Розділ 163 — Усе без сліду

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Ахахаха!!

— Ти що, здуріла?

— Та ні. Просто мене розсмішили дві речі, от і все.

— Га?

У мене мимоволі вирвався здивований вигук.

Навіть коли я розвіяв чарування, це лише змусило її перестати говорити про героя Імперії, але характер у неї майже не змінився.

Вона й далі випромінювала жагу крові, і все ж раптом засміялася.

«Вона що, збожеволіла?» — саме так я й подумав.

Але відразу потому я відчув, що сила Софії, яка сміялася, змінюється.

Ага.

Принаймні в неї є для цього підстава. Схоже, вона не збожеволіла.

— По-перше, мій так званий напарник помер до смішного швидко й легко.

— Отже, Лансер помер.

Я не розширював свій «Сакай» до місця, де перебуває Шікі, тож не знаю, чи правда те, що вона каже.

Але Шікі ніяк не міг програти.

Та те, що він ще й сам зміг завдати вирішального удару… Шікі став сильнішим, ніж я думав.

— А по-друге, парі, як і слід було чекати, виграла я. Я аж здивувалася, наскільки мені щастить.

— Парі? З Лансером?

Зі мною вона ніякого парі не укладала.

Мені вже нічого не хотілося на ній випробовувати.

Якщо вона ще щось задумала — можна й подивитися, що вона зробить, але скоро треба покласти цьому край.

— Ага. Якщо я помру раніше за нього, то стану частиною його колекції. Якщо ж першим помре він, то віддасть мені залишок своїх життів. Ось таке парі.

Залишок життів.

У Лансера їх кілька.

— …І що ж ти, вигравши це парі й отримавши те життя, тепер зможеш? Той меч і та драконяча сила — ти ж і сама вже бачиш, що цього зовсім недостатньо, правда?

Що вона взагалі зможе вдіяти тепер, коли так запізно в ній оселилася сила Лансера?

Навіть якщо її меч трохи посилиться, навіть якщо телепортація зі світловими мечами стане трохи кращою — від цього не буде жодного пуття.

— …А, це не те, що мене смішить, але є ще одна річ, яку я помітила.

— Мм?

Радість із її обличчя зникла, але Софія продовжила говорити.

Я почекаю, тож не треба отак тягнути час.

Я зітхнув.

— Я й сама колись часто так робила, але знаєш… люди, які б'ються, дивлячись на суперника згори вниз… насправді дуже огидні. Я це переосмислила.

— Розумію.

Це ти так кажеш.

Не знаю, чи намагається вона мене цим спровокувати, але зараз я вже певною мірою вмію тримати віжки власних почуттів.

І розв'язка цієї битви, і її підсумок, найімовірніше, будуть напрочуд буденними.

З цими холодними почуттями, що здаються аж крайніми, з цим моїм бойовим мисленням — усе гаразд.

Думаю, це просто такий психічний стан, у який я входжу під час бою.

Я просто можу, ніби клацнувши перемикачем, діяти як солдат, от і все.

Те, що сидить усередині мене, — мабуть, лише звичка.

Нічого особливого.

Я майже щодня переживав битви не на життя, а на смерть, тож, певно, просто до цього пристосувався.

Це не означає, що всередині мене є якась інша людина.

Я вже більш-менш можу це прийняти.

Що б там не казала Софія, так само як моє тіло з магічної сили не пропускає до мене атаки, я можу сприймати все лише поверхово й відбивати це.

— І от саме такі люди втрачають пильність. Тому я й встигла. Тож дозволь показати тобі козир, що розчавив і вбив двох Вищих Драконів.

— Сильний контролює поле бою й діє як хоче. Взагалі-то я вважаю це природним порядком речей. Це недбалість?

— Навіть зараз ти не намагаєшся мене зупинити. Якщо це не недбалість і не самовпевненість, то що це?

— …Запас?

Від Софії не пролунало жодної відповіді.

Натомість підлогою розлилася огидна, насичено-барвиста зона, що розширювалася з неї як із центру.

Незабаром вона дісталася й до моїх ніг, а далі простягнулася навіть у небо.

Тільки-но я подумав, як далеко вона розповзеться, як вона, не охопивши всього простору колишньої зали для аудієнцій, зупинилася.

Простір, на який навіть дивитися неприємно.

Одразу після цього враження, якому я не надав особливого значення, усе довкола важко сколихнув пронизливий звук, ніби нігтями дряпали скло.

Строката зона розкололася й розсипалася, і перед очима знову постала зала для аудієнцій.

Але це ж…

Наче підтверджуючи мою здогадку, з-під ніг Софії, ні, з усіх частин неба один за одним почали з'являтися мечі.

Кожен із них мав інший вигляд.

Спільне в них було лише те, що всі вони — мечі і що з першого погляду видно: вони надзвичайно якісні.

Цілий ряд мечів, наче хтось пограбував кузню елдви.

— Ласкаво просимо до клітки мечів. Це місце, де Лансер зберігає зібрані ним мечі. І водночас це місце страти.

На губах Софії з'явилася безстрашна посмішка.

— Вражає. Ти перенесла мене в ізольований простір.

— Та я лише трохи зсунула простір. Але видовищності тут вистачає, тож не хвилюйся.

— Ні-ні, просто силоміць затягти когось в інший простір — для мене це вперше. Ну, якщо не враховувати один виняток, я майже ніколи такого не переживав. Навіть якщо це щось невелике, все одно доволі вражає.

Софія мовчки заплющила очі й глибоко вдихнула.

Знехтувала мною, так?

Але навіть Томое такого не могла, тож це справді неабияк. Серйозно.

Невже той пронизливий звук і був моментом зсуву простору?

Найдивовижніше, що на вигляд усе так, ніби ми досі стоїмо в тому самому місці.

Мабуть, уперше за сьогодні я відчув до Софії справжнє захоплення.

Вона не кинулася атакувати відразу, тож я вирішив використати «Сакай», щоб зрозуміти властивості цього простору.

— Підсилює силу того, хто його розгорнув. Але найважливіше тут… співжиття мечів і життя?

— Це вже не просто здогадка. Ти щось зробив?

— Ну, трохи. Отже, усі мечі тут — це життя Софії. І залежно від того, чого вартий власник, вони породжуються без кінця. Досить неприємна сила.

Від мечів, зібраних тут, я відчував пульсацію життя.

Наче мечі й вона ділили між собою одне життя.

Судячи з її реакції, я не помилявся.

— …Тисяча вісімдесят. Вони не безкінечні.

— Схоже, тепер їх трохи менше. Певно, чимало було витрачено, поки Лансер бився із Шікі.

Видовище теж вражаюче. Справді велична сила.

Якщо думати про особисту бойову міць Софії, то битися в цьому місці без кінця не сподобалося б навіть Вищим Драконам.

До того ж під час нашої першої битви в неї вже була сила «Водоспада». Іншими словами, спочатку вона здобула силу дракона, що спеціалізувався на лікуванні.

Я навіть відчув співчуття до «Нічного Покрову» й «Багряного Сяйва».

— І все одно цей танок мечів триватиме, доки ти не помреш.

— Але, на жаль для тебе, наприкінці ти витягла найгіршу силу з усіх, які тільки могла витягти, Софіє.

Я сказав це «Вбивці Драконів», яка вже тримала по мечу в кожній руці.

Напевно, на моєму обличчі щиро проступив жаль.

Софія нічого не заперечила й замість цього втупилася в мою ліву руку.

— Райдо, що це? — запитала Софія.

— Усі ці «воїн» чи «маг» — це неправильно, зовсім неправильно, Софіє. Бачиш, я…

Я повернув до неї ліву руку.

Усе ще тримаючи його.

Мою зброю, яку я кілька митей тому дістав із зовсім іншого простору.

У цьому місці, у цьому просторі, який створила й у якому панує Софія, я можу зробити таке.

Відчуття таке, ніби я застосовую Асору на практиці, і мені від цього трохи ніяково.

— Аааах!!!

Мабуть, це був інстинкт.

Широко розплющивши очі, Софія заревла.

Зі швидкістю, яку можна порівняти з кулею, вона рубонула по тілу з магічної сили.

Хе-е, сила й справді велика.

Тоді…

Переведу «Сакай» у посилений режим.

Моє тіло з магічної сили, яке Софія гостро розсікла, миттєво відновилося — так, ніби воно майже не було ушкоджене.

Переконавшись у цьому й кивнувши, я взяв у праву руку білу стрілу, схожу за матеріалом на мій лук.

Потім поклав стрілу на тятиву.

Софія продовжувала атаку з неба. Її погляд жодної миті не відривався від моєї лівої руки.

— Це… Азуса. Моя зброя. Ковалі, які її виготовили, вперто вимагали, щоб я дав їй ім'я. От я й назвав її на честь одного давнього лука. Вона зветься Азуса Юмі.

Я вливаю в яскраво-білу стрілу в правій руці величезну кількість магічної сили.

Вона поступово рожевіє, а потім стає дедалі глибше червоною.

Ця стріла зроблена з того самого матеріалу, що й мій перстень Драупнір.

Саме про це я подумав, коли здобув це тіло з магічної сили.

Якщо я не можу побудувати закляття, використавши відразу надто велику кількість магічної сили, то достатньо просто накопичувати її.

І тоді використовувати вже накопичене.

Навіть якщо є межа того, скільки можна накопичити, сила цієї стріли, що вже стала повністю червоною, набагато перевершує будь-яку магію, яку я здатен застосувати.

— Ааааах!!

Наче підкоряючись її волі, усі інші мечі, окрім двох у її руках, теж кинулися атакувати мене.

Рубали, кололи, розтинали, безупинно сипалися вниз.

Атаки, у яких не було жодної пощади.

І поміж усього цього Софія майстерно ухилялася навіть від власних атак, літала, змінювала позицію і продовжувала натиск.

Вона навіть закляття почала використовувати. Буквально задіяла все, що мала.

Неважливо.

Лук, такий нетиповий для цього світу. Я приймаю звичну для себе стійку й натягую Азусу до самого краю.

Якщо для завершення всього мені доведеться вбити тебе більше тисячі разів — я просто зроблю це за один раз.

І ці мечі, і саму Софію — я зітру все цією єдиною атакою.

— Райдо-о-о!!!

Я виключив Софію зі свого поля зору.

Заплющив очі й замовк.

Навіть якщо ти тепер почнеш квапитися — уже запізно.

— О луже Азуса, простягнися й зв'яжи злих духів… Та жартую. Я й сам лише смутно це пам'ятаю.

— Ти, ти ж —!!

Вона сама замкнула нас у цьому маленькому просторі.

Тепер шляху до втечі вже немає.

Немає потреби стежити за Софією, яка намагається збити мене з пантелику, безладно літаючи навколо.

Досить у щось влучити — і атака однаково охопить увесь цей простір.

Я повільно розплющив очі.

— Я лучник. Мене звати Місумі Макото. Було б жалюгідно вигукувати вигадане ім'я в останні миті твого життя, правда, Софіє?

— Я ще навіть… того… Рута… я ще навіть не зустріла Вищого Дракона Гармонії!!! Та щоб я тут померла!!

Я ж навіть спеціально назвав їй своє справжнє ім'я.

А вона це проігнорувала.

— Ти про Рута, так? Гармонії, кажеш. По-моєму, йому більше підійшов би хаос. Але як же це смішно. Ти навіть не помітила, що він сам використовує тебе як замінник камери.

— ?!!

Він не лише не зважає на неї, а ще й використовує її, а вона цього не помітила до останньої миті.

Мені здається, що й сам задум битися з Рутом був помилкою, але результат її виклику виявився справді жалюгідним.

І її титул Вбивці Драконів — також.

— Прощавай, Софіє Бруго. А, Руте, тепер ти мені винен, домовилися?

— !!!

Один погляд.

Наче дивлячись просто в очі Софії, я звернувся до того збоченця, який безсумнівно спостерігав за всім наживо.

Навівши лук на навмання встромлений у землю меч, я випустив забарвлену в червоне стрілу.

Стріла, що пройшла крізь тіло з магічної сили, знищила меч і породила високий дзвінкий звук.

Яскраво-червоне світло руйнування, що затопило цей маленький простір, стрімко заповнило його й стирало величезну кількість мечів, які тут існували.

Звісно, воно торкнулося і поверхні мого тіла з магічної сили й почало повільно зіскрібати її, але всередину так і не дісталося.

Місце, крізь яке пройшла стріла, уже встигло закритися.

Без помилки.

Але, на відміну від мене, навколо все ще лунали крики гніву й сум'яття Софії.

Та це вже нічого не змінювало.

Невдовзі її тіло теж поглинуло те світло, і її голос раптово урвався.

Сталося це незабаром потому. Створений нею простір тріснув зі звуком, схожим на биття скла, і розсипався.

У мовчазній залі для аудієнцій, де більше нікого не було, залишився тільки я зі своїм луком.

Буденно, так.

Ти теж була такою ж.

Запах вітру, що відрізнявся від того, який був кілька митей тому, допоміг мені переконатися, що я повернувся назад.

…Я помітив, що Рут спостерігає за мною, приблизно тоді, коли Софія почала літати в небі.

Підглядання.

Я був здивований, але це ж Рут.

Не знаю, який у Софії був зв'язок із Рутом і чому вона так сильно за нього чіплялася.

Чесно кажучи, мене це не дуже цікавить, але це може стати в пригоді, щоб подіставати Рута, тож потім я обов'язково з ним про це поговорю.

Як вибачення за його звичні збочені висловлювання.

— Далі… фортеця Стелла, так?

Іти туди — така морока.

Але якщо я просто вистрілю звідси напряму, усе може вийти доволі погано.

…Схоже, і Зоряне озеро — теж моїх рук справа, тож варто обережніше ставитися до масштабних змін рельєфу.

Якщо між мною і фортецею опиняться люди, я даремно їх уб'ю.

По можливості я хочу знищити лише ціль.

Я підвів погляд.

Ніч усе ще тривала.

Усе ще залишаючись у тілі з магічної сили, я відштовхнувся від землі.

Після стрибка на кілька метрів, коли інерція почала слабнути, я зміцнив опору під ногами магічною силою й стрибнув знову.

Коли вся столиця опинилася внизу в полі мого зору, я піднявся ще вище.

— Якщо звідси… здається, вийде.

Я матеріалізував магічну силу як опору й став у небі.

Пригадуючи минулий раз, я визначив приблизний напрямок до фортеці Стелла.

Але, як і очікувалося, лише цього було замало — нічна темрява все ще заважала.

Спробуймо так.

Я намітив місце, яке можна було впізнати за рельєфом.

Сконцентрувавшись на двох кінцях — на собі й на тому місці, я не розпорошував свідомість на все навколо, а зосередив її лише на точці, куди дивився. Наче пов'язав її із собою.

Цей спосіб я використовував ще в Японії, коли ціль була на дуже великій відстані.

Після кількох спроб моє поле зору вловило величезну, неосвітлену фортецю.

Мабуть, це вона.

Ну що ж, почнемо.

Я витяг ще одну стрілу з простору, де нібито нічого не мало бути.

Немає потреби носити сагайдак. У цьому й хороша сторона способу, який придумала Томое.

І ще добре те, що суть цього методу майже така сама, як і у відкриванні дверей до Асори.

У мене немає ненависті до самої будівлі, тож часу між тим, як я взявся за лук і натягнув тятиву до межі, минуло небагато.

Немає потреби чекати, поки стріла почервоніє.

— Ну от, ще одну справу залагоджено.

Яка там точна відстань — чесно кажучи, не знаю.

Кілька десятків кілометрів, а може, й більше.

Але чомусь у мене зовсім не було відчуття, що я промахнуся.

Червоне світло залишило слід, і випущена стріла влучила в цільову точку. Вона створила прекрасний стовп світла.

Я терпляче спостерігав і переконувався, що сталося після удару.

Бо якщо цього виявиться замало, доведеться стріляти ще раз.

…Схоже, буде достатньо.

Фортецю, а разом із нею, звісно, і частину місцевості навколо теж затягло; земля там стала схожою на гігантську чашу.

На цьому прохання Богині було виконано.

Я розвіяв магічну силу, що слугувала опорою під ногами.

І, ніби мене потягло донизу, почалося вільне падіння.

Я визначив місце, де був Шікі, і, створивши кілька опор, змінив траєкторію.

Я благополучно приземлився — ну, радше гепнувся об землю.

Якби я залишив своє тіло в центрі тіла з магічної сили, жодних проблем не було б.

Якщо мене колись іще звідкись скинуть, усе буде цілком гаразд.

Побачивши постать Шікі, який, здавалося, не наважувався щось сказати через думковий зв'язок, я зрозумів, що з ним усе гаразд.

Він був цілий, але…

— Чому… ти в такій подобі?

— Мені справді дуже шкода. Мій справжній вигляд було викрито. Лансер виявився несподівано…

Шікі глибоко схилив голову.

Шікі був не в подобі ліча, а в подобі г'юмана.

— Здається, ти дуже виснажений. Давай швидше повернемося.

— Хіба можна просто так залишити столицю? Героїня… здається, ви з нею не чужі.

Навіть не приховуючи втоми, Шікі все ж спитав мене про мої подальші дії.

Я ж назвав Хібікі своєю старшою товаришкою.

Звісно, він запам'ятав.

Та взагалі, якби Шікі й Томое зазирнули в мої спогади, то не дивно було б, якби вони знали і про неї.

Якщо подумати, вони майже не проявляли інтересу до моїх однокласників і друзів.

— Люди з Лімії й самі, мабуть, якось упораються зі столицею, правда? Схоже, король теж поспішає сюди, тож, якщо вже й втручатися, то можна зробити це потім. Якщо почнемо діяти, не розуміючи ситуації, мені здається, потім це тільки створить зайві проблеми. А щодо героїні… ну, так, я її знаю. Про це поговоримо, коли повернемося. Вона не лише бачила мене в такому вигляді — я й сам побачив її в такому вигляді. Чесно кажучи, я взагалі не знаю, з яким обличчям тепер маю з нею зустрічатися.

Я показався їй у косплеї героя спецефектних серіалів, а сам побачив її в доволі відвертому костюмі. І яке тепер обличчя мені робити? Серйозно, щойно я вплутуюся в справи Богині, нічим добрим це не закінчується.

— «Давно не бачилися»… очевидно, було б невдало, так?

— …Неможливо.

— Але Хібікі, схоже, не надто соромилася свого вигляду. Навіть коли я дивився, вона не показала якоїсь особливої реакції й поводилася доволі невимушено.

— Ну, може, тому що ти був скелетом?

— Але ж вона бачила мене і в цій формі.

— Хм, невже старшій Хібікі таке подобається?

Я ніколи про таке не чув.

…Та ні, не забивай собі цим голову.

Навіть якщо в неї й справді такі вподобання, це зовсім не означає, що про них усі знають.

Та й узагалі я лише раз бачив старшу Хібікі у звичайному одязі, та й то випадково.

Можна сказати, я майже її не знаю.

Який же я дурень.

Треба швидше повертатися.

Я ж — це я, тож якщо затримаюся тут надовше, то ще, чого доброго, натраплю на неї.

Здається, навколо вже немає тих, хто вижив, але навіть так.

— І ще, щодо авантюриста з Ціґе. Я не зміг його врятувати.

— Нічого не поробиш. Авантюрист — це така професія. Він сам обрав участь у війні й сам прийшов аж до Лімії. Значить, був до цього готовий.

— Було б добре, якби це справді так.

— Якщо зі старшою все гаразд, то поки що проблем немає. Не переймайся так. Спробуй трохи поспати.

— …До речі, якщо замислитися, від пані Томое та інших так і не було жодного зв'язку.

— Вони, мабуть, уже в Асорі. Через думковий зв'язок вона, хихикаючи, сказала мені з нетерпінням чекати її звіту.

— Як завжди, ці двоє роблять усе, що заманеться.

Шікі відвів погляд удалину.

— Там не було ні «Вбивці Драконів», ні героїні, тож хіба не мало бути легше? Не картай себе, Шікі. Ти й так чудово впорався.

Здавалося, він трохи занепав духом, тож я спробував його підбадьорити.

— Вако, схоже, ви легко здолали Софію. На вас немає ні ран, ні навіть бруду.

Важкий погляд. Схоже, Шікі справді довелося непросто в бою з Лансером.

Але якщо я скажу щось на кшталт «нічого такого», то, думаю, це лише ще сильніше його пригнітить.

— Ну, вона була зручним суперником, щоб випробувати мою силу.

— …Я маю стати сильнішим.

— Так. Якщо я чимось зможу допомогти, то теж приєднаюся.

— Будь ласка! До речі, Вако, я врятував одного з товаришів по загону героїні. Вони хочуть віддячити мені, але що варто попросити?

А, Шікі знову повернувся до Шікі з Ротцґарда.

Те, що він не тягне це вічно, теж одна з його сильних сторін.

…Хоча це сильна сторона, яку він отримав після того, як Томое й Міо добряче його вимордували.

Та все одно це чудова сильна сторона, без сумніву. Так.

Мені теж варто в нього повчитися.

— Винагороду? Хіба не достатньо попросити їх зробити вигляд, ніби вони не бачили твого справжнього вигляду?

Інакше в найгіршому разі Шікі не зможе нормально з'являтися в Академмістечку чи в інших людних місцях. А весь тягар справ тоді знову впаде на мене.

Це буде в кілька разів страшніше за нинішню ситуацію.

Я б засинав із болем у животі.

Х-хоча якщо це буде тільки каса, де я обслуговую клієнтів у своєму японському стилі «усмішка за нуль єн», то, можливо, ще якось витримаю.

— Я вже пробував так казати, але хтозна, що буде.

— Розумію. У такому разі, а, якщо не помиляюся, у загоні героїні є пані жриця з Лорела, так?

У мене виникла одна непогана думка.

— Так, вона назвалася Чією. Як на г'юманку, у неї чималий запас магічної сили. Гадаю, у майбутньому вона стане видатною жрицею.

— Саме тому, ось так…

Я пояснив Шікі те, що придумав.

— Зрозумів. Тоді…

— Так. Повернімося до Асори.

Не думаю, що так пізно вночі там уже буде бенкет.

Але, схоже, на їхньому боці була велика перемога. Якщо так, то, мабуть, бенкет можна буде влаштувати завтра.

Турбуючись про Шікі, який занадто виснажився й навіть трохи хитався на ногах, ми мовчки покинули столицю.