Розділ 17 — Правда, через яку я пошкодував, що народився

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Я озираюся.

Не повертаючи голови, самим лише поглядом оцінюю містечко.

На вигляд — мов табір біженців.

Як і гадав, називати це місце містом — неабияке перебільшення. Невже це і є опорний пункт, де збираються г'юмани в цих краях?

Будівлі тут дерев'яні, хоча радше нагадують звичайні зруби. Де-не-де видніються житлові будинки й крамниці. Є й одна споруда, що відразу впадає в око: кам'яна. Її ретельно охороняють, наче навмисне дають зрозуміти, що всередині зберігається щось цінне. Можливо, там тримають здобуті ресурси.

Зі слів воротаря, тут переважно збираються ті, хто прагне потренуватися або роздобути ресурси. Якщо перші зайняті тренуваннями, то другі на кам'яну будівлю дивляться зовсім інакше. Мабуть, вони замишляють щось недобре.

Для мене це перше відвідане містечко, а для всіх інших тут — «останнє». Такої милої картини, як діти, що безтурботно бавляться на майдані, тут годі й чекати.

Поясню, що сталося після того дня відчаю.

Зрештою, нам вдалося ввійти до міста через головну браму.

Схоже, воротарі не впізнали в мені того самого хлопця, який приходив сюди днями. Отже, маска й справді всемогутня.

Вона не закриває обличчя повністю. Якщо вже перебільшувати, це радше пов'язка на очах.

Я без особливого запалу назвався спадкоємцем торгової компанії й пояснив воротареві: «Ми займаємося всім — від закупівель до продажу».

Ми нашвидкуруч підготували карету з випадково зібраним крамом. Тож, навіть знаходячи серед речей щось незвичайне, воротарі не підозрювали нас, а, навпаки, радо пропускали.

Особливо їх зацікавили свіжі фрукти. Ми просто похапцем поклали в ящик плоди, зібрані в Асорі, тому мені навіть трохи ніяково від такої уваги до них.

Зрештою, навколо Пустище, тож, мабуть, тут і таким речам раді. Може, через те, що дорогою сюди не траплялося ні зелених дерев, ні кущів, свіжі плоди вважають цінним товаром?

Дехто з елдвів, що переселилися до Асори, колись бував у місті г'юманів, тож я трохи знаю ціни на товари, але в такому своєрідному місці ці знання годяться хіба що для власного заспокоєння. Та й застаріли вони чимало, тож краще роздобути свіжі відомості.

Можливо, це пов'язано з тим, як тут налагоджено обіг товарів, але воротарі щойно… виявили цікавість саме до свіжих фруктів та овочів.

Отже, свіжі продукти сюди завозять рідко, тому й продають дорого. І справді, доставляти товар із далеких місць сюди нелегко.

Хоч я й не збираюся затримуватися надовго, продавати товари за безцінь і руйнувати місцевий ринок теж не стану. Хтозна, як на це відреагують інші торговці. Впливати на ціни небезпечно: саме на них тримається купецьке ремесло.

За таких обставин краще було чесно назватися авантюристом. Торгівля вимагає стільки обачності, що вдавати купця доволі клопітно.

Тож я все-таки вирішив зареєструватися як авантюрист. Гільдія авантюристів — гноми розповідали, що існує така цілком фентезійна штука.

Але зараз робити це своєю основною справою було б незручно.

Сюди ж приїздять тренуватися люди високого рівня.

Якщо я зареєструюся в гільдії як новачок першого рівня, тут мене вважатимуть повним нікчемою.

Себе ж запишу лише для довідки, щоб у гільдії на це погодилися.

А от двох інших, що супроводжують мене як охоронниці, зареєструю як слід. Буде погано, якщо вони не справлять сильного враження: від цього може залежати безпека подорожі.

Перший рівень — це дивний баг, який трапився лише зі мною. А те, що в тих двох високий рівень, підтвердили високогірні орки.

До речі, у цьому світі рівні не мають верхньої межі й можуть зростати без кінця. Коли я запитав, чи дев'яносто дев'ятий — це вже один із найвищих, мені відповіли, що достеменно відомі й ті, чий рівень сягає кількох сотень. А я зі своєю одиницею тоді хто?

Точних цифр не знаю, але в обох рівень напевно вищий за сотню.

І, схоже, за мірками г'юманів це доволі високий щабель. От тільки відомостям від гномів уже тридцять років.

Проблема в іншому…

— Ви двоє, прошу, не лякайте всіх навколо своїми захмарними рівнями, гаразд?

Ось у чому проблема. Я знаю, що їхні рівні перевищують сотню, але щойно хтось дізнається точні числа, почнуться неабиякі неприємності. Для залякування це, може, й корисно, та зайва увага — величезний мінус.

— Гм… Та навіть ми цього не знаємо, — відповіла Томое. — Для нас рівні — загадка. Це г'юмани та демони ними переймаються, а нам вони байдужі.

Ну, тут ти маєш рацію, Томое. Але коли така ходяча загадка, як ти, ступає в цей світ… Тільки, будь ласка, не зашкалюй, гаразд?

— Так і є, — додала Міо. — Хоча, раз уже про це зайшла мова, колись давно загін г'юманів двісті п'ятдесятого чи трьохсотого рівня зміг здолати одного з мого роду. Бій, схоже, був запеклий, і, як я чула, кілька з них загинули.

Мабуть, вона згадала звіт про арка зі свого роду. Міо навела історію, яка нібито й могла слугувати орієнтиром, але водночас аж ніяк не прояснювала ситуації.

Серйозно? Стривайте… Може, краще взагалі відмовитися від реєстрації в гільдії? Арки ж на всю котушку випромінюють ауру фінального боса. І якщо з одним таким упоралися лише кілька г'юманів трьохсотого рівня, то цілком можна вважати, що рівень Міо й Томое ще вищий.

Я збирався провести тут місяць: роздивитися містечко, вивчити місцеві ціни й торговельні справи, а якщо вдасться — ще й довідатися, як поводяться авантюристи. Але, здається, ми можемо все зіпсувати значно раніше.

У будь-якому разі.

Якесь це місто… дивне.

Ну, зрештою, це містечко на краю світу. Остання точка. Цілком зрозуміло, що тут можуть зустрічатися представники різних рас.

Я до певної міри розумію, що г'юмани й демони ворогують аж до війни. Та якщо їхня ворожнеча не настільки всеосяжна, щоб сягати навіть цієї глушини, то не дивно, що вони можуть уживатися поруч. Кажуть же, що й закляті вороги іноді знаходять спільну мову. Мабуть, усе залежить від обставин.

Крамниць тут небагато, зате всюди ятки з розкладеним крамом. З огляду на кількість будівель і ресурсів у містечку це зрозуміло. Адже це передовий табір, що кидає виклик незвіданим землям. Моє перше село.

Але чому?

Саме тут.

Чому ж так виходить, що…

Тут самі красені й красуні?

— Гей, Томое, Міо!

— Гм? Що таке, Вако? — озвалася Томое.

— Щось вас непокоїть, Вако? — запитала Міо.

Ті дві, що йшли обабіч мене, повернули до мене голови. Вони, звісно, неймовірно вродливі, але ж ці чудовиська стали такими лише після пакту. Хочу й собі якийсь привілей, серйозно!

— Чому в цьому містечку стільки вродливих чоловіків і жінок? Невже тут дозволяють жити лише гарним людям? Є тут таке безглузде правило?

Саме так.

Тут повно молодих чоловіків і жінок, г'юманів та представників інших рас.

Усі до одного ефектні й вродливі. Хіба таке буває?!

Я не любитель самобичування, але якби вишикувати цих людей у ряд, поставивши з обох кінців орків, то, здається, орком неодмінно виявився б я.

Га? Щось дивне… Здається, піт мого серця от-от виступить із очей.

Що, в біса, тут відбувається?

І все ж Томое та Міо, схоже, зовсім не дивуються.

Щоправда, почувши мене, вони почали роззиратися на всі боки.

— Справді? — здивувалася Томое. — Не бачу тут нікого настільки вродливого, щоб аж звертати увагу.

Томое, куди ти дивишся?! Та дівчина, схожа на ельфійку, щойно пройшла повз тебе. Її наче скульптор витесав! Зроби з неї зліпок — і вже можна відкривати власну справу!

— Е-е? А я не бачу навколо особливо гарних дівчат, — відказала Міо.

Міо, ти так щиро видивляєшся красунь… Ти що, серйозно? Як на мене, всі довкола могли б бути моделями й виходити на покази!

— Ви це серйозно?

Обидві підтвердили свої слова з таким здивуванням, ніби не розуміли, про що я питаю.

Може, в цьому світі така зовнішність — звичайна річ?

С-серйозно?..

??? Щ-що це таке? Це ж до мене неймовірно немилосердно?!

Стривайте. Стривайте-стривайте-стривайте!

Відчуття таке, ніби я щойно збагнув щось надзвичайно важливе й водночас геть нічого не зрозумів. Заспокойся, Макото.

По-перше, мої батьки, схоже, походять із цього світу.

Насправді вони — ефектна й мила на вигляд пара. Ага, отже, у цьому світі це середній рівень.

А ще в мене є старша й молодша сестри. Дві сестри-красуні, щоправда, трохи кволого здоров'я. Ага, мене до цього не зараховуйте. сльози

Ух… невже я…?

Хай там як, якщо міркувати загалом, то раз обоє моїх батьків — г'юмани й народили нас у моєму колишньому світі, виходить, що я не людина, а г'юман.

Га? Га-а-а?..

Тоді моя звичайна зовнішність… ні, тут вона на рівні якоїсь підміненої дитини. Що з нею таке?

Примітка перекладача: підмінена дитина (англ. changeling) — у європейському фольклорі істота, яку, за повір'ями, феї чи тролі підкладали замість викраденого людського немовляти; зазвичай її уявляли потворною та хворобливою.

Може, мама зрадила тата? Або мене підібрали під мостом? Ні, обидва припущення просто неймовірні.

— Вако, чому у вас такий складний вираз обличчя? — запитала Томое.

— Може, вам зле? Тоді зайдемо до якоїсь будівлі? — стурбувалася Міо.

Чую їхні стурбовані голоси.

Ага, значить, у мене й справді такий вираз обличчя.

Так!

Здається, я починаю розуміти!

Але якщо продовжу про це думати, то нічого доброго не вийде!

Стоп. Годі. Досить.

— Ні, усе гаразд. Краще ось що…

Так. Зараз я маю вивчати цей світ, про який майже нічого не знаю.

— Згодом хочу почути вашу думку. Особливо про ціни й асортим… Ні, краще придивіться, які товари тут продають.

Якщо скажу «асортимент», Томое, мабуть, зрозуміє, а от Міо може розгубитися. Треба добирати слова, зрозумілі людям цього світу.

— Гм, звучить клопітно, — пробурмотіла Томое.

— Зрозуміла, — відповіла Міо.

Якщо потрібна охоронниця, найкраще підійде Томое. А от на роль продавчині — Міо.

— Тоді поки що підемо до Гільдії авантюристів… Вона ж так називається? Гаразд, ходімо. Томое, дізнаєшся, де вона?

Без цих двох я міг би спілкуватися з місцевими тільки письмово. Навіть зараз доводиться шепотіти, щоб ніхто нічого не запідозрив.

Гм, нічого страшного, що тутешньою мовою я можу видати хіба якісь «а-у-е», наче немічний дід, що стогне. Зате в мене є моя чудова японська!

І мені анітрохи не соромно.

— Як накажете, — відповіла Томое.

Вона підійшла до чоловіка середніх років, який розкладав товари на ятці, й розпитала його. Зараз для мене це найбезпечніший спосіб дізнаватися потрібне через інших. Хоч як це сумно.

У цьому сенсі мати двох таких різних послідовниць — неабияка вдача.

— Вако, він сказав, що на тому розі треба повернути праворуч, а потім іти прямо до кінця вулиці. Там і буде Гільдія авантюристів, — доповіла Томое.

Добре, що все минуло без пригод.

Ну що ж, ходімо.

——

Щоденник Місумі Макото. Похід до першого села.

Мій попередній світ.

Місце, куди я, найімовірніше, вже ніколи не зможу повернутися.

Та навіть тут я мимоволі оцінюю все з погляду здорового глузду свого колишнього світу.

Гадаю, це безглуздо.

Бо світ, до якого я не можу повернутися, вже не має для мене жодної цінності.

У колишньому світі я вважав свою зовнішність нижчою за середню. Навіть у клубі стрільби з лука, де зібралися самі красені й красуні, почувався недоречним.

Якби я закінчив навчання й потім показав новим друзям фотографію нашого клубу, вони напевно запитали б: «Га? А ти там що робиш?»

Той мирний світ, де визнавали право на різні погляди й цінності.

Зі слів Цукуйомі, мій колишній світ був досить суворим, але сам я принаймні цього не відчував.

Цінність світу, у якому навіть повсякденне життя може лякати, — дивна річ. Він суворий, але водночас і лагідний.

Вид, що зветься г'юманами, схожий на людей. Проте їхню зовнішність створено вродливою.

Мені здавалося, ніби я спостерігаю за добором найкращих моделей.

Або за надто вже прикрашеними комп'ютерними образами, створеними за найновішими технологіями. Сказати, що це неприродно, — аж ніяк не перебільшення.

Куди не поглянь — самі красені й красуні. Дівчина, яку я зустрів за містом, нічим від них не відрізнялася. Серед тутешніх її вважали б цілком звичайною.

Тепер розумію, чому мене називали напівлюдиною або потворою.

Ці вродливі люди зовсім не переймаються своєю зовнішністю, а відчайдушно борються за виживання. Повторюся: мені все це здавалося дивним.

Чи зможу я колись звикнути до такого видовища?

Люди, яких у моєму світі залюбки запросили б виступати на сцені, сидять у провулках, обхопивши коліна, з погаслими очима.

Можливо, ми просто по-різному дивимося на життя, та мені все одно прикро. Адже від народження вони мали певну перевагу.

Справді.

У цьому світі все — суцільна загадка.