз лютує в столиці, — відповів Вуді.

Обрив зв'язку ще не означає надзвичайної ситуації.

Але вони вже мали досвід попередньої битви.

Якщо зважити на можливість глушіння думкового зв'язку, краще було вважати, що на шляху втечі, який вони намагалися забезпечити, сталася якась проблема.

— Так. Щойно я покину столицю, одразу через думковий зв'язок звернуся до оборонних загонів в околицях і негайно їх розгорну. Я хотів би поквапитися якнайшвидше.

— Зрозумів. Я проведу вас. Також нехай загони, що зараз б'ються, поступово відходять назад. З іншими я зв'яжуся сам. Можна відступати аж до цієї зали аудієнцій. Це місце не зруйнувати нічим звичайним, і тут ще й потужний підтримувальний бар'єр. Вони зможуть протриматися деякий час, — сказав Вуді.

— Це було б дуже доречно. Я відразу їм передам.

Чоловік і Вуді взялися за думковий зв'язок.

Поки Хібікі тримала руку на плечі трохи схвильованої Чії й чекала слушної миті для втечі, вона думала про високорівневі сили, що, не озираючись, штурмували замок.

— …Що? Хібікі, будь обережна. Я відчуваю якусь вібрацію, — сказав Бредда.

Бредда прийняв бойову стійку й приготувався до дивного явища, яке відчув.

Легка вібрація, що йшла з підлоги, поступово ставала сильнішою.

Хібікі вихопила меч, ніби прикриваючи Чію, і теж приготувалася, розвернувшись в інший бік, ніж Бредда.

— Невже… не може бути, — пробурмотів Вуді.

Вуді закінчив сеанс думкового зв'язку і, схоже, теж помітив аномалію.

Мабуть, він щось запідозрив. Він подивився в бік королівського трону, приблизно туди, де були сходи.

А тоді саме в тому місці, куди він дивився, разом із громоподібним звуком стався вибух.

Кілька уламків долетіли до Хібікі та інших, але їх усі перехопили.

Тінь, що поступово проступала в диму, який здійнявся вгору, Хібікі знала.

Вона відчула, як тіло скам'яніло.

— Якщо ви від самого початку забезпечили шлях для втечі, то ті, кого переслідують, природно, покладалися б на це місце. У такому разі краще припустити, що від самого початку ви збиралися перехопити нас тут, чи не так, героїне Хібікі?

— Іо… то ти залишив Стеллу порожньою і прийшов сюди? — з таким обличчям, ніби почула поганий жарт, відповіла Хібікі на знайомий голос.

З'явилося велике тіло з чотирма руками, і всі, хто це побачив, відчули напругу.

— Напад і захист постійно змінюються. Навіть якщо ми сторона, що обороняє фортецю, ми ж не обіцяли ніколи не нападати, правда?

— Якщо ми зараз атакуємо фортецю, ви втратите це місце. Вас це справді влаштовує?

— Це ти намагаєшся мене залякати? Але ж схоже, що ваша сторона вже почала рух назад саме сюди.

Приголомшлива різниця в поінформованості про поточний стан війни.

Хібікі прикусила губу. Вона не могла навіть узяти для блефу загони, що стояли далеко, тож не дивно, що на її обличчі з'явилася гірка гримаса.

— …І що? З якої причини ти виліз із того місця, мов кріт?

— Пані Хібікі, те місце і було шляхом втечі, яким ми збиралися скористатися, — нерішуче мовив Вуді.

— !!

— Схоже, саме так. Я трохи почекав, але ви так і не подали ознак, що прийдете. Тож я вирішив сам прийти сюди, — сказав Іо.

— …Але там мали бути наші солдати.

— Так, були.

— І де вони?

— Ти взагалі ще питаєш? — неначе здивовано перепитав генерал демонів.

— Іо, знову… мої товариші…

— Це різниця в нахилах, героїне. Ті люди ж спочатку були авантюристами з Ціґе, чи не так? Це ти сама затягнула їх у цю битву. І той чоловік там теж, якщо я правильно пам'ятаю, теж авантюрист із Ціґе, так? Наша сторона особливо не чіпала ваших досліджень на кордоні.

Слова Іо були правдою.

Якби Хібікі не привела їх сюди, авантюристи з Ціґе не загинули б. Хоча правда й те, що не вбивці таке казати.

— О-о. Для генерала демонів ти доволі великодушний щодо авантюристів із Ціґе.

Коли Іо зиркнув на нього, чоловік відповів із перебільшеним жестом, а на лобі в нього виступив піт.

Тієї миті, коли він зустрівся з поглядом Іо, він зрозумів різницю в їхніх силах.

Це був ворог того рівня, від якого авантюрист мусить тікати щосили, щойно помітить його здалеку. Якби він діяв як авантюрист, йому не лишалося б нічого іншого, як тікати.

Генерал демонів Іо — саме істота такого рівня.

— …Авантюристи з Ціґе — це люди, які ходять суворим Пустищем. Наш Володар поважає вас, авантюристів, що зробили ті землі своєю базою. Нам було наказано не піднімати на вас руку, якщо тільки ви самі не націлите на нас меч.

— Це… дякую?

— У тому місці є демони й напівлюди, і там також є люди, які не мають упереджень щодо мамоно. З нашого погляду, це гідне поваги. Якби ви не прийшли до Лімії, вам не довелося б помирати. Яка прикрість.

— Але там були досить сильні хлопці, еге ж?

— Вони були сильні. Особливо виділявся їхній стиль бою, побудований на взаємодії. Посеред зими список того, чого я маю навчити підлеглих, значно збільшився. Я не можу оплакувати їх під час битви, але я вдячний.

До цього ворога він не дістане.

Саме такого висновку дійшов той чоловік. Він цілком переконався, що Іо справді генерал демонів.

Абсурдна сила і спокій.

І водночас — жодної шпарини. Навіть посеред розмови він не давав ані найменшої нагоди зрушити з місця.

— Хібікі, розклад надто поганий. Навіть усередині підтримувального бар'єра нам не варто битися з ним по-справжньому.

— Ей, це було б проблемою. Хібікі, я збираюся змусити тебе битися зі мною тут… і померти. Я сприйму цей підтримувальний бар'єр як перевагу місцевості.

Тіло Іо вкрилося чорнотою.

У пам'яті Хібікі ожила втрата Навал у фортеці Стелла. Важкий і гіркий спогад.

Водночас у ній закипів і гнів, але, не дозволивши йому взяти гору, вона мовчки видихнула.

— …Вибач, але я не маю наміру битися з тобою тут.

— Але цього вибору в тебе немає. Якщо ви втечете звідси, я не думаю, що зможу стримати підлеглих, які прийшли сюди з рішучістю померти. У ту ж мить, коли ви покинете це місце, в живих не залишиться жодного мешканця. Перебивши їх усіх, якщо нас тоді оточать, нам залишиться лише переслідувати й тих, хто втік.

— Підло. Як і очікувалося від демона. Тобі невідомо, що таке боягузтво?

Відчайдушна провокація.

Чи подіє це на такого, як Іо, — інше питання, але змовчати вона не могла.

— Звісно, я знаю, що це неморально… як військовий. Але зараз я генерал, який веде расу демонів. Я тут як солдат.

— Вбивати невинних людей — це по-солдатськи?!

— Це не війна між країнами. Це війна між расами. А її кінець — це або загибель однієї сторони, або нескінченне рабство. Ти ж і сама це смутно відчувала, чи не так? Або не кажи мені, що коли ви йшли нищити поселення мамоно, ви справді переймалися тим, чи ваш супротивник — солдат, чи мирний житель?

— Наша сторона теж у відчаї. Ну ж бо, що ти обереш? Усе ще втечеш, навіть якщо я вас переслідуватиму, чи поставиш на малий шанс і спробуєш перемогти мене тут? Обирай, як хочеш. Звісно, почну я за власною волею!

Чорне тіло кинулося на Хібікі та інших. На всіх чотирьох руках у нього були латні рукавиці вишуканої роботи.

Хібікі була змушена приймати рішення.

◇◆◇◆◇◆◇◆

Міо стояла на колінах.

Її супротивником був генерал демонів Рефт, нижня половина тіла якого мала форму змії.

Кімоно, яке носила Міо, було сильно пошкоджене, і її шкіра відкрилася.

І все ж сама Міо не показувала ні роздратування, ні гніву.

Облизавши губи, вона підвелася.

На її обличчі відчувалося щастя.

— Я не розумію. Твої атаки більше на мене не діють. Чи ти хочеш сказати, що в тебе ще є якийсь спосіб проти мого «відбиття»?

— Немає. Спочатку ти так легко отримував прочуханів, що я вже розчарувалася: думала, ти слабак, у якого тільки й того, що тіло. Але бачу, що ти аналізував мої атаки. За це можу тебе похвалити.

— …Я нічого не розумію. У тебе ж немає інших способів атаки, окрім стрільби, рубання і ударів кулаками. Чому ти все ще стоїш, коли все це вже запечатано? І ця регенерація в тебе абсолютно ненормальна.

Рефт використовував власне тіло, щоб аналізувати атаки Міо.

Він зрозумів усі типи атак, якими вона користувалася, пристосувався до них і за допомогою своєї особливої здібності «відбиття» закрив їх.

Вона ж раз по раз повторювала атаки, які лише відбивалися назад.

Збоку це нагадувало дитину, що закотила істерику, але на ній не було видно жодного хвилювання.

— Нічого не вдієш. Адже револьвер і вальтер — пістолети, а з того, що здатне різати, я маю лише меч, який розтинає конняку. Решта — мої голі руки.

Примітка перекладача: конняку — японський желеподібний продукт із бульб аморфофалюса. Схоже, Міо натякає на аніме «Люпен III»: там револьвер на шість набоїв — зброя Джіґена, вальтер на вісім — Люпена, а меч Ґоемона розтинає що завгодно, крім конняку.

— …Я взагалі не розумію, про що ти.

— Куль лише шість і вісім, разом чотирнадцять. Меч, щоправда, безкінечний, але…

Міо щось рахувала на пальцях.

— Це пов'язано з причиною, через яку ти не здаєшся?

— Ой, у вальтері ще залишився один постріл?

— Спроба тебе зрозуміти була помилкою. Гаразд, я просто дам тобі продовжувати, поки не помреш.

— Хм, якщо я не помиляюся, то там справді ще один постріл. Тоді стрілятиму цього разу.

Міо спрямувала вказівний і середній пальці лівої руки на Рефта.

— Знову це? Як для стихії темряви, сила в нього чимала, але на мене воно вже не діє…

Куля темряви вилетіла з її руки, закручуючись спіраллю, і влучила просто в Рефта.

Безсумнівно, вона влучила.

Але в ту ж мить у повітря відкинуло Міо.

Атака, яка мала пробити лівий бік грудей Рефта, з невідомої причини зробила дірку в грудях Міо.

— …Хоч скільки разів це роблю — кумедно. Таке відчуття, що я взагалі ніколи не зможу це скопіювати. Хоча слабке місце цього в тому, що перед використанням треба провести неймовірно складні обчислення.

Міо підвелася, ніби нічого не сталося.

Дірка в її грудях затягнулася вмить. Очі Рефта вже вкотре широко розплющилися від подиву. Ні, схоже, він відреагував і на слова дівчини.

— То ти розкусила. І все ж яка страхітлива швидкість регенерації. Ти точно не г'юман. Але якщо це так, то чому ти виступаєш проти Його Величності Володаря демонів?

— Я вже все вистріляла, то якщо просто перезарядити, все ж повернеться, як було, правда? Ну що ж, чи зможеш ти відбити наступні п'ятнадцять пострілів?

— Даремно. Хоч скільки разів це повторюй…

— Саме так я й робитиму. З поваги до тебе нічого іншого не застосовуватиму. Ти сказав: «Хоч скільки разів це повторюй»… Ось саме — хоч скільки разів. Невже за весь цей бій ти так і не помітив, що це зовсім не дає тобі переваги?

Міо хихикнула.

У неї було куди більше способів бою.

Але три типи атак, з якими впорався Рефт, були найпростішими для розуміння формами з того, чого Міо навчилася влітку.

Спираючись на концепт пістолетів, про який почула від Макото, Міо створила два відомі пістолети з кулями темряви.

А ще — закляття, яке випромінює кі і яке вона використала на початку.

Усі ці ідеї походили зі спогадів Макото про певне аніме, яке Міо любить.

Вона створила власні правила й весело втілювала їх у вигляді цих заклять.

Якби становище в битві за Каленеон було гіршим, Міо вбила б Рефта, не обираючи засобів.

Але ситуація в Каленеоні була цілком односторонньою.

Сотня з Асори легко домінувала над двома тисячами бійців раси демонів.

Невеликі підкріплення, які надходили одне за одним із навколишніх місць, миттєво розсіювалися.

Тож Міо вирішила хоча б трохи осягнути цю загадкову, майже художню техніку.

Саме так. Як Рефт аналізував Міо, так і Міо аналізувала його.

І справа була не в тому, що Міо безнадійно підводилася знову і знову.

Саме в Рефта не було «після».

— Що ти сказала?

— Продовжуй своє художнє відбиття. Мить, коли ти більше не зможеш його підтримувати, і стане миттю твоєї поразки. Зовні результат уже визначено.

— Неможливо, ми не могли програти за такий короткий час. Ти несеш нісенітниці.

— І ти не зможеш це побачити. Ну що ж, починаю.

— Кх… тоді хоча б тебе одну я все одно знищу! Навіть ти не можеш регенерувати безкінечно! Я покажу тобі, що здатен повернути десятки, сотні твоїх атак!

— Якщо перестанеш їх відбивати, ти помреш тієї ж миті, знаєш? Старайся. Якщо протримаєшся ще кілька тисяч разів, може, і матимеш шанс на перемогу.

Кулі темряви й кі пролітали через дедалі ширший простір. Щоразу в тілі Міо відкривалася діра, і її вбивало в стіни.

І все ж атаки не припинялися.

Серед цього дивного видовища бій тривав.

— Ох-ох. І все ж рідкість — бачити, як Міо отримує насолоду від бою. Вона хоче вивчити цю здатність до відбиття? Поруч зі мною ж були лише ті, хто взагалі не чинив опору, — сказала Томое, знизуючи плечима на вершині пагорба й підглядаючи за Міо.

Загони високогірних орків і туманних ящерів безжально топтали ворога.

Завдяки цьому Томое не мала нічого особливо важливого для себе.

Можна було б приєднатися до бою Міо, але Томое подумала, що не те що допомога їй не потрібна — Міо, можливо, ще й зненавидить її за це.

— Хм-м… можна було б піти туди, де Вака, але… цього разу… Гаразд, виконаю якусь дрібну роботу. Якщо просто навмання розсікти землю біля державного кордону, це має зменшити клопоти в майбутньому. Поставити міст буде не так уже й важко, тож краще мати зрозумілий кордон. Угу, так і зроблю.

Постать Томое зникла з вершини пагорба.

А в місці, звідки вона щойно щезла, лежали купи нагромаджених трупів.

◇◆◇◆◇◆◇◆

— Щось, що може приховати зовнішність?

— Так. Бо якщо я в такому вигляді піду до Лімії, вони ж дуже швидко зрозуміють, що я торговець Райдо, правда?

— Це правда.

— Якщо це станеться, усі зусилля Томое та інших у Ротцґарді, мабуть, підуть шкереберть. Не думаю, що Богиня взагалі зважатиме на такі моменти.

— Раз уже дійшло до цього, думаю, уникнути цього буде важко.

— Шікі, ти ж можеш просто прийняти свою попередню форму, правда? Ти ж уже робив так раніше. Хоча Томое і Міо казали, що не можуть. Шікі справді вправний.

— …Так, ви праві. Я з цим упораюся, але… а як же ви, Вако?

Маса темряви, що увірвалася в столицю.

Усередині неї я радився з Шікі.

Щодо того, як приховати нашу зовнішність.

Я не взяв із собою маску, а йти з відкритим обличчям — погана ідея.

Але якщо не вийти назовні швидко, я не зрозумію ситуації.

Я опинився у скрутному становищі через те, що Богиня не дала мені жодного часу на підготовку.

— Хіба в нас немає чогось такого?

— Якщо підійде будь-що, то в мене дещо є.

— У такому випадку підійде будь-що.

— Тоді ось це.

— ?!!! Чому в тебе взагалі є така штука?!

— Ну, мені здалося, що буде шкода викидати, тож коли ви, Вако, її викинули, я підібрав.

— Настільки зайве… Ні, у цьому випадку, може, це навіть варто назвати влучним ходом?

— Це ж не щось погане.

Шікі простягнув мені довгий тонкий циліндричний предмет, що вміщався в долоні.

Це була річ, яку колись у хвилини небезпеки дала мені Міо… предмет для трансформації.

Так, саме предмет для трансформації.

Божевільна штука, що миттєво вдягає на тебе повний костюм на кшталт тих, що носять герої зі спецефектних серіалів.

Якби таке продавали в Японії, воно, мабуть, стало б суперхітом.

За силою воно мені не відповідало, тому врешті я ним так і не скористався.

А точніше, коли в Асорі я натиснув кнопку, як мені сказали, то відразу жбурнув цю річ геть — наполовину від сорому, наполовину від злості.

Подумати тільки, що Шікі її підібрав.

…Схоже, у мене немає вибору, окрім як скористатися нею.

Якщо тут буде героїня, то це помножить мій сором.

Але це все одно набагато краще, ніж розкриття моєї особи.

Я зібрався з духом і натиснув кнопку.

— Вако, стіна зараз відкриється. Ви готові?

— Гаразд… га? Колір…

— Раніше був синій, а цього разу білий. Хоча, здається, на силі це не надто позначається.

— Білий це… білий це…

Білий чомусь соромить ще сильніше, ніж коли був синій.

Те, що я не можу точно визначити його силу, мабуть, означає, що він знижує мій захист і підсилює атаку.

Було б краще навпаки.

Та й узагалі, хто, чорт забирай, робить трансформацію, яка знижує захист?

Невдовзі, як і сказав Шікі, у стіні з'явилася велика тріщина, і вона зламалася.

— Тоді ходімо.

— Так, Вако. Я зроблю все, щоб захистити вас!

Скоса глянувши на Шікі, який демонстрував чималу мотивацію, я роблю крок назовні.

Не лише Шікі — цього разу і я сам прийшов сюди з наміром битися.

У цьому сенсі це, можливо, моє перше справжнє поле бою.

Я — у білому вбранні, мов якийсь клятий герой спецефектного серіалу, і скелет у чорній мантії із золотистою вишивкою. Удвох ми ступили на те, що мало бути полем бою.

Якби хтось побачив, як ми з'являємося на полі бою, у нього б очі на лоба полізли.

Так, без сумніву.

— …

І, як я й думав, кілька людей мовчки витріщилися на нас.

Найбільшу пильність до нас проявляв чотирирукий велетень, схожий на представника раси велетнів.

Хм, це хтось з армії раси демонів? Поруч було ще кілька істот, які теж, схоже, були пов'язані з расою демонів.

І ще там було лише кілька г'юманів. Здається, вони б'ються в доволі скрутному становищі.

…

Пф.

Навіть просто дивлячись на це, мені хочеться підтримати сторону демонів.

Цей так званий Володар демонів, схоже, досить популярний і має тих, хто йому співчуває.

Я мовчки відчув повагу до правителя демонів, якого ще не зустрічав.

Так званий кентавр — напівг'юман-напівкінь; так званий мінотавр — напівг'юман-напівбик.

І ще велетень із чотирма руками.

Мабуть, саме цей велетень і є босом.

Тобто сторону демонів тут складають напівлюди й мамоно, а їхнім генералом є не демон, а велетень. Отже, цей загін зібрано з напівлюдей і мамоно. Хоч раса демонів теж належить до напівлюдей, це вражає.

В арміях г'юманів напівлюдей використовують лише як розхідний авангард.

Тож я подумав, що їхній спосіб мислення досить прогресивний.

Хоча, поки я тут виконую обіцянку, мені доведеться стати на бік героїні.

Ех…

— Героїня… он там, мабуть.

За розташуванням я прикинув, хто з них має бути героїнею.

…

Яке ж вражаюче вбрання.

Рівень оголеності просто шалений.

Наче дивлюся на якийсь екстремальний косплей.

Хм?

…Е?

— Невже… не може бути.

— Вако?

— Президентко Отонаші? Це ви, старша?

Поранена дівчина дивилася на нас.

Та, що, мабуть, і є героїнею, вдягнена в убрання, якого навіть у цьому світі зазвичай не побачиш, і тримає меч. Її зовнішність…

Ні, навіть якщо вона виглядає точнісінько так само, якщо вона героїня, то вона має бути з того ж світу, що й я.

Цукуйомі теж казав, що хтось із них мені досить близький.

Вона — моя старша товаришка зі старшої школи в моєму колишньому світі. Досить відома людина в моєму рідному місті.

Ми лише кілька разів розмовляли про бюджет клубу. Здається, вона була президенткою учнівської ради.

Старша… героїня?

Я мимоволі пробурмотів її ім'я тихим голосом.

Геть забувши, що зараз перебуваю просто посеред поля бою, я нерухомо дивився на її постать.