Розділ 167 — Макото, подолай це

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Принц Лімії, еге ж.

Ні, принцеса?

Якщо не помиляюся, її величають принцом Джошуа.

Відверто кажучи, дивуюся, що вона досі в Ротцґарді.

Саме так я й подумав, коли вона викликала мене на зустріч.

Мабуть, вона запросила мене через таємницю своєї статі. Та я вже знаю, що слід зробити насамперед.

Перепросити.

І все.

Простіше рішення годі й шукати.

А якщо розмова зайде про країну чи компанію, просто скажу, що не можу відповісти відразу й краще обговорити це іншим разом.

Я все ще вчуся користуватися цими зручними фразами для роботи.

Із цими думками стукаю у двері зали для переговорів.

— Заходьте.

Відповідь пролунала відразу.

Так, це голос Джошуа.

Навряд чи принц великої держави влаштовуватиме пастку в приміщенні, що належить іншій країні.

Може, я просто надто переймаюся.

— Давно не бачилися, принце Джошуа. Для мене честь, що ви запросили мене сьогодні.

Спробую поводитися як людина нижчого становища.

До речі, принц, як завжди, у парадному чоловічому вбранні.

Те, що вона не в сукні чи ще в чомусь подібному, мене вже не дивує.

— Чула, що тепер ви можете говорити. Схоже, вже цілком опанували усне мовлення. Я теж вдячна вам за те, що погодилися зустрітися, пане Райдо.

Принц говорить своїм звичним ввічливим тоном.

Мене вже стомило, що під час кожної зустрічі всі неодмінно згадують про мою нову здатність говорити.

— Отже, чим можу бути корисний?

Як і запланував, перепрошу за свою недавню нечемність і попрошу її мені пробачити.

Я не дуже тямлю, як належить розмовляти з королівськими особами, тож наперед змирився з тим, що, слухаючи її сьогодні, не раз порушу етикет.

… Я й так нині зайнятий, тому хотілося б закінчити це якомога швидше.

— …Що ж. Перейдімо одразу до справи.

— Слухаю вас.

— Передусім… те, що ви дізналися про мене того дня…

Джошуа нелегко підібрати слова.

Тож ідеться саме про це.

— Про те, що ви жінка?

— …Так. Як ви, певно, здогадуєтеся з мого вигляду, у Королівстві Лімія мою таємницю знають лише одиниці. За межі країни вона не виходила… Принаймні так мало бути.

Мало б бути, еге ж.

Невже вона припускає, що до демонів чи Імперії це могло просочитися?

Цікаво, чи немає в цій кімнаті пристроїв для прослуховування?

Зважаючи на те, наскільки серйозну тему принц Джошуа тут піднімає, мабуть, усе гаразд.

Ми ж не обговорюємо нічого, що нашкодило б мені, тож мені й перейматися нема чого.

— Зрозуміло.

— Звісно, я розумію, що ви дізналися про це випадково, коли намагалися врятувати мене. Але все-таки… хотіла б попросити вас нікому не розповідати.

Попросити.

Пан Зара казав це з іронією, та з огляду на нашу різницю в становищі таке «прохання» радше скидається на наказ.

Принаймні саме так воно відчувається.

Хоч вона й із Королівства Лімія, але, здається, прихильно ставиться до Торгової компанії «Кудзуноха».

Навіть я розумію, що розголошувати справжню стать принца було б нерозумно.

— Розумію.

— …Що?

— Ем… Я зрозумів. Нікому не розповім.

— Е-е… Але ж ви знаєте мою таємницю.

Мабуть, вона чекає, що я вимагатиму чогось в обмін на мовчання.

Від початку зустрічі Джошуа поступово напружувалася. А тепер її обличчя раптом зовсім розслабилося.

— Я нікому не розповім.

Вимовляю це якомога виразніше.

Та послухайте ж нарешті!

Що ще мені робити, якщо я знаю секрет принца великої держави?

Шантажувати її?

Та це ж самі клопоти!

Домогтися її дружби?

Коли наше становище таке нерівне, а секрет є лише в моїх руках?

Навіть уявити не можу, щоб ми стали друзями.

До того ж… Лімія — країна, де живе старша Хібікі.

Я не хочу вступати в суперечку з принцом такої країни.

— …Пробачте, але я не можу вам довіряти.

— Навіть якщо ви так кажете…

— Невже немає нічого, чого б ви хотіли? Якщо це в моїх силах, я докладу всіх зусиль.

Напевно, думає, що за безплатний дарунок завжди доводиться платити.

— Зараз мені нічого особливого не потрібно. Але вам, гадаю, варто якнайшвидше повернутися до свого королівства й допомогти з відбудовою.

— …Навіть не знаю, що відповісти. Ви маєте рацію: саме цим мені й слід зайнятися.

Узагалі дивно, що принц досі в Ротцґарді, хоча король уже повернувся.

— Тоді прошу так і вчинити.

Якщо чесно, інколи по її обличчю навіть видно, що вона й сама хоче повернутися.

— Але розслідувати ваші справи та проводити переговори з вами — теж частина моїх обов'язків.

Джошуа ніяково всміхається.

Можливо, через те, що це безпосередньо стосується першої теми нашої розмови.

А я не збираюся ні укладати угоду, ні підкорятися чиїмось вимогам. Ротцґард досі в руїнах, а в Асорі справ теж вистачає.

— Буду вдячний, якщо повідомите своїм, що зараз усе гаразд. Я зайнятий відбудовою Ротцґарда. Якщо ви наводили довідки, то й самі знаєте: ми не збираємося підтримувати якусь одну країну.

— …Схоже, це правда. Інші держави також намагаються переманити вас на свій бік, але поки безуспішно.

— Так. І навряд чи в майбутньому їм пощастить більше.

Ми просто не збираємося пов'язувати себе з однією державою.

Ба більше, навряд чи взагалі обмежимо співпрацю самими лише г'юманами.

… Хоча казати цього я не можу.

— …Щойно я прошу вас доповісти, виходить саме так, як ви й сказали. Хм-м…

— Я не маю наміру вам погрожувати, і вже точно не тому, що чогось хочу. Я лише порадив, бо вважаю, що за вашого становища вам слід якнайшвидше повернутися до своєї країни, а не перейматися мною, ваша високосте.

Якщо її турбую лише я, тоді вона й справді могла б просто повернутися.

— Розумію. Тоді дослухаюся до вашої поради. Здається, моє попередження виявилося зайвим.

— Між Академією, Гільдією купців, паном Фальцом із Гільдії авантюристів і представниками храму нам зовсім не залишається часу на щось іще.

— …Я маю певний вплив у храмі. Він невеликий, але я попрошу їх не надокучати вам.

— Це неабияк допоможе.

І справді було б.

Найбільше дратує, що самими розмовами нічого не зробиш, а часу вони забирають силу-силенну.

— Перепрошую, що відволікла вас у такий напружений час. У мене більше немає… Ні, пане Райдо, дозвольте ще одне запитання.

— Будь ласка.

— Що ви про мене думаєте?

Гей, а це ж доволі двозначне запитання, хіба ні?

Що саме я про неї думаю?

Про те, що вона вдає чоловіка?

Чи, може, про моє враження від неї як від жінки?

Чи про те, що вона лишилася тут, щоб говорити зі мною, замість того щоб повертатися до своєї країни?

І як мені зрозуміти, про що саме вона питає?

— Що я думаю?.. Не знаю, чи відповім на ваше запитання, але, по-моєму, вам доводиться нелегко.

— Нелегко?

— Так. Ви мусите підтримувати такий образ, належите до королівської родини й водночас змушені розмовляти з дивним юнаком на зразок мене. У вас непросте становище.

— …Фу-фу, вибачте. Становище, кажете? У вас справді незвичний спосіб мислення.

Цікаво, я дав несподівану відповідь?

Але це мої щирі думки.

— Тоді дозвольте відкланятися, ваша високосте.

Про всяк випадок називаю її «вашою високістю», щоб не нагадувати про те, що вона жінка.

Я вклоняюся Джошуа й прощаюся.

◇◆◇◆◇◆◇◆

— О, кого я бачу! Пан Райдо! Давненько нам не випадало отак зустрітися, еге ж?

— …Пане Фальце, я був страшенно зайнятий.

Я завершив розмову з принцом Джошуа, а потім ще зустрівся з кількома викладачами.

Коли я йшов коридорами до виходу з Академії, мені трапився Рут.

Як і сказав сам Рут, бачити його в Академії доводиться рідко.

Я теж давно його не бачив.

…А втім, я ж дещо йому позичив, правда?

Та забрати це назад планую лише після того, як Гільдія авантюристів визнає існування Каленеону.

— Чи не приділиш мені трохи часу?

— Якщо справді лише трохи.

— Чудово! Он там дзвіниця, куди о цій порі ніхто не заходить. Ходімо!

— Гаразд.

Услід за Рутом я піднімаюся до порожньої дзвіниці на верхньому поверсі.

Ого!

Краєвид звідси просто чудовий.

Звідси без перешкод видно напівзруйноване місто.

— Вибач за те, що сталося. Я не очікував, що авантюристка Софія там стане тобі на заваді. Втручання Богині я передбачити не міг, та все одно почуваюся винним перед тобою та іншими, Макото.

— Ти спостерігав за мною очима Софії й при цьому ще кажеш, що почуваєшся винним?

Дивовижно, що він здатен таке сказати.

Одна з причин, чому я без вагань пішов за ним сюди, — його почуття провини переді мною.

Інша — якщо він знову надумає вдавати, ніби всі ці речі ніяк не пов'язані, я просто спущу його зі дзвіниці.

Чесноти — річ важлива.

— А-ха-ха-ха… Насправді я зробив так, щоб використовувати авантюристів високого рівня як своєрідну підстраховку —

— Незвично, що ти сьогодні так відверто брешеш, Руте. Софія змогла таке зробити, бо була г'юманкою, тісно пов'язаною з драконами… ні, з тобою, хіба не так?

Я помітив це ще тоді. Тепер зрозумів і по його очах.

Для Рута така брехня занадто незграбна.

— …А ти сьогодні напрочуд проникливий, Макото. Здогадався про таємницю Софії?

— Не знаю всіх подробиць. Але знаю, що це пов'язано з тобою. Просто я подумав, що г'юман не може сам собою мутувати й отримати силу дракона.

— Он як…

— І її одержимість тобою була не жартом… І в другого теж. Тому я й сказав, що лише позичаю тобі це. Нашому Шікі довелося несолодко.

— Вона була драконом досить високого рівня, але ти так упевнено мене звинувачуєш, хоча ми ж домовилися. Я багато чого навчив Шікі, та навіть не сподівався, що він зуміє здолати Лансера.

Шікі сам казав, що вцілів насилу.

Заради нього я не розповідатиму цього Рутові.

— Передам Шікі твої слова.

— Авжеж. І все-таки я вдячний тобі, що ти подбав про них обох.

Ну годі, Руте! Ти й далі збираєшся вдавати дурника?

— …Слухай-но. Ти ж іще не закінчив, правда?

— …Га?

— Я сказав, що «передав» тобі цю справу, але лише тимчасово — дав тобі її в борг.

— !

— Завтра… Ні, можливо, навіть сьогодні вночі, правда? Що з тобою не так? Сьогодні твої хитрощі бачить наскрізь навіть такий, як я.

— Макото… Ти…

— Коли остаточно впораємося з прибиранням, я прийду до тебе по винагороду за все це. Отямся вже, пане голово Гільдії авантюристів.

— …

Рут без звичних жартів мовчки дивиться мені в очі.

Як би це сказати. Невже він настільки мене недооцінює?

Я вкрай здивований.

Софія… А разом із нею, певно, і Лансер, і решта Вищих Драконів.

Їхні долі я довірив Рутові.

Саме це я й позичив йому.

Томое трохи хвилювалася, але я не збираюся випитувати кожну дрібницю.

Після завтрашнього дня піду до Рута й попрошу його зайнятися Каленеоном.

Мене це цілком влаштовує.

— Люди дорослішають за одну мить… З тобою саме так і сталося, правда ж?..

— Дякую за комплімент. Але мені час працювати далі. Треба ще зазирнути до офісу. У мене зараз стільки справ, що ледве даю раду.

Залишивши враженого Рута позаду, я виходжу з дзвіниці.