Розділ 156 — Участь Диявола ⑤

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Знову програла.

Я точно стала сильнішою, ніж раніше, та ще й місцевість цього разу давала нам перевагу.

Усі зміцніли завдяки спорядженню, отриманому в Ціґе.

Спосіб мислення й стиль бою авантюристів, які прийшли з нами з Лімії, теж добре вплинули на армію Королівства.

І на мене також.

Звісно, не до рівня Міо й пана Берена, яких я зустріла на краю світу, але я багато чого навчилася.

І не лише в майстерності рукопашного бою.

Я також почала діяти, щоб послабити застарілі пута шляхетських традицій і задушливого політичного устрою.

Якби це було після взяття фортеці Стелла, ще можна було б терпіти. Але за нинішніх обставин становище столиці надто небезпечне, а кожен шляхтич, на мою думку, має забагато влади у військових справах.

У цьому аспекті я показала певний результат.

Проводячи обережні розмови зі спадкоємцями наступного покоління, я змогла звернути їхню увагу на те, що нинішній шлях Королівства хибний.

Метою не було повстання проти королівської родини, і я не можу влаштувати велику громадянську війну посеред війни з расою демонів, тож наразі все обмежується лише усвідомленням потреби реформ.

Другий син родини Хоупрейз — високої шляхти, яка водночас дуже близька до королівської родини.

Те, що Ілум ще на початку підтримав мою пропозицію, дозволило мені діяти без перешкод і дуже мені допомогло.

Гадаю, у майбутньому я теж проситиму його про співпрацю.

Готуючись до взяття Стелли, я відчувала, що роблю все, що можу.

І все ж…

Ми не лише не відбили раптового нападу Іо, а й дозволили відтіснити нас аж до зали для аудієнцій.

Я мала намір утекти, але коли все зайшло так далеко, це стало складно.

Я чесно розумію, що покинути замок і втекти з міста, коли Іо переслідує нас, було б важко.

І я не знаю, скільки шкоди через це зазнало б усе навколо.

У підсумку я вирішила якнайшвидше покінчити з цим, використавши бар'єр підтримки зали для аудієнцій.

Мінотавр і Кентавр, яких Іо, за його словами, привів із Пустища на краю світу, повністю відрізали Бредду, і мені довелося битися з Іо сам на сам.

Я покладалася на атаки підтримки Вуді, зцілення від Чії, бар'єр підтримки зали для аудієнцій, а ще — на срібний пояс, у якому живе Горн, і меч, який зробив для мене пан Берен.

Навіть проти Іо, який уже почорнів і бився на повну силу, я думала, що зможу з ним зійтися.

І тут просто перед моїми очима раптом увірвався якийсь білий тип і приєднався до бою.

Мені хотілося крикнути: що це взагалі за жарт?!

Він був убраний, немов герой із щоденного серіалу токусацу. Зупинив удар Іо лоб у лоб, витримав ще два, змусив супротивника відступити й сам завдав йому удару.

Я відчула себе дурепою через те, що попередила його не змагатися з Іо у силі.

Він сильний.

І до того ж дуже сильний.

Рухи в нього не надто відточені, але білий уже розгорнув доволі високорівневу магію підсилення й б'ється з Іо в ближньому бою.

Я знаюся на героях токусацу, тож на його вбрання мені аж соромно дивитися. Але удари Іо він відбиває напрочуд точно.

На мій погляд, за грубою силою й швидкістю його базові можливості навіть перевершували можливості Іо.

А з іншого боку, рухи тіла й техніка вищі в Іо.

…Ну, щодо одягу, мені й самій не дуже личить говорити про інших.

Я глянула на власне тіло.

Ран, які можна було б назвати ранами, немає.

Я вже зцілила себе власною магією, а потім мені допомогла й Чія.

Я страшенно виснажена фізично й морально, але доведеться триматися завдяки самій силі волі.

Я практично гола, тож добре бачу, що на мені немає жодних шрамів.

Соромно, та цей вигляд потрібен для найбільшої бойової ефективності. Тож відмовитися від нього я не можу.

У резонансі з моїм духом-охоронцем Горном я завжди опиняюся в такому вигляді, тож нічого не вдієш.

Важка техніка, що дозволяє мені одночасно вдягнути срібний пояс і Горна.

На відміну від одержимості духом, ця техніка не пригнічує моєї волі. От тільки вигляд у мене виходить наче в надто відвертому хутряному купальнику з кількох смужок. Створене захисне поле навіть трохи перевершує спорядження, яке зробив для мене гном пан Берен.

Щоб битися проти почорнілого Іо, мені були необхідні сила й швидкість цієї форми.

І зараз не час нарікати, що такий вигляд годився б радше для фотосесії, ніж для бою.

Тому мені довелося це зробити.

На нього не подіяв би звичайний блеф, тож я відтворила слабкість, яку показувала раніше, й спробувала виманити якусь прогалину.

Щоправда, це майже не дало користі.

На стартовому ривку мені якось вдалося завдати кількох ефективних ударів, але його звична регенерація знову все звела до нуля.

Атож, цей меч.

Як і очікувалося, Міо й пан Берен неймовірні.

Коли Міо й Берен виготовили його для мене, вони, очевидно, вже чудово розуміли мій бойовий стиль.

Колись це був великий меч, у якому було запечатано силу вітру.

І лише в битві з Іо я нарешті усвідомила його справжню силу.

Меч покликав мене нелюдським голосом.

Як він і просив, я силоміць взяла під контроль силу, яку випускав меч.

Я не злилася з ним, як із Горном. Радше ми з мечем боролися за те, чия сила візьме гору.

Кілька разів у моїх вухах пролунав різкий металевий дзвін, і великий меч стиснувся до розміру півтораручного меча, яким я користувалася раніше.

Спочатку прозоре смарагдово-зелене лезо стало чіткішим, а ступінь прозорості зменшився.

Натомість сила вітру відчувалася ще сильніше.

Щоб пробудити зброю, мало її зрозуміти: потрібно жадати сили та змусити її коритися. Це здавалося мені доволі неприємною умовою, і я мимоволі сердилася.

Але його міць була колосальна.

Просто тримаючи його, я ставала сильнішою у кілька разів, а мої відчуття — гострішими.

Гострота теж разюче зросла, і я змогла розрізати навіть почорнілого Іо.

Коли я застосовувала улюблені атаки стихії вогню, стихія вітру посилювала їх ще більше. Полум'я на мечі ставало не червоним, а смарагдовим, ніби вихлюпувалося з самого клинка.

Колись мені не щастило зі зброєю, а тепер, здавалося, зброя сама розмахувала мною — мені навіть хотілося з цього пожартувати. Ефективність була такою високою, що мені ставало не по собі.

Елемент вітру підсилює елемент вогню.

Пан Берен, мабуть, подумав, що, з огляду на мій стиль бою, мені краще підійде не вогняна зброя, а зброя стихії вітру.

Іо не встигав за моєю швидкістю, і я змогла безупинно його атакувати. У той момент я подумала: «Ось тепер я перемогла».

І все ж…

Почорніння не було його козирем.

Ті великі рукавиці на його руках, які слугували і зброєю, і бронею… ось що було його справжнім козирем.

Те, що минулого разу він ними не користувався, означає, що тоді їх ще не встигли зробити?

У кожній із чотирьох рукавиць містилася сила однієї основної стихії: вогню, води, землі чи вітру. Навіть найпростіші свої удари він огортав стихіями.

Вітер разом із землею — мої рухи були обмежені.

Вода разом із вогнем — мої атаки слабшали.

Якби не вони, я змогла б вирішити бій до того, як він «звик» до моїх атак.

Він розгадав лише один мій прийом — і цього вистачило.

Після цього Іо перейшов у контратаку. Не захищаючись від заклять Вуді та Чії, він дозволив їм влучити в себе, наблизився й завдав серію ударів, від якої здавалося, ніби моє тіло розривають.

Разом з ударом ногою я отримала, здається, сім ударів поспіль.

Вуді, витрачаючи останні запаси магії, влаштував шквал атак і створив димову завісу, а Чія тим часом зцілила мене.

Коли я знову змогла сама промовляти арії, додала й власне закляття регенерації.

Саме тоді, коли магія Вуді майже вичерпалася, а наші сили ослабли, усе раптом змінилося.

Чорна маса, вкрита слабким золотавим світлом, з неба врізалася просто в залу для аудієнцій.

Перед нами з'явилися зловісний скелет і білий тип, схожий на героя з токусацу.

Він проігнорував слова Іо, наблизився, а скелет легко розправився із засадним загоном, якого ми навіть не помітили.

Промовивши щось двозначне, з чого я так і не збагнула, ворог він чи союзник, скелет відвів мене з товаришами до стіни.

Мабуть, це підлеглий того білого, але я мовчки спостерігала за боєм між білим і Іо.

Скелет не виявляв жодного наміру втручатися й допомагати.

Здається, він наклав навколо нас якесь поле, але, окрім цього, виглядало так, ніби він більше нічого не робить.

Білий незнайомець явно переважав Іо, та все ж я не розуміла, чому скелет навіть не підтримує його.

— Він… хіба не ваш господар? Чому ви стоїте тут, а не допомагаєте йому?

— …Потреби немає. У такому бою моя допомога лише заважатиме. Героїне… Хібікі, так? Цю зброю ти отримала в Ціґе?

— І що це раптом?

— Я припустив, що її виготовила Торгова компанія «Кудзуноха».

— Ви їх знаєте?!

— Лише трохи. Радше, у мене є давній зв'язок із матеріалом, з якого її зроблено.

— Матеріалом?

— Так. Колись я проводив дослід: змусив одного піддослідного поглинути духа Вітру. Цей меч нагадує його серп.

— …Ц-це був мамоно, якого ви створили?! Чи, скоріше, його використали як сировину для цього?!

— Зараз це не має значення. Виходить, та істота зрештою годилася лише на матеріал.

— …От як. То хто ви взагалі такий?

— Лярва. Колишній ліч і любитель дослідів. Гей, магу й лицарю! Не рухайтеся. Залишайтеся на місці.

Скелет, який назвав себе Лярвою, зупинив Бредду й Вуді, що намагалися встати, продовжуючи говорити зі мною.

Вуді ще не відновив свою магію як слід.

Я й сама думаю, що зараз він усе ще не зможе повернутися до бою.

Але…

Я розуміла причину.

У полі зору тих двох було двоє ворогів.

Кентавр і Мінотавр.

Як і слід чекати від істот, що мешкають у Пустищі, вони дуже сильні.

У цій ситуації йти мала б я.

Я вже можу рухати тілом.

— Героїне, ти теж залишайся там.

— Невже ви не бачите ворога? Проти супротивників такого рівня мені не знадобиться й трьох хвилин. Просто залиште це мені.

— …Не зрозумій мене хибно. Я не раджу й не питаю твоєї думки. Я наказую.

— Які гучні слова. Я вдячна за допомогу, але це ж і вам теж вигідно, правда?

Я взяла меч у руку й підвелася.

Звичайна магія підсилення, звісно, не така потужна, як у білого незнайомця, але теж вимагає чимало магічної сили.

Ледь відчувши, що сили починають підводити, я знову наклала закляття.

Його слабке місце в тому, що його легко зняти, якщо я втрачу концентрацію.

Але ефект у нього збалансований, тож для такої, як я, у якої багато магії, це дуже підхожа магія.

— Якщо в тебе залишиться бодай найменший ризик поранення, мені це лише зашкодить. Сядь, мовчи й не рухайся.

У голосі колишнього ліча не було місця жодним запереченням.

Схоже, ці двоє нам не вороги, але й союзниками їх не назвеш.

— Я швидко закінчу.

— Якщо покинеш поле, я вб'ю твоїх товаришів.

— ?!

— В угоді з Богинею нічого не сказано про безпеку твоїх товаришів. Доки ти жива, мене не хвилює, що станеться з іншими г'юманами.

Що він таке каже.

Про що взагалі думала Богиня, коли приводила таких людей до столиці?

Я не відчувала в його словах жодного жарту.

Принаймні я точно зрозуміла, що життя г'юманів для нього нічого не означає.

— …Тоді що ми робитимемо? Дивіться, вони вже йдуть!

— Я сам це зроблю. Ви просто мовчки чекайте тут.

— Ах ти ж покидьку, навіть у грубості має бути межа…

— Пане Бреддо, залишімо цю справу йому. У нашому становищі наживати нових ворогів — нерозумно.

Вуді стримав Бредду, який більше не витримував і вже збирався накричати на Лярву.

І це справді так. Зараз не час наживати собі нових ворогів.

Раз ми вже вирішили битися з Іо, нам треба якнайшвидше вигнати демонів, що напали на столицю.

Заради цього мені треба було б якось випередити Лярву, але…

— Тоді я подивлюся, чого ви варті. Покажіть мені свою силу, пане Лярво.

Я вирішила вкинути в його бік легку насмішку.

Це правда, що цей Лярва сильний.

Його миттєві переміщення, швидкість активації заклять, зброя в його руках — усе це не є звичайним.

Запас магії Вуді менший, ніж у Чії та в мене. Але, як і з рівнями, сама лише кількість магії не визначає майстерності мага.

Той Кентавр і Мінотавр — зовсім не звичайні противники.

Я змогла б притиснути їх переважаючою швидкістю, але як битиметься Лярва, що, найімовірніше, є магом?

Побачмо.

◇◆◇◆◇◆◇◆

Кремезний воїн із бичачою головою замахнувся бойовою сокирою.

Хм-м, це напівлюдина чи мамоно?

Якось… цікаво.

Якщо в майбутньому я зустріну ще одного такого, треба буде його дослідити.

Оскільки я відступив і ухилився, сокира вдарила по підлозі й лишила на ній лише незначні пошкодження.

Який чудовий бар'єр підтримки.

Будь він звичайним, уламки вже розлетілися б навсібіч, а підлога була б гарно розорана.

— А ти стріляєш із лука, еге ж?

Я збив стрілу, що летіла в мене, своїм посохом.

Кентаври — це напівлюди, причому досить гордий народ.

Здається, багато хто з них обирає луки та списи, і цей, схоже, обрав лук.

Передній ряд і задній ряд; ролі в них розподілені як слід.

Як і очікувалося, ці двоє сильніші за засадний загін раніше.

— Пан Іо б'ється. Ми не можемо просто стояти й нічого не робити. Відійди, лічу.

— Ти показав нам свою силу, але такого рівня проти нас не вистачить.

— …Не люблю без потреби показувати всю свою силу. Пробачте. Господар обіцяв дати мені нагоду проявити себе пізніше. Тож ви станете для мене розминкою.

Фу-фу.

Так званих воїнів на диво легко використовувати, якщо зіграти на їхній гордості.

Їхній настрій помітно змінився.

— Дуже добре. Ти без сумніву перешкода, яка вже здолала наших братів.

— Я вже приблизно оцінив твою силу. У нас удома таких, як ти, вважали б лише норовливою худобою.

— !!

— Дурню. І яка тобі користь від того, що ти нас злиш?

— Хтозна. Коні були б надто кволими, щоб возити нас верхи. Я мало про вас знаю. Вибач.

— !!!

Мінотавр і Кентавр кумедно закипіли від обурення.

Ну що ж, почнемо.

— Колись я був лічем. А чому тепер кажу «колись» — зараз покажу.

Я завершив арію й вивільнив із себе закляття, яке найбільше мені пасує.

— Як довго ви зі мною протримаєтеся? Цікаво буде дізнатися. «Тринадцять щаблів».

Коли я став слугою Ваки, в моє тіло влили таку кількість сили, що спершу я не міг її опанувати.

Я її асимілював, але це все одно сила, яка не була моєю.

Нарешті мені вдалося перетворити — нехай і не все — на власну силу.

Ви станете моєю першою здобиччю.

Усередині мене ця сила спала, змінювалася й тепер прокинулася.

…Сила, накопичена в перснях Ваки.

— З першого по четвертий щабель — вивільнення. «Жезл», «Меч», «Чаша», «Монета».

— Гх!!

— Що це?!

Не можу сказати, що сили стало рівно вчетверо більше, але відчував, що магія, яка вирвалася назовні, майже досягала такого обсягу.

Я відчув, як у моєму тілі вирує магічна сила зовсім іншої природи.

Це відчуття, коли збільшується мій максимальний запас магії, досить своєрідне.

Я глянув на ліву руку.

На ній я побачив чотири персні, забарвлені в багряне, — на всіх пальцях, окрім мізинця.

І сила теж почала вирувати.

Перші чотири щаблі: підсилення магії, зміцнення тіла, збільшення запасу магічної сили й підсилення спорядження.

До цього рівня я вже можу користуватися ними без жодного ризику.

Залежно від ситуації, хотілося б вивільнити й вищі щаблі, але це вже трохи важкувато.

— Ви теж запалали, бо ваш командир поруч, еге ж? Тож спробуйте хоч трохи попручатися, гаразд?

Я приготував свій посох.

Ці двоє миттєво стали в захисні стійки.

Просто під ними вгору вистрілило кілька списів, на які перетворилася підлога.

Треба ж як слід використати бар'єр підтримки.

— Ого, кінь ухилився. А бик, здається, витримав.

Кентавр випустив у мене стрілу.

Посеред польоту вона розділилася і дощем посипалася вниз.

Лісова оні Аква робить щось подібне.

— Палай.

Замість звичайної магії я скористався особливою мовою душі, щоб примусово активувати закляття.

Я перетворив усі стріли на пил.

— Клятий ма-а-аг!!

Цього разу — Мінотавр.

Ох-ох.

Невже досі не бачиш різниці в силі?

Я навмисно не захищався від сокири, що падала навскіс, і вирішив прийняти удар на себе.

— Неможливо.

Сокира зупинилася на самому кінчику мого плеча.

Моя магія, спорядження і навіть фізичне тіло стали сильнішими.

Від такого удару мені навіть не треба захищатися.

— Ну що, тепер моя черга?

Я підняв свій чорний посох і почав арію.

Дивлячись на відчай на обличчях обох, я завершив решту закляття.

— Не бійтеся, боляче не буде. Віддайте мені свої життя.