Розділ 157 — Зміна Диявола, пробудження героїні, поява непроханого гостя

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— …О, вони вже полетіли. З ворогами такого рівня Шікі впорається без особливих труднощів.

— Дивишся деінде?! Це в тебе такий запас сил?!

Щойно він це сказав, на мене налетіла атака без зайвої показухи.

Я схрестив руки й зупинив кулак Іо.

— Та ні, я ж б'юся врукопашну з противником, який перевершує мене за майстерністю. Жодного запасу в мене немає.

— Ось як. Каже, що в нього немає запасу, той, кого мої удари навіть як слід не беруть.

— А ти? Разом із засідкою загинули вже шестеро твоїх бійців. Твої підлеглі помирають один за одним, і тобі байдуже?

Відступаючи, я ухилився від кількох атак, що летіли в мене.

Мінотавр і Кентавр уже обернулися на пил.

Схоже, Шікі активував кільця, розуміючи, що це надмірна сила.

З того, що я бачу, це чотири базові.

— …Усі, хто прийшов сюди воювати проти Королівства, були готові до смерті. Шкодувати їх зараз — означає образити їхню рішучість.

— Смертники, значить. Ми ж не в історичному романі.

Я пригадав слова «готуйся до червоного».

Удар ногою, га.

Хоч він і велетень, але справді майстерний.

Велетень, що майстерно володіє бойовими прийомами, не зовсім відповідає моїм уявленням. Та навіть я бачу, наскільки вправний генерал демонів Іо.

Може, він навіть справжній майстер.

Це перший «по-справжньому великий хлопець», якого я зустрів у цьому світі, тож враження він справляє неабияке.

Я навіть відчуваю, що вбивати його було б втратою для світу.

— Страждати через смерть своїх солдатів, так? Справді важкий супротивник. Але!

Магічна сила з латних рукавиць?

Кулак Іо, який я не встиг зупинити, спалахнув полум'ям.

Ого.

— Спорядження з накладеним елементом, еге ж. Вражає.

Спорядження, яким навіть воїн може користуватися з потужним накладеним елементом, — річ цінна.

Кажуть, що навіть коваль-г'юман не зміг би такого зробити.

Для людини, яка має хоч якісь знання в магії, це не тільки змарнований скарб, а й, звісно, річ дорога.

Набагато економніше накладати елемент залежно від ситуації власною магією — це потребує нижчого рівня магії, та й замовляють таке частіше.

Отже, цей велетень уміє користуватися магією на рівні, вищому за середній.

— Навіть коли ти так кажеш, ти не тільки сказав це ніби між іншим, тебе навіть не відкинуло!

Навіть увійшовши на дистанцію впритул, він не втрачає техніки.

У всіх цих викрутах і обертах на близькій дистанції він усе одно встигає насипати удари.

Побачити таку неймовірну техніку зблизька — я щиро зворушений.

— Хмпф, цей удар я не прийму!

Іо ногою відбив мій кулак, який я висунув уперед.

І це попри те, що я зробив це своїм малим тілом і на дистанції впритул.

Фізична сила й швидкість у мене, по суті, вищі за його, але все одно так.

Нічого не вдієш.

Повторімо кроки й знову відступімо, щоб узяти дистанцію.

— Попередження й підтвердження. Ти не збираєшся… відступати?

— Звісно, ні. Я теж не маю наміру й далі затягувати цей бій.

Він усе ж ворог.

Навіть якщо це людина, яку я поважаю, якщо я б'юся з нею на полі бою…

схоже, в мене немає іншого вибору, окрім як убити його.

Зазвичай я б спробував придумати інший шлях.

Чому ж зараз я так легко можу прийняти таке рішення?

Це якась зла домішка від Богині, коли вона давала мені спільну мову? Чи щось інше?

Моя голова спокійна.

Думки, придатні для бою, самі собою народжуються в моїй свідомості.

…Це справді приємне відчуття.

— Зрозуміло.

— Нападай серйозно. Я не настільки простий, щоб зі мною розбиралися, не показуючи справжньої сили.

Так, якщо це ця людина…

Ні.

Показувати свою справжню силу немає потреби.

Я можу вбити його навіть у цій формі.

Битися обом на повну… чому я взагалі подумав про таку «марну» річ?

Яка дурість.

У майбутньому мені, можливо, доведеться битися зі старшою Хібікі, ні, з героями.

Показувати це не потрібно.

Цього більш ніж досить.

— Схоже, ти теж не на повній силі. Тоді я тобі підіграю.

Може, навмання використати сили, які Міо до цього прикріпила?

Якщо просто так тягнути час, це й так буде мат расі демонів.

У такому разі краще не показувати свою справжню силу й просто напівсерйозно тягнути цей бій.

Це найефективніший шлях, і я не відкриватиму свої карти героїні.

Це ще й збігається з моєю метою — захистити героїню, а якщо Рона дізнається про моє попередження щодо фортеці Стелла, проблем теж не буде.

Так.

Треба ще наказати Шікі рухатися й зменшити шкоду місту.

Для Шікі така робота з простим виграванням часу може здатися нудною, але зараз саме його сила для цього найкраща.

— Лярво, напіввивільни сьому сходинку.

Сила Шікі має неймовірну гнучкість у різних ситуаціях.

Є, щоправда, моменти: він не може вивільняти її, не активувавши щонайменше до четвертої сходинки, і не може одночасно тримати більш як одну-дві додаткові. Але якщо він змінює їх у потрібну мить, то може вигідно битися майже з будь-яким супротивником.

Якщо він відшліфує ці слабкі місця, то з часом зможе їх подолати, і, можливо, настане день, коли він перетворить усю ту силу на свою та зможе вивільняти її всю водночас.

Шікі вклонився, даючи мені зрозуміти, що почув і згоден.

Тоді і я теж.

Битимемося належним чином.

Битися серйозно в цій формі означає, що…

я, ймовірно… справді зможу його вбити.

◇◆◇◆ POV Іо ◇◆◇◆

На пальцях ліча збирається зловісна сила.

Він продовжує заклинання, від якого в мене болять вуха.

Якби можливо, я б хотів йому завадити, але, на жаль, істота переді мною мені цього не дозволяє.

Він знає базу руху тіла, але не має досвіду в бойових мистецтвах.

Такий мій висновок.

Щоправда, судячи з назви, ця техніка бойового мистецтва, найімовірніше, відома лише частині раси демонів і напівлюдей.

Г'юмани зазвичай віддають перевагу зброї, а не навчанню техніці руху тіла.

Я також чув, що на тих, хто тренується в беззбройному бою, важче покласти благословення Богині.

Але й не те щоб ті, хто не любить Богиню, неодмінно йшли цим шляхом.

…Серйозно.

Коли в тебе вриваються невідомі особи і змушують із ними битися. У солдата й справді нелегка доля.

Я трохи сумую за тими часами, коли міг битися як звичайний солдат так, як сам хотів.

— Коли ти кажеш «повна сила», ти маєш на увазі з підтримкою того ліча?

— Аж ніяк. Я вже більш-менш зрозумів стан поля бою, тож просто наказав йому виграти час.

— !! Ти маєш таку силу, і все одно не збираєшся битися як слід. Я думав, що твоє мислення близьке до нашого, але, схоже, я помилявся.

Так і є.

Спочатку, з того, як цей білий говорив і мислив, я подумав, що він схожий на нас.

Але щойно почався бій, я відчув у ньому якийсь… зсув.

Наче під час зіткнення він змінювався на щось інше. Дивне відчуття.

Спочатку я відчував у його кулаках щирість і запал, але тепер у них холод. У якийсь момент мені навіть здалося, що вони зовсім позбавлені емоцій.

Рідко трапляється супротивник, який так сильно змінюється просто посеред бою.

Якби мені зараз сказали, що це ґолем, я б навіть погодився, але ж…

— Наша мета — безпека героїні й капітуляція фортеці Стелла. І тільки. У мене немає жодних проблем із тим, щоб затягувати бій. Безглуздо відкривати свої карти в ситуації, коли я не знаю, хто ще стане мені ворогом. Це просто дурість.

Героїня подолає цю ситуацію. Принаймні саме так усе має статися, якщо він досягне своєї мети.

Тоді те, що він каже про можливих майбутніх ворогів… означає, що він також розглядає й зіткнення з героїнею?

Хто ж він такий, зрештою?

— Я вже зрозумів це з нашого бою досі. Ти не ґолем. Цей наряд — спорядження з надзвичайно високими показниками. У тебе… є нутро.

Я спробував закинути приманку.

— Звісно. Я не ґолем. Це спорядження. Коли я його вдягаю, я не можу користуватися магією. Хоч це й негарно, причина в нього просто жахлива.

Навіть не намагається обманути, так?

Я ніколи не бачив і не чув про повний обладунок такої сили. Але принаймні це справді спорядження.

Така легкість, із якою він мені це говорить…

Я змушу тебе пошкодувати.

— Насправді воно не дуже мені підходить. Якщо я спробую силоміць використати закляття, здається, воно самознищиться, тож це досить проблемна штука, — додав білий.

— Здобув спорядження такого рівня — і ще й вередуєш.

Отже, є обмеження.

Використовувати магію небажано.

Тобто для воїнів у нього фактично немає жодних обмежень.

Для мага користі в ньому майже немає, тож фактично це й не обмеження.

— Ну що ж, я йду. Серія Хейсей — це класика, тож нехай буде демонстрація.

Примітка перекладача: імовірно, ідеться про серіали «Камен Райдер» епохи Хейсей (з 2000 року) — японські телесеріали про героїв у костюмах-обладунках; фірмовий прийом таких героїв — удар ногою в стрибку.

Білий чемно попередив мене, і я став у стійку.

Але він раптом присів.

Прямо переді мною, просто зігнув коліна.

Що?

Що він збирається робити?

— Клеймор.

Разом із цими словами поруч із його зігнутими ногами з'явилася якась коробкоподібна штука.

Звідки вона взялася?!

— Ва?!

Хібікі щось вигукнула.

Наче відмахуючись від її крику, із тієї коробки вистрілило близько чотирьох речей!

Снарядна зброя, так?!

Вона не така вже й швидка.

Навіть якщо кілька з них мене зачеплять, нема потреби приймати все.

Скоріше, нема причин не ухилятися від того, чиєї сили я не знаю!

— Хм.

Я ухилився від циліндричних предметів, що летіли в мене.

Угу, я якось зміг ухилитися ві— що?!

Вони, схоже, змінили напрямок і полетіли в мене з кутів, від яких я вже не міг ухилитися.

Нічого не вдієш!

Я підставив усі руки, щоб захиститися.

Пролунав оглушливий вибух.

Жар і ударна хвиля.

Дим.

Зброя з вибуховою магією?!

Такого немає навіть у нас.

— Сіззор Хендз Накл.

Поки мої звичайні чуття ще не повернулися, я почув його голос.

У груди мені прийшов удар, відмінний від вибуху.

— Ти… що ти зробив?..

— Е? Серце не тут?

— Оооох!

Піддавшись імпульсу, що здійнявся зсередини, я вдарив його збоку.

Він не встигне ухилитися.

Того хлопця відкинуло горизонтально вбік.

— Ха… ха…

Я подивився на свої груди.

Там було встромлено два леза.

Яка досада!

Я вирвав їх і відкинув геть.

Я люто глянув на хлопця, якого відкинуло.

І побачив, як біла постать спокійно встає, ніби нічого не сталося.

Схожа на ножиці штука, що стирчала з тильного боку його руки, була зламана посередині.

— Схоже, ножиці для практичного використання не годяться. Це… якір. Та Міо, її заносить зі своїми хобі надто далеко.

Він іде!

Білий безтурботно мчить прямо до мене.

Він якийсь безглуздий монстр!

Трохи далі, ніж дістає мій удар ногою, він різко загальмував.

Що цього разу?!

Сам жест, яким він раптом підняв ліву руку, уже змусив мене нервувати.

Він збирається щось вистрілити.

Ще одна снарядна зброя?!

Стривай, тоді навіщо він підійшов так близько?

Що б це не було, на такій дистанції й за такої швидкості в мене немає вибору, окрім як захищатися.

Я відчув, як у мені зростає роздратування через втрату ініціативи.

Крізь проміжки між латними рукавицями я відчув, як щось проколює верхівки моїх плечей.

Але, схоже, в цьому не було великої сили.

Що це, в біса, таке—

— Уоох?!

Раптом у ту ж мить моє тіло потягло до того хлопця.

Я не можу цьому протистояти!

Я не можу опиратися тому, хто за статурою майже як г'юман?!

— Гуугх!!

Поки я висів у повітрі, він врізав мені правим кулаком, і мене знову відкинуло.

Що це за… що це, в біса, взагалі таке?!

Атаки білого не припиняються.

Ефект тієї снарядної зброї, мабуть, уже скінчився, але тепер він сам кинувся на мене.

Та він ще не знає про моє надшвидке лікування й регенерацію.

Я зазнав чимало шкоди, але зосередився й повернув своє тіло до норми.

Встиг!

Йому ще треба подолати чималу відстань, і все ж він штовхнувся від землі й вистрибнув у повітря.

Отже, цього разу зверху.

…А це шанс!

Якщо він у повітрі, то, очевидно, мусить колись спуститися вниз.

При падінні можна додати сили, але, з іншого боку, це відкриває масу прогалин.

Тоді він ідеальна жертва для контратаки!

У потрібний момент я дам розворотний удар ногою з усієї сили —

— Що?..

Мій удар пройшов повз.

Той тип, не показуючи жодних ознак використання магії, просто завмер у повітрі.

Мати здатність до польоту при такому тілі й без крил… хто б узагалі міг таке уявити?

— Якщо я правильно пам'ятаю, це було ось так, так? Удар ногою.

Той тип щось пробурмотів, і в ту мить, коли він сказав «удар ногою»…

він витягнув ноги й ринув на мене зі швидкістю, для якої я не знаю, з якої висоти треба було б падати.

Я скрутив тіло.

Але ж лише мить тому я робив розворотний удар.

Я не встигну нормально ухилитися.

Його удар ногою припав у мій бік і жахливо вирвав шмат плоті.

Від того дикого болю мені хотілося кричати.

Але очі встигли вхопити постать того хлопця, який приземлився мені за спину.

Лікуйся, лікуйся, лікуйся!

Якщо він зараз у такій відкритій позі, я встигну дати ту саму комбінацію, що розчавила Хібікі!

Він важчий за Хібікі, тож цього разу я точно зможу провести по ньому всю серію!

Я перевірив кожну частину свого тіла.

Нема проблем.

Моя швидкість прийняття рішень і ноги виявилися швидшими.

Одна з моїх лівих рук схопила його за шию.

Проклятий ти монстр.

І все ж я не можу програти!

◇◆◇◆◇◆◇◆

Білий обрушив на Іо атаку, схожу на ті прийоми, які герої спецефектних серіалів роблять у рекламі.

І неймовірно, але вона, схоже, справді завдавала Іо шкоди.

Фірмовий прийом у вигляді стрибка й удару ногою.

Схоже, його сила атаки перевищувала мою. Він вирвав велику частину живота Іо.

І все ж Іо за кілька секунд відновився й схопив білого.

Навіть коли він так регенерував у бою зі мною, ви хочете сказати, що в його регенерації взагалі немає межі?

Є мамоно, які спеціалізуються на регенерації, але в більшості з них є межа.

Коли я подумала, що в Іо досі залишався такий великий запас, мої почуття потемніли ще сильніше.

Як я й думала, щоб справді перемогти Іо, потрібна велика атака.

Те, чого в мене «ще» немає.

Іо схопив білого і, просто креслячи дугу, жбурнув його на землю.

Ось воно.

У мене було передчуття.

Та комбінована атака, після якої мені здавалося, що я помру, і я не змогла втримати стан покриття з Горном.

Мені вдалося інстинктивно знову вкритися ним, тож я вижила, але це була атака, від якої я цілком могла померти.

— Гей, Лярво з ар'єргарду. Твій господар у скруті, знаєш?

Усередині бар'єра я звернулася до Лярви, який уже припинив арію.

Від ліча прямо переливалася неймовірна магічна сила.

Відтоді як він надів ті дивні кільця, його сила явно підскочила.

Зараз його магічна сила більш ніж удвічі перевищує мою.

У його розпорядженні безліч заклять, і я можу сказати, що він на зовсім іншому рівні, ніж лічи, з якими мені доводилося битися раніше.

Та навіть у ту мить, коли він уперше витягнув свою косу, я подумала: «Який сильний ліч», зрештою.

— Моя відповідь та сама, що й раніше. Він не з тих, кому потрібна допомога через подібні дрібниці. Не думай, що він такий самий, як ти, що вважаєш, ніби все можна вирішити, об'єднавши сили, — відповів Лярва.

— …Я ж сказала це як пораду з доброї волі.

— Не потрібно. Краще потурбуйся, щоб мій господар не відчував незручності через цю надмірну оголеність. Підготуй щось, у що можна вдягнутися.

— ?!! Ти ж сказав, що нам не можна виходити з твого бар'єра, це жорстоко, тобі не здається?!

— Хм-м. Тоді я навмання щось для тебе пошукаю. Зачекай трохи. Сьома сходинка, «Пекло», напіввивільнення. Оснащення й активація.

…

Що?!

Поширювалася огидна присутність, наче перекриваючи мені дихання.

Схоже, всередині бар'єра нічого не змінилося, але по всьому простору зали для аудієнцій почав розтікатися якийсь туман.

…Ні, не лише тут.

Увесь замок?

Хочеш сказати, він активував закляття такого масштабу?

— …До зовнішніх мурів міста має вистачити. Уже сам цей туман засмучував би ту особу, але зараз він може бути спокійним. Йди, «Храм туману Нівльгейм». Принеси ослаблення.

Зовнішні мури?

Міста?!

Лярва подивився на мізинець, на якому досі нічого не було, а тепер з'явилося чорне кільце, й задоволено кивнув.

— До зовнішніх мурів, кажеш? Що ти взагалі зробив?

— Я вкрив це місце туманом ослаблення. Господар наказав використовувати його тільки для ослаблення. Ви мали б бути вдячні.

Напіввивільнення, так.

Судячи з усього, це закляття з великим радіусом дії.

Якщо стримування — це лише ослаблення, то не хочу навіть думати, що буде, якщо він викладе всю силу.

У цьому світі індивідуальна сила легко переступає межі стратегії.

Поняття кількості й сам спосіб війни тут зовсім інші, ніж у сучасному світі.

Лярва безперечно являє собою тактичну бойову одиницю.

Пані Міо теж — надто вже багато тут сторонніх сил, які просто занадто сильні.

— Ну що ж, я піду пошукаю щось, чим можна прикрити твою шкіру.

Поруч із Лярвою, який безтурботно говорив, пролунав важкий звук.

Точно.

Білий.

Коли я повернулася до джерела звуку, там і справді був білий.

Галасливий танок кулаків і ударів ногами.

Ба більше, синергія з елементами латних рукавиць.

Це трохи відрізняється від у-сін, але потік ішов від вітру до вогню; від вогню до землі; від землі до води — і так послідовно нарощувалася сила елементів.

Примітка перекладача: у-сін — китайське вчення про п'ять першоелементів (дерево, вогонь, земля, метал, вода), які за певним циклом породжують одне одного.

Те, що цикл не замикався, мабуть, означає, що десь приховано ще один елемент, але я не знаю який.

Я навіть не знаю, чи він справді є, і це не те, що треба з'ясовувати просто зараз.

Інакше кажучи, Іо використовував цю функцію, щоб посилювати кожен наступний удар, хоча це мала бути просто комбінована атака.

На жаль, я не змогла все побачити, але з огляду на те, скільки часу це тривало, він, найімовірніше, збільшив кількість ударів порівняно з тим, як застосовував цю комбінацію проти мене.

Той білий… він ще живий?

Поки я дивилася, білий, який лежав у розбитій землі, підвівся і хруснув шиєю так, ніби нічого не сталося.

Він справді божевільне створіння в усіх сенсах.

А, він трохи хитнувся.

Може, ефект усе-таки був.

— Господарю, мені справді можна піти пошукати щось для героїні, щоб вдягнути?

…Що це взагалі за стосунки між господарем і слугою?

Такі слова змушують засумніватися і в їхніх стосунках, і в самому слові «господар».

— А, так. Іди. Ох, боляче було. Ти ще й якийсь стилет посеред комбінації використав. Було таке відчуття, ніби щось глухо вдарило.

Стилет, каже?

Якщо я правильно пам'ятаю, це щось на кшталт прихованих кинджалів?

Тих, які кріплять до кулаків і вистрілюють ними, щоб пошкодити нутрощі броні.

У цьому світі таке теж існує.

У Японії я такого не бачила, але мені здається, мене колись попереджали бути обережною з подібним. Тож почути про це від когось насправді досить свіже відчуття.

— Господарю, не думаю, що це завдає занадто великої шкоди, але…

— Що?

— Думаю, вам не варто настільки занурюватися в бій. Раджу хоч трохи тримати інших у полі уваги.

— …Зрозумів. Буду обережнішим.

— Тоді бережіться. Перепрошую.

Цілком очевидно, але його ставлення явно відрізнялося від того, як він говорив зі мною.

Що ж це за людина і що він таке, якщо навіть цей Лярва йому кориться?

Моя цікавість спалахнула знову.

Він… найімовірніше, не з Ґрітонії.

Якби він був із Лорела, Чія мала б про нього знати.

Тоді, може, Айон?

Я була в Ціґе, але про атмосферу тієї країни знаю не так багато.

Принаймні, якби в них було щось подібне, думаю, вони б давно вже відправили його на фронт.

Я чула від Його Величності, що країна дуже стурбована своїм занепадом авторитету.

— Так, краще й справді щось накинути. Занадто занурюватися в бій, еге ж, — промовив білий.

— Ей, може, хоча б скажеш мені своє ім'я?

Я наважилася й спробувала запитати.

Я розумію, що він каже, і, схоже, він теж розуміє мої слова.

— …

Проігнорував?!

Мені здалося, що білий уважно дивився на мене, але він просто розвернувся і знову повернувся до бою з Іо.

Моторошна істота, про яку у нас ненормально мало інформації.

Довірити життя комусь такому — від самої думки мене перекошувало.

◇◆◇◆◇◆◇◆

У залі для аудієнцій, що перетворилася на поле бою, народилася дивна тиша.

Макото, людина у білому костюмі, яка билася з генералом демонів Іо.

За спиною Макото загін героїні був прикритий бар'єром Шікі.

А просто збоку від них стояв і сам Шікі.

У подобі ліча він завмер на місці, з п'ятьма кільцями на всіх пальцях лівої руки.

На Хібікі був накинутий великий плащ, який Шікі десь роздобув.

Лікування вже завершили, але вони не могли покинути це місце через слова й погляд Шікі.

Вони були приголомшені боєм, що вийшов за всі норми, а Хібікі до того ж відчайдушно хотіла піти й відбивати війська раси демонів, що лютували в замку та місті.

Ситуація поступово ставала дедалі гіршою.

— …Ти вийшов із того неушкодженим, так? Серйозно, ти не якийсь Вищий Дракон чи дух усередині того костюма? У мене навіть відчуття, ніби там не одна істота всередині. Ти тип, чию природу я не можу збагнути.

Наче бій повернувся до початкової стадії, Іо, відчувши змирнілу атмосферу Макото, заговорив з подивом.

Те, що змінилося посеред бою, було його справжньою природою чи ні?

Навіть Іо, здається, не міг таке розпізнати за такий короткий час.

— Я не вийшов неушкодженим. Було доволі боляче. Ти можеш рухатися настільки жваво і ще й маєш регенерацію. Неймовірно, — відповів Макото.

— Хмпф. Якби не ця ситуація, таким боєм можна було б і насолодитися, але…

— Гм?

— Уооооо!!!

Іо глибоко вдихнув і раптом заревів.

Такий гучний крик, що можна було подумати, ніби він лунав по всій окрузі.

Це був гнів? Чи, може, бойовий заклик?

Поки крик тривав, Хібікі та інші затулили вуха.

Макото й Шікі залишилися такими, як були.

Роба Шікі затріпотіла, але ці двоє навіть не спробували прикрити вуха.

— Що? Справжнє видовище починається тільки тепер?

— Ні. Я лише оголосив, що я негідний генерал, ось і все. Ті, хто не почув мого голосу, зараз, мабуть, отримують повідомлення думковим зв'язком і передають його далі, — відповів Іо.

— ?

— Серед тих, хто бере участь у цій атаці, мені дали кількох здібних солдатів. Людей, яких мої товариші-генерали демонів із великими труднощами зібрали.

— …

— Те, що я зараз щойно зробив, було сигналом їх використати. Може, частину з них уже й задіяли. Те, про що я казав раніше… так, смертники. Я наказав своїм солдатам буквально стати ними.

— Стати, кажеш? Вони й так зараз, мабуть, б'ються на межі відчаю.

— Ні. Прихована сила живих істот справді глибока й велика. Я дізнався це від тієї білої жінки, яка була товаришкою тієї героїні.

— Твоя атмосфера… змінилася. То ти, виявляється, з тих, хто каже «оре», так?

— У мене, мабуть, уже не буде нагоди поводитися як генерал. Немає сенсу й далі тримати маску. На армію це все одно вже не вплине.

— А це що?

Макото запитав про синю рослину, яку Іо дістав.

Предмет, схожий на троянду.

Він навіть скидався на витвір мистецтва.

Коли Хібікі з відстані впізнала цей предмет, вона важко ковтнула.

І не лише вона.

Усі, хто був усередині бар'єра Шікі, відреагували незвично.

Іо лише злегка засміявся у відповідь на запитання Макото.

— Господарю! Це уламок «Знаку Троянди», предмета підсилення. Його ще називають «злим наркотиком сили», бо він пожирає душу й в обмін на це дає користувачеві силу, з'їдаючи її цілком! Зазвичай він світло-коричневий, тож вважайте, що цей якось переробили.

— Фух, як і очікувалося від ліча. Ви справді знаєтеся на таких інструментах. Саме так.

Навіть коли його природу розкрили, Іо зовсім не занервував.

Натомість Макото насупився.

Щоправда, у його теперішньому стані, коли обличчя приховане, ніхто не міг зрозуміти виразу.

— …Ти змусив і своїх підлеглих нести це?

— Це бій, у якому ми й так втратимо багато солдатів. Було небезпечно давати це в руки г'юманам, але спершу метою було здебільшого саме зібрати його. На щастя, схоже, очищення цього займає час, тож я був радий, що нам вдалося накопичити чималу кількість. Але… не думав, що саме мені доведеться віддати наказ про примусове використання. Ну що ж, на що здатна покращена Роною версія — перевірю на власному тілі. Рона веліла мені за будь-яку ціну повернутися, але змусити близько сотні підлеглих використати Знак Троянди, а самому вижити — ні вже. Радій. Я визнаю тебе загрозою настільки великою, що варто використати це.

— …

— Гх!! Бачу, це жахливо. Це розбухання сили. Що таке? Я змушу тебе пройти зі мною до кінця, білий!

— Іо, твої підлеглі вже мер… ослаблені силою Лярви. Вони не можуть як слід рухатися.

— …І г'юмани теж, так? Хоч я й такий, я все ж здатен розуміти стан поля бою. Якби я не міг користуватися думковим зв'язком лише тому, що б'юся, я не годився б у генерали. Те, що вся столиця стала ціллю… це вражає. Якби така сила була на нашому боці, ми б убили Хібікі ще до твого приходу.

— Думковий зв'язок, значить. У мене від нього вуха болять. Іо, ти розумієш, що означає змусити підлеглих використати цей предмет?

— Звісно. Мої брати, переповнені силою, знову піднімуться й виріжуть усіх г'юманів, які не можуть рухатися. Ми не грабуватимемо й не ґвалтуватимемо. Але ми вбиватимемо ворогів. Поки воно живе — не важливо, чоловік це чи жінка, і скільки їм років. Якщо хочеш це зупинити, я не проти, якщо ти підеш звідси. У мене все ще лишається завдання вбити героїню. Я не переслідуватиму тебе.

— Тобто війна повинна завершитися перемогою, інакше все марно, так? Якщо всі солдати, що напали сюди, мають таке саме мислення… це серйозна загроза.

— Приємно, що навіть ти думаєш так само. Генерал демонів Іо, вперед!

Макото відчув, як столиця, що поступово стихала, знову занурилася в хаос.

Ледь стримуючи власне занурення в бій, яке всередині нього лише прискорювалося, він кинув своє тіло вперед, знову вступаючи в сутичку з Іо.

А з іншого боку.

Був хтось, хто особливо гостро відреагував на слова Іо.

Хібікі.

Її товариші, люди, які щиро її любили…

Вона почула, що їх збираються вирізати.

Та ще й за допомогою Знаку Троянди.

Її колишня товаришка Навал використала цей предмет, жертвуючи власним тілом у битві проти Іо.

І тепер той самий предмет використовують, щоб влаштувати різанину.

Таке не можна пробачити.

Вона людина, яка здатна дивитися на смерть інших із ширшої точки зору.

Вона також здатна правильно розуміти, яку цінність для інших має вона сама, і які надії на неї покладають.

Саме тому вона змогла прийняти ідею тимчасово залишити столицю і ті жертви, які це спричинить.

Щоправда, через вторгнення Іо втекти стало неможливо, тож реалізувати це вона не змогла.

Але жертви, які ось-ось виникнуть зараз, — це жертви, яких ще можна уникнути.

Якщо білий збирається стримати генерала демонів, тоді цілком можливо стримати й армію демонів, що перетворилася на смертників, — так вона думала.

Навіть якщо їх підсилили Знаком Троянди, Хібікі та інші вже достатньо відновилися.

Немає сенсу сидіти й нічого не робити.

— Не жартуй зі мною. Я не дозволю такої різанини. Якщо він зупинить Іо, ми повернемо під контроль місто! Усі, готуйтеся!

Вона підвелася.

Плащ зісковзнув з її тіла, оголивши шкіру.

Наче відповідаючи голосу Хібікі, увесь загін теж підвівся.

Вони рушили до виходу із зали для аудієнцій, але тут помітили дещо.

Бар'єр не зник, і вони не можуть вийти назовні.

— Ми не можемо вийти… Пане Лярво, зніми цей бар'єр! Ми придушимо хаос у столиці—

— Відмовляю. Ох-ох, правильно було зробити так, щоб ви не могли піти. Я ж із самого початку це сказав, хіба ні? Моя мета — охороняти героїню. У цій охороні ніде не сказано про свободу героїні.

— Іо ж стримує твій господар, хіба ні?! Це дратує, але та людина набагато сильніша за мене теперішню. Я вже зрозуміла це, просто дивлячись. Але тоді нам немає сенсу залишатися тут! Я героїня. Я розумію, що треба робити!

— Це нерозсудливо, — відказав Шікі.

— …Пане Лярво, будь ласка, послухай. У нас є всі шанси перемогти. Іо за мною не побіжить. Той білий, найімовірніше, ще деякий час його стримуватиме. А якщо ти підтримаєш його, це стане певним. І я чудово знаю це місто. Я за жодних обставин не помру. Навіть якщо доведеться перейти до партизанських дій, я знищу расу демонів.

— Я не просив тебе пояснювати твій план. Коли я кажу, що це нерозсудливо, я маю на увазі те, що ви збираєтеся виступити проти мене. Гаразд, бодай покажіть, що можете власними силами зламати цей бар'єр. Це щось на зразок «Кокі…», як там його, — хай як воно зветься, його створено за зразком одного доволі сильного бар'єра. Щоправда, слабшого за оригінал. Якщо ви не можете подолати хоча б це, то не врятуєте нікого.

— …«Якщо підете проти мене, я використаю всю свою силу» — цього ти не скажеш, так? Тебе влаштує така умова? Якщо ми зможемо зруйнувати цей бар'єр, ти не заважатимеш нам іти в місто, так?

— Господар сказав — напіввивільнення. Я не можу діяти за власним бажанням. Якщо ви зможете розбити цей бар'єр, я не обіцяю, що не зупинятиму вас, але принаймні подумаю про це.

— Мене дратує вже сам факт, що доводиться цим займатися. Але вибору нема. Скажу одне: моя атакувальна сила доволі висока, знаєш?

— …Роби, як хочеш.

Шікі дивився на бій Макото й Іо.

Навіть якщо Хібікі зруйнує бар'єр, він просто створить новий.

Випускати її на волю він не збирався.

Куди важливішим був Іо.

Інструмент, що звався Знак Троянди, якого знав Шікі, не мав такої великої сили.

До того ж швидкість, із якою він пожирав душу, була куди нижчою.

Ключове слово тут — «покращений».

Макото вже перейшов у оборонний бій.

Контратаки він проводив, але з боку виглядало так, ніби його тиснуть.

(Ну, це не те щоб він реально отримує шкоду, тож хвилюватися тут особливо нема про що) — думав Шікі.

Його господар Макото має дуже високу захисну силу.

Зараз він користується тим костюмом лише для того, щоб приховати зовнішність, тому удари доходять до тіла, але за звичайних умов Іо не зміг би навіть торкнутися Макото — саме так вважав Шікі.

Саме тому він із повним спокоєм спостерігав за одним із рідкісних боїв Макото.

Він вірно виконував наказ свого господаря.

Шікі досі беріг власну силу.

У найгіршому разі, якщо щось піде не так, поки він, фахівець із лікувальної магії, стоїть позаду, Макото не загрожує смерть.

(Зазвичай ті, хто покладається на захист броні, дуже крихкі, якщо отримують прямі удари. Але до Ваки це не стосується. У нього надзвичайна витривалість до болю. Якби це був супротивник настільки швидкий, що око не встигає, можна було б просто накрити все закляттям, розширивши область. Але коли перед тобою людина, яка просто витримує все, що на неї кидають, навіть я не знаю, як із нею битися. Той генерал демонів казав, що покаже господарю пекло перед смертю. Як же це жалюгідно) — подумав Шікі.

Шікі мовчки спостерігав за боєм Іо й Макото.

Про всяк випадок, якщо Іо кинеться в їхній бік, Шікі вже тримав напоготові кілька заклять.

Він був підготовлений як слід.

Шікі кілька разів відчув активацію сили за своєю спиною, але навіть не повернув голови.

Він і так приблизно знав радіус і розумів, що цими атаками бар'єр не пробити.

І тут піднялася помітно сильніша сила.

Шікі трохи відреагував.

Разом із бойовим криком Хібікі в бар'єр ударила її атака.

Але бар'єр не зруйнувався.

— Ще… сили. Я ще можу. Я покажу ще більше сили!!

Пробурмотівши це, Хібікі впала.

Якщо вона втратила свідомість, то принаймні буде тихо.

Шікі знову втратив до неї інтерес.

◇◆◇◆◇◆◇◆

— Де… це я?

Хібікі озирнулася довкола.

Вона зависла в зоряному небі.

Вона не падала й не піднімалася.

Не впадаючи в некрасиву паніку і не втрачаючи пильності, вона намагалася зрозуміти, що відбувається довкола.

— Схоже на той раз, коли мене покликала Богиня, але… мені здається, це інше.

Найближчим подібним досвідом для неї була та сцена в Японії, коли її покликала Богиня.

Але цього разу вона виразно відчувала відмінність.

Це було лише інтуїтивне відчуття, але Хібікі надавала йому великого значення.

Саме завдяки цьому вона змогла так добре протистояти Іо, а також витягти силу срібного пояса й розвинути меч, який отримала від елдви Берена.

— Радий бачити, що ти прийшла, особо, яка перейшла між світами.

— …Хто ти?

Голос безпосередньо озвався в її голові.

І справді, це дуже нагадувало ту ситуацію з Богинею.

— Якщо ти питаєш, хто я, то це лише ставить мене в незручне становище. Імені в мене немає. Зрештою, це єдина наша зустріч, тож нема чого перейматися.

— Я вдячна, що ти витяг мене з бар'єра. Але якщо в тебе до мене справа, можеш відкласти її на потім? Зараз я маю дещо, що повинна зробити за будь-яку ціну. Поверни мене до столиці.

— Не поспішай. Твоє тіло досі всередині того бар'єра. Тут зараз лише твоя душа. І до того ж плин часу тут не дотягує навіть до миті там, назовні. Тож можеш не хвилюватися.

— Миті? Тобто це можна вважати секундою?

— Саме так. Ну а тепер продовжимо. Особо, яка перейшла між світами, Отонаші Хібікі.

Почувши, що голос знає обставини її життя, Хібікі стала ще трохи пильнішою.

— …Ти знаєш, що я героїня, так?

— Звісно. Ти й іще одна людина, Івахаші Томокі. Ви двоє були обрані Богинею й отримали місію героїв.

— Ти знаєш і про нього?

— Так. Він уже тут бував. А, але про нього говорити не треба. Те, що тобі потрібно знати, стосується того, що буде далі.

Голос трохи занервував через те, що випадково назвав ім'я Івахаші Томокі.

Отже, це була обмовка, припустила Хібікі.

Щоправда, у ситуації, де вона майже нічого не розуміла, вона навіть не знала, перевага це чи недолік.

— Те, що буде далі?

— Саме так. Ти здобула право. Право на особливий привілей, яке дається тим, хто переходить між світами.

— Право?

— Так. Насправді це не так уже й складно. Серед тих, хто перейшов між світами, чимало гине. Якщо грубо, головне — дуже сильно триматися за власну мету. За те, що ти мусиш зробити і чого прагнеш. Ну, хороші це різновиди чи погані — не має значення.

— Хороші чи погані? Я не розумію, що це означає.

— Хай то любов чи дружба, або ж ненависть чи заздрість… хм, чомусь, коли я говорю з тобою, я кажу більше, ніж треба.

— …

— Неважливо. Продовжимо. Я поставлю тобі кілька запитань.

— Це вікторина?

— Ні. Це запитання без правильної відповіді. Таких же багато, правда? Є питання, де відповідь правильна, а є ті, де її немає. Ось такі. Залежно від цього зміниться твій привілей.

— Привілей… Чи можна за його допомогою теж збільшити мою силу?

— Деталі будуть після того, як ми з'ясуємо твою природу. Ну що ж, почнемо. Цікаво, який колір вийде. Я вже з нетерпінням чекаю.

………

……

— Гаразд, дякую за роботу. Фу-фу-фу, Хібікі, твої результати вже готові.

— Швидше. Можеш казати, що час тут не минає, але мені все одно неспокійно. Ти щось казав про колір, так? Говори вже.

— Так-так, Отонаші Хібікі, ти — «чорна».

— Чорна?

Почувши несподіваний колір, Хібікі повторила його.

Її не так уже й часто порівнювали з чорним.

Про чорний є багато хороших думок, але й поганих теж вистачає.

У ньому є образ тіні, і це не той колір, який Хібікі особливо любить.

Одягу чорного кольору в її гардеробі небагато.

— Саме так. Чорна. Одна з найвищих категорій кольору.

— Найвищих… то це хороший результат?

Навіть коли їй сказали «найвища», вона ніколи не чула про якусь класифікацію кольорів.

Хібікі не могла дійти висновку.

— Так, звісно. Томокі теж був таким самим. Ті, хто цього разу перейшов між світами, справді винятково обдаровані.

Така сама, як Івахаші Томокі.

Щойно Хібікі це почула, її обличчя потемніло.

Насправді це не мало б її чіпляти, але в ту мить, коли вона почула, що вони однакові, їй стало неприємно.

— …І що ж ця чорна, зрештою, робить?

— Бачиш, чорний — це… колір, якого боги ніколи не зможуть отримати. І лише в дуже рідкісних випадках люди здатні його здобути. Його інша назва… «всемогутній колір». Атака, захист, підтримка, лікування, виклик і так далі. Того, чого він не може, значно менше.

— Всемогутній колір…

— Ну що ж, Хібікі. Давай створимо силу. Спочатку пропонуй ідеї одну за одною. Я скажу тобі їхню ціну. Можеш вирішувати вже з урахуванням цього. Це і є привілей тих, хто перейшов між світами. А, точно, є одна річ, про яку я мушу попередити. Ти не можеш обрати той самий тип системи, який уже обрала інша людина в тій самій часовій осі. Я вже проговорився раніше, але інший герой уже отримав силу атаки, тож ти не можеш узяти силу атакувального типу. Хоча, наприклад, викликати зорю — можна.

— Тоді сила, яка дозволяє керувати світом, теж можлива?

— Звісно. Ціною такої сили буде вся твоя магічна сила й приблизно 80% усіх живих істот того світу. Ти не зможеш вибрати, хто саме виживе, але сама виживеш точно.

— …Відмовляюся.

— Ясно. Хоч війна б тоді точно закінчилася, знаєш? Не знаю, що сказала б та Богиня, але покарати тебе вона б не змогла. Ах, знову сказав зайве.

— Замовкни.

Хібікі замислилася.

Схоже, атакувальна система вже належить Томокі.

Інакше кажучи, безпечно припустити, що він уже має якусь неймовірно потужну атакувальну магію.

Є також варіант атакувати, викликавши зорю й ударивши нею.

(Тоді мені взяти захисну магію, яка зможе протистояти Томокі? Ні, так не піде. Якщо так, я не зможу зруйнувати навіть одного бар'єра Лярви. Тоді лікування? Думаю, це корисно, але якщо я не зможу врятувати столицю, у цьому немає сенсу. Силу, яка по суті може стати атакою. Це можливо, але…) — думала Хібікі.

Пропозиція була настільки масштабною і розмитою, що Хібікі розгубилася.

Тоді… перелічивши те, чого вона не може, вона раптом відчула, що в думках з'явився певний напрямок.

— Ти не скажеш мені, чого я не можу зробити, окрім атакувальної системи?

— Фу-фу-фу. Ні, цього я сказати не можу. Ти сама маєш обрати силу, яку хочеш. Це теж одне з правил. Таке запитують нечасто, але в тебе й справді хороша голова.

Можливо, голосу це запитання здалося цікавим, тому він відповів трохи веселіше.

Втім, відповідь усе одно була відмовою.

— Ей… а повернутися в минуле можливо?

Трохи поміркувавши, Хібікі нарешті заговорила.

Це не врятує нинішню столицю безпосередньо, але це один зі способів переграти все заново.

— Плисти проти течії часу? Так, це можливо. Якщо повторювати час в одному й тому самому світі кілька разів, ціна зростатиме, тож практичніше звузити варіант використання.

— Повторювати кілька разів… тобто якщо я повертатимуся в те саме минуле, ціна буде вищою, так? А не можна просто поставити обмеження на кількість разів? Адже повертатися в минуле інших світів усе одно немає сенсу.

— Не те щоб у цьому зовсім не було сенсу. Паралельні світи теж є світами. Через те, що в той світ потрапили двоє людей, зараз народився величезний паралельний світ, і світ, про який ти думаєш, — лише твій власний. Хіба не цікаво випробовувати ймовірності в різних світах? Можливо, ти навіть створиш світ, у якому столиця не дійшла до такого стану.

Голос висловлювався так, ніби підштовхував її до подорожей у часі.

— І яка ціна?

— Якщо плисти в часі в межах того самого світу — лише один раз. Ти помреш у тридцять років. Якщо ж рухатися паралельними світами, кожного разу з твого життя знімуть по одному року.

— …Це вже занадто.

— Ахаха. Є ще й прихований трюк. Тобі доведеться перестати бути людиною, але якщо ти змінишся на расу, яка не старіє і не має обмеженого віку, то цей недолік зникне. Якби ти не була чорною, ти не змогла б користуватися силою, що втручається в час, але вже після виходу звідси проблем не буде, якщо просто зречешся людської природи.

— Дякую за твою люб'язність. Тобто повторна спроба, по суті, майже неможлива, так?

— Так. Подорож у часі — це повернення, а не повторна спроба. Якщо тобі підійшла б петля й паралельний світ, це можна було б дати з невеликим ризиком.

— …Ти хочеш, щоб я взяла силу, яка маніпулює часом?

— Я лише чесно відповів на твоє запитання, не більше. Іншого сенсу тут немає.

(Якщо можливо, я хочу щось, чим можна буде скористатися кілька разів і з малою ціною. Щось, що зламає нинішню ситуацію) — думала Хібікі.

Збентежена, Хібікі занурилася в мовчання.

Здається, голос не збирався сам щось підказувати. Він нічого не пропонував.

— …Щось, що може розвіяти будь-яку магію. Магія розсіювання можлива?

— Уа, яка нудна сила. Ну, можливо. Ціною буде лише магічна сила. Так, нинішня ти змогла б без проблем використати її разів п'ять-шість.

— Ясно. Тобто постійної ціни немає, так?

— Так. Але щось на кшталт розсіювання — хіба той хлопець там теж цього не вміє?

Голос мимохідь сказав дещо приголомшливе.

— Га?!

— Хлопець, що б'ється з тим велетнем. Він казав, що вміє розсіювати магію. Хтось інший уже це вміє. Інакше кажучи, цю силу можна здобути власними зусиллями. Хіба це не нудно?

— Білий? Він здатен на таке?!

— Чому б тобі не спитати його самого? Якщо попросиш ти, він, може, й вислухає.

— …Стривай. «Його»? Ти знаєш того білого?! Невже він отримав той набір героя спецефектних серіалів звідси?!

— Пф… Ха-ха-ха-ха-ха!! Жоден не побажав би чогось настільки недоладного. Ну, якщо питаєш, чи знаю я його, — так, знаю. Він же г'юман. Цікаво… Не думаю, що він коли-небудь сюди потрапить.

— Якщо ти його знаєш, то можеш із ним поговорити, так?! Гм? Якщо попрошу я, він може вислухати? Тобто…?!

— На жаль, ми не знайомі. Я знаю його лише однобічно. І допомагати тобі аж настільки я не можу. Усе, цю розмову закінчено. Хібікі, обирай свою силу.

— Кх… ти ж сам завів цю розмову!

Голос мовчав.

Хібікі знову замислилася.

— …Тоді…

◇◆◇◆◇◆◇◆

— Шкода. Та дівчина не обрала силу часу. Але навіть так — уявити силу, яка майже лежить в основі самого буття героя. Хмф-хмф, така сила — вперше.

Голос пробурмотів це в просторі, де вже нікого не було.

Навіть коли Хібікі вже зникла, власник цього голосу так і не показався.

— Сила, що активується пасивно. Перетворювати на силу саме уявлення, яке люди мають про неї, так? Вона харизматична дівчина, тож цікаво, наскільки це її підсилить? Ціною стало лише зменшення обсягу магічної сили, а її вона швидко відновить.

Здогад Хібікі був правильним.

Схоже, голос і справді хотів, щоб вона обрала силу подорожі в часі.

Щоправда, не так уже й наполегливо.

— Якби вона різко почала створювати ще більше паралельних світів, мені було б веселіше.

Трохи розчарований голос відлунював у порожньому просторі.

◇◆◇◆◇◆◇◆

— Що?

— Я зруйнувала його, пане Лярво! Я йду, добре?!

Завдяки силі, що була вже зовсім не схожа на колишню, вона розбила бар'єр зсередини.

Побачивши це несподіване підсилення героїні, Шікі рефлекторно обернувся.

— Ти практично стала зовсім іншою людиною. Це теж сила героїні?

— Це секрет. Ти збираєшся нас зупиняти?

— Це наказ господаря. Гм?

Шікі відвів погляд від очей Хібікі, сповнених бойового духу, й подивився в один бік.

Там нічого не було. Хібікі подумала, що він дивиться кудись у кут стелі.

— Чудово! Тоді я побігла!

— Ні, стій! Щось наближається! Господарю!

Хібікі та інші скористалися миттю і вибігли із зали для аудієнцій.

Цокнувши язиком, Шікі покликав і їх, і Макото.

Макото, який бився зі сяючим Іо, щойно почув слова Шікі, відскочив і взяв дистанцію.

Але Іо не дозволив йому піти.

Усередині багатокольорової бурі кулаків Макото знову був поглинутий боєм.

— Лярво! Усе гаразд! Іди разом із героїнею! Я залишаю їх на тебе. Ти серйозно? У цій ситуації навіть ти прийшла, Софіє?!

Можливо, у Макото ще був певний запас, бо він таки відповів на голос Шікі.

Він зрозумів, що ситуація погіршується.

— Що ти мелеш? Твій супротивник — я, хіба ні?! Чи ти хочеш сказати, що можеш просто кинутися за Хібікі?!

— Я не можу дозволити тобі переслідувати героїню! Хіба не можна просто влаштувати реванш після зими?! Відступай!

— Такому молокососу, як ти, який взагалі нічого не знає про війну, не слід базікати так, наче розуміється! Загрози треба знищувати за будь-яку ціну!

Макото відчув наближення тієї істоти.

Усередині нього ця людина була найсильнішим супротивником, із яким він коли-небудь бився.

Супротивником, із яким він уже схрещувався ворожнечею, злим наміром і жагою крові.

— Вони щось задумали! Будь обережний!

— Зрозумів. Я не дам їм побачити це тут. Залежно від ситуації, будь ласка, зніміть його.

— Зрозумів. Найімовірніше, так і вийде.

Шікі розвернувся спиною до Макото й телепортацією кинувся за героїнею.

Макото проводжав свого послідовника поглядом, відчуваючи, як костюм скрипить під ударами кулаків, що стали безглуздо сильними.

Змінивши свій «Сакай» зі сприйняття на посилення, він відновився.

Заодно він зі всієї сили зіткнув свій кулак із кулаком, що летів у нього, і віддача знову розвела їх на відстань.

Навіть без магії він теж розумів, що не має вирішального ходу для перемоги.

Макото думав, що щойно час вичерпається, перемога сама стане за ним. І шансів програти в нього не було.

Для Макото, який намагався не занурюватися надто глибоко в бій, навіть існувала думка залишити Іо живим, якщо це буде можливо.

Якщо ворог — він уб'є.

Прямо зараз він бився так, щоб не переступати цю межу.

Але якщо ворогів стає більше, усе змінюється.

Слова Шікі були для Макото дуже доречними.

Бо щойно він зможе використовувати магію, рівень його безпеки різко зросте.

Підсилювати лише фізичні атаки в його нинішньому стані не було для нього ніякою перевагою.

Костюм не мав жодної користі, окрім приховування зовнішності.

Саме тому він і відпустив Хібікі.

Якщо Шікі піде за нею, він вирішив, що вона буде в безпеці.

Бо він знав: Софія обов'язково націлиться саме на нього.

У цьому Макото мав якусь дивну впевненість.

Макото з роздратуванням підвів погляд угору.

— У ту мить.

На столицю ринув незліченний дощ мечів.

Спалах світла й вибух.

Здавалося, ніби столиця Королівства Лімія от-от підійде до свого знищення.