Розділ 195 — Академія кінця століття

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Тут панувало пожвавлення.

Або, точніше, жадоба крові?

Академія, в якій я давно не з'являвся, мала дивну атмосферу.

Вимощена каменем доріжка, що вела від головних воріт до першого навчального корпусу, створювала відчуття, що тут навчаються багатії.

Зовнішні споруди, які використовувалися для практичних занять, і поле здебільшого були далі, там, де розташовані гуртожитки, тож ця частина, по суті, не така вже й буйна.

І все ж зараз я трохи відчував бойову атмосферу, а ще звідси, хоч і тихо, долинали вигуки, сповнені бойового духу.

Це наслідки інциденту з Варіантами?

Я зробив заняття Джіна та інших здебільшого допомогою у відбудові зовнішнього району, тож сам нечасто приходив до Академії й не знав нинішньої ситуації.

Кілька разів я відправляв до Академії Шікі, але жодних повідомлень про таку атмосферу не було.

Ну, можливо, тут стало трохи гамірніше, але якщо мотивація студентів зросла, то проблеми в цьому немає.

Я швидко зв'яжуся з адміністративним відділом і оформлю процедури для свого заняття. Після цього лише перевірю Джіна й інших, і на сьогодні більше планів у мене немає.

Ні, оскільки завтра в мене заняття, навіть якщо я не зустріну їх, поки оглядатимуся, проблеми не буде.

Мені має вистачити походу до адміністративного відділу.

Чим довше я залишаюся, тим більша ймовірність, що ректор Академії покличе мене.

— Дякую за вашу працю-у…

— !!

Перший навчальний корпус — це місце, куди зазвичай приходять гості, опікуни й підрядники.

Самі студенти бувають там нечасто, але цей корпус завжди охайний, і його швидко доглядають.

У випадку цієї Академії навіть корпуси, якими часто користуються студенти, доволі високого рівня, ніби на сходинку вищі за звичайне.

Перший корпус можна вважати приймальнею Академії Ротцґарда.

Я бував тут часто, тож пішов прямо до адміністративного відділу й заговорив.

У ту ж мить усі в приймальні разом подивилися на мене.

Щ-що відбувається?

— Ем, я тимчасовий викладач Райдо. Я прийшов подати зміст свого заняття й частково його змінити, тож хотів би завершити формальності… — сказав я.

— Ви нарешті, нарешті прийшли, викладачу Райдо!

— Е?

— Я кілька разів зв'язувалася з вашим помічником, паном Шікі, й просила, щоб викладач Райдо прийшов, але щоразу мені відмовляли, кажучи, що ви ведете справи в інших містах. Серйозно, ми були в скруті!

Окрім людини, яка одразу підійшла поговорити зі мною в приймальні, до кімнати зайшло ще кілька людей і теж наблизилися.

Гнівні погляди, усмішки людей, з яких спала напруга, і навіть ті, хто схлипував; реакцій було аж занадто багато.

Проте, почувши слова тієї людини, яка сказала, що всі були в скруті, я міг лише кивнути.

— Вибачте, що мене так довго не було. Мене викликала імперія Ґрітонія, а коли я поїхав, виникла справа, яка могла стати новим напрямком бізнесу. Ем… я вирішив, що краще зайнятися нею якнайшвидше, тож знову поїхав. Повідомлення про тимчасову відсутність я ж залишив, чи не так? — спитав я.

Адже я попросив Шікі зробити це.

— Так, ми його справді отримали. У будь-якому разі ось це…

Мені передали коричневий конверт.

Він був доволі великий і товстий.

Коли мені його дали, я на мить побачив вміст, і, схоже, там самі документи.

Але якщо їх отак дають усі разом, я не думаю, що це щось термінове.

Можна буде спокійно перевірити зміст пізніше.

— Одразу скажу: усе всередині — документи, які треба терміново підтвердити.

…

Серйозно?

…Усе це?

— І ще…

Незабаром мені дали ще один коричневий конверт такої самої товщини, набитий майже до межі.

Один за одним.

Тепер їх у мене шість.

— Далі йдуть документи, пов'язані з внутрішніми справами Академії. Їх зібрали в сусідній кімнаті біля кабінету тимчасових викладачів. Нам сказали, що ці документи не можна перевіряти, доки викладач Райдо не перегляне їх першим, тож я звернулася з цим до пана Шікі.

— …Чому в сусідній кімнаті? Їх же завжди залишали на столі в кабінеті, так? — спитав я.

— …Щодо цього…

— Так?

— Тому що вони туди не помістилися.

— Га? — вирвалося в мене.

— Кабінетом користуються й інші викладачі, тож у нинішньому стані документи зайняли б приблизно третину кімнати. До того ж через відсутність відповідей уже є скарги, тому не все стосується окремих справ, але з нашого боку розсортувати їх повністю було б складно. Ми ледве впоралися з тим, щоб розкласти їх за датами.

Її очі ніби казали: «У мене теж є інша робота, знаєте?»

— Потік запитів і думкових зв'язків не припиняється не лише від зовнішніх справ Академії, а й від міста та інших країн. У нинішньому адміністративному відділі частина канцелярської роботи фактично лежить на відповідальності викладача Райдо.

Ви жартуєте, так?

— …

У мене не було слів.

Я лише ковтнув слину.

— Тимчасової роботи щодо відбудови теж багато, і ми ось у такому стані. Ви, мабуть, зрозуміли, побачивши це, але ситуація в адміністративному відділі серйозна. Але ви нарешті прийшли. Розбір документів і їх опрацювання, починаючи від сьогодні, будь ласка, поступово забирайте додому й працюйте над ними.

— …Т-так, — відповів я.

— А щодо формальностей для заняття, я вислухаю конкретний зміст.

— Збільшення кількості студентів і… — почав я.

— !!

Яка сильна реакція.

— Обмеження кількості занять, які я маю…

— Неможливо.

— Е? Ем, кількість занять же можна зменшити, так? — спитав я.

— Неможливо.

— Мені ж лише треба подати заявку на збільшення студентів і зняти заявки, так? Скасувавши тимчасову зупинку прийому.

— Так, це можливо. Власне, ми вже отримали особливий виняток для збільшення кількості студентів на вашому занятті, тому просимо вас підняти її до нинішньої межі — вісімдесяти студентів.

В-вісімдесят?

Ви з глузду з'їхали?

Навіть у Японії клас був меншим ніж половина цієї кількості.

У мене навіть немає педагогічної кваліфікації, тож я ніяк не зможу навчати стільки людей.

Це заняття, де є ризик травм, бо воно практичне. Основна умова — кількість має бути такою, щоб ми з Шікі могли впоратися.

— …Будь ласка, не кажіть неможливого. Навіть якщо я збільшу кількість, це буде приблизно вдвічі від нинішньої. Я думав додати десь чотирьох-п'ятьох студентів, — сказав я.

З усіх боків почулося: «Неможливо», «Занадто мало», «Кров проллється, знаєте», «Яка безвідповідальність».

— Така кількість — це все одно що кинути камінець у воду, викладачу.

— Навіть якщо ви так кажете, це моя межа. Я не хочу бути викладачем, який дозволяє своїм студентам померти. Важливіше інше: чому не можна зменшити кількість занять? — спитав я.

Шікі казав, що навіть якщо вони помруть, ми якось упораємося.

…«Навіть якщо помруть, ми якось упораємося»? Що означає це «якось»?

— Якщо сказати одним словом, це консенсус Академії.

— Консенсус? — перепитав я.

— Студенти, викладачі й фракції, пов'язані з управлінням, заявили, що вони приймуть збільшення частки роботи викладача Райдо в Академії, але не хочуть її зменшення. Навіть у ситуації боротьби за вплив саме цей пункт був схвалений усіма. За величезною кількістю документів видно, що студенти зацікавилися викладачем. Саме тому, якщо ви зробите протилежне, це створить неймовірні проблеми.

— Навіть якщо ви кажете, що це проблеми… — пробурмотів я.

Мені байдуже до таких обставин.

Передусім я не маю наміру бути залученим як викладач частіше ніж раз на тиждень.

Насправді я прийшов сюди, щоб зробити заняття двічі на місяць.

— Якщо ви за особистих обставин хочете будь-що зменшити кількість занять…

— Так?

— Будь ласка, попросіть про це тоді, коли я не чергуватиму.

— …Ем… — протягнув я.

— Працівника, який затвердить це зараз, точно звільнять. Знайти роботу важко, знаєте?

Ц-це справді не моя проблема.

— Ви кажете, щоб я знайшов когось, хто готовий бути звільненим, і змусив його це зробити? — спитав я.

Я не проти, утім.

— Ми розуміємо, що викладач Райдо робить це не тому, що сам хоче. Тому… чи не могли б ви хоча б зберегти нинішній стан, будь ласка?

Очі відповідальної людини заблищали.

Не плачте!

— Зберегти, так, — сказав я.

— Було б чудово збільшити кількість студентів, але є й нерозумні прохання, які ми не можемо прийняти. Якщо можливо, чи можу я попросити вас залишитися тимчасовим викладачем раз на тиждень?

— Я… повернуся до компанії й подумаю. Тоді, будь ласка, відновіть прийом заявок на заняття. А, точно. Ви знаєте, де зараз мої студенти — Джін, Амелія й інші? — спитав я.

Я спробував запитати без великих очікувань.

У мене були здогади, де вони можуть бути, наприклад на полі для самостійних тренувань.

— Вони в їдальні.

— Ясно. Я випадково обійду й… Їдальні? — перепитав я.

Прозвучала несподівана відповідь.

Чому ця людина це знає?

— Так. Останнім часом у цей час у їдальні відбуваються різні речі.

— Різні речі?

— Різні речі.

— …Поки що піду подивлюся. Дякую, — сказав я.

Їдальня, га.

Отже, час обіду зсунувся.

Я поклав документи у великий саквояж, тож іти було важко.

Ну, тепер я знаю, де вони, тож просто піду прямо до їдальні.

Погляди студентів, які часто зверталися на мене, як завжди, мали дивне пожвавлення.

Запах їжі з їдальні ставав сильнішим, але погляди не змінювалися.

— Якщо подумати, навіть коли обідній час уже минув, там ще має бути комплексний обід. Може, варто поїсти перед тим, як піти, — пробурмотів я.

З такими безтурботними думками я зайшов до їдальні.

Джін та інші… тут.

За довгим столом їдальні вони обідали, сидячи одне навпроти одного.

…Під поглядами натовпу навколо.

Чому є натовп, коли люди їдять?

На них лилися заздрісні й кровожерливі погляди.

Можливо, через це на мене було звернено не так багато поглядів.

Я трохи вдячний.

— Ти відкрився, Джіне!!

— Ні, — відповів Джін.

«Бац!»

Навіть не озирнувшись, Джін ударив тильним боком кулака по обличчю хулігана, який раптово напав на нього ззаду. Кулак увігнався в обличчя, і хулігана відкинуло назад у натовп.

— Попалася!

— Що саме попалося? Як надокучливо, — сказала Амелія.

Амелія ухилилася від блиску кинджала, спрямованого в неї, і встромила руку, що тримала виделку.

Раптом пролунав крик.

Що це за видовище кінця століття?

— Старша Сіф, будь ласка, зустрічайтеся з м—

«Бах!»

Навіть якщо звук був невеликий, у їдальні чітко пролунав вибух. Освідчення, яке мало б пом'якшити атмосферу, було збито.

Той, хто зізнавався, миттєво отримав афро й упав без слів.

У багатьох значеннях він був хоробрим.

— …

Сіф нічого не сказала.

Я-як жорстоко.

У будь-якому разі атмосфера була такою, що наблизитися було важко.

Найімовірніше, на Джіна та інших призначено винагороду.

У цій Академії нерозумні вимоги впливових дворян і торговців зазвичай схвалюють, тож це можливо.

І насправді під час академічного фестивалю я вже мав досвід страждання від цього.

За таку кількість втручань, порушень і, на додачу, переслідувань проти мене; навіть якщо сама винна людина мертва, покарання було надто легким.

Це місце справді страшне.

Великі дворяни й торговці ще й добре вдають невинність, а зверху діють підло, що робить усе найгіршим.

Коли я поїду до Лімії, мені, можливо, доведеться зустрітися з людьми, пов'язаними з тим Ілумґандом, і від цього мені стає сумно.

Це країна, яка піклується про старшу Хібікі, але для мене це місце, якого я хотів би уникнути.

— Викладачу!!

— ?!!

Коли я підійшов ближче, щоб перевірити ситуацію, сторона Джіна покликала мене.

У відповідь навколо вмить здійнявся галас.

— Мене деякий час не було, і Академія стала небезпечною, Джіне, — сказав я.

— Ви це щойно бачили? — спитав Джін.

— Так. Хтось призначив на вас винагороду чи щось таке? — спитав я.

Коли я говорю зі студентами, то говорю так само, як у письмовому спілкуванні, — відсторонено.

Бо коли я почав говорити, були такі різкі враження, як величний, дивний і тому подібне.

Коли я використовував письмове спілкування, враження були: відсторонений, зібраний і незворушний, тож я по-своєму граю роль.

— Нізащо. Важливіше інше: схоже, ви відновили прийом заявок для студентів, — сказав Джін.

Чому ти вже це знаєш?

Чутки в школі рухаються зі швидкістю світла?

Поки я вітався з іншими студентами, Джін заговорив про те, що я кілька хвилин тому зробив у адміністративному відділі.

— …Ти дізнався про це занадто швидко. Це був Шікі? — спитав я.

— Ні, схоже, це інформація з надійного джерела в адміністративному відділі. Саме через це все стало ось так, — відповів Джін.

— Під «ось так» ти маєш на увазі дивне пожвавлення, що охопило Академію? — спитав я.

Але мені здається, що порядок подій дивний.

— Так було ще з того інциденту. Студенти, які почали прагнути сили, стали активнішими на практичних заняттях, а також запровадили реальні бої. Крім того, збільшилася кількість тимчасових викладачів і реформували систему самостійного навчання. Атмосфера Ротцґарда дуже змінилася, — пояснив Джін.

— Хе-е, — сказав я.

Ой.

Треба бути гідним, гідним.

Із суворим виразом обличчя.

— Через це є ті, на кого полюють. Як ось зараз, раніше теж були випадки, коли нас так оточували, але… — сказав Джін.

Кажучи це, Джін подивився на натовп.

Дивуюся, як ви можете їсти в такій атмосфері.

Якби це був я, я б радше витримав один пропущений прийом їжі, ніж їв би в такій обстановці.

— Ці хлопці, схоже, дізналися про збільшення кількості студентів викладача Райдо. Але максимум, що він візьме, — десь п'ять. Тож, щоб показати власну силу й збільшити кількість місць, обід миттєво перетворився на захопливу подію, — сказав Джін.

Вони навіть знають кількість.

Наскільки ж страшна швидкість чуток в Академії Ротцґарда.

Стіни мають вуха, а двері — очі.

Ні, це радше ніби все зроблено зі скла.

— Як викладачу, мені приємно, що мене так високо оцінюють, але… коли це настільки небезпечно, це проблема. Є й інші способи показати свою силу, — сказав я.

— Серйозно!! — вигукнула Амелія.

Серед моїх мовчазних студентів Амелія гучно закричала.

— Амеліє? — спитав я.

Трохи здивувавшись, я назвав її ім'я, і вона сильно вдарила по столу.

— Якщо ви справді хотіли непомітно змусити викладача Райдо оцінити вас, то мали б допомагати з відбудовою, яку ми щодня робимо!!! А ви взагалі цього не робили й просто нападали на нас… Наскільки… Ви навіть не знаєте, наскільки це важко, купко ідіотів!! — вигукнула Амелія.

Я справді казав, що якщо у вас є вільний час після занять, то допомагайте з відбудовою, але вона робила це щодня?

Яка старанна, Амелія.

«Бам!!»

Знову звук удару по столу.

Цього разу це був Ідзумо?

Він ударив кулаком по столу.

Він тремтить. Мабуть, було дуже боляче.

— Саме так! Хоч я маг, усі кажуть: «Як зручно», «Яка велика допомога». Тягають мене, як робочу коняку, використовують мою магію майже до межі, а потім кажуть, що це нагорода, і в мене, коли вже не лишається сил чинити опір, вливають алкоголь і жирну несмачну їжу в горло!! Було так важко, що я хотів кричати: що це за тортури?! А головна відбудова все одно ще не завершена, і роботи лишилася гора! Щоб нам заздрила купка покидьків, які просто зручно ходять на заняття й узагалі не допомагають, — не жартуйте!! — вигукнув Ідзумо.

— Магові ще краще. Коли закінчується магічна сила, на цьому все, так? А мене змушують накладати магію відновлення витривалості й фізичних сил, а потім використовують на важких роботах до межі і тіла, і магії! Я вже навчився будувати простий будинок!! — сказав Місура.

Після Ідзумо затремтів голос Місури.

Як воїн типу оборонної стіни, він, природно, має високу фізичну силу, а ще, хай і невміло, може користуватися лікувальною магією.

Я чув, що в будівництві, особливо при зведенні будівель, такі люди дуже активні.

Схоже, у них багато накопичилося, але, ви двоє, якби було так важко, вам слід було просто скоротити кількість до двох-трьох разів на тиждень.

Адже це не було примусово.

Разом з Амелією, які ж ви старанні.

— Якщо вже говорити про межу фізичних і магічних сил, то я теж, — сказав Даена.

…І Даена теж?

Від пана Зари я чув, що він допомагає як посильний і з доставкою товарів.

— Але тобі ще добре, Місуро, ти ж самотній, так? А я, коли повертаюся до кімнати, чую від дружини: «Чому ти завжди так пізно повертаєшся?», «Допомагати з відбудовою — не робота студента, тож цінуй родину трохи більше». Я повертаюся в сльозах і до смерті втомлений, а отримую такі слова. Це б'є по серцю… — сказав Даена.

Якщо так важко, те саме стосується і тебе, Даено.

Ти одружений, тож цінуй це.

Хіба слова твоєї дружини не правильні?

Я не зустрічав її, але співчував їй.

— Але щойно заняття закінчуються, ми маємо допомагати з відбудовою. Саме тому ми щодня стараємося. Ця надокучлива купка мала б певною мірою знати про наші дії, але вони навіть не торкаються цієї теми. З таким підходом ми нізащо не захочемо нікого рекомендувати чи бути посередниками, правда, викладачу Райдо? — сказав Джін.

Джін усе підсумував.

Здається, тепер я трохи розумію дивне пожвавлення й надмірні дії Джіна та інших.

Але…

— Ну, Джіне, я приблизно зрозумів, що ти хочеш сказати, і ситуацію теж. Але я не пам'ятаю, щоб наказував вам допомагати з відбудовою щодня, — сказав я.

— …

…

Починаючи з Джіна, усі пильно подивилися на мене.

Нормальними лишалися тільки сестри Рембрандт. Єдині, кому я нічого не казав про допомогу з відбудовою. Вони лише всміхнулися мені.

Я планував змусити їх теж допомагати, але пан Рембрандт першим зробив хід через пана Зару.

Схоже, вони іноді допомагають з відбудовою, але здебільшого з-за лаштунків. Передусім вони в основному допомагають із роботою Гільдії купців.

Його дружина казала ставитися до них так само, як до інших студентів, і пан Рембрандт начебто погодився.

Як і слід було очікувати від хитрого торговця.

— Пані Юсурі, вона… — пробурмотів Джін.

— Гм? — перепитав я.

Я попросив повторити слова, які пробурмотів Джін.

— Після того як пані Юсурі нас ґрунтовно відлупцювала… — сказав Джін.

— Після того як пані Звай повністю перемогла нас у ближньому бою.

— Після того як ми навіть не змогли наблизитися до Синього Ящера й були повністю знищені…

— Після цього нас насильно вилікували, і в командному бою проти всіх вони зламали нам зброю й серце.

Мої студенти з болісними обличчями розповідали ситуацію, ніби переказували кошмар.

Приблизно тоді, коли я сказав їм допомагати з відбудовою, здається, справді сталося щось таке.

— Викладач Райдо сказав нам це, коли ми взагалі не могли рухатися: «Розраховую на вашу допомогу з відбудовою». Пан Шікі не вилікував нас. Натомість він створив бар'єр, щоб навколишні мамоно не наближалися, а потім погнався за викладачем.

— …

Ось як?

Я погано пам'ятаю.

Найімовірніше, я сказав Шікі, що залишаю решту йому, тому не знаю подробиць того, що він зробив.

Отже, Шікі не вилікував їх.

— Я не зможу забути зоряне небо й холод того дня. Я відчув, ніби мені аж у кістки вкарбували, що я маю допомагати з відбудовою, не пропускаючи жодного дня, — сказав Джін.

У мене зовсім не було такого наміру.

Схоже, я змусив їх неправильно зрозуміти.

Зате, схоже, їхня базова підготовка значно зросла, тож якщо результат добрий, то все гаразд. Так.

— Насамперед у мене не було таких намірів. З мого погляду, ви стали відносно сильнішими, тож будьте цим задоволені. Крім того, я отримав дозвіл використовувати поле для завтрашнього заняття, тож якщо збираєтеся прийти, не йдіть на відбудову міста. Раз я вже тут, я прямо повідомлю їм, що вас не буде. Ну що ж, старайтеся й після обіду, — сказав я.

— …Ви ж справді проведете нам заняття, так?! — спитав Джін.

— Мені доведеться найближчим часом поїхати до Лімії, тож я відчуваю, що було б погано не провести кілька занять перед цим як тимчасовому викладачу Академії, — відповів я.

На слова Джіна, сповнені очікування, я дав позитивну відповідь.

Навіть якщо я кажу «заняття», це буде лише перевірка їхнього нинішнього стану й вказування на наступне завдання.

Їхня добра риса в тому, що я знаю: вони точно візьмуться за завдання з усіх сил.

Як і слід очікувати від перспективних студентів.

— Райдо.

Коли я вже збирався піти, мене зупинив незнайомий голос.

Я повернувся до джерела голосу, і, як і очікував, це було незнайоме обличчя.

Хтось із натовпу, га.

У такому разі людина, яка хоче взяти участь у моєму занятті?

— Що? — спитав я.

Граючи роль втомленого викладача, я запитав.

Це моя робота, тож нічого не вдієш.

Можливо, стане легше, якщо я знову перейду на письмове спілкування?

— Найближчим часом ви збільшите кількість студентів, так?

— Так, я планую, — відповів я.

— Коли? Інформація каже, що лише кількох, це правда? Які критерії відбору?

— …Я поїду до Королівства Лімія, тож це буде після того. Інформація про те, що їх буде лише кілька, правдива. Щодо відбору, спершу я вибиратиму за документами. Якщо хочеш подати заявку, залиш її до того, як я вирушу до Лімії. Це задовольняє твої питання? — спитав я.

Яка моторна дівчина.

Вона, схоже, намагається це приховати, але я розумію, що саме ця дівчина намагається запитати, тож відповім прямо й чітко.

Бо хочу швидко повернутися.

— Тобто крайній термін — до того, як викладач вирушить до Лімії, так? Тоді яку частину документів ви враховуватимете? Я хочу взяти це за орієнтир, тож, будь ласка, скажіть.

— Окрім оцінок і сильних сторін, я не дивитимуся ні на що інше. І якщо до анкети буде додано інші документи, я не подивлюся на них жодним оком. Після цього ми з Шікі особисто подивимося на вашу майстерність і тоді вирішимо. Це все, — сказав я.

— !! Дуже дякую!

Я сказав їй, що зв'язки не мають значення.

Схоже, вона зрозуміла, що я хотів сказати.

Але це справді змушує мене вагатися.

Від цього плечі напружуються, але, мабуть, я продовжу цей образ.

Можливо, просто повернутися до письмового спілкування.

Або йти з байдужим ставленням, або бути природним собою.

…Третій варіант відпадає.

Вони не мої друзі й нічого такого, і я не планую так робити.

Це робота, тож, думаю, потрібна чітка межа.

А, піти до бібліотеки… ні, не треба, правда.

Бібліотекарки Еви там уже немає.

У моїй голові з'явився образ похвальної бібліотекарки, яка не спатиме ночами.

Відчувши, як усе ж змінилися мої стосунки з цією Академією, я всміхнувся.

Не повертаючись до свого кабінету, я зазирнув у сусідню кімнату, і вона справді стала кімнатою документів.

…Пізніше я прийду разом із Шікі й заберу їх.

На цьому мої справи завершено.

Повернімося до моря… ні, до Асори.

◇◆◇◆◇◆◇◆

Тут панувало пожвавлення.

Або, точніше, кровожерливість?

Коли я повернувся до Асори, то збирався піти до Еми, щоб підтвердити, кого можна переселити, перш ніж вирушити до моря, і саме в цей момент відчув дежавю.

Ема мала небезпечне обличчя, яке зазвичай у неї не побачиш.

Я думав, що вона буде з Томое чи Шікі, але ситуація й вираз обличчя відрізнялися від моїх очікувань.

У місці, де вона була — на тренувальному майданчику за містом, — окрім Еми, стояло кілька орків, ящерів і один арк.

А ще маленькі феї; думаю, їх було від кількох десятків до кількох сотень, але вони, скупчившись і ширяючи в повітрі, протистояли Емі.

А, ці… якщо я правильно пам'ятаю, Антоніо… ні, Аль… Аль-Елемера!!

Так, так.

Але Асора справді рухається швидко.

Отже, їх уже привели.

…Може, морські раси вже чекають на співбесіду?

Та ні, не може бути.

— Емо, це ж Аль-Елемера, так? Атмосфера якась дивна, — сказав я.

Чи радше критична ситуація?

У минулому Ема вже сварилася з ними, тож у мене погане передчуття.

— О, Вако! Це не настільки, щоб називати атмосферу дивною. Вони поводилися як завжди, тож ми саме посеред того, щоб їх насварити, — сказала Ема.

— Як завжди… Мені здається, атмосфера дуже змінилася, — сказав я.

— Вони просто загордилися, кажучи, що впоралися з Різами, а після того ще змусили кілька інших загроз відступити, — сказала Ема.

Через це?

Якщо не брати до уваги ставлення короля, ті, хто стояв позаду нього, випромінювали жадобу крові.

Вона не була спрямована на когось конкретного; це був тип, що розсіювався довкола.

Це нагадувало жадобу крові частини тих, хто вперше пройшов навчальний табір Томое.

Ніби імпровізована армія.

— Королю Асори! Наше ім'я — Аль-Елемера! Невже король Асори з тих людей, що забувають назву раси, з якою мав співбесіду?!

— Е? Аль-Елемера? А, ясно. Вибачте за мою грубість, — сказав я.

Подумати тільки, навіть Шікі не зміг правильно їх запам'ятати.

Хоч вони й запальні, але не дуже пам'ятна раса.

— Вако, немає потреби вибачатися. Для них досить назви «летючі мурахи». Називати їх гучним ім'ям — просто марнування, — сказала Ема.

Ема різка з ними.

Можливо, їй не подобається їхня дика поведінка.

— Це не марнування! Ми королі фей! Коли твої підлеглі грубі, твій король теж стає грубим, жінко-орк! Як і було обіцяно, ми впоралися з Різами, то чому ви з нами не зв'язалися?! Якби ви дотрималися обіцянки, ми б не втратили так багато товаришів!

Здається, їх літає багато, але схоже, кількість сильно зменшилася.

Скільки їх було?

Не пам'ятаю.

— Ой-ой, називаєте себе королями фей, а такі дитячі. Ви вже забули, що я сказала? Я сказала: «Коли впораєтеся з Різами, прийдіть сюди знову», знаєте? Якщо ви перемогли Різів, чому не повернулися сюди? Я думала, вас усіх з'їли й ви вже вимерли, — сказала Ема.

— Звідки мені знати, як сюди прийти?! Це нечесно, жінко-орк!

— У такому разі, перш ніж відлітати, охоплені гнівом, вам слід було сказати мені: «Після того як ми переможемо Різів, зв'яжіться з нами знову», правда? Якби в Асорі було три сотні вас, галасливих, це була б морока. Вас гарненько поменшало, уфу-фу-фу-фу, — сказала Ема.

Темно.

Тут темна Ема.

Самостійно прийти до Асори — нерозумно.

Вони ж не боги.

Я не знаю, про що вони тоді плакали, але це трохи… жорстоко.

Спробуймо не злити Ему.

Коли я подивився, інші раси гірко всміхалися.

Частина орків зблідла.

Може, Ема ще щось приховує?

Якщо вона зміниться ще більше, я не хочу цього бачити.

Попри це, Ема, схоже, добре знає цих хлопців, тож, найімовірніше, вона знала, що я помилився з їхнім іменем, і навіть знала, скільки їх було.

Якщо їх було триста, їхня кількість зменшилася приблизно на третину.

Це доволі великі втрати.

— Чому ти не сказав нам цього, королю Асори?

— Е? Навіть якщо ти мене питаєш… — відповів я.

— Ти був тим, хто відпустив нас! Ем… ем… королю Асори!

…

А, може, вони теж забули моє ім'я?

Якщо пам'ять мене не зраджує, вони й Ему на ім'я не називали.

Що ж, це взаємно.

— Із усіх можливих речей знову огризатися на Ваку… Я вже… уфу, уфу-фу-фу… Минулого разу я відпустила їх лише тому, що їх привела пані Міо, але, здається, тепер у цьому немає потреби. Хоч ми трохи пожаліли вас і переглянули питання вашого переселення… — сказала Ема.

— Ми пройшли випробування! Багатий ліс, у якому ми жили, поглинула проклята фіолетова хмара, і він уже став отруйним болотом. У нас немає місця для життя! Ми житимемо тут!

Ого, його зверхнє ставлення не ламається.

Особисто я волію дивитися на таку вільну публіку здалеку.

Якби це було по телевізору, я б із задоволенням подивився.

Асора велика, тож якщо просто знайти їм випадкове місце для поселення, не думаю, що це створить багато проблем.

З додаванням моря масштаби Асори стали достатньо великими, щоб навіть рахувати було клопітно.

— …Зрозуміло. Тоді живіть тут. Ви сказали, що любите ліси, так? Живіть у будь-якому лісі, який захочете, — сказала Ема.

Саме це я й подумав, і Ема сказала саме те, що я думав.

З огляду на її ставлення до цього моменту, це було несподівано.

Крім того, несподівано, що вона сама вирішує такі речі.

Хоч зазвичай вона приходить до нас по дозвіл.

— !! Ці слова я точно почув!!

— Лише одне: ми ніяк не будемо з вами пов'язані. Але якщо вам будь-що знадобиться, можете плазувати по землі й благати, тоді я подумаю, — сказала Ема.

— Слухайте всі! Ми здобули новий дім! Добре, ми вирушаємо до того лісу! Швидко створюйте наші домівки! Збирайте їжу!!

— О-о-о-о-о!!

— …

Аль-Елемера всі разом полетіли.

Це було схоже на переліт медоносних бджіл.

Дивлячись, як вони відлітають, я скоса глянув на Ему поруч зі мною.

Вона мала неймовірно добру усмішку.

Хоч від неї в мене холодок пробіг по спині.

Я інстинктивно відвів очі, але це була широка усмішка.

— А тепер усі, повернімося до роботи. З'явилося навіть щось під назвою море, тож нам доведеться подумати про логістику Асори, — сказала Ема.

— Так.

Ми з усіма іншими кивнули.

— Вако, щодо рас, які живуть у морі, і рас, які потенційно можуть там жити, уже є список. Думаю, список ще збільшиться, але чи могли б ви його перевірити? — спитала Ема.

— Так, зрозумів, — відповів я.

— Пан Шікі казав, що нам слід відкрити ту частину пляжу й створити порт. Поки що ми переселили туди кількох елдвів. Майстри, які перебувають у портовому місті зовні, сказали, що повернуться до Асори, якщо знадобляться човни, — сказала Ема.

Ого.

Навіть не відпочивши день, вони вже відразу взялися до справи.

Для мене, який залишає завтрашні справи на завтра, ця швидкість неймовірна.

Ема давала точні вказівки расам, які були з нами.

Зміна була такою різкою, ніби конфлікту щойно взагалі не було.

— Ем, Емо, щодо Аль-Елемера… — почав я.

— Так, що таке? — спитала Ема.

І все ж мене це турбувало, тож я спробував запитати.

— Чому ти так легко дозволила їм переселитися? Хоч була доволі розлючена, — спитав я.

Це зовсім не виглядало як розвиток подій, де вона їх пустить, та й вибачення від них не було, то чому?

— Я зайшла надто далеко при Ваці. Мені дуже шкода, — спершу Ема вибачилася переді мною.

— Ні, не зважай. Просто чому? — спитав я.

— …Вако, ви знаєте, що сталося з мамоно, яких пані Томое кидала сюди? — спитала Ема.

— З мамоно на кшталт Різів? — перепитав я.

— Так.

— Якщо я правильно пам'ятаю, я чув, що їх винищили вовки, ведмеді, бики, дикі кабани й подібні істоти, — відповів я.

— Саме так. Їх майже повністю знищили, — сказала Ема.

— …

— …

— Ем, знаєш, навіть якщо ти кажеш «саме так»… — пробурмотів я.

— Вака не дає їм свого захисту. Іншими словами, ті, кого вважають чужою силою, мало чим відрізняються від мамоно, — сказала Ема.

Не відрізняються від мамоно, каже вона.

Тобто…

— Жалюгідні феї, які вважають загрозою щось на кшталт Різа, та ще й за цей короткий час втратили майже половину свого числа, до того ж із таким рівнем розуму, точно проігнорують попередження шановних вовків. Я не кажу безглуздих брехень, тож якщо їх стане менше ніж половина й вони плазуватимуть по землі… фу-фу, я подумаю, — сказала Ема.

Уа-а-а.

Темна Ема еволюціонувала в Ему з Безодні.

— Асора, безумовно, рай. Тут немає міжрасових конфліктів, як у Пустищі, і земля така широка, що за неї не треба битися. Однак в Асорі також є правила. Беззаконників, які не дотримуються їх і живуть лише за власними правилами, винищить сама природа, — сказала Ема.

— Правила Асори, га, — сказав я.

Мені нічого не спадає на думку.

— Сила або захист; якщо вони не мають одного з цих двох, це місце не можна вважати повним раєм. Звірі, які споконвіку живуть тут, сильні, — сказала Ема.

Ема знову люто всміхнулася.

Асора, яка не є раєм, га.

Оточений іграми й інтернетом у моєму початковому світі, я був наповнений розвагами, тож частина мене вважає це місце трохи нудним, але інші жителі з найщирішою відвертістю кажуть, що це і є рай.

Саме тому я також думав, що це місце багате й легке для життя.

Зі слів Еми, якщо зміняться твоє становище й союзники, це місце не завжди буде раєм.

Я про це не думав.

Я справді погано вмію «дивитися з погляду інших».

Я відвів погляд від страшної усмішки до списку, який мені дали.

Раса напівриб, русалки, морські анемони й сміховинні на вигляд створіння з тілом риби та г'юманськими кінцівками.

Це справді був список водних рас.

Найімовірніше, будуть кандидати від Томое та інших, тож я врахую й це, коли думатиму.

Море величезне.

Якщо вони захочуть, я не проти, щоб усі вони там жили.