Розділ 168 — Ята — ось настільки великий

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Тієї ж ночі, коли Райдо й Фальц уперше за довгий час поговорили.

Ллє сильний дощ.

Глибоко в лісі, куди вночі ніхто не прийшов би без конкретної мети.

Є лише один силует, що дихає тихо, але відчайдушно.

У цьому лісі, куди не пробивається навіть місячне сяйво, її тіло, що ледь світиться, різко виділяється в темряві.

Це г'юманка, що підставляє тіло дощу, ніби омиваючись ним.

Це Софія Бруга.

— Фу-ух… фу-ух…

Софія, що зазнала поразки в королівстві Лімія, прийнявши удар «Диявола» Райдо.

Тепер вона лежить у безіменному лісі на околиці Асути, королівської столиці.

Вона вижила.

— Райдо, паскудний малий…!

Її тіло здригається.

Рухаючись так кволо, як від неї ніхто б не очікував, вона притискає спину до валуна, вищого за неї саму.

На ній немає нічого, окрім власного оголеного тіла. Навіть одягтися їй нема в що, і дощ безжально б'є по шкірі.

— Цього разу Міцуруґі точно мертвий, а мою зброю вони вщент рознесли… Принаймні вони, мабуть, не помітили, що я використала «Покров Ночі» як козир, щоб утекти від смерті. Що це, в біса, за чудовисько…?

Продовжуючи стиха проклинати Райдо, вона починає зосереджуватися, щоб якомога швидше відновити свою силу.

Вона безперечно досвідчена авантюристка.

Почувши ім'я Рута — своєї кінцевої цілі, — вона вплуталася в бій із Райдо, якого варто було уникнути. Та, схоже, тепер Софія знову опанувала себе.

— Як би це не дратувало, мені доведеться знайти спосіб битися з Рутом, оминаючи те чудовисько. Це суперник, з яким я не можу зійтися. Поки що… гадаю, моїм першим пріоритетом буде полювання на «непереможного» дракона в Пустищі.

— Яка прикрість. Цього не станеться.

— !?

Тут не мало бути нікого, окрім Софії, але в лісі раптом луною розноситься байдужий чоловічий голос.

Попри те, що її тіло ще не відновилося, вона силоміць змушує його різко рухатися, ставлячи валун між собою та напрямком, звідки долинає голос.

У її руці з'являється меч зі світла.

Спочатку це була здатність самого Міцуруґі.

— Хм. Рухаєшся непогано. Але порівняно з тим, як ти билася з Макото, зараз ти повільна, мов черепаха.

— Ти один із союзників того типа?! Де ти?!

Склавши в голові приблизну картину, Софія загострює всі відчуття, вдивляючись у темряву лісу.

Макото — справжнє ім'я Райдо.

Софія нізащо не могла б його забути.

Вона також чудово розуміє, що той, хто знає це ім'я, навряд чи є її союзником.

Вона не витримає затяжного бою, тож гарячково вибудовує в голові план, як покінчити з усім одним ривком.

— Зрештою, Лансер так і не навчив тебе драконячого сприйняття й чуття. Це лише доводить, що ваші стосунки зводилися до взаємного використання.

Із темряви виходить молодий чоловік зі срібним волоссям.

На його обличчі цинічна усмішка, і в цьому лісі він здається абсолютно чужорідним.

— То я правильно розумію, що ти союзник того «Диявола»?

Софія питає це, ховаючи тіло в тіні валуна.

— Союзник? Можна сказати, я дракон, який і сам хотів би ним стати, але мене не приймуть.

— …Дракон?

— Я продовжив спостерігати за ним, навіть відмовившись від нього, і через це сам став дурнем, який тепер у нього в боргу.

— У боргу… Ти… Невже ти…

— Інтуїція в тебе навіть гостріша, ніж у Макото. Дозволь представитися ще раз. Я Рут. Той, кого ти шукала, — Вищий Дракон Гармонії.

— !

Очі Софії широко розплющуються.

Це була цілковито неочікувана зустріч.

І за найгірших можливих обставин.

— Що таке? Ти ж не з тих дівчат, які скажуть, що не можуть вийти лише тому, що голі. Я з'явився перед тобою ось так, бо хотів трохи поговорити наостанок, знаєш?

Наостанок.

Почувши це слово, Софія розуміє, що буде далі.

Вона повільно виходить із тіні валуна.

— Рут, ти…?! Ти справжній?

— Думай як хочеш. Хочеш, щоб тебе вбив фальшивий, чи хочеш, щоб тебе вбив справжній? Це я залишу тобі на роздуми.

Одразу після слів Рута —

Софія миттєво створює вісім мечів із червоного світла, маючи намір розплавити землю під його ногами. Але Рут клацає пальцями, і все це світло одразу розсіюється.

— Цього доказу тобі досить?

— …

Вуха Софії наповнює скрегіт власних зубів.

Бо тепер вона зрозуміла: перед нею справжній.

І, побачивши, як легко він нейтралізував її ідеально вивірену раптову атаку, вона усвідомила, наскільки сильний її противник.

— Часточка честолюбства, яке я колись мав. Воно знову почало дихати, саме так, як я пам'ятаю. Спершу, що ж, за цим було навіть цікаво спостерігати.

— …

— Моя кров стала густішою в тих, із ким змішалася, ніби вони були моїми власними дітьми. Два життя, які я створив у примхливому експерименті. Обоє мають стосунок до мене. І треба ж було такому статися, що обидва зустрілися в одну епоху та ще й об'єднали сили.

— Ти знаєш правду про мене, чи не так.

— Звісно. Я ще й очолюю Гільдію авантюристів. Я знав усе відтоді, як тебе зареєстрували в Гільдії. Коли ти дізналася про походження своєї крові, коли в тобі народилося честолюбство. Коли ти стала жінкою, коли зазнала розбитого серця — я знаю все.

— …І те, що я шукала тебе.

— Звісно, я знав. Щоправда, зустрічатися з тобою я зовсім не збирався. За це тобі варто подякувати Макото. Зрештою, саме завдяки йому ти досягла своєї мети — «зустрітися» зі мною.

(Хоча, завдяки йому ж, усе інше пішло шкереберть.)

У думках Рут мовчки додає ці слова до своєї фрази.

— Ти! Ти знав усе про мої пересування! І, знаючи все це, нічого не зробив ні зі мною, ні з Міцуруґі?!

Голос Софії тремтить від люті.

Якщо він знав, не могло бути й мови про те, щоб він просто залишив їх у спокої.

Адже Софія й Лансер прагнули відібрати в Рута життя.

Саме тому Софія вважала, що Рут ні про що не підозрює.

Принаймні вони обоє думали, що Рут не знає нічого, крім того, що вони якось дивно метушаться.

— Я бачив твою мету й бачив, чим це закінчиться, ось і все. Я не вважав, що мені взагалі треба виходити до тебе. І я знав, що ви вдвох із самого початку не здатні перемогти ні Сазанамі, ні «непереможного».

— Не знущайся з мене! У мене достатньо сили, щоб перемогти і Сазанамі, і «непереможного»!

— Сили — можливо. Але якщо ти навіть не можеш із ними зустрітися, то яка різниця? Проти Сазанамі в тебе, може, й був би один шанс із десяти тисяч, але «непереможний» перебуває в найдальших глибинах Пустища. А «непереможний» — з тих, кому надто клопітно битися по-справжньому. Навіть не зважаючи на те, що ти хибно зрозуміла самі передумови, я знав: ти навіть зустрітися з ними не зможеш. То навіщо мені було втручатися у твої безглузді зусилля?

— Що… що я не так зрозуміла…?

— Ідею про те, що, поглинувши шістьох Вищих Драконів, ти зможеш перемогти мене. Відібрати цю силу в тебе для мене не становило б жодних труднощів. Не знаю, що саме тобі наговорив Лансер, але здатність поглинання, якою ти володієш, — лише уламок моєї. Навіть якщо врахувати, що ти глибоко успадкувала мою кров, немає жодного шансу, що ти зможеш користуватися цією силою краще за мене.

— …

— Ось так воно і є. Зрештою, клопоту все ж виявилося чимало. Я пошкодував, що залишив тебе напризволяще. Можеш у потойбіччі випити тост за те, що змусила мене відчути лише краплю жалю. А, щоправда, Лансер туди не потрапить, тож пити доведеться самій.

— …Залишити свою кров у світі, де живуть люди, просто через примху… Створити драконів, яких раніше не існувало, і за примхою додати їх до Вищих Драконів. Усе це, усе це ти зробив просто заради примхи?! Не… не знущайся з мене!

Софія знову створює в руці меч, вкриває його червоним світлом і кидається, щоб розрубати його.

На Руті лише проста сорочка, але попри дощ вона лишається абсолютно сухою. Щойно Софія це усвідомлює, як золотава магічна сила не дає її удару дістатися до його тіла.

— Імітація Макото. Доволі надокучлива, чи не так. Моя межа — близько десяти хвилин, га. Щоб він міг підтримувати це безперервно… Скільки ж у нього магічної сили?

— А… а-ах…

— Поглинання всіх Вищих Драконів — те, до чого ти прагнула. Колись це теж було одним із моїх дурних честолюбних задумів. Можливо, це моя провина, що я необережно говорив про минуле, коли Лансер був ще дитиною.

Рут говорить, поклавши руки собі на коліна.

— …

Софія не може вимовити й слова.

— Проєкт «Тіамат».

— !

Софія ледь помітно здригається.

І все ж Рут ясно це бачить.

— …Як я і думав. Використовуючи мою силу, я поглину всіх Вищих Драконів. Я зрозумію сушу, небо й моря краще, ніж самі духи, і разом із Богинею розділю світ надвоє. Це й є проєкт «Тіамат». Ти, мабуть, цього не знаєш, але Тіамат — це ім'я бога щедрого врожаю, що поєднує в собі природу і бога, і дракона.

— Бог… щедрого врожаю. Існують боги, окрім Богині?

— Не в цьому світі. Хоча я й не очікував, що ти це знатимеш.

— Не в цьому світі? Тобто в якомусь іншому?

На обличчі Софії проступає приголомшення.

Наче вона не в змозі до кінця осягнути слова Рута.

— Хоча врешті-решт, після зустрічі з моїм чоловіком від цього плану довелося відмовитися: здійснювати його поряд із Богинею, яка вже здобула чимало віри від людей, було б невигідно. Хто б міг подумати, що ця низькоякісна річ, яку я зробив, аби вбити час, поєднавши напівмертвого дракона та зброю, наповнену ненавистю, приведе до того, що могутній дракон об'єднається з нею і дозволить мені струсити пил зі старого задуму? Тісний світ.

Рут продовжує говорити, не відповідаючи на запитання Софії.

— Низькоякісна річ…? Та ти уявляєш, наскільки через цю силу, якої я ніколи не просила, було поламане моє життя?!

— Є стара приказка: у силі немає ні добра, ні зла. Те, що ти викривилася й убила стільки людей, демонів і драконів, сталося лише тому, що ти була слабкою, хіба не так? Те саме стосується й Лансера. Люди, дракони й сильне бажання залишитися в цьому світі. Його можна було назвати чудесним творінням, він був Вищим Драконом — він міг би посісти високе становище й мати владу. Але його це не вдовольнило. Зрештою, він був лише невдахою, який не зміг стримати свої жадобу та бажання. Саме тому я втратив до вас інтерес.

Мов диригент оркестру.

Рут високо здіймає праву руку в небо.

— Я не помилялася. Я не помилялася, коли зненавиділа тебе! Лише тебе!

Кричачи це, Софія падає на коліна, наче лялька, у якої перерізали нитки.

У ту саму мить, коли Рут усім тілом подається вперед до неї —

— А?

Софія валиться на руки й коліна. Із її тіла виходять червоні, сині, чорні та червоно-білі сфери й збираються в простягнутій правій руці Рута.

— Якщо твоє тіло втратить силу дракона, якою ти володієш, після того як ти вже втратила божественний захист Богині… Ти ж знаєш, чи зможеш після цього лишитися живою, так?

— …Ось так… Закінчити ось так…

Розплющеними очима Софія шепоче це, схиливши голову до самої землі.

— Для авантюриста це досить звична смерть, чи не так? Несподівана, раптова смерть.

— Я… ще…

Із тіла Софії виходить маленька золота сфера, і вона замовкає.

Розглядаючи різнокольорові сфери, Рут тихо зітхає.

— Вищі Дракони відроджуються миттєво, чи не так? Виховувати дітей — не для мене, тож, мабуть, повністю покладу це на когось іншого. О, точно, і Макото я теж трохи потурбую. Він же по суті тільки й робить, що сидить удома. У будь-якому разі, можливо, мені знадобиться привід, аби попросити його приглядати за світом замість мене.

Рут опускає праву руку.

Сфери світла змінюються, перетворюючись на сяйливі яйця.

Вони легко пливуть у повітрі.

— Лансер… Макото це не сподобається, тож, може, попрошу «тітоньку» Сазанамі. Вона й так дарує своє благословення г'юманам і, мабуть, не проситиме про власне відродження.

Поки він вирішує, кому доручити яйця, Рут побіжно поглядає на тіло Софії, яке все ще безжально б'є дощ.

Від її очей по землі тягнуться сліди, схожі на сльози; можливо, в останні миті життя вони таки пролилися.

А може, це були лише краплі дощу, що стікали її обличчям. Тепер уже неможливо відрізнити одне від іншого, а вираз її обличчя не дає жодної підказки.

Такі дрібниці навіть не спадають Руту на думку.

— Отже, тепер усе йде саме так, як і передбачав Макото, га. Як би невигідно не було лишати її живою, Софія теж досить жалюгідна… Хм, якщо так, то хоча б… Я міг би просто сказати, що з нею покінчив Макото, але я вже можу передбачити, чого він попросить далі, тож, мабуть, цього разу поверну йому борг.

Пробурмотівши це, Рут ворушить лівою рукою.

Тіло Софії підіймається в повітря.

Рут щось придумав. На його обличчі вже немає того виразу абсолютної сили, який був щойно. Замість нього там та самовдоволена усмішка, яку він часто показує Макото.

І в наступну мить він зникає.

Разом із тілом Софії.

◇◆◇◆◇◆◇◆

Від гучного стуку у двері я розплющую очі.

Останнім часом я постійно страшенно втомлений, тож таке пробудження можна назвати вкрай грубим.

І все ж це не погана втома.

Як не дивно, але, можливо, мені навіть підходить працювати до темряви так, щоб піт виступав на чолі.

Стук не припиняється.

— Я вже встав, встав. Що сталося? Заходьте.

Ще ж зовсім рано-вранці.

Я в Асорі.

Лише нещодавно тут з'явилися чотири пори року.

Їх впровадили за вкрай дивних обставин, але метушня після того випадку потроху вщухає.

Якщо точніше: весна, зима, літо й осінь обертаються на півночі, півдні, сході та заході, а центром лишається міська зона, де ми живемо.

Звісно, усюди є й сезонні збої, але ми вирішили просто грубо класифікувати все за тим, що бачимо.

Саме тому, коли ми переправляємо людей звідси до Академмістечка, це не впадає в око.

— Вако, я прийшла доповісти вам про дещо. Це дуже серйозна справа.

Це Томое.

Ні, Міо й Шікі теж із нею.

Стривайте, що?!

Усі голови рас зібралися в моїй кімнаті?!

Як добре.

Дуже добре, що я бодай устиг одягнутися перед тим, як запросити їх зайти.

І волосся в мене не стирчить після сну — принаймні зовні я виглядаю більш-менш пристойно.

— Уже сам факт, що ви всі зібралися в мене в кімнаті, підказує, що щось сталося, але що ти маєш на увазі під «серйозною справою»?

Серйозна справа.

Судячи з облич, усі збентежені — чи, радше, розгублені.

Тож це може бути серйозна справа, але не така, що несе негайну загрозу.

— Це… До нас хтось проник… чи, може, краще сказати, хтось завітав?

Слова Томое прямолінійні.

Порушник чи гість — іншими словами, сюди хтось прийшов?

До Асори?!

— Стій, тобто існування Асори стало відоме г'юманам?! Це ж дуже погано, так?!

— Ні, це не г'юман.

— Ви ж його вже схопили, так? Треба дізнатися, як він сюди потрапив і яка в нього мета…

— Вако, тут ось у чому річ… Ми його не схопили.

— …Е?

— У будь-якому разі, ви вже прокинулися, тож, будь ласка, поговоріть із ним безпосередньо.

— Безпосередньо…?

Я лише встигаю здивуватися, як —

(Йо! Місумі Макото! Доброго ранку!)

— !

У мене в голові лунає гучний голос.

Я ніколи раніше його не чув.

І все ж через його безцеремонну манеру говорити в цьому голосі є якась дивна сила, яка підсвідомо змушує мене відповідати ввічливо.

Мабуть, це телепатія.

Схоже, але водночас є відчуття, що це все ж трохи інше.

Бо я не відчуваю зв'язку з іншою стороною.

Я не впевнений, чи варто просто відповідати думками, але все ж пробую.

(Доброго… ранку. Приємно познайомитися? Ми говоримо вперше, так?)

(Ага! Виявляється, мій старший брат завдав тобі чимало клопоту, тож вибач за це. Я випадково був неподалік, тож вирішив сміливо завітати, але ти спав. От я й просто почекав.)

Старший брат?

Отже, він чийсь молодший брат.

Що ж до імені.

Якщо його старшого брата я знаю, то краще б почути повне ім'я.

(Перепрошую за грубість, але чи можу я дізнатися, як вас звати? Якщо можливо — повне ім'я.)

(Воно довге, тож вибач, що скорочу. Мене звати Сусаноо.)

(Пан Сусаноо.)

(Саме так.)

Цікаво, де саме воно скорочене… Сусаноо?

Його старший брат — хтось, кого я знаю?

Сусаноо…

?!

Сусаноо-но-Мікото?!

Та ну!

(В-в-в-ви… ви молодший брат пана Цукуйомі, Сусаноо-но-Мікото?!)

Я прокинувся.

Тепер я точно прокинувся остаточно!

Це ж відомий бог, так?!

Стривайте, це ж бог руйнування, так?!

Настільки велике ім'я, що якщо він буде не в гуморі, то може влаштувати стихійне лихо!

Він чекав?

Чекав, поки прокинуся Я?!

О-о-оох…

— Томое, чому ти не розбудила мене відразу?!

— Ну, я й сама відчула, що присутність колосальна, але, оскільки він не називав свого імені, я вирішила, що треба насторожитися…

Підозрілий чи ні — це ж бог, якого вкрай небезпечно розлютити!

Він же, мабуть, не сердиться, так?

Усе ж гаразд, так?

(Мій брат тебе дещо попросив, правда ж? Поки що мені полегшало: з тобою, схоже, все гаразд. Ну, ми прийшли в той простір, де ти перебуваєш. Сподіваюся, не буде проблемою, якщо я підійду ближче?)

(З-звісно! А може, пан Цукуйомі теж із вами?!)

?

Ні, зачекайте.

Цукуйомі зараз перебуває в стані сну, тож вони не можуть бути разом.

Але він точно щойно сказав «ми».

(Брат досі перебуває по той бік на лікуванні. У богині цього світу є трохи груш. Я якраз повертався звідти. Не хвилюйся, я не збираюся розповідати тій дурепі про це місце. Навпаки, допоможу тобі зберегти його в таємниці.)

(Я-ясно. Тоді я чекатиму на вас.)

Він бачився з Богинею.

Отже, тим гостем тоді був саме він!

Виходить, та Богиня прийняла в себе справді неймовірного бога.

Не дивно, що вона так заметушилася.

(Перепрошую, але мені треба, щоб хтось мене провів. Я прибув, осідлавши дещо доволі велике. Хотів би приземлитися на широкому рівному місці.)

(З-зрозумів. Я відразу приготую когось. Де ви зараз перебуваєте?)

(Побачиш мене одразу, якщо глянеш у небо. Ну, до зустрічі за мить.)

На цьому розмова обривається.

Я й сам відчуваю, що в голові порожнеча.

Але не можу ж я просто зависнути тут.

Я повертаю голову праворуч і бачу своїх супутників та всіх, хто якраз дуже вчасно зібрався тут.

— Міо. Швидко приготуй усе з усіх інгредієнтів, які в тебе є. Гадаю, японська кухня підійде — просто зроби все, що вважаєш смачним. Можеш підняти всіх, у кого сьогодні зміна на кухні. Швидко!

— А, т-так!

— Емо, Шікі. Підготуйте все для теплого прийому. Щойно я дізнаюся, говоритимемо ми всередині чи надворі, я скажу вам, а поки збирайте людей і готуйте все потрібне.

— Зрозуміла!

— Як накажете.

— Томое, ходімо зустрічати їх зі мною. Поки що просто вийди зі мною надвір. Він сказав, що хоче приземлитися на широкому місці, тож скажи, де тут найближче до нас є поле, на яке зможе сісти велика істота. Решта — розділіться на тих, хто допомагає на кухні, й на всіх інших, і дійте за вказівками Міо та Шікі!

— Поле, так… Зрозуміла. Тоді супроводжуватиму вас.

Я роздаю накази, крокуючи коридором.

Я не знаю, як треба зустрічати бога!

Не знаю, але…

Я маю підготувати все, що тільки можу.

Я виходжу надвір.

Я там, звідки видно небо, але в яку саме частину неба мені дивитися?

Я думаю про це — і відразу його бачу.

У небі летить щось розміром із літак.

Це птах.

Геть чорний птах.

— Оце воно, так? Томое, місце, яке ти придумала, підійде?

— …Так. Однак ця істота просто неймовірно велика. Птаха, що може зрівнятися з драконом… ні, навіть перевершити його — про таке я ніколи не чула.

— До того, на чому літає бог, звичайний здоровий глузд не застосовується. Хай там як, познач місце, де ми хочемо, щоб вони сіли, так, щоб згори це було видно.

— Б-бог?!

— А, ну… потім я все розповім. Поки що поспішай. Не можна проявити неповагу.

— …У того птаха три ноги, а кігті та дзьоб надзвичайно гострі. Ви ж розумієте, що буде погано, якщо він розбушується?

— Він, мабуть, усе одно безпечніший за того, хто на ньому їде… Три ноги?

Що?

Якщо звідси цей птах здається завбільшки з літак, то який же він насправді?!

І справді, якщо придивитися, видно, що в нього три ноги.

Чорний трилапий птах.

Ворон.

Невже це…

Ята-ґарасу?

Ха… Ха-ха-ха.

Добре хоч, що я не осліп.

Колись я чув, що «ята» означає «великий», але… це ж занадто велике, хіба ні…?

Розміром із пасажирський літак, так?

І на які ж тоді торії він сідає?

Примітка перекладача: торії — традиційні японські ворота синтоїстських святилищ. У їхній назві є ієрогліф «птах», звідси жарт про сідало.

— Вако, схоже, вони помітили мітку й тепер стрімко спускаються.

— А, зрозуміло. Передай усім, щоб не витріщалися на це занадто довго. Ну що ж, Томое. Ходімо.

— …Як накажете.

Сусаноо.

Треба ж було такому статися, що за одне життя я зустріну двох із трьох головних богів синтоїзму.

Я не знаю, кого він привів із собою, але ще він сказав, що раніше бачився з Богинею.

Мені здається, ця зустріч може виявитися для мене корисною.

І все ж я страшенно нервую перед зустріччю з паном Сусаноо, якого знають як зловісного бога, а подекуди навіть називають богом руйнування.