Розділ 199 — Море й Макото почуваються добре

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Мене таки притиснули…

Зв'язок із Лімією виявився саме таким, як я й очікував.

Вони без зайвих церемоній викликали мене щодо розкладу.

Мої плани прийти якомога швидше, тобто поки старша ще в Лорелі, були вщент розбиті.

Їм, мабуть, теж треба багато чого підготувати, тож запропоновані дати й часи були цілком розумними.

Найраніший варіант, найімовірніше, припаде вже на той час, коли старша повернеться до Лімії.

У такому разі, гадаю, залишу Міо тут.

На щастя, тепер у нас є море, тож вона, мабуть, не занудьгує. Це рятує.

— Ну, добре вже те, що день визначено. Одним головним болем менше.

Навмисно промовивши це вголос, я змусив себе думати, що сталося щось хороше.

Після цього клопітні візити до країн нарешті закінчаться.

Схоже, пан Рембрандт теж рухає свої справи, тому Королівство Айон мене не кличе.

Союз Лорел мене цікавить, тож туди я справді хочу колись навідатися.

Можливо, через те, що Богиня поводиться тихо, Церква також зараз спокійна.

Треба витримати ще трохи.

І все ж розмова завершилася швидше, ніж я очікував.

Причина була в тому, що я швидко пішов на компроміс.

Мені трохи цікаво дізнатися подробиці зростання групи Джіна, але повертатися до Академії зараз — це вже…

Так, краще перевірю роботу в Асорі.

Я витягнув зі столу потрібні документи.

Шікі збирає докупи папери, які мені слід переглянути, тож це дуже допомагає.

— Для початку, здається, вже визначилися раси, які підуть до моря.

Я перегорнув документи.

Цього разу, перш ніж раси пройдуть співбесіду зі мною, я доручив Томое та іншим влаштувати їм випробування: певний час спробувати там вижити.

Може, слово «виживання» звучить надмірно, але суть у тому, щоб просто спробувати пожити там.

Навіть якщо ми кажемо «море», середовище буває різним, і треба перевірити, чи різні раси справді здатні жити в морі Асори.

Томое відповідає за це випробування і водночас є радницею.

Доки під час її нагляду ніхто не робитиме нічого надмірного, їй не потрібно показуватися особисто.

— Було б ідеально, якби знайшлися раси, здатні пристосуватися і до суходолу.

Звісно, все не могло піти так гладко.

Великі водяні магічні звірі геть не здатні взаємодіяти із землею.

А в русалок нижня половина — риб'яча.

Навіть якщо верхня частина схожа на г'юманську, з першого погляду зрозуміло, що навіть спроба ходити буде для них складною.

Серед рас лорелеї, які, здається, є різновидом демонів, мають тіла г'юманської форми, тож вони живуть радше біля моря, ніж у самому морі, і легко пристосовуються до суходолу.

Протилежна раса, з риб'ячим тілом і г'юманськими кінцівками, теж може бігати по землі.

Через це назва їхньої раси — Морський Володар Нептуна. Мені вже здається, що саме їхнє існування є жартом.

Є ще раса сахуагінів, напівг'юманоподібна, і хоч суходіл не є їхньою стихією, вони можуть на ньому рухатися.

Щодо них найбільше враження на мене справила пластинка, що сяяла в них на голові.

Я подумав, що це каппи. Морські каппи.

Примітка перекладача: каппа — водяний дух японського фольклору; на маківці в нього заглибина, схожа на тарілочку з водою.

Отже, було б ідеально зробити так, щоб раси, які можуть жити і на землі, і у воді, перебували в порту й взаємодіяли з іншими расами, що здатні жити тільки в морі.

Я подумав, що було б добре, якби цей порт і мій дім підтримували зв'язок із певним містом.

Тому деталі я залишив Томое та іншим.

— Русалки, лорелеї, сахуагіни й нептуни. Морські коні, кельпі, морські змії, Блакитні Місяці…

Перевіряючи їх по черзі, я зрозумів, що їх доволі багато.

Понад десять рас.

Вони не змагаються за місце для переселення, тож якщо здатні пристосуватися до моря Асори, я не проти прийняти їх усіх.

І якщо між расами немає явної ворожнечі.

Море величезне, тож місце для життя вони зможуть знайти будь-де.

Якщо їх почнуть їсти або вони самі опиняться на межі того, щоб стати здобиччю істот, які спершу жили в цьому морі, я просто попрошу їх відмовитися.

Чи доведеться мені проводити співбесіду з усіма расами, чи всі раси зрештою відмовляться?

…Ні, другий варіант був би проблемою, тож хочу, щоб вони постаралися.

◇◆◇◆◇◆◇◆

Надійшов приємний звіт.

Майже всі раси, які намагаються жити в морі, здатні пристосуватися до способу життя в Асорі.

Було близько двох рас, які відмовилися, бо відчули небезпеку від акул і велетенських восьминогів, що вже мешкали там, але, схоже, більшість рас можуть безпечно жити.

Такими темпами ми отримаємо мешканців і для холодного моря, і для теплого моря.

В Асорі багато землі порівняно з населенням.

Це стосується і моря, тож якщо вони житимуть у багатьох місцях і збиратимуть інформацію, я буду тільки вдячний.

Самим досліджувати кожен закуток було б страшенно клопітно.

— І загалом, здається, справжніх проблем немає. Дехто вже почав спілкуватися з тамтешніми істотами. Побоювання щодо сварок між расами не справдилися.

Без жодної серйозної проблеми Томое завершила свій звіт.

— Чудово. Шкода рас, які відмовилися, але передай їм: якщо колись їм знадобиться Торгова компанія «Кудзуноха», ми допоможемо.

— Я вже їм це сказала. Якщо на території г'юманів виникне проблема, ми їх вислухаємо.

— Як і очікувалося від тебе. Сарі добре справляється?

— Оскільки це її перша робота, вона сповнена запалу. Нічого підозрілого вона не робить.

— Зрозуміло.

Минуло кілька днів після моєї лекції в Академії.

Випробування з переселенням до Асори просувалося гладко.

Тихо, як морський штиль.

— До речі, Вако, я чула від Шікі, що студенти Ротцґарда дуже сильно виросли.

— Гм, а, так. Це вражає. Кожен із них став дуже здібним. Мені здається, що якщо тренувати їх так, як ми спершу планували, це вже буде перебір, тож… думаю, можна поставити їх на бік тих, хто навчає.

— На бік тих, хто навчає? Вони, мабуть, почнуть дошкуляти, що хочуть стати ще сильнішими.

— У навчанні інших теж є розвиток. До того ж, навіть якщо вони хочуть стати сильнішими, вони вже найсильніші в Академії, розумієш? Серед однокурсників вони беззаперечно найсильніші. Немає потреби тренувати їх ще більше й збільшувати різницю, правда? Думаю, у війні між г'юманами або в більшості битв проти інших рас вони вже зможуть зробити більш ніж достатній внесок.

— …Розумію. Мені трохи цікаво, тож можна я пізніше попрошу Шікі показати мені інформацію?

— Звісно. Тільки не втручайся в студентів дивним чином, гаразд? Через те, що ти тренувала Місуру, він вивчив якусь дивну силу.

— Буду обережна.

Серйозно.

Те, що Томое тренувала Місуру, стало поштовхом, і Джін та інші неймовірно виросли.

Кожен із них вивчив особливу здатність, яка пасує саме йому, зробив власну рису виразнішою, і в результаті вони стали сильнішими.

В Академії Ротцґарда вони й раніше були дітьми з талантом.

Коли хтось прагне вгору, у певному сенсі природно, що він зростає.

Якщо думати так, ми з Шікі лише трохи допомогли їм.

Нових студентів я доведу тільки до рівня групи Джіна, а потім просто дозволю їм рости самостійно, і, найімовірніше, вони стануть достатньо сильними.

Як викладач, я знайшов стандарт, до якого тренуватиму студентів, і все йде добре.

Справді добре.

— Тоді, Томое, ти зараз маєш час?

— Знову? Мені треба наглядати за расами, що хочуть переселитися, тож сьогодні мені буде складно супроводжувати тебе.

— …Зрозуміло.

Шкода.

— Відтворення середовища світу Ваки теж мене неабияк втомило. Наступного разу я буду вільна за день до від'їзду Ваки до Лімії. Вибач.

— Зрозумів. Я знаю, що прошу забагато, коли ти зайнята. Усе добре.

— …А, Вако, у тебе є час?

Томое?

Томое раптом скривилася й запитала мене.

А, думковий зв'язок.

Я хочу навчитися вправно користуватися думковим зв'язком одночасно з розмовою.

Важко зосереджуватися на обох речах.

Якщо це можна виправити практикою, треба спробувати.

— Що таке? Думковий зв'язок?

— Так, від Лайма.

— Хе-е, він же був зі старшою та її групою, так? Що він сказав?

— …Так, нічого особливого. Схоже, та фіолетова хмара не зникла повністю від того, що ми зробили тоді.

— …Як я й думав. Відгук був надто слабким. Відтоді минуло не так багато часу. Вона вже шкодить?

— Так. І, здається, Лайм та Хібікі зараз намагаються з нею впоратися, але справи йдуть не дуже.

— Навіть старша Хібікі?

— Схоже на те.

Не можу повірити.

Навіть старша Хібікі.

Вона ж мала б щось зробити з противником такого рівня.

Може, тому, що її методи дальньої атаки слабкі?

Вона ж користується мечем.

— Я сказав, що допоможу Лорелу, а вийшло так недороблено. Це не круто. Було б погано створювати проблеми старшій, тому я щось із цим зроблю.

— …Можна залишити це тобі?

— Так. Тільки, думаю, боротися з тією групою попереднім методом марно. Відгук був слабким. У мене є одна думка, але мені треба підійти відносно близько, інакше, здається, не спрацює.

Я хотів би принаймні отримати приблизне місце.

— Тоді як щодо використання стратегії, яку крилаті застосували в останньому тренувальному бою з Вакою? Тієї, де інформацію передають третій особі з великої відстані.

— А, точно. Це точно стане в пригоді. Так і зробімо. Тоді мені потрібно переміститися в місце, звідки я зможу прицілитися.

— Є гора з хорошим оглядом. Вона трохи далеко від місця, але для Ваки це не має бути проблемою, правда?

— У мене є Азуса й магія. Насправді про дальність мені хвилюватися не треба.

— Тоді йди. Я відправлю туди крилатих, тож, звіряючись із переданою інформацією, спробуй впоратися.

— Зрозумів.

— Вако.

— Що?

— Лайм і героїня ширяють неподалік того місця, тож можеш подарувати їм кілька пострілів, знаєш? Особливо Лайму.

— І навіщо мені робити щось таке з Лаймом?

Коли я вже збирався увійти у створену браму з Азусою в одній руці, вона зупинила мене дивними словами.

— …Бо він трохи розслабився, тож я подумала, що це допоможе для дисципліни.

— Страшні речі ти кажеш.

— Це може стати хорошою мотивацією для Хібікі, знаєш?

— Не хочу. Якщо це потім розкриється, як, по-твоєму, ми вибачатимемося? Серйозно.

— …Щасливої дороги.

— Так, скоро повернуся.

По той бік брами, як і було сказано, була вершина гори.

Справжня панорама на всі триста шістдесят градусів.

Який чудовий краєвид.

А в далекому небі було щось одне, що чітко виділялося.

Я зрозумів, що та фіолетова пляма і є проблемною хмарою.

— Вона стала доволі великою. Хоча не така велика, як минулого разу.

Я підготував лук.

Наклав стрілу.

Хмара-ціль була дуже далеко, але, можливо, через те, що після потрапляння в цей світ я постійно користуюся магією одночасно з луком, я не відчував, що промахнуся.

Я вже перестав хвилюватися, чи долетить постріл.

Якщо я бачу — я влучу.

Я почав природно думати саме так.

Проте у випадку з тією хмарою це об'єднана форма багатьох окремих особин, тому я відчуваю, що її не можна вважати одним-єдиним ворогом.

Це я зрозумів, коли обдумав минулий випадок.

— Тепер зв'язок із крилатими…

Поки я чекав прибуття крилатих, я відчув, що вони з'явилися трохи далі від фіолетової хмари.

Двоє.

Невдовзі від них прийшов думковий зв'язок, і вони запитали підтвердження, чи можна передавати інформацію.

Звісно, я погодився.

Закінчивши короткий думковий зв'язок і трохи зачекавши, я побачив у свідомості дивний краєвид, ніби дивився на фіолетову хмару зблизька.

Мої очі бачили далеку хмару, і ця різниця у відстані викликала легку нудоту.

Це було так, ніби я дивився здалеку й водночас на монітор.

Але якщо звикнути, це може бути зручно.

Завдяки цьому я чітко зрозумів, де ширяють старша Хібікі, її товариш-маг і Лайм.

(Я дам вам координати), — надійшов додатковий звіт від крилатих.

Краєвид, де були хмара та група старшої, показався мені ніби сітка, і з'явилися кілька чисел.

Хм-м.

Отже, саме так крилаті обмінюються інформацією між собою і наводять приціл.

Це справді легко зрозуміти.

Для мене, хто стріляє, покладаючись на відчуття, це не так уже й потрібно, але думаю, що це перевага — прибирати похибку вимірювання під час атаки.

Я подякував крилатим і сказав їм чекати.

— Я проб'ю фіолетову хмару, яку бачу. У тому краєвиді в моїй свідомості я проб'ю тільки хмару.

Це було загадкове відчуття.

Таке саме, як цілитися прямо.

Але водночас — ніби я наводив приціл на зображення на моніторі.

У Японії це було б неймовірним трюком, але я зміг захопити ціль.

Ні, ще ні.

Недостатньо просто уникнути групи старшої.

І недостатньо просто пробити частину, що здається ядром хмари.

Більше, більше, більше, більше…

Зосереджуючись на кожному житті, що складає хмару, я націлився на все це, на всі зв'язки.

Не стріляти розмито.

І заради цього…

— …

Зберігаючи зосереджений стан, я опустив накладену стрілу.

Цього разу я не використаю її.

Те, що мені зараз потрібно, — не стріла, а каталізатор для мого закляття.

Щоб пробити кілька цілей одночасно, мені потрібні і стрільба з лука, і магія.

З різних стріл, які мені зробили елдви, я вибрав ту, що найкраще приймає магічну силу, і знову наклав її.

Бурштинову стрілу.

— Уникаючи групи старшої, я проб'ю ядро й ланцюгом уб'ю всі хмари.

Хмара, що з'явилася в моїй свідомості, наповнилася незліченною кількістю точок прицілу.

Я можу це зробити.

Я мовчки випустив стрілу.

Якийсь час вона летіла як звичайна стріла, але невдовзі бурштинова стріла зламалася, а натомість перетворилася на велику масу світла, що могла зайняти все поле зору, і полетіла до фіолетової хмари.

А потім, через деякий час, маса світла вибухнула.

Добре, вийшло!

Оминаючи групу старшої, вона пробила ядро хмари й водночас прошила розсіяні частини, на які я націлився. Я відчув, що це спрацювало.

Я вбив її.

На відміну від минулого разу, цього разу я справді це відчув.

— Фух… я її переміг.

Схоже, крилаті теж це побачили.

Вони повернулися в мій бік і полетіли сюди.

Хоч один ніс іншого, вони були неймовірно швидкі.

Завдяки їхній допомозі мої можливості з луком знову розширилися.

Я щасливий.

Мені здалося, що я ще раз переконався: лук для мене незамінний.