Розділ 185 — Лазуритовий вулкан

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Отже, тепер у нас вільний час. Дозвіл виходити назовні ми отримали легко, тож що робитимемо?

Після надзвичайно виснажливої аудієнції у Володаря демонів ми повернулися до підготовленої для нас кімнати й перепочили.

Я подивився на Міо й Шікі.

Ну й враженнячко.

Це й справді був Його Величність Володар демонів.

Його четверо дітей усміхалися й підкидали мені теми для розмови, але в мене було відчуття, ніби вони дивляться не лише на мої відповіді.

Та все ж це не було схоже на односторонній шквал запитань. Вони й самі охоче відповідали на наші питання, тож я зумів отримати дозвіл гуляти надворі без охоронців і нагляду.

— Я думав трохи поговорити з Роною, — сказав Шікі.

— З Роною? А, точно. Рона ж твоя давня знайома, так, Шікі?

— Так, хоча я не збираюся підігрівати стару дружбу. Схоже, вона надто насторожено ставиться до нас. До бенкету ще є час, тож я піду й розвію це «непорозуміння». Вона, найімовірніше, уже знає від самого Володаря демонів, про що йшлося на аудієнції, але саме тому краще діяти швидко, — відповів Шікі.

Непорозуміння?

Хм, Рона зробила щось таке, через що він насторожився?

Я не думаю, що вона зробила щось особливе.

Може, просто в неї очі такої людини, яка може щось утнути.

— …Зрозуміло. Тоді ти не виходитимеш із міста?

— Так. Це я зроблю пізніше, — відповів Шікі.

— А ти, Міо?

— Я відразу піду оглянути місто. Там було кілька місць, які здавалися цікавими, — відповіла Міо.

Слова Міо аж бриніли радістю.

Я думав, що під час параду вона мала байдужий вираз обличчя, але, виявляється, вона непомітно оглядала околиці. Вражає.

Це нагадало мені слова, якими заспокоюють акторів перед виступом: «Уяви, що глядачі — це картопля», чи щось таке.

Для Міо погляди й вигуки всіх тих демонів та напівлюдей були ніби картопля.

…Ні, картопля — це їжа, тож, може, вона вважала їх ще нижчими за неї?

Хай там як, це сміливість, якої мені хотілося б навчитися.

Під час нашого візиту до Імперії Міо замість Томое доглядала за Асорою, але цього разу вперто наполягла, що піде з нами.

«Минулого разу ходила Томое, тож цього разу ти залишаєшся» — ось якою логікою вона керувалася.

«Вона що, дитина?» — подумав я.

Після повернення з Імперії Томое була в доброму настрої й, не висловивши жодного заперечення проти слів Міо, охоче погодилася посидіти вдома.

Ну, вона сказала, що має справи, тож, напевно, й так не збиралася супроводжувати нас.

Особисто мені трохи ніяково, що Шікі доводиться йти зі мною вже вдруге поспіль.

Але саме з ним мені найспокійніше, тому я несвідомо на нього покладаюся.

Якби я залишив тільки Шікі, то, думаю, заняття в Ротцґарді можна було б продовжувати без скасування.

Треба буде над цим подумати.

— Гастрономічна прогулянка, га. Увечері буде бенкет, тож постарайся не переїсти, добре? І ще, я не чув, щоб вони приставляли до нас охорону, але навіть якщо за тобою хтось піде, утримайся від чогось надмірного.

— Так, я знаю. Я лише легенько їх стукну, Вако. Але якщо ви хвилюєтеся, може, підете зі мною? — спитала Міо.

— Я? Я б хотів, але, раз уже маю нагоду, спершу закінчу доручення Рута.

— Рута… А, яйце, так? — згадала Міо.

Міо на мить замислилася, почувши ім'я Рута, а тоді, схоже, щось пригадала й плеснула в долоні.

Так, вона вгадала.

— Так, яйце Багряного.

— Саме так. У такому разі я піду разом із вами… — почала Міо.

— А, ні, не можна. Схоже, це близько до місця, де твоє минуле «я» дуже давно щось накоїло. Було б погано, якби щось сталося, — зупинив я її.

— Моє минуле «я»? — перепитала Міо.

— Ну, я швидко злітаю й закінчу. З того, що я почув на аудієнції, туди можна дістатися за кілька годин.

— Саме так. Вони казали, що це за кілька днів на північ. Якщо дивитися на це так само, як на Біле піщане море, Вака зможе дістатися туди за кілька годин, а для повернення буде достатньо скористатися туманом.

Шікі доповнив мої слова.

Можливо, сторона демонів не очікувала, що я спитаю про це місце, бо на моє питання вони здивувалися.

Якщо я назву якесь місце на території демонів, це, звісно, виглядатиме дивно.

Цього разу попередні домовленості Рута, схоже, стосуються тільки людей, безпосередньо пов'язаних із дорученням, а демони до пуття про це не знали.

На відміну від минулого разу, тут є ті, хто візьме на себе роль опікунів, тож, якщо я тільки дістануся туди, місія буде виконана.

— Тоді нічого не вдієш. Шкода, але я старанно добуватиму нові рецепти. Потім спробую пошукати сувеніри для мешканців Асори, — сказала Міо.

— Це було б добре. Потім розкажеш мені про гарні крамниці й про речі, які можуть підійти як сувеніри.

— Так! Я вирушаю в гастрономічний тур, — радісно сказала Міо.

— Ну тоді я пішов.

Я відчинив вікно кімнати й вийшов на веранду.

Сад унизу випромінював світло, від чого здавався примарним, і був справді красивий.

Але я підняв погляд трохи вище.

На чорне, як смола, небо.

— Щасливої дороги. Повертайтеся швидше, — сказав Шікі.

— Не застудіться, добре? — додала Міо.

Під слова цих двох, що лунали мені в спину, я стрибнув із веранди, великої майже як балкон.

Я ущільнив магічну силу в повітрі й використав її як опору, щоб стрибнути знову.

Так я злетів у небо.

Я покинув бар'єр, що огортав столицю, і дістався околиць, де панували вітер і сніг. Визначивши напрямок до цілі, я встановив далеку мітку.

Очима я її не бачу, але відчуваю.

Завдяки цьому я не заблукаю навіть у цій хуртовині.

У кімнаті вже є Туманна Брама для повернення.

Мені тільки треба буде прибрати її, коли повернуся.

Отже, моя ціль — вулкан серед снігового поля.

Без сумніву, це відлюдний край.

— Лазуритовий вулкан, га. Чи буде він синім, як підказує назва? Звучить красиво, тож, може, варто побачити.

Трохи на це сподіваючись, я стрибнув у хуртовину.

◇◆◇◆◇◆◇◆

Якби в мене не було магії, я б точно заблукав. Я думав про це, перебуваючи серед темряви, наповненої сніговою бурею.

Вогні столиці вже були надто далеко, щоб їх побачити.

Це, мабуть, така сама пекельна місцевість, як Біла пустеля.

Різниця лише в спеці й холоді: гаряче місце було наповнене пастками, а тут більше відчувалася лють природи.

Але Багряний нібито дракон, що панує над вогнем, то чому він у такому холодному місці?

Ну, це ж вулкан, тож, може, саме місце не буде холодним.

Назовні усе ось таке.

Якщо згадати здібності Софії, Багряний, напевно, був драконом, який ширяв у небі й видихав полум'я.

Але місце, де я зараз перебуваю, зовсім не підходить до такого образу.

Дракон, що стріляє тепловим променем, наче лазером. Дракон, якого можна назвати символом фентезі, до того ж дракон, що, здавалося, ішов правильним шляхом.

Навіть якщо лазер — це вже перебір, він справді Червоний Дракон.

Тепер мені трохи хочеться побачити, яким він був у повному розквіті.

Я глянув на сумку. Зараз він — яйце.

Навіть якщо дракони ростуть швидко, я, мабуть, не побачу цього за свого життя.

Клята Софія, вона змарнувала щось таке цінне.

— О, це воно? Судячи з відстані… має бути воно, так? Але ж воно яскраво-червоне?

Я подумав, що вдалині бачу щось тьмяно-рожеве.

Ще кілька разів стрибнувши небом, я побачив яскраво-червоне світло, що зовсім не пасувало до снігового поля.

Воно мало форму гори, а коли я наблизився, побачив, що вона сяє, наче рубін. Там височіла напрочуд висока гора.

— З таким виглядом її доречніше було б назвати Рубіновим вулканом. Хм?

Не думаю, що це безіменне місце.

Воно вирізняється й випромінює відчуття чогось ненормального.

Поки що приземлюся.

Земля під ногами блищить червоним.

Якщо це рубін, то це було б неймовірно.

Неймовірно на рівні мільярдера.

Якщо це кольорове скло… ні, навіть тоді це було б вражаюче.

Так, Вулкан Лазуриту (напевно) цілком вартий того, щоб його побачити.

Потім треба буде трохи назбирати зразків.

Мабуть, це схоже на те, як на південному пляжі раптом хочеться збирати мушлі.

Хоча я такого не переживав.

Це була думка, яка трохи виросла з жадібності.

— Якщо це те місце, тут хтось має жити.

Я змінив «Сакай» на пошук і поширив його на всю гору.

Довелося трохи зменшити магічний обладунок, тож частина моєї магічної сили неминуче витекла назовні. Адже я досі не можу відрегулювати витрати так, щоб використовувати магічну силу на всі сто відсотків.

Якби я зміг це зробити, він міг би залишатися активним безкінечно.

Це може стати метою.

Він працює і для нападу, і для захисту, тож навіть якщо цю силу викриють, мінусів небагато. Якщо й називати проблему, то хіба те, що коли я розгорну його у видимому режимі, люди, напевно, не підходитимуть до мене.

Якби я ходив із ним видимим, не знаю, скільки разів на день мені казали б: «Вас переслідує привид».

Видимість — це морока. Я точно цього не хочу.

— Є. Там печера. Зрозуміло.

Приблизно на середині гори є печера, до якої можна зайти.

Усередині я відчуваю менше сотні ознак життя.

Це напівлюди або, можливо, мамоно.

Гаразд, ходімо.

Пасток, здається, немає, і мамоно не виходять.

Порівняно з тим, що було досі, я б сказав, що тут навіть безпечно.

Єдине, що сталося, — я через необережність натрапив на великого Крижаного Дракона й відкинув його ляпасом. Нічого, що можна було б назвати справжньою битвою, не було, і я практично без перешкод дістався до цілі.

Втім, частота зустрічей була насправді доволі високою.

Якби я розправився з усіма, їхньої кількості вистачило б, щоб за цими слідами точно визначити маршрут, яким я пройшов.

І все одно це місце здавалося мені безпечним.

Люди, що живуть тут, напевно, регулярно патрулюють і забезпечують безпеку.

— О, хе-е.

Я дістався печери.

Без особливих вагань зайшов усередину, і ситуація трохи змінилася.

Зрозуміло.

Голос мимоволі вирвався з мене. Я зупинився й оглянувся навколо.

— Ясно, лазурит. Усередині він глибоко-синій…

Назовні — червоний, усередині — синій.

…На жаль, якщо врахувати довкілля, я б не хотів тут жити.

Може, це й красиво, але я обмежився б екскурсією.

— А, мене йдуть зустрічати?

Пройшовши трохи вперед, я відчув присутність, що прямувала сюди. Я зупинився.

Одна особа.

Здається, вона не формує магію й не стає в бойову стійку.

Але вона справді синя.

Пам'ятаю, я чув, що синє світло допомагає спокійно заснути, але, побачивши це, я навіть засумнівався в надійності такого твердження.

Може, це була нісенітниця.

Я не можу заспокоїтися.

— …Назвіть своє ім'я, будь ласка, — промовила незнайомка.

Та, що з'явилася, подивилася на мене й трохи розгубилася.

Проте вона все ж заговорила й попросила представитися.

На диво, вона говорила спільною мовою.

— Мене звати Райдо. Я прийняв прохання Рута й приніс яйце Вищого Дракона Багряного… пана Багряного.

Оце було близько.

Я мало не забув додати «пан».

Хоч після випадку з Ґроунт я твердо вирішив бути обережнішим, особа, що вийшла до мене, була трохи загадковою, і я ледь не обмовився.

Слайм?

Ну, її напівтверде тіло, ніби зроблене з блакитної желеподібної речовини, мало форму г'юмана. Здається, у неї навіть є грубі обриси, схожі на обличчя, але як би це сказати…

А, це жінка.

Є частина, схожа на груди.

Вона не носить одягу, тож я розмовляю з голою людиною.

І, схоже, це жінка.

На мій жаль, вона цілком прозора, і я не відчуваю жодного сексуального потягу.

Як би неймовірно грубо це не звучало, саме тому я міг триматися як джентльмен.

Щоб відчути потяг до чогось настільки особливого, треба бути справді особливим чоловіком.

Навіть Томокі, може, не… ні, той хлопець, напевно, пішов би на це без жодної дискримінації.

Ні, але…

Стоп, про що я взагалі думаю?

У будь-якому разі, вибач.

І принагідно, якщо інформація Рута правильна, минула Міо, здається, довела їх майже до вимирання. За це теж вибач.

Я не скажу цього вголос, але хоча б подумки перепрошу.

— Це пан Адзума?

Адзума?

Я відчув, як серце в мене на мить підстрибнуло.

Дуже ностальгічне ім'я.

Але не думаю, що ця слизородка, умовно кажучи, вживає це ім'я, знаючи, яке значення воно має для мене.

Я заспокоїв серце.

А, вона дивиться на яйце.

Невже…

— …Вибачте за нечемність, але це пан Багряний?

Як я й думав, це ім'я дракона.

Отже, його звати Адзума.

Воно викликає в мені відчуття близькості.

Бо це те саме ім'я, що й у мого близького друга.

Та й це не Японія, тож так сильно реагувати лише через ім'я — недобре.

Зрештою, навіть якщо його звати Адзума, я чув, що в цьому світі він чоловік.

Зрозуміло, отже, є чотири Вищі Дракони чоловічої статі й три жіночої.

…Ні, зачекай, Рут спочатку був жінкою, тож жіночих більше?

Але зараз він чоловік, так?

Можливо, думати про це шкідливо для мого психічного здоров'я, але він говорив щось про те, щоб народити мою дитину, тож, мабуть, може ставати й жінкою. У такому разі…

Так, поставимо посередині.

Є три Вищі Дракони чоловічої статі, три жіночої і один — інше.

— Ем, пане Райдо? — обережно звернулася незнайомка.

— А! Так, це пан Багряний! Вибачте, я трохи задумався.

— Ви, мабуть, утомилися. Це не дивно. Дорога до цього місця сувора, хоч який маршрут обирай. Пізніше я проведу вас туди, де ви зможете відпочити, але спершу яйце… можна?

Я відкрив сумку так, щоб жінка могла бачити, і дістав яйце.

Щойно вона його побачила, на слизородці чітко проступила благоговійна емоція.

Вона може зрозуміти це навіть у вигляді яйця.

Як і слід було очікувати від опікунки.

— Я точно підтвердила. Прошу пробачити мені підозри. Проходьте, я проведу вас до оселі опікунів пана Багряного, пане Райдо.

Я радий.

Схоже, цього разу все обійдеться без жодних дивацтв.

А, точно.

Це місце, червоне зовні й синє всередині. Я спитаю цих людей, чи можна взяти трохи матеріалу.

І ще треба спитати, що їм сказав Рут.

…Я не танцюватиму під дудку того збоченця.

Не хочу знову втрапити в безглузду бійку, як тоді з Ґроунт.

Зрештою, пані Ґроунт, здається, стала боязкою…

І ще… так. Я маю встигнути повернутися до столиці.

Перебуваючи тут, можна втратити відчуття часу.

Можливо, це й безтурботно з мого боку, але я повільно рушив уперед.

Безпечно завершивши друге доручення з яйцем, я відчув легке полегшення й насолодився краєвидом цього відлюдного краю.