Розділ 16 — Пишеться «make over», читається «трясовина»

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Примітка перекладача: схоже, назва обігрує японський жартівливий зворот «пишеться так, а читається інакше», коли до слова приписують несподіване прочитання, що видає його справжній зміст. «Make over» (англ.) — «зміна іміджу»: Макото береться перевтілитися (маска, перстень, новий одяг), а виходить трясовина.

Тепер я в скруті.

Мої слова не доходять до співрозмовника.

До цього моменту в мене не було проблем із тим, щоб говорити японською.

З орками, гномами та павуками все було нормально.

Це ще й через Томое та Міо. Після того як вони уклали зі мною пакт, обидві набули людської подоби, тож я думав, що мене й так усі розумітимуть, знаєш?

Ні, не те.

Власне, справа не в тому, що з мамоно я розмовляти можу, — радше я не очікував, що не зможу розмовляти з людьми.

Так. Ніяк.

Передчуття було дуже погане, але Томое та інші вміли розмовляти спільною мовою, тож я доручив говорити їм.

Я не розумів їх. Мені було просто прикро, що вони можуть розмовляти. Особливо Міо — чому вона взагалі володіє спільною мовою? Геній чи що?

Згадався випадок, коли іноземець уперше намагався заговорити зі мною. До речі, я трохи знаю англійську. Але щойно з'являється спеціальна лексика — я вже нічого не тямлю. Та попри це мовний іспит цього світу я провалив із тріском.

Отже, експеримент.

Я зібрав представників усіх рас, що живуть тут, і спробував невимушено з ними поговорити.

І знаєш що? Єдиним, хто розумів усіх і міг відповісти кожному, виявився я!

Інші раси розуміли тільки мене та тих, хто має зі мною прямий зв'язок: Томое і Міо. А от слова інших вони або вловлювали дуже приблизно, або взагалі не розуміли.

Найкраще проявили себе орки.

Окрім власної мови, вони якось могли спілкуватися з усіма іншими расами. У майбутньому вони можуть стати великим козирем для управління цим містом.

Але зараз не про це.

Мені терміново треба вивчити спільну мову і принаймні дійти до рівня читання.

Те, що Томое й Міо володіють спільною мовою, дуже допомогло.

Чорт… я ще покажу, що точно її вивчу!!

…

..

.

——

«Точно вивчу», ага.

Був час, коли я в це вірив. Га? Кажеш, відтоді минуло не так уже й багато часу?

Я навчався з такою зосередженістю, що здавалося, ніби ось-ось подолаю простір і час. Гаразд, трохи перебільшив.

Розумієш, як узагалі працює вимова спільної мови?

Я, можливо, й здатен її «зрозуміти».

Я запам'ятовую звучання незнайомих слів, записую його в голові й, прокручуючи, намагаюся відшукати значення. Так, це зовсім не ідеальний метод.

Бо хоч скільки я слухаю, мені все одно чується «стейшн», «стейшн», розумієш?! Воно ніяк не стає «станцією»!

Ні, навіть гірше. Звичайне «так» для мене звучить як нерозбірливе бурмотіння. Може, це як у китайській, де одне слово може мати різні тони?

Фатально, що я не здатен навіть нормально привітатися.

Чесно кажучи, я оптимістично думав, що слова на кшталт «Привіт» чи «Радий познайомитися» засвою без проблем.

Ну типу як «xie xie», «obrigado» або «merci».

Погано. Я відчуваю, що це справді дуже погано.

Чи зможу я взагалі вловлювати тонкі емоції співрозмовника з таким рівнем?

Мені здається — ні.

І найгірше тут усе ще вимова. Супер «dificil».

Це мене остаточно добило. Хоч скільки Томое й Міо мене вчили, я тільки схиляв голову набік.

І настільки погано, що я й сам із цим згоден.

Я чесно намагаюся повторювати слова, які вони мені кажуть, але в мене з рота вилітає щось зовсім інше.

Навіть коли мені кажуть: «Зміни ось цей звук „а“»…

Та як, чорт забирай, мені змінити звук «а»?!

Це просто… не працює.

Такого висновку я дійшов після цілого місяця наполегливих спроб. Дивно, так? Я справді гарував цілий місяць!

Звісно, я не припиню вчитись, але…

Я розсудив, що розумніше просто відмовитися від розмов.

А також від того, щоб діяти самотужки. Я навіть не знаю, чи зможу досягти взаєморозуміння, тож краще утримаюся.

Якщо йдеться лише про спілкування, я можу скласти слово в голові, а потім випустити магію й «говорити», малюючи нею. Такий жахливий силовий трюк мені під силу.

Тобто я можу спілкуватися письмом.

А зчитувати почуття співрозмовника нехай беруться Томое або Міо.

Гм? Писати слово «так» мені нормально, знаєш? Бо воно ніяк не пов'язане зі звуком — я просто записую іноземне слово.

Це була буквально безнадійна проблема, але за місяць тяжкої праці я принаймні навчився писати. А вимова… вимова мені не дається!

Фух… але проблем, окрім цього, ціла купа. З чого почати, щоб усе пішло як слід, я навіть не бачу зачіпки.

Для початку: чому перша ж мешканка села втекла? Я що, натрапив на військові навчання?

Причина була.

І не тільки в тому, що слова не доходили, як і слід було очікувати. Коли вона втекла від мене, я, чесно, підозрював, але…

Може, вона була в небезпечній ситуації й була на нервах. Або переплутала мене з кимось.

Ні те, ні інше. Я перевірив: там було звичайне життя, ніякої тривоги. Не було й нікого, хто робив би звірства й виглядав би як я. Та й цінностей при ній не було. Абсолютна буденність.

Я не хочу в це вірити… не хочу визнавати, але причина — у мені самому.

Схоже, коли я йшов, із мене виривалася неймовірна кількість магічної сили. Настільки величезна, що її відчули б навіть звичайні люди. Якщо точніше — усе в радіусі кількох десятків метрів довкола мене ніби спотворювалося.

Усі в Асорі, звісно, це знали, але між собою дійшли згоди: адже в мене є дракон-служниця, здатна нести на собі цілий вимір, та ще й на вигляд я г'юман. Тож самі вони, схоже, не надавали значення тому, що з мене витікає магічна сила.

Отже, їм здалося, що казати мені про це не потрібно.

… Та ні, будь ласка, зважайте на це. І кажіть мені!

Останнім часом орки стали товариськими й охоче спілкуються з усіма довкола.

Коли я звернувся до високогірної орчині Еми, вона сказала, що під час нашої першої зустрічі взагалі не відчувала від мене магічної сили. Може, тоді вся вона залишалася замкненою всередині?

Я усвідомив: після того як я вивчив магію в печері очищення тіла, моя магічна сила почала витікати — ніби кришку відкрили й усе переливається через край.

А далі: коли я повернувся в печеру з Томое; коли повів її в село орків і лишався там; коли на мене напав чорний павук; коли зібралися гноми; і протягом цього місяця…

Схоже, моя магічна сила дедалі зростає й безперервно витікає назовні.

Ну будь ласка, скажіть мені. Хоч словечко про те, що з мене витікає магічна сила. Я ж іще новачок! Сльози.

Я міг би просто знепритомніти від цього витоку — тоді й дізнався б.

«Наче джерело, що безупинно розростається у велику ріку», — таке враження склалося в моїх двох послідовниць.

Хай живе якість моїх слуг! Колись я хочу завести служницю, яка аж млітиме від свого господаря. І бажано зі здоровим глуздом, щоб могла вказати на прості речі на кшталт моєї магічної сили. Може, тоді я зможу тримати пристойну дистанцію від цих двох.

Хоча, навіть якби так сталося, я б, мабуть, просто сказав: «Ну, хіба це не чудово?» Тому поважаю себе за те, що взагалі здатен таке вимовити.

— А як ті люди насправді мене бачили?

Оце я й запитав. Я — молодець.

— Ну… якщо коротко, то… — замислилася Томое.

— Так, поясни, будь ласка, просто й зрозуміло.

Поміркувавши, Томое видала метафору.

— Ніби раптом водночас з'явилася ціла купа володарів демонів? — припустила Томое.

— ??

Що вона несе?

Мій мозок завис.

Он воно що.

Тепер я зрозумів.

Якщо відкинути частину про володарів демонів.

Якщо ворожа раса на кшталт демонів раптом з'являється, навіть не намагаючись приховати своєї присутності, ба більше — намагається наблизитися до тебе й навіть іде слідом, це було б справжнісіньке жахіття.

Так само, мабуть, було й у місті. До місцини, яку вони пильно стерегли, мчало щось, що випромінювало жахливу кількість магічної сили, — і з немислимою швидкістю.

Ворота, приготовані до бою; дівчина, що тікає; і я, який усміхається. А мою присутність вони, певно, відчували як щось зловісне.

Так, мабуть, саме так і слід було вчинити.

Су-у… Ха-а…

Глибокий вдих.

Що мені робити?!

Я геть провалив свій «дебют у парку»!

Примітка перекладача: схоже, обігрується японський вислів «дебют у парку» (公園デビュー) — так кажуть про перший вихід молодої мами з дитиною до гурту місцевих мам на майданчику; переносно — перша спроба влитися в нове товариство.

Та ще й добре роздивилися моє обличчя!

… Може, мені й справді просто збудувати королівство мамоно?

Якби я міг на цьому зупинитися. Я ж навіть вирішив мету: «піти слідами батьків». І це було не так давно.

Але я не здамся!

Ха! Я це здолаю. Не варто недооцінювати родину Місумі!

Моя магічна сила витікає? Не проблема. Гноми подарували мені перстень, що поглинає магічну силу й стискає її! До речі, якщо його надягне хтось, окрім мене, перстень висмокче з нього магічну силу до смерті, тож він став «проклятим перснем»!

Іншого способу приховати мою магічну силу в мене немає. Я можу й сам її придушувати, але, схоже, якщо весь час придушувати магічну силу, що безупинно витікає, зрештою станеться сильна віддача.

Тож цей перстень накопичуватиме магічну силу й змінюватиме її стихію. Він має функцію, що повністю змінює те, якою інші бачать мою магічну силу. До речі, перстень змінює колір із білого на червоний. Я цього не просив — просто без сировини з такою властивістю забарвлюватися його неможливо було б виготовити. Але що він стане криваво-червоним — такого я зовсім не очікував!

Я назвав його Драупніром! Здається, справжній був браслетом, але я вирішив не зважати.

Примітка перекладача: Драупнір — у скандинавській міфології золоте кільце Одіна, з якого щодев'ятої ночі з'являються вісім таких самих кілець; у різних перекладах його називають то перснем, то наручним кільцем, звідси й сумнів Макото.

Вони чули мій голос? Та я ж усе одно не можу вимовити жодного слова спільною мовою — отже, мовчатиму!

Вони бачили моє обличчя? Та це ж дрібниця — надягну маску, бачиш? І жодних проблем! Не варто недооцінювати ковалів — майстрів на всі руки! Це стильна маска, що прикриває верхню половину обличчя!

Я навіть переодягнувся.

У будь-якому разі я не можу нормально пересуватися сам, тож доведеться брати Міо й Томое.

З таким набором вони точно не пов'яжуть мене з тією «загрозою» минулого разу!

Бо це ж маска! Усім відомо: надягнеш маску — і ніхто тебе не впізнає!

…

По обидва боки від мене — дві дівчини. Вигляд доволі ексцентричний.

Я сам у масці й із перснем, який схожий на проклятий.

Я… подолав це?

Швидше відчуваю, що програв.

Ти маєш рацію: це рішення — поразка.

Але, знаєш… я вже це зробив. Відтепер виправлятиму становище. Тільки от… не знаю, що робити.

Ву-у… не мало б дійти до такого.

Я мріяв: зареєструюся в гільдії авантюристів (хоча й не знаю, чи вона тут існує), покажу кілька надлюдських трюків, а потім мандруватиму різними країнами. І, звісно, буде трохи романтики!

Рятую принцесу в біді — і в дорозі між нами закручується історія, як у романтичній пригодницькій фантастиці.

Тепер цього не буде. Так, навіть я це розумію. Мене змусили зрозуміти.

Навіть якби так сталося, я в їхніх очах виглядав би «нелюдською мішенню». Я категорично проти.

Коли я попросив Томое піти зі мною, вона одразу сказала «ок», а потім додала:

— Якщо нас троє, то, звісно ж, пан Комон! Вака зіграє відставного пана, я буду Каку, а Міо може бути Суке або Хачібе! — захоплено заявила Томое.

Примітка перекладача: «Міто Комон» — багатолітній японський історичний телесеріал про Токуґаву Міцукуні, колишнього віце-сьоґуна, «старого пана з Міто», який мандрує країною інкогніто під виглядом відставного купця з охоронцями Суке й Каку та кумедним супутником Хачібе; наприкінці серії він показує кривдникам скриньку для ліків із гербом мальв роду Токуґава — і всі схиляються перед ним.

Ось таку нісенітницю вона бовкнула слідом.

Що ж до Міо…

— Мандрувати й куштувати всі місцеві делікатеси… ах, яка солодка мрія. Звісно, головною стравою буде Вака, а на десерт — може, якісь історичні руїни? — замріялася Міо.

Делікатеси ще хай, але я й руїни — не їжа. Вона що, ця ненажера, збирається їсти людей і неорганіку?

Та й узагалі, я що — головна страва для власної служниці? Уа-а, яка гидота!

І чому ви намагаєтеся перетворити цей світ меча й магії на трагічну історичну драму? Ще гірше!

— Гей, Томое, якщо вже брати відоме, то хіба не «Міто-но ґо-роко»?

За природою цього світу це ж середньовічна європейська фантастика!

— М-м, справді, я не врахувала другорядних персонажів. Хм, тоді щось інше. Зрештою, вигадувати легенду просто в дорозі було б важко, — замислилася Томое.

Ні, чекай, «легенду важко вигадати»? Про що ти взагалі…?

Я кажу: припини з історичними драмами взагалі.

— Ні, ну навіщо ти взагалі тягнеш історичні драми в нашу легенду?

— Дивні речі ви кажете. Мені нарешті викували катану, тож хіба не очевидно, що я хочу нею помахати? — відказала Томое.

Усе зводиться до твоїх бажань.

Іди сама грайся в Джека-Різника на японський лад.

— Тоді ось ти згадувала пана Комона, але…

— Так?

— Я ж не колишній віце-сьоґун, знаєш? Без політичного впливу я не можу бути паном Комоном.

— Так, із цим жодних проблем. Просто замінимо фінальну сцену на ту, що з восьмим сьоґуном, — бачите? — заявила Томое.

Що означає це «бачите»?

Тоді я буду просто розбишакою.

Примітка перекладача: схоже, Томое має на увазі ще один популярний серіал — «Сьоґун-розбишака» (暴れん坊将軍) про восьмого сьоґуна Токуґаву Йошімуне, який інкогніто карає кривдників; звідси й «розбишака».

А без скриньки для ліків не буде й герба з мальвами.

Я ж не колишній віце-сьоґун і не чинний пан сьоґун, знаєш?

Ах, ні, так не годиться. Треба мислити тверезіше.

Томое вигукувала щось на кшталт: «Щойно я витягну цей меч — розлітаються крижані леза! Ей, не підходь! Наблизишся — розрубаю!» — і розмахувала мечем. Вона аж палає від захвату.

Але ж це з іншої історії. Жодне слово не збігається з тим, про що ми говорили…

А Міо тим часом:

— Як і очікувалося, відтепер — якість, а не кількість. Кров Ваки, магічна сила, а ще… уфуфуфуфуфу… — замріяно промовила Міо.

Ця, схоже, справді збирається мене з'їсти. Голова болить. Я не хочу думати, що означає це «уфуфуфу». Вона іноді… ні, часто торочить про якесь «піклування», але сподіваюся, що це не закінчиться, як спарювання в богомолів.

«Піклування» з ризиком для життя — це не піклування. Та й узагалі, це слово мало б означати служіння.

Отже, я подорожуватиму в супроводі цих двох.

Схоже, я ношу на собі тягар, гірший за мовний бар'єр.

Тримайся, я.

Не здавайся. Десь там точно є світле майбутнє.

Що таке? Чомусь навколо стало тихо.

А, ясно. Тобто зрештою ми таки йдемо з паном Комоном.

Ет, мені вже байдуже. Серйозно. Та невже цього ніяк не змінити?!

Я попросив гномів виготовити Драупнір, скликав усіх мешканців Асори й дав настанови їхнім представникам щодо поточних справ.

Тепер я можу вирушати в подорож.

За підсумками наради щодо легенди вийшло так: я — син багатого купця, який мандрує світом, щоб набратися досвіду. Мене спіткала хвороба, і я не можу говорити. До того ж на мені проклята маска й проклятий перстень, і ще всілякі біди. Отака безглузда легенда.

Це ж який із мене парад нещасть? Хотів би я розпитати, що там за «всілякі біди».

Навіть історичну драму ця легенда перевершує своєю дитячістю й непродуманістю.

Вони двоє нібито супроводжують мене як охоронниці й служниці. Наша головна принада — особливо рідкісний товар. Цей рідкісний товар виготовляють мешканці Асори. Тож певною мірою це торгівля.

Справді, те, що можна отримати тут, рідкісне. У майбутньому це може стати джерелом доходу для Міражного міста. Томое й Міо не повні дурепи.

Просто їхнє відчуття цінності разюче відрізняється від інших людей.

Ах, через це з ними теж морока. Так, таки дурепи.

І ось…

Я, кого величають Вакою, тепер власними ногами вирушаю мандрувати світом і торгувати вразнос.

Зачекай, я ж навіть не знаю грошової системи цього світу!

Гей, хто там іде!

Будь ласка, зупиніть моїх двох (так званих) слуг!