Розділ 19 — Розплата для «Каку»

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Ви ж представляєте Торгову компанію «Кудзуноха», так? Табличка Гільдії купців у вас із собою?

[Ні, загубив її дорогою. Дублікат оформлю в наступному місті, а поки вважайте нас звичайними гостями… Ні, краще поселіть нас як авантюристів.]

Написавши це, я дістаю свою табличку авантюриста першого рівня біля стійки заїзду.

Я вирішив: відтепер, якщо питатимуть про мій статус, представлятимуся Торговою компанією «Кудзуноха» — цю назву я вигадав сам — і показуватиму свою табличку. Чесно кажучи, якщо показувати таблички Томое чи Міо, це лише накличе зайві проблеми.

Хм-хм~ Ну хіба не гарно звучить? Я — Райдо, спадкоємець Торгової компанії «Кудзуноха».

Примітка перекладача: Райдо Кудзуноха — герой японських ігор серії «Devil Summoner» (Atlus): юний призивач демонів у студентській формі, помічник детектива, який носить підкорених демонів у спеціальних трубках. Звідси жарти Макото про призивача, служку й пробірки.

Невже це мій довгоочікуваний дебют? Я став призивачем! Щоправда, у формі, якої зовсім не хотів…

Ні тобі хлопця-служки, ні пробірок. Справді, лише сама назва.

Хоч я й прагну цього, але не буду на це сподіватися. Ха-ха-ха, звучить як загадка.

Обидві мої послідовниці — монстри, тож називатися призивачем я можу цілком законно. За расою вони, мабуть, «Король Драконів» і «Лихо».

— Загубили? Яка прикрість. У цій місцевості ж лише філія Гільдії купців. Вам, певно, дуже незручно.

[Я їхав небезпечними місцями, тож добре, що обійшлося лише цим. Я ж спочатку й не збирався на край світу.]

Та я взагалі не планував опинитися в цьому світі.

— Добре, що ви неушкоджені. Дістатися до цього пункту без жодних попередніх домовленостей — майже диво, шановний гостю.

[Це завдяки вправності моїх супутниць. Я хотів би взяти дві кімнати. Є вільні?]

— Так, звісно. Але зараз у нас вільна лише найдорожча кімната. Вас це влаштує?

Тц… От як. Але в інших заїздах вільних місць немає. Через сезон пристойних кімнат не лишилося.

Трохи соромно таке казати, але авантюристи й звичайні гості — різні категорії відвідувачів. Хотілося б, щоб і кімнати для них були різні.

Хто б подумав, що тутешні заїзди настільки популярні.

Ех, я думав, достатньо буде сказати: «Скільки золота за одного шановного гостя?» — і кімнату знайдуть.

[Скільки буде?]

— Зараз… Якщо оформлювати вас як авантюриста, догляд за вашою каретою й конем коштуватиме дорожче.

Ех~, якби нас оформили через Гільдію купців, то й карету теж урахували б.

— За проживання ви платитимете за тарифом авантюриста, тож це вийде трохи дешевше, ніж для купця.

— І ще…

Схоже, цьому хлопцеві за стійкою важко щось вимовити. Хлопчику, ти з якої це романтичної гри втік?

Як же йому пасує ця збентежена метушня.

[Що сталося?]

— Це… щодо вашого вантажу…

Я киваю, заохочуючи його продовжувати.

— За тарифом авантюриста ми доглядатимемо вашу карету, але не зможемо гарантувати збереження вантажу. Перепрошую, однак у разі крадіжки ми за нього не відповідатимемо.

Сказати таке йому було важко. Справді.

Та й логічно: авантюрист зазвичай не залишає на зберігання карету, повну багажу.

А в купців карети здебільшого забиті товаром. Відповідальність для заїзду тоді величезна.

До того ж… це місце.

Громадський порядок тут, певно, кульгає. Я ще не чув про табір біженців, де б стежили за порядком.

[Мене це влаштовує. Що б не сталося з вантажем, претензій не матиму.]

— Тоді: троє осіб, догляд за каретою, одна ніч — разом 6 золотих.

Так дорогооо!!

Ого?!

Невже економічні знання, які мені дали гноми, уже застаріли?

Я думав, що ніч у заїзді коштуватиме щонайбільше кілька срібних монет.

У цьому світі в обігу срібні й золоті монети. Є ще морія-срібло — метал, що містить сліди магічної сили. Після обробки з нього виходить магічна срібна монета.

Спершу я подумав, що морія-срібло — просто інша назва міфрилу. Але тут це зовсім інший метал. Інакше з таблички авантюриста також можна було б карбувати магічні срібні монети.

До речі, найпростіше пояснити це через сучасну Японію:

Мідна монета = 10 єн (і виглядає відповідно).

Срібна монета = 1000 єн.

Золота монета = 10 000 єн.

Десь так. А магічна монета — це вже 1 000 000 єн. Монета ж жовтого золота — справжній витвір мистецтва, неймовірна розкіш на кшталт кобана. Кажуть, за неї можна навіть замок звести.

Примітка перекладача: кобан — традиційна японська золота монета овальної форми, поширена за доби Едо.

У добу Едо було дещо навіть цінніше за кобан, і курси тоді були досить схожі. Наприклад, щось на кшталт «середня — 5 рьо, велика — 10 рьо».

Звичайний службовець заробляє десь 20–30 срібних монет. Виходить, тут відчувається неабияка дефляція.

Та взагалі-то зручніше користуватися золотом: щоб щось купити, усе одно доводиться міняти срібло на золото, а це морока. Я молюся, щоб це була «особливість» саме цього місця. Не змушуйте мене ще й тут жити за системою «1 золота = 1 рьо» з усіма її незручностями.

Вау… одна ніч на людину — це 20 000 єн?

Край світу, куди хочеш потрапити — і не можеш, а потрапивши, пізнаєш сувору реальність. Чи не занадто це?

І ще й жодної страховки для карети!

Що ж робити? Купцям що, приїздити сюди з широкою душею — готовими «поділитися» товаром?

Але ж золото, яке в мене є, — це гроші, що їх дали гноми. Вони, щоправда, сказали, що самі цих грошей не потребують, тож ми можемо витрачати їх як завгодно, але…

Якщо продаватимемо свій крам, чи зможемо заробити достатньо грошей?

Ну й простолюдин же з мене.

— Тоді поки що на десять днів, будь ласка.

?!?!?!?!?!?!?!?!?!?!!?

Я не хотів показувати, як мене перекосило, тож повільно повернув голову вбік.

І там я побачив Томое з гаманцем (ну, принаймні мені так здалося), яка дістає золоту монету й кладе на стійку.

Друга золота.

Третя.

У вухах ніби заграла «хі~ фу~ мі».

Примітка перекладача: «хі-фу-мі» — старовинний японський спосіб лічби «один-два-три», який також трапляється в ритуальних примовках.

У тебе взагалі є відчуття вартості грошей? Ах так… немає.

Але ж увесь твій статок — сто монет, знаєш?

Ти зараз витратиш одразу шістдесят?!

10 днів проживання — 600 000 єн, а-ха-ха. Коли це я встиг стати таким багатієм?

600 000, щоб жити в дерев'яному будиночку…

— Звісно. Тоді я проведу вас до кімнати.

— А… і ще…

Томое з гордовитим виглядом зупинила милого хлопчину за стійкою. Ця дурепа… що вона ще збирається сказати?

— Так?… і-ііі!!

— Вака в нас добрий, а от я трохи запальна. Мене, знаєте, часто сварять, — сказала Томое.

Томое, ніби між іншим, дістає з-за пазухи табличку, на якій викарбувано божевільний рівень, і веде далі. Це скидається на погрозу…

— Я певний час придивлялася до заїздів, але скрізь «місць немає», так? Тож те, що ми змогли тут зупинитися, — справжня удача. Ціна ж чесна? — поцікавилася Томое.

— Так, звісно. У цьому районі це найкраще місце.

Хлопець відповідає, тремтячи. Га? Щось він підозрілий.

— О, тоді чудово. Бо в попередньому заїзді найкраща кімната коштувала один золотий за трьох на ніч, і я вже почала сумніватися. Я була готова рознести весь заїзд, якби виявилося, що нас дурять. Фу-фу-фу, — додала Томое.

Томое сміється ніжно. Тільки ротом.

Я думав, вона взагалі не дивиться довкола. А ця дівчина, виявляється, несподівано…

Придивившись, я помітив, що Міо теж хихоче. Усмішка самими губами чомусь справляє моторошне враження. Щоправда, варто їм розтулити рота — і переді мною знову дві безнадійні дівчини.

— Перепитаю востаннє. Отже, ніч у цьому заїзді коштує шість золотих, так? — мовила Томое.

— Е-е… це… ну…

То нас таки намагалися обдерти! І це хлопчина з таким невинним личком, наче й мухи не скривдить!

Хоча ні. Звичайний собі невисокий хлопець. Гм, ніяк не звикну.

Не можна судити людей за зовнішністю. От тільки мені поки що важко позбутися цієї звички.

Побачу гарненьку дівчину — і вже розпливаюся в усмішці. Що вдієш, я ж хлопець. До того ж звичайний старшокласник у розквіті сил!

До речі, а в цьому світі взагалі є школи?

— Д-два золотих! Я помилився, пробачте!

Він перепрошував, аж коліна підгиналися. Хоча, знаєте, навіть так за ніч виходить понад шістдесят тисяч єн.

Гей, ну не можна ж утричі завищувати ціну тільки через те, що на мені така стильна маска!

Якби це був розкішний палац, я б іще зрозумів.

Так, мати дах над головою важливо. Але ж не настільки, щоб дозволяти себе грабувати!

— Ого-о. Яка прикра «помилка», — протягнула Томое. — Ой!

«Хрясь!»

Томое нібито послизнулася — і її нога проломила підлогу.

Побачивши діру, хлопець завмер. Його обличчя стало блідим, як полотно.

— Вибачте, вибачте. Схоже, підлога тут трохи старенька, — сказала Томое.

Звісно, справа була не в цьому. Це легко було зрозуміти з кольору хлопцевого обличчя.

— Томое, будь обережніша, гаразд? А, до речі, юначе, — втрутилася Міо, — решту грошей ми заберемо згодом, тож бережіть їх як слід.

Міо теж не знає жалю. Тепер хлопчині доведеться десять днів зберігати чужі гроші й відповідати за них. Відмовитися йому ніхто не дозволить.

А якщо виявиться, що суми бракує, або поповзуть чутки про крадіжку…

— Щ-що?! Ні! Я негайно все поверну, тож прошу…!

— Та ні, не треба. Сам клопіт. Для нашого господаря така сума — дрібниця. А от вечерю я чекатиму з нетерпінням. Сподіваюся, її якість відповідатиме ціні заїзду, — солодко всміхнулася Міо.

Хлопець прискорив крок. Заперечень вони слухати не збиралися: якщо вже сказали, що грошей не заберуть, то й годі. Лишалося тільки вести нас до кімнати.

…

Я от про що думаю…

Якщо ці двоє вміють так спритно вести розмову, то чому вони влаштували той гармидер у гільдії?

Не розумію. Хоч як дивлюся, у їхніх діях відчувається якийсь підступний задум.

Показавши кімнату, хлопець зупинився.

Він повернувся до мене й поглянув так благально, наче чекав порятунку.

Ти що, чихуахуа?!

Одразу попереджаю: я не собачник, а котолюб!

Ні, не про те мова.

Навіть якби я обожнював собак, навряд чи захотів би рятувати цього підступного чихуахуа, який щойно намагався мене ошукати.

Ех…

А я ж вирішив більше не зітхати…

Не звертаючи уваги на благальний погляд хлопця, я зайшов до відведеної нам кімнати.

———

— Ну й ну. Я вже й не знала, чим усе скінчиться, але ми таки владнали справу, — задоволено промовила Томое.

— Тепер той хлопчина від страху й зайвий раз ворухнутися побоїться. Хотів загребти купу грошей, а натомість мусить за них відповідати. Уфу-фу, — додала Міо.

— Томое, Міо… Які ж ви обидві лихі. Хоча хлопець теж винен, тож особливо дорікати вам не можу.

Ми вже були в кімнаті, тому я нарешті міг говорити вголос.

Звісно, не сподівався, що стіни тут звуконепроникні. Та якщо не підвищувати голосу, люди за дверима навряд чи щось почують.

— Схоже, ціни тут значно вищі, ніж нам розповідали.

— Це ж віддалений край. І з обслуговуванням тут, здається, не все гаразд. Нічого не вдієш, — відповіла Томое.

— Так. Та й ціни на товари просто ненормальні. Вода дорожча за ніж, а ікла й пазурі монстрів — дорожчі за воду.

— А вони смачні? — пожвавішала Міо.

— Ні, їх, мабуть, купують як матеріали. Міо, давай не вважатимемо їжею все, що потрапляє нам на очі, гаразд?

Ну так. Вона ж ненажерлива павучиха.

— Те, що можна здобути тільки тут, продають за шалені гроші. Далі йдуть речі, які важко дістати. І вже потім — звичайна зброя та захисне спорядження. Яка викривлена система, — зауважила Томое.

У Томое несподівано тверезий погляд на речі.

Справді, звичайна зброя тут дуже дешева. Одна з причин, певно, в тому, що користі від неї небагато: вона швидко стає непридатною, і її доводиться раз по раз замінювати.

А от особливі вироби та, найімовірніше, матеріали для них продають за неймовірними цінами.

Проте дещо мене непокоїть.

Навіть звичайне спорядження треба з чогось виготовити, витративши час і працю. А коштує воно все одно дешево.

А от предмети розкоші й побутові товари тут доволі дорогі.

Не подобається мені це. Отже, навіть в іншому світі на ціни впливає політика.

— До речі, тут нібито є Гільдія купців. Ми взагалі можемо продавати свої товари, як нам заманеться?

— Гм. Так, тут справді є її відділення, — підтвердила Томое.

— Якби це було заборонено, хіба нас уже не зупинили б? — припустила Міо.

Ні, так не годиться. Схоже, торговельна справа не зовсім для Міо.

— Тоді виникне проблема з вашими словами про загублену табличку, Вака. Якщо спадкоємець торгової компанії навіть не знає правил Гільдії купців, хто повірить, що він справді спадкоємець? — заперечила Томое.

Томое, яка мала б бути дурепою, несподівано сказала саме те, що я й сам хотів сказати.

— Отож. Міо, вибач, але чи не могла б ти сходити до того відділення й сказати щось абияке на кшталт «хочу вступити до гільдії»? Заодно розпитаєш про їхні правила й обмеження.

— Е? Зараз? Просто… ось так одразу, Вака?

— Так. До завтра чутки про вас двох напевне розлетяться всім містечком. Сьогодні найкраща нагода. Ну, вперед.

— Ну от… Гаразд, піду.

Міо неохоче вийшла з кімнати.

— Оце добре. Нарешті ви вчитеся як слід використовувати своїх послідовниць. Таким і має бути мій роко! — схвально мовила Томое.

Примітка перекладача: роко (яп. 老公) — шанобливе «старий пане», звертання до літнього вельможі; саме так величають Міто Комона («Міто-но ґо-роко»).

— Я тобі не роко! Якби ви двоє не привертали до себе стільки уваги, нам би не доводилося діяти нишком!

— Але ж розпочати розслідування, щойно оселившись на заїзді, — це саме те, що робив би Міто Комон, хіба ні? — Томое здивовано нахилила голову.

Я ж тобі вже казав: не треба все зводити до пана Комона!

— Та й хто сказав, що тут обов'язково є якийсь продажний урядовець?

— А він має бути.

— Звідки така впевненість?!

Невже світ аж настільки просякнутий злом?!

— Бо ціни на товари тут надто вже неприродні. Як не крути, за цим щось мусить стояти, — відповіла Томое.

І знову вона влучила в саму суть. Невже, щойно в її голові вмикається режим історичної драми, усі дурні думки кудись щезають?

— А ти не така вже й проста, Томое.

— Ви теж це помітили, Вака. Хтось тут наживається брудними грошима. І то нечесним шляхо-ом♪ — проспівала вона.

Не треба так радісно співати про «нечесний шляхо-ом»!

— От якби Міо вдалося щось довідатися, діяти було б простіше…

— Навряд чи. Вона зовсім не зважає на те, що відбувається довкола, та ще й надто насторожена. Чого доброго, повернеться, привівши за собою хвіст, — сказала Томое.

І чого ти так тішишся цією думкою?

Здаюся. Більшість нашого вантажу — справді предмети розкоші. Тож на нього напевне хтось покладе око.

А-а, не можу! Ми тут лише п'ятнадцять хвилин, а я вже відчуваю, що нас затягує в сюжет «Міто Комона»!

— На мою думку, тобі набагато більше пасувала б роль продажного урядовця або Ечіґої, Томое.

Примітка перекладача: Ечіґоя — поширений у японських історичних драмах образ нечесного купця, який змовляється з корумпованими чиновниками.

Їй дуже пасує її манера сміятися — «хе-хе-хе».

Та й узагалі, з нас ніхто не підходить на роль супутників Міто Комона.

Якщо, звісно, не згадувати щойно названих негідників.

— Хоч як погляньте, а я — Каку! — гордо заявила Томое.

— Але ж Каку взагалі-то бився голіруч!

— Тоді я буду Каку з мечем!

— Тобто можна вигадувати що завгодно?!

Тоді хтось скаже, що він — Тобідзару й Оґін водночас, і все, переміг у суперечці!

Примітка перекладача: Тобідзару (飛猿) — ніндзя-чоловік, а Оґін (お銀) — жінка-ніндзя, обоє — персонажі серіалу «Міто Комон». Макото кепкує з довільного поєднання їхніх образів.

Ух… Уявив собі. Аж моторошно.

— Хай там як, я йду в ролі Каку, тож прошу любити й жалувати! — підсумувала Томое.

Вона просто силоміць змушує мене погодитися!

— Ох ти ж… Гаразд, гаразд, Каку.

Примітка перекладача: у японському оригіналі Макото жартома замінює ієрогліф 格 в імені Каку на 核 — «ядро», «ядерний». Це натяк на руйнівну силу Томое.

Тобі якраз такий Каку й пасує, бомбо ти ходяча.

— Здається, ваше «Каку» пишеться якось не так!

Що це за надприродне шосте чуття?!

— До речі, я підозрюю, що ти влаштувала гармидер у гільдії не без прихованого наміру.

— Е?

Не треба мені цього «е»! Чому це звучить як зізнання?!

Та з нею просто немає ради!

Невже вона й справді загралася в історичну драму й навмисне наробила галасу?

— Значить, «е», так? Томое-е…

— Ха-ха-ха…

— Ну гаразд, поки що облишмо це. Є дещо, що я хочу тобі доручити. Послухаєш?

— Ого-о. І що ж саме?

— Спочатку зробиш ось так… потім ось це… а далі — так.

— Зрозуміло. Це… дуже непогано. Звучить цікаво.

Я так і знав, що вона погодиться.

— Тоді розраховую на тебе.

— Як накажете. Підготую все якомога швидше!

«Тук-тук».

Гм? Хто це?

Ми з Томое перезирнулися.

— Хто там? — озвалася вона.

— Це Міо. Можна зайти?

— Так, заходь.

Отже, Міо повернулася.

Я розгортаю довкола пошуковий «Сакай».

Гм. Шестеро людей оточили будівлю. Рухаються вправно. На новачків не схожі.

Подумати тільки: вона й справді привела за собою переслідувачів.

— Ой, Вака, що таке? Чому ви раптом на мене так дивитеся? — здивувалася Міо.

А чому б це, цікаво-о?

Схоже, Томое теж помітила, що за Міо стежили кілька людей.

Поки що вони всередину не зайшли.

Отже, з нашим вантажем усе гаразд.

Ми добре налякали хлопця на стійці, тож навряд чи він так швидко розпатякає зайве.

Хоча, знаючи його, думаю, золотом його можна легко спокусити.

І все-таки це дорогий заїзд. Дуже сподіваюся, що ти нас не підведеш.

— Ні, нічого особливого.

— Я поговорила з людьми з Гільдії купців, — повідомила Міо.

— Так. І що вони сказали?

— Без гільдійної таблички ми не можемо вести торгівлю. Якщо хочемо отримати дублікат, слід вирушити до Ядорікі або до міста, яке називається Ціґе.

— А як далеко до них?

— Кажуть, треба минути ще три містечка, а сама дорога займе близько місяця.

Містечка, кажеш? Тобто нам доведеться пройти ще три такі самі стоянки, перш ніж ми нарешті дістанемося мети?

Далеченько. Цілий місяць не мати змоги заробляти — це жорстоко. Навіть якщо ці двоє братимуть замовлення, в них поки що лише ранг E.

— А продати наші товари якось інакше можна?

— Здається, якщо скористатися торговельним майданчиком, проблем не буде.

— Торговельним майданчиком?

Невже тут є й таке місце?

— Це майданчик Гільдії купців для посередницької гуртової торгівлі. Щоправда, я так і не зрозуміла, що означає «посередницька гуртова торгівля».

Ну то треба було спитати в гільдії, поки ти там була, а не в мене.

— Це означає, що ми зможемо продавати товари іншим купцям. Але тоді…

Принаймні знатимемо, на які ціни орієнтуватися. Хоча продавати щось у такому підозрілому місці мені не надто до вподоби.

— У нас і справді є товари, які швидко псуються. Тоді завтра підемо на той майданчик і все продамо.

Маємо отримати непоганий прибуток.

Нарешті цей день добігає кінця.

Тепер лишилося тільки поїсти й виспатися.

Як і слід було чекати, коли вперше приїздиш до незнайомого міста, завжди знаходиться купа справ.

Сьогодні, мабуть, не повертатимемося до Асори. Краще просто ляжемо спати.

— І правильно. Подумати тільки, вас зовсім не хвилюють переслідувачі, — озвалася Томое.

— Переслідувачі? — перепитала Міо.

— За тобою стежили.

— За мною?!

Ну, Міо ніколи не була з тих, хто ухиляється від ударів. Вона радше прийме все на себе й поглине без залишку.

Так і хочеться назвати її «паном Хартом».

Примітка перекладача: схоже, мається на увазі Харт (ハート様, «пан Харт») — гладкий боєць із манґи «Кулак Полярної зорі» («Хокуто но Кен»), чиє тіло вбирає будь-які удари.

— Я зараз із ними покінчу! — рішуче вигукнула Міо.

Вона попрямувала до вікна.

— Ні, не треба. Хай собі поки походять, Міо.

— Але ж…!

— Усе гаразд.

— Му-у…

— Скоро принесуть вечерю. Краще спокійно поїмо.

Схоже, слово «вечеря» миттєво заволоділо увагою Міо.

— А, до речі, Томое.

— Що таке, Вака?

— Поки що чергуватимеш у кареті. І цієї ночі вантаж на тобі. Тут крутиться підозріла компанія. Я бачу чимало спроб розшукати нашу карету.

— Щ-що ви сказали?!

— Ти ж у нас Каку, хіба ні? А такі справи — саме обов'язок Каку, еге ж?♪

— А м-моя вечеря?!

— Не-е буде♪

— В-Вака, та ви справжній оні?!

— І до вантажу навіть пальцем не торкайся. Для працівника торгової компанії це само собою зрозуміло.

— Д-демон! Тут демон!

— Ти хоч уявляєш, як я через тебе вимотався? Усе, це наказ!

Треба ж іноді показувати, у кого тут справжня влада.

Називай мене хоч оні, хоч демоном. Фу-ха-ха-ха!