Розділ 173 — З того самого міста

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Чесно кажучи, старша дуже відома, і її пересування легко передбачити, тож я ніколи не уявляв ситуації, в якій зустріну її просто випадково.

Певною мірою добре, що Шікі, який із нею знайомий, зараз не зі мною. Може, я мав би цьому радіти… Але не радію.

Якщо я не помиляюся, сьогодні Шікі цілий день буде в Асорі.

Тобто шансів, що він зустрінеться зі старшою, немає.

Так, наші зі старшою спільні знайомі — це, мабуть, король Лімії та принц Джошуа.

Тож безпечніше припустити, що ці двоє вже говорили зі старшою про мене, називаючи мене Райдо.

Але старша знає мене як Місумі Макото, тому вона не повинна знати, що я — Райдо.

То мені зараз представитися як Райдо чи краще приховати, що я Райдо?

Якщо я представлюся Райдо, вона дізнається, що Райдо — голова Торгової компанії «Кудзуноха». Старша ж точно прийшла сюди, знаючи, що тут є Торгова компанія «Кудзуноха», так?

А отже, навіть якщо я зараз це приховаю, відчуваю, що рано чи пізно цей факт усе одно розкриється.

Зачекай. А чи є взагалі проблемою те, що старша дізнається, що я — Райдо?

Коли я був у Лімії, здається, я не називав себе Райдо.

Тож якщо я не представлюся Райдо тут, шанси, що це розкриється найближчим часом, досить високі?

У такому разі краще сказати правду?

Я можу просто пояснити, що використовую це фальшиве ім'я, бо є одна особа (Богиня), якій я не хочу дозволити відстежувати мої пересування.

І мені здається, що навіть якщо я спробую збрехати тут, старша все одно помітить мою підозрілу поведінку.

…

Гаразд, представлюся Райдо.

Так простіше, та й для майбутнього краще.

У голові в мене панує справжній хаос, поки я обмірковую різні речі, але мені якось вдається прийняти рішення.

— Місумі?

Старша звертається до мене, бо я завмер на місці.

— А, старша, насправді…

Поки старша дивиться на мене спантеличено, я пояснюю, що тепер користуюся ім'ям Райдо.

Чомусь, дізнавшись, що я — Райдо, старша виглядає вкрай шокованою.

Королю, принце.

Що саме ви розповіли старшій про мене?!

— А, ти Райдо? Це ж те саме ім'я, що й у голови Торгової компанії «Кудзуноха», так?

— Т-так. Я виконую обов'язки голови Торгової компанії «Кудзуноха». Хоча люди довкола дуже мені допомагають.

— Місумі — це… Райдо… Зачекай, це теж важливо, але хіба тут немає ще важливішої деталі?!

— Га?

— Ти теж герой? Я чула від Богині, що в цьому світі є двоє героїв. Те, що ти тут, означає, що ти третій, так?

— А… Ні, мої обставини трохи відрізняються від ваших, старші. Те, що сказала вам Богиня, правда. Героїв двоє, бо я не герой.

— Але тебе ж сюди призвали, так? Саме вона.

— Ну, так. А, перепрошую. Спершу я проведу вас до нашої Торгової компанії «Кудзуноха».

Схоже, старша з самого початку мала якусь справу до нашої компанії.

Краще піти туди, ніж стояти надворі й отак розмовляти.

— До Торгової компанії «Кудзуноха»? Хм… Напевно, так. Тоді я трохи нав'яжуся вам.

— Так, будь ласка, почувайтеся вільно. «Трохи» означає, що у вас є інші важливі справи, старша?

Вона мала прямувати до Лорела, тож навряд чи в неї особливо багато вільного часу.

У будь-якому разі спробую про це запитати.

Схоже, наша розмова складатиметься із самих лише взаємних запитань, але я чомусь її навіть чекаю.

З нею мали бути супутники, але зараз вона сама.

Дивно, що вона несе на спині загорнутий у тканину меч, який, очевидно, є її зброєю.

Адже в Академмістечку нечасто побачиш людей, які ходять озброєними.

Старша — героїня, тож я б припустив, що вона зупинилася в першокласному заїзді, де їй не довелося б хвилюватися, що зброю вкрадуть. Якби вона залишила її там, пересуватися містом було б легше.

Носити її із собою було б безпечніше, якби вона збиралася йти до небезпечніших районів міста, але тоді я не розумію, чому з нею немає супутників.

Поки що, занурившись у різні думки, я стираю з голови спогад про надто відвертий одяг старшої, а також про власний стан, коли я його побачив.

Через це протягом короткого часу, поки я веду старшу, я майже нічого не кажу.

Вона просто мовчки йде за мною, наче й сама про щось думає.

◇◆◇◆◇◆◇◆

— І тоді мені сказали, що в Торговій компанії «Кудзуноха» є вправні гноми.

— Тобто ваша справа до нас — ремонт меча. Але, старша, навіть нашим майстрам, думаю, не вдасться впоратися з ним за сьогодні.

Слухаючи старшу у вітальні компанії, я дізнаюся, чому вона так поспіхом прибула до Академмістечка.

Ми також торкнулися битви, що сталася в королівській столиці Лімії, але вона не пов'язала імена Шікі чи Лярви з нами. Це мене справді заспокоїло.

Причина, з якої вона завернула до Ротцґарда, що не лежить прямо на шляху з Лімії до Лорела, — майстри Торгової компанії «Кудзуноха».

Люди Лімії знають про нас доволі багато, га.

Або ж вони послали старшу Отонаші сюди, щоб звернутися до нас із проханням співпрацювати з Королівством Лімія.

Навіть у Японії вона була людиною, здатною вести за собою інших.

Звісно, зараз це й досі так.

Вона все та сама старша, якою я здалеку захоплювався в Японії.

— Я не очікувала, що мою зброю можна буде полагодити за день. Я пробуду тут ще тиждень, тож якщо її завершать до того часу, проблем не буде. Було б легко, якби тут був пан Берен. Він зараз присутній?

Берен?

Чому тут згадали ім'я Берена?

— Берен, кажете? Він працює в нашому першому магазині в Ціґе. Ви з ним знайомі?

— Цей меч мені виготовив пан Берен. Хоча зараз він виглядає трохи інакше, ніж тоді, коли я вперше отримала його від нього.

Берен зробив зброю для старшої?

Без мого відома утворився дивний зв'язок.

Вона казала, що пробула в Ціґе близько місяця, тож це сталося тоді?

Я вдячний, що з усіх доступних крамниць вона обрала нас, але якщо старша та її група відточували навички в Пустищі, то дивовижно, що ми не зустрілися раніше.

Не знаю, чи це щастя, чи нещастя.

У будь-якому разі їй дали не якийсь готовий товар; це зброя, створена саме для неї.

Подумати тільки, їхні стосунки такі, що вона добре пам'ятає його ім'я.

Тоді я це проігнорував, тож зараз підтверджу все як слід.

— Зачекайте хвилинку. Майстер, який працює тут, скоро прийде.

Якщо це зброя, яку зробив Берен, не буде жодної проблеми залишити її тут.

Я можу просто показати її йому в Асорі сьогодні ввечері чи щось таке.

Якщо в нього є цілий тиждень, я впевнений, що Берен зможе полагодити зброю, яку створив сам.

— Ви кликали, Вако? — спитав елдва.

— Фу-фу.

Старша сміється, ніби знайшла щось кумедне.

Коли після нашого повернення мене зустріли гучним «Вітаємо з поверненням, Вако!», вона остовпіла, але тепер, схоже, це її розважає.

Вона реагує так щоразу, коли чує, як хтось називає мене «Вако».

Я беру в старшої меч, загорнутий у тканину, і передаю його елдві, який підійшов до нас.

Старша справді вродлива.

Навіть у цьому світі її вважають красунею.

З огляду на це, інший герой, мабуть, теж привабливий.

Мені трохи цікаво зустрітися з ним, але це також буде морокою.

— Я хочу, щоб цей меч полагодили. Перевір, чи зможете ви це зробити.

Я звертаюся до майстра з цим проханням як голова компанії.

Мені казали, що надмірна дружність — це недобре.

Особливо коли йдеться про напівлюдей: навіть якщо лише зовні, я маю як слід тримати їх у руках.

Так мені сказали пан Рембрандт і пан Зара, тож я просто припускаю, що вони мають рацію, і застосовую це на практиці, але все одно почуваюся незручно.

— Негайно. Тоді я зараз його огляну.

— Будь ласка, — сказала Хібікі.

Серйозний вираз повертається на обличчя старшої, коли вона дивиться на елдву з уже розгорнутим мечем у руках і, не встаючи з місця, вклоняється.

Вона навіть ввічливіша, ніж коли говорить зі мною…

М-мабуть, вона все-таки японка; поважати майстрів важливо, так.

— Мені боляче це казати, але, схоже, його використовували у непомірно важких умовах. Виходитиму з того, що він пройшов через запеклі битви.

— …Так. Він багато разів рятував мені життя.

Майстер продовжує уважно й ретельно оглядати меч.

Я дивлюся на нього. Він це помічає, тож я звертаюся до нього через думковий зв'язок.

(Вона сказала, що це одна з робіт Берена. Можна забрати його до Асори й показати Беренові там, тож ти можеш поки що просто прийняти його?)

(Це була робота пана Берена? Я ще недосвідчений, раз не помітив цього одразу.)

(Прошу.)

(Зроблю, як ви скажете.)

— Пані Отонаші, так, здається, ви назвалися? — спитав елдва.

— Так. Як він? Його можна полагодити так, щоб я могла махати ним, як раніше?

— Проблем не буде. Тепер, коли я придивився, це робота одного з моїх колег. Гадаю, нам вистачить і трьох днів, щоб зробити все як слід.

— Справді! Тоді я можу залишити це вам?

— Це не мені вирішувати. Я можу давати власну оцінку, але не обирати, чи приймати ваше прохання.

Елдва швидко зиркає на мене.

Я ж сказав, що все гаразд.

Нам не потрібно влаштовувати ці маленькі вистави зараз.

— Звісно, ми приймемо ваше прохання. Це ж прохання не кого-небудь, а моєї старшої. Співвітчизниці з Японії, яку я зустрів у цьому іншому світі.

— Дякую, Місумі.

— Нема за що. Можеш іти й обов'язково поводься з ним обережно.

— Прошу покластися на мене. Тоді, пані Отонаші, я подбаю про вашу зброю.

Досі тримаючи меч, елдва низько схиляє голову й виходить із кімнати. Проводжаючи його поглядом, я легко видихаю й глибоко осідаю на диван.

— Як я й думала, тобі було важко підтримувати таке ставлення.

— Мене навчили, що коли я поводжуся як голова компанії, такі речі необхідні. Ви ж розумієте, правда?

— Розумію. Ти ж навіть із молодшими в клубі не міг поводитися так зверхньо, хіба ні?

— Ви досить добре обізнані. Я не думав, що ви взагалі пам'ятаєте мене.

Я ніколи не був із тих, хто виділяється.

— Для тебе це, можливо, і правда, Місумі. Але сам клуб стрільби з лука дуже виділявся. Те, що ти протримався в тому клубі достатньо довго, щоб стати його заступником президента, привернуло певну увагу. А, хіба дехто в Накако не називав тебе героєм?

Примітка перекладача: Накако — скорочення від «старша школа Накацухара».

— …Будь ласка, не змушуйте мене згадувати такі дивні речі. Навіть якщо я не надто гарний на вигляд, хіба так дивно, що я був у клубі стрільби з лука, бо люблю луки?

Я залишався в клубі стрільби з лука понад рік, хоча не був особливо привабливим. Через це в мене з'явилося прізвисько, якого я дуже хотів позбутися.

Звісно, було багато людей, які вступали до клубу, націлившись на його красивих учасників, тому новачків одразу після вступу піддавали жорстким тренуванням.

Так вони відсівали таких людей.

Завдяки цьому досить багато з тих, хто прийшов лише заради привабливих людей і не цікавився стрільбою з лука, пішли. Відбір остаточно визначався приблизно восени кожного року, і тренування ставали менш суворими.

Те, що ці привабливі люди це витримали, можна назвати одним із семи чудес світу.

Хоча, на мою думку, називати когось героєм лише за те, що він протримався понад рік, доволі сумнівно.

Перш ніж я це усвідомлюю, я вперше за довгий час поринаю у спогади про клуб і старшу школу.

— Звісно. Хм, я б точно хотіла докладно почути історію про те, як ти потрапив у цей світ, але…

— Але?

— Тепер я раптом відчула сильну ностальгію. Я не можу говорити про такі речі ні з ким іншим, тож, може, поговоримо ще трохи про Японію?

— Га?!

Це нормально?

Говорити про Японію для мене було б набагато приємніше, ніж відповідати на запитання про те, як я потрапив у цей світ, тож за це я вдячний.

Але це ж та сама старша Отонаші Хібікі.

Вона бездоганна і в знаннях, і в бойових навичках.

Чутки, які я чую про неї як про героїню, просто виняткові.

Чи вона з тих людей, які ведуть такі беззмістовні розмови, поринаючи у спогади?

Ні, не думаю.

— О, точно, це сталося досить давно, ще до того, як я потрапила сюди, але був випадок, коли президент клубу стрільби з лука й учениця першого року, про яку казали, що вона мила, обоє розсердилися, так? Я впевнена, ти це пам'ятаєш, адже був у тому самому клубі.

…

Я чудово це пам'ятаю!

Стривай, ми починаємо з теми, яку я не можу обговорювати?!

— Ти ж щось про це знаєш, бо був заступником президента? Я впевнена, були речі, які ти не міг сказати, поки був там, але тепер, коли ми тут, уже минув якийсь фізичний термін давності, тож тепер можеш їх розповісти, так?

Що, в біса, означає «фізичний термін давності»?!

— Ц-це…

— Усе, що мені потрібно було зробити на сьогодні, я вже зробила. Усе це все одно були особисті справи, тож я пересувалася окремо від решти. Питання з моїм мечем теж вирішене. Думаю, нам обом буде корисно поринути у спогади про Японію.

Коли старша усміхається, вона справді прекрасна.

Я чомусь згадую наші соціальні статуси на Землі й під силою її усмішки можу лише кивнути.

З цими стосунками старшої та молодшого в мене таке відчуття, що мені не дозволено ані погоджуватися, ані відмовлятися. Принаймні мені, людині зі спортивного клубу.

Що ж, мені не потрібно бути таким обережним, коли ми говоримо про Японію.

Богиня чи Лярва.

Якщо я відверну її від згадування цих тем, можливо, мені вдасться владнати все, просто провівши дурнувату й приємну розмову між двома людьми з одного міста.

Моя розмова зі старшою, яка вміє і добре говорити, і добре слухати, виявляється значно жвавішою, ніж я міг собі уявити.

Ми сидимо у вітальні й довго та приємно розмовляємо, згадуючи наше рідне місто.