Розділ 155 — Участь Диявола ④

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Невже це справді старша Хібікі?

Хочу переконатися, але з цим доведеться зачекати.

Якби я був звичайним собою і це справді була старша Хібікі, я без вагань помахав би їй рукою й заговорив.

Наче випадково натрапити на знайомого під час подорожі за кордоном.

І все ж атмосфера цього місця допомогла мені зібратися з думками.

Я ще раз оглянув місце, куди приземлився.

Здається, це королівська зала для аудієнцій.

Простір тут відповідний, а на найвищому місці зали, де, мабуть, і стояв трон, тепер лежали уламки.

Навколо виднілися сліди запеклої битви. Майже всі присутні були поранені.

На перший погляд неушкодженими здавалися лише маленька дівчинка із загону героїні та… вельми колоритний велетень.

Схоже, Богиня, як завжди, кинула мене просто в самісінький центр поля бою.

— Вако, героїня, мабуть, ось та жінка. Спершу забезпечимо її безпеку? — тихо запитав Шікі.

От халепа. Якщо він назве мене Райдо чи Вакою, хтось може здогадатися, хто я.

І все ж, поки тут «та людина», Макото теж не підходить.

Може, мені ще збільшити кількість імен?

Але ж є межа тому, наскільки це може бути морочливо.

До того ж у цьому білому вбранні я навряд чи взагалі колись ще використаю те ім'я, тож, можливо, байдуже.

— Шікі, звертайся до мене без імені, одразу переходь до справи. Хоч би як ти мене назвав, є ризик, що мене впізнають.

— Це правда. Зрозумів… Тоді лише цього разу я називатиму вас господарем. А мене… будь ласка, звіть Лярвою. Якщо назвати мене Шікі, мене теж можуть розкрити, — відповів Шікі.

— Лярва — це ім'я, яке знала Рона. Це нічого?

— Та жінка не думає, що насправді я служу Ваці. Отже, можна скористатися її помилкою. З такими людьми переконливіше працює не вигадана від початку й до кінця брехня, а та, у якій є трохи правди.

— Лишаю це на тебе. Поки що я хочу перевірити, чи зможу я справді говорити спільною мовою, тож вийду вперед і підійду до героїні. Генерал демонів… ну, з того, що я бачу, усе ніби гаразд.

— …Ясно. Зрозумів.

— Згодом тобі, мабуть, доведеться чимало попрацювати. А поки зачекай.

— Я ціную вашу турботу.

Голова досі трохи важка.

Якщо й після цього я не зможу розмовляти спільною мовою, то просто не витримаю.

Поглянувши на скелета, що трохи опустив голову, ніби був розчарований, я мовчки даю йому зрозуміти, що його черга настане пізніше.

Бо, чесно кажучи, було відчуття, що все саме так і буде.

У цьому вбранні, за яке аж соромно, магічна сила замкнена всередині, тож мені не потрібно використовувати «Сакай», щоб її приховати.

Завдяки цьому вперше за довгий час я можу спрямувати «Сакай» на сприйняття й розуміння довколишнього простору.

Якби не схожість із костюмом героя з токусацу, для повсякденного життя це спорядження пасувало б мені якнайкраще.

Але цей один недолік — найбільша причина, чому я не можу використовувати його щодня, тож сенсу в цьому немає.

— !!

— …

Я рушив туди, де героїня й велетень протистояли одне одному на відстані близько десяти метрів.

Щойно я рушив, їх пройняло напруження. І вони одне на одного… ні, обоє втупилися в мене.

Відстань між ними й мною — близько п'ятдесяти метрів.

Звісно, я також враховую і їхні рухи.

Тримаючи сприйняття «Сакаю» на такому рівні, щоб не бракувало деталей, я розширюю область свого «Сакаю».

Від замку до міських кварталів у моїй свідомості з'явилася картина боїв у різних місцях, а разом із нею — обриси місцевості.

Схоже, тепер я справді можу це робити.

Сили раси демонів, як і очікувалося, складалися з напівлюдей, мамоно та власне демонів.

Явного перекосу немає, але демонів трохи менше.

Оснащення в них досить хороше, і вони справді виглядають як солдати.

До того ж точки бою дуже легко визначити.

Схоже, всі точки вторгнення націлені на замок.

Це для того, щоб забезпечити шляхи входу, чи бої просто зосереджені у витягнутій вузькій зоні у формі рівнобедреного трикутника, вершина якого — замок?

Інформацію про околиці я вже майже зібрав.

Зменшу точність і збільшу охоплення.

Зменшивши точність настільки, що вже не міг розрізнити раси мешканців, я зміг охопити «Сакаєм» усю територію до зовнішніх стін столиці.

Розумію… раса демонів навіть стіни зруйнувала.

Схоже, у них є якась неймовірна зброя чи магія.

Мабуть, саме це і є основою того трикутного району.

Чисельність сторони демонів… мабуть, через раптовий напад, але виглядає так, ніби їх кілька тисяч.

За кількістю захисників Королівства значно більше.

Але це не бій у відкритому полі й не зіткнення армій у строю. Тож якщо різниця не в десять чи двадцять разів, вирішальною вона може й не стати.

Щоб нападників було менше — таке взагалі немислимо, але раса демонів, що вдерлася до міста, уже досить злагоджено розгорнула сили, тож для вкрай розпорошеного Королівства це, мабуть, наче удар просто в черево.

Судячи з пожеж у місцях, що не лежать на шляху основного наступу, всередину, мабуть, проникли спільники раси демонів або шпигуни.

Адже в Ротцґарді все теж почалося зсередини.

— Схоже, Лімія має намір тимчасово покинути столицю. За її межами збираються загони, тож, може, вони хочуть оточити місто? — сказав я.

— …Для впертого Королівства Лімія це досить гнучке рішення. Це вплив героїні? — тихо відповів Шікі.

Я знову говорю з Шікі тихим голосом так, щоб інша сторона не почула.

Я вже знизив точність до рівня, де можу лише зрозуміти, скільки людей зібралося, і разом із цим різко розширив область.

Я вловив, що кілька великих груп людей рухаються з навколишніх міст у бік столиці.

І водночас я відчув, що люди всередині столиці намагаються звідти вибратися, тому й подумав, що, можливо, вони прагнуть оточення.

Шікі виглядав трохи здивованим, але я міг відчути, як від усього його тіла виходить бойова аура.

Від неї віяло таким тиском, що будь-хто зі слабким серцем просто зомлів би.

До того ж щоразу, коли він говорить, темно-червоні вогники його очей мерехтять, тож враження подвоюється.

На щастя, мого виразу обличчя не видно. Я повертаю обличчя вперед, криво всміхаючись.

— Не знаю, хто ти, але зупинися.

Велетень попереджає мене.

Голос, сповнений гідності, що пасує його зовнішності.

І, як і очікувалося, він великий.

Навіть один його палець був би завтовшки з мою руку.

Але я не зупинився.

Бо не можу захистити героїню звідси.

— …

З боку героїні все ще тиша.

Якби почув її голос, відразу збагнув би, чи це справді старша Хібікі.

Якщо це і справді вона, мені доведеться трохи пом'якшити свій план щодо героїні.

Хай там що, але чинити щось жахливе з власною старшою зі школи — це вже, знаєте, занадто.

Побачивши, що я ніяк не відреагував на попередження й продовжив іти, велетень кинув погляд навколо.

Вони й далі ховалися в засідці. Солдати, що були приховані за стовпами з боків, виринули й кинулися на нас.

Якщо хтось ігнорує попередження — негайне знищення.

Цілком очікувано.

Я відчуваю, як героїня затамовує подих.

Отже, вона про це не знала.

Для мене ж це були вороги, яких я вже сприймав через «Сакай».

Це не був раптовий напад чи щось подібне.

Згори, знизу й з обох боків — чотири напади з різних напрямків.

Не одночасно, але в самих рухах відчувалася координація.

Зрозуміло, що їх тренували.

— …

Наче стримуючи мене від дії, Шікі мовчки рушає.

У його руці — вугільно-чорний посох.

Це був не той посох, яким він користується в Академії.

Бо на ньому немає коштовного каменя, який нібито абсолютно необхідний для посоха мага. Саме тому я й сказав йому не користуватися цим посохом в Академії.

За виглядом це радше не посох, а… жезл.

Я ще не звик рухатися в цьому костюмі, тож, що ж, нічого не вдієш. Цього разу поступлюся Шікі.

— Нарешті мені випала нагода стати корисним у битві. Дякую вам, слабкі створіння. Помріть безболісно, — холодним голосом промовляє Шікі.

Водночас із цими словами він легенько вдаряє нижнім кінцем свого жезла об підлогу.

Шікі й справді любить так активувати свої закляття.

Одразу ж після цього двоє крилатих, що атакували нас згори, одночасно вибухають.

Після цього він беззвучно переміщується до мого правого боку, де був демон у чорному одязі.

Вихопивши лезо з нічим не прикрашеного посоха, Шікі відтяв демонові голову.

Це не списоподібне лезо, яким він зазвичай користується, а велике вигнуте.

Гігантська коса, еге ж.

З його скелетоподібною зовнішністю він і справді виглядає як сам жнець смерті.

Остання нападниця змінила ціль із Шікі на мене, спрямувала меч для уколу й кинулася вперед.

Чи встигне Шікі?

Це було зайве хвилювання.

Перед моїм обличчям, яке було повернуте вбік, відбилася спина Шікі.

Попри те, що він настільки вправний у блискавичних переміщеннях на короткій відстані, чому ж це стає для нього складніше на дальших дистанціях?

Я думав, що для такого він підходить навіть краще за Міо, але, схоже, Шікі просто не дуже добре почувається з телепортацією на великі відстані.

Ну тоді остання…

Кістлява рука тримала за голову й підняла вгору… темношкіру істоту, схожу на ельфійку.

Через капюшон розібрати складно.

Це те, що називають темним ельфом?

Меч, який вона тримала, вдарив Шікі в район груднини й зламався.

Її постать із уламком меча в руці, який так і не виконав свого завдання, була трагічною.

— Гух…

Це були її останні слова.

Шікі висмоктав із неї життєву силу. За мить шкіра нападниці побіліла, і вона померла.

Знищена без жодних сумнівів.

Я разок кивнув і мовчки знову рушив уперед.

Шікі легко струсив пил і пішов слідом за мною.

Сторона героїні і сторона раси демонів.

Згодом ми підійшли впритул.

— Ти ж не будеш заперечувати… якщо ми вважатимемо тебе ворогом, так?

Це слова велетня.

Схоже, він питає мене, але насправді вже сповнений ворожості.

— …Ви союзник?

Це слова героїні.

…Як я й думав, це справді старша Хібікі.

Почувши знайомий голос, я тихо зітхнув.

Чому вона опинилася в такому місці?

Без усяких труднощів вона могла б жити стабільним, майже спокійним життям.

Завдяки дивно ретельній роботі Міо мій голос змінено.

У такому вигляді впізнати мене практично неможливо, але якщо я спитаю її: «Чому ви прийшли в цей світ?», вона майже напевно насторожиться.

Зараз я — загадковий персонаж, і в тому, щоб моя особа залишалася невідомою, є своя вигода.

Питати щось таке, ризикуючи видати себе, не варто.

Мені й справді було цікаво, але я цього не озвучив.

— За угодою з Богинею я захищатиму героїню. А раса демонів має негайно залишити фортецю Стелла й відступити в безпечне місце. З вашими навичками думкового зв'язку ви зможете передати це своїм.

— Отже, ти таки ворог. Я ніколи не бачив такої зовнішності. Це стародавнє спорядження чи, може, судячи з голосу, ти якийсь різновид голема? Тож у Богині ще залишилися пішаки.

Велетень остаточно визнав мене ворогом і прийняв бойову стійку.

Його блискуча чорна, мов обсидіан, шкіра рухалася напрочуд гнучко. Він став у позу рукопашного бійця.

Його стиль — ближній бій?

На чотирьох руках у нього обладунки-рукавиці, ні, вони сягають мало не до плечей, тож точніше буде назвати це індивідуально виготовленими броньованими рукавами.

— Ти мене неправильно зрозумів, велетню. Я не хочу ворогувати з расою демонів. Якщо ви підете звідси й залишите фортецю Стелла, обіцяю не дозволити г'юманам вас переслідувати.

— Не можу. Я маю знищити героїню тут. Саме заради цього я й мої підлеглі, які б'ються в цій столиці, прийшли сюди. І в нас немає жодної причини відмовлятися від фортеці Стелла.

— Навіть орки не займаються грабунком і наругою над жінками. Якщо не зважати на рівень їхніх умінь, то втрата настільки добре дисциплінованого війська була б для раси демонів величезною, хіба ні? — запитав я.

— Дивно чути похвалу від ворога, але поки що скажу — дякую. Проте втратити війська і відмовитися від нашої мети — це речі зовсім різного рівня. Дві умови, які ти назвав, я не можу прийняти за жодних обставин.

Він не нападає на мене, хоча я стою без будь-якої стійки.

Найімовірніше, це не стільки дух військового, скільки спроба виміряти мене.

Ця людина — і військовий, і солдат.

І з якоїсь причини я інстинктивно розумію, ким він є зараз.

— Прикро. У вашому війську служать і напівлюди, і мамоно, і ніхто не зазнає дискримінації. Якщо відверто, ваші погляди здаються мені прогресивнішими за погляди г'юманів. Армія у вас дисциплінована. Це заслуговує на повагу.

— …Мені теж прикро, що людина з такими поглядами йде в авангарді Богині. Хоч скільки рас ми об'єднали, усі ми — меч Його Величності Володаря демонів. Клинок, яким він завдає удару, повинен вселяти повагу та страх. Негідна поведінка заплямує цей меч і зневажить нашого Володаря та його державу.

У нього, мабуть, ще лишилися сили негайно поновити бій.

Велетень уже виглядав так, ніби більше не хоче розмовляти.

— Тобто ти хочеш завершити все одним ударом? — запитав я.

— Саме так. Наш Володар каже, що бере на себе відповідальність за всі наші вчинки. Тож навіть якщо після одного удару ми розлетимося на друзки, мусимо знищити ворога. Інакше не виправдаємо його довіри. Твою пропозицію відхилено. Відійди. Якщо захищатимеш героїню, я знищу й тебе. Якщо ти здатен так розмірковувати, то напевно вже помітив і темряву під владою Богині.

— Я отримав плату наперед. Розумію, що це роль лиходія, але цього разу я стоятиму на боці героїні. Не хочу порушувати угоду навіть із тим, кому анітрохи не довіряю.

— Прикро. Тоді я знищу і тебе, і героїню. Моє ім'я — Іо. Генерал демонів Іо.

— …

— Ти не називаєш свого імені, еге ж. Фух… але хто б міг подумати, що мені двічі завадять убити Хібікі білі люди. Це і є те, що називають долею героя?

Як я й думав, тепер уже точно — це старша Хібікі.

Ім'я героя Імперії я теж не пам'ятаю, але й воно звучало по-японському, а Японія в паралельних світах страшенно популярна.

Можливо, роблячи це замість привітання, Іо викидає вперед кулак.

Трохи вклавши силу в нижню частину тіла, я зупиняю його лівою рукою.

— Ти зупинив його?! — долинув з-за моєї спини здивований голос старшої Хібікі.

Якщо враховувати різницю в зрості, це й справді мало виглядати ненормально.

— Пані героїне Лімії, разом зі своїми супутниками відійдіть убік. Лярво, відведи їх і тримай біля себе.

— З того, що ти сказав, здавалося, що ти не союзник… але тобі можна повірити? — запитала Хібікі.

— Звісно. Я не дозволю їм і пальцем до вас торкнутися. Лярво.

— Так.

— Іо страшенно сильний. Навіть не думай змагатися з ним у фізичній силі. Це порада того, хто вже програв йому й не зміг зрівнятися з ним у техніці, — сказала Хібікі.

— Візьму до уваги, — відповів я.

Хоча, ймовірно, я саме силою й змагатимусь.

Другу атаку велетня я теж блокую правою рукою.

— Як ти взагалі можеш це робити з таким тілом?! Але! — вигукує Іо.

— Бачу, мені не вистачає рук, — сказав я.

— Саме так!! — гаркнув Іо.

Я відчуваю глухий і далекий удар у бік.

І ще одна атака влучає мені в підборіддя, проскочивши між товстими руками.

Який же він вправний.

Але цього недостатньо.

Його сили — недостатньо.

— ВА?!

— Реакція в тебе швидка, але, знаєш…

Зрозумівши, що його удари не дають потрібного ефекту, Іо одразу ж відскакує назад.

Я, ніби підлаштовуючись під нього, кидаюся навздогін.

Якщо Іо зараз роздратований, я, можливо, зможу влучити в нього бодай раз.

— Гух?!

Ввірвавшись до нього впритул, я повертаюся до нього спиною.

Не зупиняючись, я завдав удару ребром долоні навідліг.

Він ідеально заблокував його всіма чотирма руками.

Проте, схоже, пошкодження все ж було.

— …Удар навідліг від «Вбивці Драконів», — сказав я.

— Страшно, що це звучить так, ніби ти не жартуєш. Не може ж бути, що ти ще й Знак Троянди… але, мабуть, ти навіть цікавіший за Хібікі.

Я, між іншим, наполовину серйозний.

Опустивши захист, Іо дивиться на мене холодними очима, ніби киплячи від люті.

Що ж, у нього зросла сила атаки, зате послабився захист. Цікаво, мені це допоможе чи зашкодить?

Навіть перебуваючи на полі бою, мої думки прості, але я здатен залишатися спокійним.

Яка дивина.

Лише від зміни мотивації все відчувається настільки інакше.

Можливо, зараз я навіть спокійніший, ніж під час викладання в Академії.

Я знову стаю перед Іо, який шукає нагоди.

Моя битва в столиці Лімії почалася.