Розділ 181 — Продумане рішення, сон пустелі

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Наступного разу я з нетерпінням чекатиму розмови про відкриття торгової лавки, — сказала Лілі.

— Я подумаю над цим. Я ж вважаю пані Лілі важливою клієнткою. Сьогодні я, щоправда, не бачу пана героя. Що ж, на цьому дозвольте мені відкланятися. Дякую за запрошення.

— Повірю цим словам, — мовила Лілі.

Я відповідаю на прощання принцесі Лілі, яка спеціально прийшла провести мене до телепортаційної формації, і повідомляю, що вирушаю.

З того, що я побачив, мені не дуже хочеться відкривати крамницю в Імперії, але я не став озвучувати відмову.

Віддавши яйце Лансера Ґроунт, яка розлютилася й яку довелося заспокоювати, я повернувся до столиці вже надвечір.

Я не очікував, що Вищий Дракон може розлютитися через тему віку. Бо ж, знаєте, це дракони, які живуть сотні чи тисячі років і перероджуються. По суті, вони живуть вічно, тож я думав, що поняття віку для них уже зникло.

Її полум'я, рев, хвіст і магія, що використовувала переваги пустельної місцевості, — вона добряче розгулялася.

Лише після того, як я знерухомив її, ми нарешті змогли поговорити.

Я ще раз перепросив пані Ґроунт і, поговоривши з нею, дізнався, що насправді вона дракон, чий вік можна порівняти з віком дорослої жінки.

Коли живеш довго, особистість, мабуть, у якийсь момент перестає змінюватися — у кожного по-своєму.

Якщо не згадувати слова на кшталт «тітка» чи «тітонька», пов'язані з віком, вона насправді досить лагідна.

Щодо вивчення драконячого суспільства, про яке казав Рут, я думав, що він має на увазі Піщане море.

На вигляд це була містична біла пустеля, і той пісок, мабуть, випив чимало людської крові. Тож у певному сенсі це сцена, на якій розгорталася історія г'юманів і драконів.

Інші Вищі Дракони мають родичів чи людей, які їм служать, тож Рут, мабуть, хотів показати мені саме такі речі.

Не тільки я подумав, що його дії мають поганий присмак; Ґроунт теж злилася на Рута.

Добре, що нічого серйозного не сталося.

Коли я повернувся до Руїнаса, уже стемніло, але Томое й Шікі вже закінчили збирати речі й чекали на мене. І от тепер ми поверталися, як і планували.

Томое й Шікі, які наслідували мене й опустили голови, підняли їх тієї ж миті, коли підняв голову я.

Отже, час назад.

— Якщо матимете якусь справу, будь ласка, зв'яжіться з Ротцґардом. Якщо з нашого боку можна буде щось для вас підготувати, ми радо це зробимо.

— Будь ласка, обов'язково звертайтеся. Що ж, бережіть себе в дорозі, — відповіла Лілі.

На обличчі принцеси Лілі я не побачив жодного очікування.

Гадаю, у неї була якась причина, коли вона змусила мене зустрітися з героєм, але… Томокі зараз тут немає. Я просто не можу прочитати дії Ґрітонії.

Вони, ймовірно, мають якусь складну мету, не пов'язану з перемогою над демонами у війні.

Коли настане час, це стане зрозуміло.

Принаймні я трохи зрозумів, як Імперія дивиться на нас, тож моя позиція вже визначена.

У цьому сенсі я вважаю, що приїзд до Імперії став для мене великим плюсом.

Мене огортає світло телепортації, і краєвид змінюється.

Треба швидко рушити й залишити Робін. Тоді ми зможемо без зайвих турбот повернутися до Асори.

Коли повернемося до Ротцґарда, наступним буде візит до Його Величності Володаря демонів, еге ж.

Я ненадовго поїду до Каленеону й зустрінуся з Роною, здається.

Томое знає місце зустрічі.

Розмова про Каленеон точно зайде, тож, схоже, мені доведеться привести це питання до ладу.

Для мене це бажаний результат.

У будь-якому разі візит до Імперії виявився виснажливим.

Хочу якнайшвидше повернутися й поспати.

◇◆◇◆◇◆◇◆

— Розумію. Тобто ви не знаєте, з якою справою Райдо ходив до Піщаного моря, так? — запитала Лілі.

— Вибачте. Він перетнув пустелю з такою незбагненною швидкістю, що я не змогла за ним устежити… — відповіла Ґінебія.

— Не думаю, що Ґроунт щось зробить, але зв'язки Фальца справді загадкові. Подумати тільки, він знайомий із Вищим Драконом. Він сказав, що має якусь справу в Піщаному морі, тож я дозволила Райдо діяти на власний розсуд, але те, що він так вчинить, вийшло за межі моїх очікувань. Мене переграли, — сказала Лілі.

Отримавши звіт, що представники Торгової компанії «Кудзуноха» почали телепортацію, Лілі покликала Ґінебію до своєї кімнати й розпитала про деталі ситуації.

Та навіть так вона лише додала трохи інформації до того, про що вже доповіла після повернення. Тож загальна суть майже не змінилася.

Вона втратила Райдо в пустелі й не знає, що він робив після цього.

З великої відстані пролунав гучний звук, але невдовзі все стихло, і Райдо повернувся за кілька годин.

Про всяк випадок вони вже намагаються зв'язатися з Ґроунт і підтвердити її безпеку.

Це була ненормальна ситуація.

— Томое й Шікі, двох його послідовників, теж втратили з поля зору поблизу замку. Інша сторона — не Лімія і не демони, а всього лише компанія, і все одно вони добре нами погралися, — сказала Лілі.

— …Пані Лілі, що ви про них думаєте? — запитала Ґінебія.

— Про Торгову компанію «Кудзуноха»? Так… вони невідомий чинник. Зграя, про яку я не можу сказати, союзники вони чи вороги. Щодо Райдо, за словами пана Томокі, він японець; іншими словами, мандрівник між світами, — відповіла Лілі.

— Мандрівник між світами?! Т-тоді ця людина теж герой, як пан Томокі?! — вигукнула Ґінебія.

Ґінебія бурмотіла слова недовіри з виразом обличчя, що не приховував шоку.

— Це невідомо. Пан Томокі й героїня Лімії Хібікі з'явилися після оракула Богині. Але було й кілька мандрівників між світами, з якими такого не сталося, — сказала Лілі.

— Я вперше про це чую. Подумати тільки, існували такі люди, — промовила Ґінебія.

— Бо Лорел приховував їх від чужих країн. Здається, вони перейняли їхні звичаї. Ти чула про Мудреців? — запитала Лілі.

— Мудреці? Якщо я правильно пам'ятаю, це особливий ранг у Лорелі для людей, що володіють особливими знаннями, — відповіла Ґінебія.

— Саме так це сприймають чужі країни. Насправді ж це особливі привілеї, які Лорел давав мандрівникам між світами. Ось що таке Мудрець. Зараз немає жодного, але лишилися їхні нащадки, а ті особливі знання стали знаннями, унікальними для цієї країни, — пояснила Лілі.

— …

— У будь-якому разі, Ґінебіє, сьогодні ти добре попрацювала. Можеш іти. Добре відпочинь, — сказала Лілі.

— Зрозуміла… Дозвольте мені… — почала Ґінебія.

— Ах, і сьогодні теж не можна йти до пана Томокі, зрозуміла? Будь ласка, поки що залиш його на самоті, — додала Лілі.

— ?!! З-зрозуміла, — відповіла Ґінебія.

Провівши Ґінебію поглядом, Лілі стерла усмішку зі свого обличчя.

Їй вдалося покликати Райдо й ключових людей компанії до Імперії, але мета, якої вони прагнули, лишилася для неї практично білою плямою.

Для неї це був неприємний результат.

Лілі не думала, що лише цією розмовою зможе втягнути Торгову компанію «Кудзуноха» на свій бік. Але навіть так вона хотіла отримати про них інформацію і, якщо можливо, привабити до Імперії хоча б одну крамницю Торгової компанії «Кудзуноха».

Якби вона змогла змусити їх відкрити крамницю, вони могли б аналізувати товари, а контакт із компанією став би простішим.

Щоразу їхати до Ротцґарда у справах — для Лілі не надто бажано. До того ж зараз імовірність цього низька, але якщо Райдо закриє крамницю в Ротцґарді, їм доведеться їхати до Ціґе, а це обурливо віддалений край.

Вони, можливо, відповідатимуть на зв'язок, але незручність буде неминучою.

(Найбільше, чого ми досягли… це зустріч Томокі з Райдо. У цьому пункті все вийшло за планом, а те, що Райдо виявився мандрівником між світами, було несподіваним, але сприятливим результатом. Мандрівник між світами. І все ж я не відчуваю в Райдо сили Богині. Можливо, це пов'язано з тим, чому він не герой.)

Цього разу Лілі дізналася, що Райдо — мандрівник між світами, японець.

Вимушений висновок Томокі, що майже скидався на хибне звинувачення, легко підтвердив сам Райдо.

(Неприваблива зовнішність, нехарактерна для г'юманів, і він не напівлюдина. Томокі, мабуть, сказав це навмання, спираючись саме на це, і все ж… Розумію. Те, що його близькі помічники не розгубилися через це, означає, що це може бути брехнею. Безперечно, у той момент було мало переваг у тому, щоб розкривати власне походження. Томое й Шікі мають доволі гострий розум. Але… чи є сенс брехати, що ти японець? Якщо його стосунки з Томокі такі, як я передбачила, то можна вважати, що Райдо не має наміру бути втягнутим до Імперії.)

— Фух…

Маленький подих зірвався з її губ.

Вона йшла, уже залишивши свою кімнату, і тепер прямувала до кімнати Томокі.

Після розмови з Райдо Томокі замкнувся у своїй кімнаті й залишився сам, навіть не торкнувшись їжі.

Оскільки він сам цього бажав, члени його загону не могли увійти, і Лілі також це заборонила.

(Спершу треба перевірити Томокі. І тоді я дізнаюся, що зробив Райдо. Можливо, зможу також оцінити глибину його сили.)

«Стук-стук»

Після м'якого стуку Лілі переконалася, що відповіді немає.

— Пане Томокі, це Лілі. Торгова компанія «Кудзуноха» поїхала. Будь ласка, розкажіть мені, що сталося вчора, — сказала Лілі.

— Лілі… Зараз я не можу з тобою зустрітися. Дай мені ще трохи побути самому, зовсім трохи, — відповів Томокі.

Слабкий голос.

— Що ж таке сталося? Це гості, яких запросила я. Якщо Райдо щось зробив, це також мій гріх. Пане Томокі, благаю вас, дозвольте мені увійти до кімнати, — попросила Лілі.

Після цього Лілі лестила Томокі й старанно його втішала.

Такий стан самознецінення Томокі був для Лілі знайомим полем роботи.

Те, що за деякий час двері беззвучно відчинилися, стало доказом її майстерності.

— … Увійди, будь ласка, Лілі, — сказав Томокі.

— Пане Томокі… що ж сталося? Ви в такому пригніченому стані! — вигукнула Лілі.

Змінивши незворушний, наче маска театру но, вираз обличчя на такий, ніби от-от заплаче, Лілі всім тілом показувала Томокі своє занепокоєння.

Увійшовши до кімнати, Лілі сіла поруч із Томокі, який сидів на ліжку. Вона лагідно слухала історію про те, що сталося між Райдо й Томокі, час від часу подаючи знаки розуміння.

За словами Томокі, на нього напали зненацька; він намагався дати відсіч, але не зміг, після чого отримав погрози й насильство. І ще він не зміг отримати Томое.

(Томокі так каже. У такому разі валькірії не лише не становили загрози, сам Томокі був повністю переможений Райдо. Атака, що змусила Софію відступити, не може бути використана в приміщенні, і його бойове спорядження в той момент було мінімальним, тож це може бути однією з причин. Проте сам Райдо, схоже, не мав при собі нічого схожого на зброю. Можливо, він маг, а можливо, натренований воїн. З того, що я чую від Томокі, розумно вважати, що він може бути і тим, і тим. Маг із натренованим тілом. Проблемний тип. До того ж, навіть якщо Томокі був не в найкращому стані, здатність повністю його придушити робить Райдо ще проблемнішою істотою, ніж я думала спершу.)

Лілі аналізувала Райдо за розповіддю Томокі, відсікаючи перебільшені частини.

На противагу її дії — ніжно тримати руку Томокі — її розум залишався холодним і спокійним.

(До того ж у нього є Томое, Шікі й Міо. Його троє близьких помічників мають силу, що виходить за межі норми. Якби вони тільки мали намір винищити демонів, це був би рівень, на якому я захотіла б покинути цю річ і замінити її ним. Чи це тому, що моя підтримка слабка? Ні, не те. Не думаю, що Хібікі взагалі рухатиметься за моїми планами, а дивлячись на поведінку Райдо щодо напівлюдей, надії перетягнути його на наш бік мізерні. Війна насправді є найкращою ситуацією. Адже тоді можна ходити й убивати без жодних вагань.)

Лілі подумала про те, щоб втягнути Хібікі або Райдо, але невдовзі стерла цю думку з голови.

Навіть якщо це можливо, це все одно стало б перешкодою для її власних планів.

— Пане Томокі, Райдо володіє страшною силою, так? Що нам робити? Спробуємо перетягнути його в союзники? Якщо пан Томокі цього бажає, я… — сказала Лілі.

— Цей Макото… ти кажеш мені схилити перед ним голову? — спитав Томокі.

— … Це лише заради вас, пане Томокі. Якщо він стане ворогом, усе може перетворитися на хаос. Якщо ви не заперечуєте, Ґінебія, Юкінацу, Мора і я можемо витримати частину тягаря, — відповіла Лілі.

Вона не знала, чи Райдо бажає жінок.

Ні, оскільки він говорив безпосередньо з Томокі, вона розуміла, що ймовірність цього низька.

Якщо подумати спокійно.

— Лілі… — пробурмотів Томокі.

— До того ж, якщо ми приведемо Торгову компанію «Кудзуноха» на наш бік, у результаті Томое також опиниться на нашому боці. Це також виконає ваше бажання, — додала Лілі.

— Томое! — вигукнув Томокі.

— Так. Тоді я швидко надішлю підлеглого до… — почала Лілі.

— Не можна!! — крикнув Томокі.

Томокі закричав на Лілі, яка вже збиралася підвестися.

— Пане Томокі? — перепитала Лілі.

(Саме так. Ти ніяк не зміг би проковтнути щось подібне. Як герой, ти не зміг би змиритися з існуванням Райдо. Якби це була Хібікі, вона змогла б зробити це з усмішкою.)

Лілі подумки сміялася.

Томокі, який не може стерпіти, коли над ним хтось стоїть, ніколи не дозволив би Райдо «прийти» до Імперії.

Тоді що їй робити?

Саме це й було метою Лілі.

Використовуючи Райдо, вона підведе Томокі до рішення, яке той колись вагався прийняти.

Лілі уявляла, що для нинішнього Томокі це, мабуть, виглядатиме як павутинка, що звисає в пеклі.

І цей образ був не таким уже далеким від істини.

— Мені не потрібен хтось на кшталт нього. Я герой. Я той, хто повалить демонів і Володаря демонів і пануватиме над світом. Не має значення, що він теж японець. Щоб я покладався на нього? Нізащо, — сказав Томокі.

Обов'язок героя — або принаймні титул, який дала їм Богиня, — полягав лише в тому, щоб перемогти демонів.

Остання частина про панування була тим, що Лілі повільно й старанно вкарбовувала в свідомість Томокі.

— … Але він сильний. Якщо так піде далі, він може стати перешкодою, — сказала Лілі.

Після цього їй потрібно лише повільно вести його вперед.

Лілі спокійно підштовхувала його до рішення.

— Тоді мені просто треба стати сильнішим. Так, немає причин вагатися. Ось і все, — сказав Томокі.

— Та що ви. Пане Томокі, ви вже використовуєте ту силу, що сточує саме ваше життя, щоб битися проти демонів. Якої ще сили ви прагнете для цього тіла? — спитала Лілі.

Нова сила, яку здобув Томокі.

Лілі чула, що це могутня магія, здатна одним ударом перемогти істоту, яку вважають вершиною цього світу, — «Вбивцю Драконів».

Вона має доволі великий радіус дії, активується з максимальною потужністю без жодного спадання сили й являє собою сяюче полум'я. Ба більше, якщо ціль випадково виживає, вона отримує особливу отруту. У війні це страшенно ефективна сила.

Ціна — скорочення життя Томокі, тож зловживати нею не можна. Але Лілі була впевнена, що він зможе використати її без вагань, коли це буде потрібно.

Для Лілі ця нова сила Томокі була джерелом неймовірної радості. Проте саме з цієї причини її непокоїла можливість того, що Томокі здобуде нову силу. Ні, точніше, її лякав ризик, пов'язаний із набуттям нової сили.

Він уже здобув закляття, що сточує його життя, тож вона, найімовірніше, боялася можливості отримати ще одну силу, яка може вплинути на його життя.

— Лілі, те, про що ти говорила перед від'їздом до Ротцґарда… ти ще можеш це підготувати, так? — запитав Томокі.

— … Пане Томокі, це отруйне для тіла. Це пов'язано з дослідницькою групою Імперії, яка займається модифікацією тіл для протистояння демонам. Думаю, тепер, коли ви здобули таку чудову силу, вам це не потрібно, — сказала Лілі.

— Ні. Зрештою, навіть моє зачарування не спрацювало на Томое. Але… якщо його недостатньо, треба просто посилити його. Вона дракон. Тож якщо я отримаю драконячий елемент, як Мора, і зіллю його зі своєю силою, я зможу здобути силу зачарування, якій навіть вона не зможе опиратися! Крім того, якщо я отримаю схильність до більшої кількості сил, це також вплине на мою атакувальну силу. Усі елементи, які зроблять мене сильнішим, вклади в мене! — сказав Томокі.

— Пане Томокі, не можна! Навіть якщо ви переможете демонів, який у цьому сенс, якщо на час вашого панування у вас не залишиться життя? Будь ласка, бережіть себе, — благала Лілі.

— … Я переможу. І у війні, і в усьому іншому. Якщо це не завершиться моєю повною перемогою, у цьому не буде сенсу. Я більше не хочу жити, брешучи самому собі. Я… робитиму все, що захочу, і житиму без жалю! Я розчавлю Райдо й демонів. Я зроблю Томое своєю. Нізащо не відмовлюся!! Лілі, якщо ти не співпрацюватимеш, я використаю той метод навіть без тебе. Я точно цього досягну!! — вигукнув Томокі.

Очі Томокі були наповнені небезпечним світлом.

— Щоб ви були… настільки загнані… — прошепотіла Лілі.

Лілі відвернула обличчя й затремтіла, наче її переповнили емоції.

— Будь ласка. Я знаю, що це нахабно після того, як я вже одного разу відмовився, АЛЕ, будь ласка, позич мені свою силу! Я хочу сили. Це вперше, коли я так сильно стараюся. Я не хочу здаватися!! — благав Томокі.

— … — Лілі мовчала.

— Лілі! — гукнув Томокі.

— Зро…зуміла. Будь ласка, сьогодні відпочиньте. Я все підготую, — відповіла Лілі.

— Дякую! Дякую, Лілі! — вигукнув Томокі.

— Якщо відчуєте щось незвичне в тілі, обов'язково скажіть мені. Добре? — попросила Лілі.

— Зрозумів. Я покажу тобі, що точно принесу Імперії перемогу!! — сказав Томокі.

— Я всім серцем чекатиму цього дня. Що ж, будь ласка, відпочиньте, пане Томокі, — мовила Лілі.

Приймаючи слова Томокі спиною, принцеса з виразом обличчя людини, що зважилася на важке рішення, обернулася й опустила голову.

Вийшовши з його кімнати, Лілі ще якийсь час ішла коридором до себе, і на її обличчі досі застиг похмурий вираз.

Стан принцеси, який показував, що це не дрібниця, поширився замком і породив кілька припущень.

А потім, коли вона повернулася до своєї кімнати, довкола якої посилили охорону, вона впала на ліжко з балдахіном горілиць.

Прикривши очі правою рукою, вона скривила губи в усмішці.

— Ку-фу-фу-фу… А-ха-ха-ха!! Наскільки ж він легковірний?! Навіть якщо ми виграємо війну, Томокі вже втратив свій спокій і час для насолоди. Добре спрацював, відрубавши останні залишки його вагань. Райдо, дякую. Варто мені лише згадати твоє ім'я, і відтепер Томокі жадатиме сили без упину. Принаймні стільки ти зробив, уфу-фу, — сміялася Лілі.

Монолог принцеси, що сміялася, тривав.

Більше сили Томокі.

Більше болю демонам.

Великий вогонь упаде на цей час війни.

Наче зачарована Томокі — ні, зачарована війною, принцеса повторювала свій божевільний сміх.

— … Справді, ідеальний герой. Нам справді судилося зустрітися, Томокі. Не Райдо й не Хібікі, а саме ти станеш героєм, який виконає моє бажання. Так воно і є… так воно і є, правда, Богине? — прошепотіла Лілі.

Лише раз вона прошепотіла це холодно, з порожніми очима, дивлячись удалечінь.

Після цього вона ще якийсь час голосно сміялася, а згодом заснула.

◇◆◇◆ Сон Макото ◇◆◇◆

Ем-м…

Пустеля, га.

Сьогодні я справді ходив у пустелю.

Повернувшись до Асори з Томое й Шікі, я отримав звіт про експерименти Імперії над тілами г'юманів і їх використання у війні, інформацію про валькірій, а також про дослідження вогнепальної зброї.

Я просив їх дослідити атмосферу міста, але вони й справді дістали там доволі глибоку інформацію.

Був один пункт, який засів у мене в голові.

Вогнепальна зброя.

Принцеса Лілі, яка почула про цю концепцію від Томокі, із запалом узялася її відтворювати.

Щоправда, їй не вдалося розв'язати проблему самовільних пострілів і розміру. Урешті вони змогли відтворити пістолет і гвинтівку, про які знає Томокі, але ці зразки вимагають великої кількості магічної сили. Вони не могли нормально стріляти металевою кулею.

Якщо подивитися з іншого боку, більш-менш вправний маг міг би використовувати таку зброю для самозахисту.

Вартість не відповідає ефективності, а практичне застосування в реальних умовах усе ще низьке. Точніше, вона просто перетворилася на рідкісну зброю.

Томое сказала, що в майбутньому майже нічого не варто очікувати від її бойових показників.

Звернувши увагу на жертв самовільних пострілів, Лілі переключилася на порох і змінила план на використання його як бомб та вибухівки.

У цьому світі можна підсилювати потужність магічною силою, але це інструмент, який можуть використовувати навіть звичайні солдати й цивільні. У нинішньому стані він уже набуває форми.

Вона справді вперта.

Вибухівка й г'юмани.

Не думаю, що це добра комбінація.

Якщо спитати мене, що я вважаю небезпечнішим — вогнепальну зброю чи вибухівку, — я поки що не зможу відповісти.

Але це лише моє враження від звіту, який я отримав про Імперію.

———

Просто зараз я дивлюся на пустелю.

Це не Біле піщане море.

Адже я спав в Асорі.

…

Розумію.

Інакше кажучи, це сон.

Цього разу вид ніби з косого ракурсу зверху. Як складно.

— Навіть у цьому світі місяць над пустелею прекрасний. Як думаєш?

Голос.

Низький і чоловічий.

Він звучав як голос чоловіка в розквіті сил.

— Ха… І це ти кажеш у такий момент, Макото? — відповів інший голос.

Макото?

Тобто це я?

?!!!!

Е-е-е?!

Коли я простежив за голосом і подивився, у нічній пустелі стояли дві тіні.

— Це тому, що не зрівняється з Білою пустелею? Сумно визнавати, але я не бував у пустелях Землі. І справді, мабуть, комусь на кшталт мене не варто таке казати, — мовив мужній Макото.

… Борода.

Моє звичне м'якше «боку» змінилося на грубішу форму «оре», і в мене є борода.

Це… хто взагалі такий цей пан Райдо?

— Ти ідіот? Це пустеля, яку ти сам створив. Тому я й питаю, що ти, в біса, таке кажеш.

— Байдуже, хто її створив, пустеля є пустеля, хіба ні? Томокі, — відповів Макото-другий.

Томокі.

А, справді.

Це Томокі.

Схожість є чимала.

Так.

— Ти говориш про те, що люди божевільні, але знаєш, найбожевільніший тут саме ти. Хіба нормальна людина перетворює країну на пустелю? І лише одним ударом магічного закляття, — сказав Томокі.

— Томокі, ти ж теж використав закляття, що копіює ядерну бомбу. Думаю, це теж нелюдяно. Воно цілком належить до території божевілля, — відповів Макото-другий.

— Не став мене на один рівень із собою. Моє має недолік — воно сточує моє життя, і я використовую його з метою вселити страх у ворогів. Якщо вони здадуться після однієї атаки, можна уникнути зайвих смертей у війні, — сказав Томокі.

— … Так це подаєш ти. Твоя сила була без потреби пришвидшена божевіллям Лілі. І це… зробило неможливим повернення всього до початкового стану, — мовив Макото-другий.

Розмова про ядерні бомби й створення пустель — яка небезпечна тема.

Так само було в минулому сні, де з'явилася старша, але ці сни занадто жорстокі.

Я… маю небезпечну ідеологію?

Може, я просто ще не помітив цього. Я втомився?

— Не можна повернути? Г'юмани мали знищити демонів. Оскільки Хібікі померла рано, увесь тягар ліг на Ґрітонію. Якщо ти плачеш через прискорення війни, звинувачуй ту некомпетентну Хібікі, — сказав Томокі.

— Старша, га. Її теж можна було врятувати, якби ти або я пішли їй на допомогу. Ми могли б уникнути того, що вона безпорадно загинула від Іо, — сказав Макото-другий.

— Припини розмови про «якби». Тоді нам треба було посилювати оборону власної країни. Це також було рішення Лілі. І не припускай зайвого. Якби я не підібрав тебе, майже мертвого, на краю світу, ти б зараз навіть не існував, знаєш? — сказав Томокі.

— Витягнув ти справді давню історію. За той випадок я насправді вдячний. Ви дали прихисток мені, який більше тижня йшов тією пустелею й уже був готовий до смерті. Хоча, озираючись назад, я, мабуть, був би щасливіший, якби тоді просто помер, — відповів Макото-другий.

— Кех. І все ж ти зробив грандіозну річ. Що це таке? Так ти віддячуєш своїм благодійникам?! — гаркнув Томокі.

— Я ж не пішов проти твоїх наказів, правда? Це була воля Лілі. Саме тому я досі не виступав проти тебе. Звісно, якщо не рахувати випадків, коли ти давав мені накази, що завдали б мені шкоди, — сказав Макото-другий.

— … Я ж наказав тобі «здобути Лорел», — сказав Томокі.

— Тому я й виконав такий наказ, який змушує сумніватися в здоровому глузді, і здобув його, хіба ні? Це Лорел. Роби з ним що хочеш. Люди, історія, знання — усе стало пилом. Ні, я перетворив це на пісок, але це, без сумніву, Союз Лорел, — відповів Макото-другий.

— Що сталося з валькіріями, які були з тобою? — запитав Томокі.

— На жаль, вони стали жертвами, — сказав Макото-другий.

— Тобто ти їх убив? — спитав Томокі.

— Яке погане звинувачення. Їх просто затягнуло в план, і вони померли. Ось і все, — відповів Макото-другий.

Н-неймовірно.

З їхньої щойнішньої розмови виходить, що вся ця пустеля — Союз Лорел?

І це я зробив якимось магічним закляттям?

Той я з іншого сну явно використовував «Сакай» інакше, ніж я. Ні, навіть якщо казати, що людина там — це я, усе одно це відчувається неймовірно дивно.

— А що з Юкінацу, яка проникла першою? — запитав Томокі.

— Хто знає. Якщо вона втекла, то має бути десь; якщо не змогла втекти, то померла. На війні люди помирають. І вороги, і союзники, — відповів Макото-другий.

— І все ж немає війни, у якій нормально, коли союзники стріляють союзникам у спину, — сказав Томокі.

— Хо-о… Не таких слів я очікував від чоловіка, який убив усіх кандидатів на трон і фракції, що їх підтримували, а потім став наступним імператором, — мовив Макото-другий.

— Кандидати на трон і ті, хто йшов за ними, були меншістю! — вигукнув Томокі.

— Бо майже всіх інших ти вже зачарував. Ті, хто лишився, були відданими васалами, яких це не збило з пантелику. Твоє зачарування не зробить твої вчинки правильними, — сказав Макото-другий.

— … Громадяни, чиновники, армія також… вони бажали мого сходження на трон, — промовив Томокі.

— Це теж зачарування. Я не знаю, навіщо ти змусив мене посилити силу цього зачарування і навіщо так покладався на нього, — сказав Макото-другий.

— … Що ти сказав? — спитав Томокі.

Ух.

Те, що цей я щойно сказав… я насправді думаю так само.

Чому цей хлопець так зациклений на зачаруванні?

Може, це лише сон, але Томокі, якого я зустрів в Імперії, теж залежав від нього й, схоже, часто ним користувався.

— Вселяти іншим хорошу думку про себе. Це означає фарбувати інших у власні кольори, — сказав Макото-другий.

— І що з того? Що в цьому поганого? Використовувати власну чарівність як зброю — не така вже й дивина, — відповів Томокі.

— Це не чарівність, ти їх зачаровуєш. Насаджуєш власну волю іншим. Інакше кажучи, ти просто масово виробляєш людей, що відповідають твоєму образу. Силою вкарбовуючи глибоку прихильність у чужі свідомості, ти робиш їх своїми рабами. Нарцис на кшталт тебе, мабуть, не звертає на це уваги, але з мого погляду це не взаєморозуміння, а мастурбація, — сказав Макото-другий.

— Т-ти!! — обурився Томокі.

— Я не казатиму, що харизма старшої Хібікі чимось принципово відрізняється від твого зачарування. Якщо говорити про людські стосунки, ці дві речі майже однакові. Але ти надто сильно від нього залежав. У результаті в Імперії лишилися тільки ти і твої ляльки. Вона стала країною зомбі, — сказав Макото-другий.

— Замовкни… Якби я цього не зробив, люди на кшталт тебе й Хібікі проростали б усюди!! — вигукнув Томокі.

— Тобто тобі не потрібні люди, які йдуть проти твоєї волі. Розумію. Моє давнє питання отримало відповідь, — мовив Макото-другий.

— … Говориш так зверхньо. А ти сам? Лілі теж була однією з моїх рабинь. Першою жінкою, яку я перетворив на рабиню. А ти, який прив'язався до неї й перетворив країну на пісок, що скажеш про себе? Спробуй щось сказати! — кинув Томокі.

Ц-це що, розвиток подій, у якому я закоханий у принцесу Лілі?

Ні, цей я?

Який сповнений фантазій розвиток.

— Лілі взагалі не потрапила під твоє зачарування. Навіть на останньому подиху, — сказав Макото-другий.

— … Що? — перепитав Томокі.

— Вона лише використовувала твою силу. У час мовчання Богині Лілі втратила матір. Не змігши позбутися цього смутку й не змігши прийняти реальність, вона так і жила в політичному світі. Ці викривлені почуття, мабуть, змусили її дивитися на існування героя як на щось кумедне. Богиня, яка мовчить або рятує г'юманів за власною примхою. Богиня, яка не врятувала її батьків. Герой, даний надто пізно. Це ти, Томокі. Лілі вичавлювала тебе, використовувала тебе, щоб винищити демонів, а потім намагалася перетворити на руїну Імперію, яка дозволила її батькам померти. Ні, по суті, це вже здійснилося, — сказав Макото-другий.

— Вичавлювала мене? Лілі? Ти… Макото, що, в біса, ти кажеш? — спитав Томокі.

— Якби я зустрів Лілі, якби зустрів її раніше за тебе, можливо, це не привело б її на такий шлях божевілля й смутку. Дурне рішення, народжене нерішучістю, яке привело до її смерті. Я не можу не шкодувати про це, — відповів Макото-другий.

— То ти просто зганяєш це на мені. Зрештою, ти лише закутий минулим і повністю ігноруєш теперішнє та майбутнє, яке воно принесе!! Якби ти мав таку силу, ти міг би завершити війну набагато простіше. А щодо Лілі, якби тебе не бентежили уживані жінки, я б не заперечував віддати її тобі, якби ти лише впав ниць, — сказав Томокі.

— … Нічого не вдієш. Момент, коли я усвідомив свою силу, настав тоді, коли я вбив Володаря демонів, — промовив Макото-другий.

— … А? — видихнув Томокі.

!!!

Вбив Володаря демонів?!

Я так не думаю.

Я не маю жодних почуттів до принцеси й не маю наміру вбивати Володаря демонів.

Я взагалі не думаю ні про що таке!!

Принцеса Лілі справді старша й красива дівчина, і трохи в моєму смаку, але!

— У той момент я вперше жадав сили. Поки ти жалюгідно валявся на підлозі. Пробудження, що стало наслідком цього, не було ні благословенним, ні вчасним. Бо вже було надто пізно. Саме як ти сказав, я зганяю це на тобі, а заодно зачіпаюся з тією нікчемною Богинею. Це єдине, про що я міг думати, — сказав Макото-другий.

— Володаря демонів… убив я тим закляттям… — пробурмотів Томокі.

— Ти лише змусив Володаря демонів стати серйозним. Поки ти собі зручно спав, я вбив його. Володаря демонів, а також демонів. І тепер я вб'ю тебе, — сказав Макото-другий.

— Що ти кажеш… — прошепотів Томокі.

— Якщо я це зроблю, Богиня теж вийде. Якщо ні, мені просто доведеться створити ще одну чи дві пустелі. Це ніби розширити край світу. Цікаво, як довго ця Богиня мовчатиме. Я з нетерпінням чекатиму, — сказав Макото-другий.

— Цей світ нарешті завершив свою битву, знаєш?! Хіба не природно тепер створити мир?! Ти що, остаточно збожеволів?! — вигукнув Томокі.

— Хто вирішив, що після війни має бути мир? Коли одна війна закінчується, починається інша. Такі випадки теж бувають, — відповів Макото-другий.

— … Справді, мені не слід було рятувати тебе тоді. Зрозуміло, я відправлю тебе до пекла тут. Скажу одразу: твоє закляття на мене не подіє. Це буде односторонньо, але не скаржся, — сказав Томокі.

— Поки ніч, так? Твоє безсмертя теж сила, яку дала тобі Богиня. Мені байдуже. Я вбиватиму тебе до ранку. Вирушай у потойбіччя зі сходом сонця, — мовив Макото-другий.

Гей-гей-гей, невже це переходить у бій?

Але як битиметься цей я? Мені трохи цікаво.

Бо в нього є атака, здатна створити пустелю.

Ще мене цікавить меч у його руці.

Я не маю знань про мечі. Але цей я має? Якщо має, то яким стилем меча він махатиме?

Хочу побачити.

Хочу поспостерігати за цим.

Попередній сон обірвався посередині, але цього разу…

Е?

Що?

Мій зір тьмяніє.

Двоє, що збираються битися, віддаляються.

Зміна зору, ніби мене підіймають угору.

Пустеля поступово показує повну картину. А…

— … Чорт, як я й думав, сон. Але це сон, який я бачу не в Імперії й не в Ротцґарді.

Я тихо розплющую очі, лежачи на спині.

— Але я став доволі суворим на вигляд старшим чоловіком. Він навіть говорив «оре». Як завжди, Томое та інших ніде не було.

До того ж я понад тиждень був у Пустищі, так?

Якби я настільки довго тинявся, то справді міг би померти.

Тоді, коли мене скинули на край світу, залежно від того, куди я ступив, усе могло закінчитися саме так.

Від самої думки про це в мене холоне спина.

— Відколи я зробив стрільбу з лука в Асорі звичкою, це й сталося. Я знаю, що це не віщий сон, але післясмак огидний.

Я не можу знову заснути, тож, подумавши, що лук міг би бути непоганою ідеєю, якось змусив себе підвестися, але настрою не було.

Я силоміць загорнувся в ковдру й заплющив очі перед воронкою сну.