Розділ 20 — А-а… це той ресторан біля річки? Та ні!

Перекладач і редактор: Näki + Claude

«Дзеньк-дзеньк».

Я, пан Райдо, тримаю ніж і виделку й їм певну страву.

Ням! Хап!! Ням!..

Поруч зі мною сидить елегантна красуня з японськими рисами. Вона орудує лише виделкою й по-варварському наминає їжу.

Мені треба навчити Міо хоча б базових манер за столом.

Принаймні в потрібні моменти вона має вміти «зіграти» роль. Це конче необхідно!!

Ну от… ми привертаємо увагу.

Окрім нас, тут, здається, немає нікого, хто скидався б на авантюриста.

Тут переважно гості, які прийшли поїсти, і відчувається, що це зовсім інший гатунок відвідувачів, ніж авантюристи.

Я повторюся, але… той клятий хлопчисько. Він продав нам найдорожчий пакет.

Тремтячи від страху, хлопець провів нас до розкішного ресторану, де, судячи з вигляду, міг навіть діяти дрес-код.

У таборі біженців, уявляєте?!

Наскільки ж тут усе розкішно? — так спробував подумати Макото, Макото. (На манер певної молодшої сестрички.)

Примітка перекладача: схоже, Макото наслідує Ласт Ордер — останню з «Сестричок», клонів Місаки Мікото, з ранобе й аніме «Певний магічний індекс». Вона говорить про себе в третій особі й двічі повторює своє ім'я: «Місака, Місака».

Я думав, що ж за їжа тут буде, а коли сів за стіл — побачив ніж і виделку.

Ей-ей, то це буде та сама кухня?

І так воно й сталося.

Коли подали страву, яка цілком виправдала мої очікування, я почав роздивлятися зал.

Тут повно людей, схожих на знать або купців. Не знаю, чи вони справді знать, але мене вражає, як вони взагалі можуть носити одяг, у якому, здається, й поворухнутися важко. Це ж місце мало б бути вершиною для тих, хто прагне загартувати себе. Мимоволі сумніваюся, чи все в них гаразд із головою.

Навіть якби в авантюристів були гроші, сумніваюся, що вони приходили б у таке задушливе місце.

Скрізь розставлені розкішні страви — справжня втіха для очей… і поряд зі мною чорноволоса особа з її жвавою манерою їсти, на яку я намагаюся зайвий раз не зважати.

Через цю особу я не відчув смаку першої пристойної їжі, яку отримав відтоді, як потрапив у цей світ. Взагалі. Ні краплі.

Хоч я й хочу спостерігати непомітно, зараз ситуація така, що всі витріщаються на нас…

Звісно, я застосовую «Сакай», щоб ретельно виконати задумане. Зокрема, стежу і за Томое, і за тими, хто нас пасе.

До того ж у такому радіусі, щоб чути їхні розмови.

Ну як сказати…

Якби Томое була тут, вона б, мабуть, стрибала від радості.

Підозрілих розмов у цьому залі — хоч греблю гати.

Про запаси зброї, націнку на провіант, якісь експерименти, матеріали…

Без сумніву, більше половини присутніх — люди з темними справами.

Якщо сказати мовою судді з історичних драм: «Та скільки ж тут шарів?»

Не хочу думати, що «багаті = погані», але коли все так виглядає — нічого не вдієш.

Невже відтепер мені доведеться ходити в такі ресторани, щоб збирати інформацію? Та я й не проти.

— Вако, їжа на смак добра, але хіба порції не замалі? — спитала Міо.

Навіть коли ти зупиняєш виделку, в голові в тебе лише їжа. Що мені з тобою робити, Міо?..

[Ага, але таку страву так просто не подаси, тож нічого не вдієш.]

Оскільки на нас дивляться, я виводжу слова перед грудьми, щоб Міо могла їх прочитати.

— Та воно ж закінчиться за один укус… — засмутилася Міо.

Міо виглядає по-справжньому засмученою. Рибу, яку, мабуть, змастили чимось схожим на вершкове масло, щоб посилити аромат, — цю вишукану страву — вона з'їла за один укус.

Ось так просто й проковтнула.

Ага, схоже на меньєр, який готують із білої риби. Пахне майже як вершкове масло, але, мабуть, це просто «різниця світів».

[Тому й треба користуватися ножем і виделкою ось так — і повільно смакувати.]

У моїх словах, що з'являються перед Міо, вже відчуваються і втома, і натиск. Вона міняється на обличчі й лише киває.

Не знаю, чи це в неї «делікатність», чи щось інше. Чесно, я її не розумію.

Складно все це… чи, радше, це в Міо відверто складний вираз обличчя, коли вона бере той ніж у ліву руку.

Тобі не треба вчитися цьому саме сьогодні — можна й пізніше. Хоча… ти що, справді хочеш стати кращою?

[Нічого, звикай поступово.]

Я краєм ока дивлюся на задумливу Міо.

Якщо так піде й далі, Томое ще дістане власні палички для їжі. Треба її попередити.

Страви йдуть одна за одною — приємно, що тут усе так жваво, майже як у пабі.

Щоправда, ми неповнолітні, тож алкоголю нам не подають. Колись я ходив із друзями в паб, і ми влаштували безалкогольну вечірку.

Оце я називаю щасливим і приємним часом.

Але…

Як же неприємно.

Розмови, які я щойно підслухав довкола…

Є ті, хто вважає нас «вельможами», і від цього просто гидко.

Мене аж нудить. Ах, яка ж смачна їжа. Мабуть.

Вони всерйоз думають, що ми — багатії з купою золота, але я чую в цих словах лише сарказм.

Принаймні якщо порівняти з тими «неймовірними багатіями», які були в моєму оточенні.

Мені байдуже, що це, мовляв, «вивчення світу», але коли інша сама мірка рівня, то, здається, вже це стає перешкодою для такого вивчення.

А сама та особа, здається, розважалася — для неї це було наче атракціон. Її чеснота полягала не в тому, щоб заощаджувати гроші, а в тому, щоб тринькати їх без ліку.

Коли я якось повів її їсти гамбургер, вона сказала: «Що це за глина зі смаком? Це взагалі їжа?»

Мені здалося, що очі в неї при цьому сяяли. Справді сяяли. (Монотонно.)

Ні-ні, рівні в них зовсім інші. І вони навіть не зважають на фінансовий стан свого друга.

Це люди, на яких різниця в статках узагалі не впливає. Може, тому, що грошей у них стільки, що вони й не вважають це чимось важливим.

А от люди тут…

Друзів вони використовують, щоб обміняти на гроші. Тільки про це й думають.

А ті, хто стоїть ще вище, наживаються на величезних відсотках, щоб мати гроші на свої витрати.

Як не крути, я не думаю, що коли-небудь матиму справу з кимось на рівні «надбагатія».

Не думаю, але…

Усі багатії світу, по суті, починають як злодії, грабіжники, розбійники — люди такого штибу. Може, років за сто вони й набувають якоїсь гідності.

Гм.

Життя — штука глибока.

Якщо коротко, розмови навколо зводилися до такого:

Ті, в кого немає грошей, мають просто купити зброю й піти полювати.

Якщо він не зміг добути ресурсів і сировини — коли повернеться, дайте йому дешеву позику з коротким терміном повернення, і отримаєте зручного піддослідного. Це так само легко, як підманити дитину.

Якщо ж він таки приніс щось цінне — запросіть на гарну вечерю й заберіть гроші назад. Торгівля — це алхімія, друже.

Першу частину я розумію. Якщо твоя сила — це тіло, то найпростіший шлях заробітку — працювати тілом. До того ж люди, що приходять сюди, здебільшого прагнуть тренуватися, а не заробляти, тож, мабуть, і це одна з причин.

Але «піддослідний»… це слово я не можу просто так пропустити повз вуха.

Вони продають зброю за безцінь і так маніпулюють людьми. Якщо ті щось принесуть, це можна вигідно продати, але їжа й усякий крам тут — суцільне здирство. До того ж зупинятися доводиться в дорогих заїздах.

Якщо ж нічого здобути не вдасться, доведеться покладатися на позики, а кінець один — стати «піддослідним».

У підсумку гроші все одно повернуться до них. Ба більше — їх стане більше.

Мало того, навіть те, що дає розраду, — їжа, протилежна стать, розкіш — усе це, на жаль, забезпечують слабкі, і з цією реальністю доводиться жити.

Замкнене коло… ні, це добре вибудувана система, створена тими, хто збирає прибуток.

— Через усіх довкола я навіть їжею насолодитися не можу… — пробурмотіла Міо.

І…

Схоже, в мене досі все написано на обличчі.

Міо, як бачу, принаймні зважає на оточення. Ну, тільки це вона й робить, але мушу визнати: прогрес є. Так-так.

[Вибач, схоже, це відбилося в мене на обличчі.]

— Ні-ні, це я псую нашу спільну вечерю… — відповіла Міо.

…

Якщо придивитися, у Міо вираз обличчя, ніби вона щось стримує.

Ця дівчина й справді не вміє довго тримати в собі.

Хм. Це те, що називають «наївністю»?

Ні-ні-ні.

Зробімо висновки спокійно.

[Ну, зрештою, схоже, нас принесуть у жертву захопленням Томое. Як подумаю — аж трохи шкода стає.]

Бо це той шлях, де вигукують: «Кара небесна!»

Мені що, сказати: «Я вдарив плазом меча»?

Спершу я викладуся на повну.

Без вагань танцюватиму під кривавим дощем.

Якщо подумати тверезо, найближчим часом я, ймовірно, когось уб'ю.

Але я прожив багато років, вважаючи це найвищим табу, тож нічого не вдієш.

Я не можу уявити, що зроблю це по-справжньому.

Якщо запанікую й не зможу — у мене є Томое й Міо, тож вихід має бути.

Спокою в мене не буде, еге ж…

Вбити. Вбити. Вбити.

Колоти, різати, бити — і вбивати.

Тоді, з Різом, я не мав такого наміру. Це сталося випадково, тож я майже нічого не відчув.

Тоді, з демонами, я навіть не знав, що вони існують.

З Томое і Міо — це, навпаки, я боявся за своє життя.

І от тепер, коли я уявляю, що мішенню стануть люди…

Я сміюся. Ні, скоріше, дивуюся.

Дивуюся, що можу так легко уявити сцену, де вбиваю людину.

Хоч я й не думаю, що насправді зможу не відчути нічого.

Так не буває. Не має бути… але…

Я продовжив їсти, тримаючи в собі цю тривогу.

— Томое, здається, десь усередині таки хоче конфлікту, — зауважила Міо.

[Ну, бо це ж фінал годинної серії.]

Примітка перекладача: схоже, Макото має на увазі історичні телесеріали з годинними серіями, як-от «Міто Комон»: під кінець кожної серії неодмінно стається сутичка з лиходіями.

— ?? — не зрозуміла Міо.

Міо не збагнула моїх слів і має спантеличений вигляд. Навіть це доволі мальовничо. Ну так, красуням личить усе, хоч би що вони робили.

Точно. Може, мені варто трохи прогулятися. Хай там як, завтра ми підемо в торговий район. Варто заздалегідь подивитися місцевість і заразом вивчити дорогу.

Вантаж хай пильнує Томое.

Схоже, Міо вже випила чогось хмільного й закінчила з вечерею.

До речі, я не пив. Бо не думаю, що тут безпечно п'яніти.

Я й Міо це порадив. Хоч мені й цікаво, чи алкоголь діє на них так само.

Ну що ж, ходімо. Вона, здається, трохи напідпитку. Я теж підводжу голову й удаю п'яного — така собі вистава «двоє п'яничок».

Якщо в тих, хто нас пасе, у рукаві є щось, окрім стеження, то, думаю, саме зараз вони й почнуть діяти.

Ну що.

Вилізе демон-оні чи виповзе змія?

[Ходімо звідси, Міо. Трохи прогуляємося.]

Не знаю, чи Міо збагнула прихований зміст моїх слів, але вона миттю підскочила зі стільця й завзято закивала.