Розділ 178 — З'являється Томокі

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Імперія мене зрадила.

Столиця снігової країни у фентезійному світі.

Насправді я дуже чекав на вигляд імперської столиці. Думав, якою ж ілюзорною землею вона може бути.

Наприклад, місцем у стилі стімпанку, де тут і там виходить пара.

Серйозно, тут немає нічого такого.

Вона, може, і велична, але, ну, справляє враження фортеці.

Якщо так, то перше місто, до якого я прибув, Робін, давало більше відчуття снігової країни, ніж це місце.

Телепортаційний об'єкт, з якого можна оглянути імперську столицю Руїнас.

Щоб потрапити всередину Руїнаса, треба пройти ще одну телепортаційну формацію, але провідники, які супроводжували нас із Робіна, попросили нас поглянути на імперську столицю й дали нам тут трохи часу.

З місця, що схоже на гірську місцевість із високими вершинами, унизу видно велике місто.

Хоча його околиці яскраво-білі від снігу, всередині місто виглядає звичайно, як Ротцґард.

Сніг там не лежить заметами.

У цьому, думаю, замішана магія.

Це сильно відрізняється від того, що я очікував…

Імперська столиця має круглу форму, а три зовнішні мури розмежовують центральну й зовнішню частини.

У самому центрі стоїть замок, який видно навіть звідси, тож там, мабуть, перебуває імператор.

Схоже, людей, які живуть в імперській столиці, розподіляють за соціальними класами, тому ті зовнішні мури, певно, і є відображенням різниці між мешканцями.

Суспільство, яким править становище, га.

Між г'юманами й демонами видно очевидну різницю у статусі, тож не дивно бачити відмінності й усередині самих г'юманів.

Можливо, це гарна нагода хоча б раз відчути це на власній шкірі.

— Що думаєте про імперську столицю, Вако? — спитав Шікі.

— Я уявляв, що вона буде більше така… засніжена чи крижана, — відповів Макото.

— Я теж. Як би це сказати, місто без витонченості, — сказала Томое.

— Тобто не те, чого ми очікували, га. Цього разу ми пробудемо тут приблизно два дні. Часу оглядати все небагато, тож я радий, що вони показали нам його цілком ось так. Щоб дослідити атмосферу міста, може, залишити це завдання Шікі? — сказав Макото.

— Зрозумів. Коли буде вільний час, я огляну стан міста, — відповів Шікі.

— Розраховую на тебе. Мені ж треба доставити ось це, — сказав Макото.

Я дивлюся на сумку, яку несу.

Схоже, це яйце Лансера. Я маю віднести це яйце Вищому Дракону на ім'я Ґроунт.

Про провідника для нас Рут уже домовився з принцесою Лілі.

Рут справді має загадкові зв'язки.

Він безсумнівний збоченець, але його щиру турботу я, чесно кажучи, ціную.

— О, точно, буде погано, якщо змусимо провідника чекати надто довго. Ну тоді ходімо, — сказав Макото.

— Так.

— Гаразд.

Я кличу Томое й Шікі та переконуюся, що вони обоє кивнули.

Я махаю рукою провідникові, який дивиться на нас здалеку, і повертаюся.

Далі ми ще раз телепортуємося, потім пройдемо кілька перевірок і попрямуємо до місця, де перебуває принцеса. Там ми зустрінемося з героєм і принцесою.

Герой Імперії, Івахаші Томокі.

Схоже, він на два роки молодший за мене, але як герой уже відіграє досить велику роль.

Цікаво, чи той кратер, який видно трохи далі від імперської столиці, — його робота.

Якщо зможу спитати, спробую.

Я наполовину чекаю цього з цікавістю, а наполовину відчуваю тривогу.

Сподіваючись на зустріч із другим героєм, я ступаю на телепортаційну формацію.

◇◆◇◆◇◆◇◆

— Тоді, пане Райдо, будь ласка, зачекайте ось у цій кімнаті. А вас двох прошу пройти за нами, — сказав провідник.

— … Зрозуміло. Томое, Шікі, побачимося пізніше, — відповів Макото.

Їх двох проводять у замок, і вони зникають у його глибині.

Тепер, залишившись сам, я відчиняю двері й чекаю. Дотримуючись указівок провідника, який щойно був тут, я входжу до кімнати ліворуч.

Схоже, коли відбуваються привітання, представника та інших членів групи зазвичай змушують чекати в різних місцях, і це не лише звичай, який використовують під час переговорів.

Навіть якщо мене ізолюють заради ділових розмов, я вже вирішив, що іншого результату, крім вимоги дозволити нам піти, не буде, тож особливого сенсу в цьому немає.

Інакше не було б сенсу брати з собою Томое й Шікі.

Але я думав, що ізолюють саме Томое. Це трохи несподівано.

Поки чекаю, я оглядаю виділену мені кімнату.

Як і слід очікувати від замку великої країни та місця, де перебуває імператор.

Про мою й казати нічого, але ця приймальня набагато розкішніша за ті, що були в пана Зари й пана Рембрандта.

Вона не сяє всім підряд. Тут панує спокійна й стримана атмосфера, через яку відчувається вишуканість і розкіш. Якщо коротко, я хочу сказати, що не можу тут заспокоїтися.

П'ючи поданий чай і глибоко занурившись у диван, я відчуваю, як ділянка під попереком м'яко пружинить.

Хм, присутність людей…

Двоє. Трохи позаду ще троє.

П'ятеро?

Доволі багато.

Хоча за дверима вже стоять двоє вартових, а всередині кімнати є служниця, яка подає мені чай.

Ну, краще чекати їх стоячи.

Коли я поворухнувся, служниця підвела голову, і в цей момент двері відчинилися, а до кімнати увійшли п'ятеро. Побачивши їх, вона зробила крок назад і повернулася на своє місце.

— Рада, що ви прибули, пане Райдо. Ви дуже допомогли в Ротцґарді. Дозвольте ще раз висловити вам мою подяку, — першою заговорила принцеса Лілі.

З усіх присутніх тут вона єдина знайома мені особа.

— Дякую за запрошення цього разу, принцесо Лілі. Соромно зізнатися, але, побачивши на власні очі таке велике місто посеред цього густого снігу й засвідчивши силу Імперії, я подумав, що, можливо, ми тут не на своєму місці. І тепер, коли я зміг зустріти людину, яку знав ще в Ротцґарді, мені трохи полегшало, — сказав Макото.

— Мені приємно, що ви хвалите нашу імперську столицю. Прикро, що ваше перебування буде коротким, а я вже думала особисто супроводити вас і подбати, щоб вам було цікаво. Однак, побачивши ваше обличчя, я відчула бажання, щоб після повернення ви відкрили крамницю й у нашій країні. Будь ласка, подумайте над цим, — сказала Лілі.

Е?

Її атмосфера загалом м'якша, ніж тоді, коли я зустрів її в Ротцґарді.

Це тому, що вона у власній країні?

Але мені казали, що переговорів не буде, а вже зараз відчувається, ніби окремі її слова вже виходять за межі звичайної світської розмови.

Тим паче, що її вуста здаються лагідними, але в глибині очей усмішки немає.

Як я й думав, із нею мені важко.

А той, хто стоїть поруч із нею, напевно, герой. Він стоїть просто біля принцеси, тож помилки бути не може, правда?

Він має бути японцем, але, можливо, це називається гетерохромією: кольори його очей різні, а волосся природно сріблясте.

Він змінив свою зовнішність?

Чи він від початку був наполовину або на чверть іноземцем?

Від старшої я чув, що він молодший на два роки, але його зріст точно понад сто вісімдесят сантиметрів. Красень, який не виглядав би недоречно в цьому світі г'юманів.

Ясно. Ось такий тип людей подобається тій Богині, га.

— Ах, точно. Я не можу просто радіти нашій новій зустрічі. Пане Райдо, дозвольте представити. Це той, хто підтримує нашу країну, — герой, пан Томокі, — сказала Лілі.

Як я й думав.

— То ви пан герой, так? Приємно познайомитися, я представник Торгової компанії «Кудзуноха», мене звати Райдо. Для мене честь зустрітися з вами, — сказав Макото.

— Івахаші Томокі, — відповів Томокі.

Вітаючись, він пильно дивиться на мене.

— Щось не так? — спитав Макото.

— Не кажи мені «щось не так?». Ти ж японець, так? У тебе обличчя не г'юмана, і на напівлюдину ти теж не схожий. До того ж використовуєш очевидне фальшиве ім'я на кшталт Райдо, — сказав Томокі.

…

Мене викрили миттєво.

Ха-а…

Ну, правда, що в мене не гарне обличчя. І ім'я Райдо теж таке, на яке можуть легко вказати люди, що його знають.

Хм… але хіба це те, що можна одразу помітити?

Він доволі завзятий геймер?

Старша майже не відреагувала на ім'я Райдо.

— А-ха-ха-ха. Ну, багато чого сталося, і тепер я тут займаюся торгівлею, — сказав Макото.

— Твоє справжнє ім'я? — спитав Томокі.

— Па-пане Томокі? Що все це означає? — спитала Лілі.

Принцеса Лілі глянула на мене, а потім повернулася до Томокі й поставила запитання.

Зрозумівши, що Томокі та я маємо якийсь зв'язок, вона, схоже, неабияк похитнулася.

— Цей хлопець називає себе Райдо, але він такий самий, як я, мандрівник між світами. За рисами його обличчя майже напевно можна сказати, що він японець. Інакше кажучи, людина з тієї самої країни, що й я, — сказав Томокі.

— Такий самий, як пан Томокі… герой?! — вигукнула Лілі.

— Не знаю, чи він герой. Від Богині я не чув про третього героя. До того ж він приховує власне ім'я й займається торгівлею. Гей, ти. Скажи своє ім'я, — наказав Томокі.

— Місумі Макото. Я потрапив сюди, коли був на другому році старшої школи. Тобто на два роки старший за тебе, так? — сказав Макото.

— Чому ти знаєш мій вік? — спитав Томокі.

— Я почув це від старшої Хібікі. Перед тим як приїхати сюди, старша була в Ротцґарді, — відповів Макото.

Що з ним таке?

Я кажу йому, що старший за нього, а він і далі збирається говорити зі мною в такій манері?

Може, він із тих, кому байдуже до старшинства?

— Старша… тоді ти був учнем тієї самої школи Накацухара, що й Хібікі? — спитав Томокі.

Хібікі?!

Він навіть називає старшу без жодного звертання?!

Неймовірно. Тут є істота, яку я взагалі не можу зрозуміти.

Я хочу сказати кілька слів про його манеру говорити, але принцеса теж тут, і позаду стоять ще троє, які, напевно, знайомі героя або його супутниці.

Мені здається, що казати це тут може бути трохи погано.

— Так, саме так, — відповів Макото.

— … Хмф. Це не дуже цікаво, — сказав Томокі.

Га?!

Залишаючи осторонь, що він цим мав на увазі, хіба таке слід казати вголос?!

Що означає «не цікаво»?!

— Ем, пане Томокі. Ця нагода призначена лише для привітання, тож після представлення інших ми можемо залишити інші справи на потім, — сказала Лілі.

Можливо, принцеса відчула, що моя розмова з Томокі затягнеться, і втрутилася.

Але, ну, цей Томокі — той тип молодшого, який думає, що може говорити з будь-ким як із рівним?

Хмф.

Можливо, це я старомодний, якщо переймаюся віком.

Для мене було природним говорити ввічливо з людиною, навіть якщо різниця становила лише один рік.

У клубі стрільби з лука все було саме так.

— Ні, Лілі. Якщо він японець, дай мені поговорити з ним ще трохи. Думаю, так буде швидше, — сказав Томокі.

— … Але це… ця людина — гість, якого запросила я, і є ще те питання, заради якого його сюди покликали, — заперечила Лілі.

— Вибач, залиш це на потім. З ним прийшли двоє підлеглих, тож достатньо передати їм повідомлення словами, — сказав Томокі.

Гей-гей!

Це не тобі вирішувати.

Що з цим хлопцем, який поводиться так зверхньо?

Те інше питання, про яке говорить принцеса Лілі, — це супровід до місця Ґроунт і дозвіл скористатися телепортаційною формацією, тобто воно безпосередньо пов'язане зі мною?!

Ах, от же ж.

Якщо вже так сталося, може, скористатися нагодою й прочитати йому нотацію?

— … Пане Райдо, — звернулася Лілі.

— Так? — відповів Макото.

Принцеса назвала мене Райдо.

Вона не назвала мене Макото чи Місумі.

— Щодо справи, яку доручив вам пан Фальц. Насправді піде хтось із тих двох? Я думала сама піти й розповісти їм подробиці, — сказала Лілі.

… Е…

Це той момент, коли принцеса мала поступитися?

На служниць довкола і на трьох позаду, здається, впливає сила зачарування Томокі. Атмосфера навколо них рожевувата, і не схоже, що розмовляти з ними матиме хоч якийсь сенс. Єдиною, на кого я міг покластися, була принцеса, яка, здається, не перебуває під його контролем, але…

У будь-якому разі сила зачарування створює ще неприємніше відчуття, ніж я очікував.

Ніби опинився в ліфті з купою людей, які облилися важкими парфумами.

— А… щодо цього, я планував піти сам, тож і говоритиму я, — сказав Макото.

— … Пане Райдо, ви? Перепрошую, але володіння Ґроунт — не місце, куди можна дістатися звичайними способами… ах, так. Оскільки ви з іншого світу, як і пан Томокі, це, можливо, не зовсім неможливо. Зрозуміла. Тоді ми на якийсь час залишимо вас, — сказала Лілі.

— Лілі, якщо збираєшся йти, іди сама. Я хочу, щоб інші дівчата були тут, — сказав Томокі.

— Тоді я ненадовго вийду. У мене також є дещо, про що треба поговорити з вашими супутниками, тож я піду до них, — відповіла Лілі.

— Зрозумів, — сказав Томокі.

— А, гаразд? — розгублено відповів Макото.

Ува-а-а, принцеса справді пішла.

Томокі, скільки ж влади ти маєш як герой Імперії?

Невже герой — настільки абсолютне існування?

— Ну що ж, — сказав Томокі.

Томокі розмашисто плюхнувся на диван навпроти мене й сів у розслабленій позі.

Як він і сказав, три дівчини в сукнях того самого дизайну, що й у служниць, залишилися в кімнаті.

Троє позаду Томокі мали особливо затуманені вирази облич.

Усі вони сексуальні, але, як я вже казав, через силу зачарування здавалося, ніби в носі щось застрягло, і мене нудило.

— Не думав, що зустріну японського чоловіка. А, сідай, — сказав Томокі.

— …… — Макото промовчав.

Підштовхнутий цими словами, я сідаю.

Як би це сказати; він з усіма такий?

— Ну що ж, давай відкриємо серця й поговоримо досхочу. Для початку є дещо, про що я точно мушу твердо попросити вас цього разу. Можна сказати це спершу? — спитав Томокі.

— Можна, але я на два роки старший за тебе, Томокі. Ти не говориш ввічливо зі старшими? — спитав Макото.

— Га? Чому я маю так робити з незнайомцем тільки тому, що він народився раніше? Я з тих людей, які вважають, що грубі саме ті, хто змінює свою поведінку залежно від співрозмовника, — відповів Томокі.

Те, що я народився раніше, і те, що я незнайомець… Для мене цього більш ніж достатньо, щоб говорити ввічливо.

Старша Хібікі, якщо ти знала, що він такий, скажи мені заздалегідь.

Якби ти це зробила, я зміг би приїхати сюди з низькими очікуваннями.

… Напевно.

— …… Ясно, — сказав Макото.

— Насамперед, якщо говорити про ввічливість, то саме ти, простий купець, мав би говорити ввічливо, бо я герой. Ти змінив свою поведінку через те, що ми обоє японці й між нами різниця у віці, тож тобі не варто говорити про інших, правда? Наше соціальне становище має пріоритет над старшинством, — сказав Томокі.

— …

…… Цей хлопець серйозно?

Ясно. Я ніби починаю розуміти, чому Томое його ненавидить.

Залишаючи осторонь кожне окреме слово, яке він каже, я бачу, що він намагається тлумачити все так, як вигідніше саме йому.

Не просто подвійні стандарти; він здається типом, який легко запровадив би потрійні чи навіть учетверені стандарти.

— Ну, більше не буду заглиблюватися в цю тему. Поговорімо невимушено. А тепер, ах, точно, щодо прохання, яке я мав до вас, — сказав Томокі.

Е? Усе виставили так, ніби неправий був я.

Що це за хід розмови?

Окрім мене тут четверо людей, але дивно, що жоден із них нічого не каже.

— … Послухаю, — сказав Макото.

Я якось опановую себе й кажу лише це.

— Віддай мені Томое, — сказав Томокі.

Га?

Для цих кількох слів знадобилася доволі довга тиша.

Бо моя голова повністю спорожніла.

Я серйозно ледь не забув усе, що сталося до цього.

Тож думки справді можна вибити з голови.

— Га? — перепитав Макото.

До того моменту, як я перепитав, минуло вже чимало часу.