Розділ 200 — Дипломатія Асори в стилі Макото

Перекладач і редактор: Näki + Claude

У місці, не такому вже й далекому від земель Асори, розкинувся величезний ліс.

Я наказав не проголошувати його своєю територією.

І ще наказав не заходити туди необачно.

Це не єдиний ліс.

Якщо хочеться отримати дари лісу, можна просто зайти в інший. Заперечень проти цього не було, і всі прийняли такий наказ.

Чому я так зробив?

Через тварин, які вважають той ліс своєю територією.

Вовки.

Тварини, про яких кажуть, що в Японії вони вже вимерли.

Ставлення до них відрізняється залежно від країни, але в Японії вовків сприймали як гордих і розумних тварин, а також як охоронців лісу.

Принаймні я так думаю.

Для мене японські вовки були тваринами, від яких відчувалася святість.

І подумати тільки, що я зміг побачити їх у паралельному світі… чи радше в паралельному світі того паралельного світу. Я був щасливий.

Саме тому, за чистою примхою, я визнав їхнє існування.

Я не хотів вживати таких заходів, як винищення, лише тому що вони комусь заважають.

І зараз я перебуваю в тому лісі.

В обох руках у мене великі тарелі з чимось на кшталт фруктів, зерна та всякої всячини.

— Я прийшов, — сказав я.

Пройшовши певний час стежкою, яку цілком можна було назвати звіриною, я побачив простий вівтар із каміння.

Залишивши великі тарелі на вівтарі, я сів збоку й підвів погляд.

— Яка густота. Зелень така густа. Солоний вітер теж непоганий, але це мене заспокоює більше, — сказав я.

Глибоко вдихати було справді приємно.

— Рідкість, що ти прийшов сам.

— Час від часу можна, — сказав я.

До моїх вух долинуло дихання, але водночас його слова чітко передалися мені.

Я вже звик, але це все одно цікаве відчуття.

— Дружба, так? Що ж, Місумі, нехай буде. Я здалеку відчув незвичний запах. Ти щось про це знаєш?

— Один знайомий бог зробив дещо не зовсім розсудливе. Через це з'явилося море, — сказав я.

— Море?

Здається, вовк почув це слово вперше, бо схилив голову набік.

Я відчуваю присутність кількох вовків довкола.

Схоже, вони тримаються на відстані від ватажка й не наближаються ближче певної межі.

— Це як солоне озеро, тільки набагато більше за цей ліс, — сказав я.

— …Хм-м. У це важко повірити, але якщо так каже Місумі, значить, так воно і є. Можна вважати, що на наше життя це не вплине?

— Так. Воно досить далеко. Та й узагалі, що в тебе за ніс такий? Відчув запах аж звідси, — сказав я.

— Я ж відчув його і від тарелей та фруктів, які ти приніс. Люди справді недолугі істоти.

— А-ха-ха-ха, для вовка, мабуть, так і є. І от щодо того доказу дружби — у ньому є ще один трохи інший сенс, — сказав я.

— …Ти про тих дивних літаючих комах?

— …Так. Вибач, здається, вони завдали вам клопоту, — сказав я.

Я не знаю, яка саме бійка сталася між вовками й Аль-Елемера, але немає сумніву, що ті раптово вдерлися сюди.

На двадцять відсотків це було вибачення, а на решту вісімдесят — я просто хотів після довгої перерви побачитися з вовками, тому й прийшов із нарізаними фруктами.

— Не треба вибачатися. Щось такого рівня нас не турбує. Це ніби оси, які стали трохи сильнішими.

Коли я почув про ос, то інстинктивно відчув страх.

Їхня назва сама по собі уособлює жах.

Якщо дивитися на Аль-Елемера так, вони здаються ще страшнішими.

— Хтось постраждав? — запитав я.

— Ніхто. Але правда, що виникла невелика проблема.

— Слухаю, — сказав я.

— Перед цим хочу дещо підтвердити. Вони більше сюди не прийдуть?

— Не прийдуть. Вони пережили доволі страшний досвід, тож тепер зовсім бояться цього лісу, — сказав я.

Настільки, що їх справді шкода.

— Розумію. Насправді…

— Так? — сказав я.

— Вони смачні.

Хм?

— …

— Наче концентрований мед. Насичена солодкість. Це доволі… делікатес.

— …

— Раніше ми сказали, що не шкодитимемо людям Місумі. Якщо ці літаючі комахи теж до них належать, то це прикро. Ось у чому проблема.

— Вони смачні? — запитав я.

— Так. Набагато привабливіші, ніж нападати на вулик.

Вовк сказав це з цілком серйозним виглядом.

Не думаю, що він каже це всерйоз, але слина, яка капає з його пащі, справжня.

— Вибач, я хочу, щоб ви потерпіли, — сказав я.

— Нічого не вдієш. Місумі міг би винищити нас усіх, але попросив співіснувати. Цей борг великий. Ми послухаємося.

— Дякую. Я ще принесу вам те саме, що на тарелі, тож їжте разом з усіма. Сподіваюся, щось вам сподобається, — сказав я.

— У нас удосталь дарів лісу. Місумі немає причин так добре до нас ставитися. Я казав це ще на початку, але тобі не потрібно нічого нам давати.

— …Хіба це погано? Нехай це буде співіснуванням, коли ми час від часу ось так спілкуємося, — сказав я.

Сказати, що я радий уже тому факту, що вони тут, я не можу.

Мені здається, вони вирішили б, що я дивак.

…Можливо, мене вже так сприймають.

— Дивний ти чоловік. Що ж, це не така вже велика подяка, але ми зі свого боку скажемо ведмедям не їсти літаючих комах.

— …Ведмедям. Справді, вони більше за вас асоціюються з любов'ю до солодкого, — сказав я.

Точніше, це їхня улюблена річ.

Пан Ведмідь-медолюб.

Поєднання лячно влучне.

— Вони ще не куштували літаючих комах, тож проблем бути не повинно. Але якби вже скуштували, то, напевно, почали б шаленіти. Та, Місумі, ми живемо, не втручаючись у справи небесного люду. Про це тобі доведеться поговорити з ними самому.

— А-а, так, розумію. Дякую, — сказав я.

Ясно.

Є шанс, що на Аль-Елемера полюватимуть хижі птахи.

Мені здається, не спрацює, якщо просто сказати їм не ходити в гори.

Це не буде такою вже морокою, якщо я просто телепортуюся туди, тож закінчімо з цим зараз.

Хоч я й кажу, що піду поговорити з ними, ми ж в Асорі, тож можна не поспішати.

◇◆◇◆◇◆◇◆

Стрімка гора.

На гребенях, які піднімаються майже вертикально, є ущелини, де розкинулася зелень.

Це місце, куди неможливо дістатися без крил.

Або без такої фізичної сили, як у серау.

Ну, якщо телепортуватися, це не така вже й проблема.

На відміну від прогулянки лісом, раптово дертися на гори було б виснажливо.

— А, ось він, — сказав я.

На одній частині схилу він і був.

Синя брила, на яку доводилося дивитися знизу вгору, наче на статую Будди в Нарі.

Він виглядає так навіть зі складеними крилами.

«Шалено величезний» — саме те слово.

Підійшовши ближче, я зрозумів, що ця брила насправді птах зі складеними крилами.

Він — король птахів Асори.

Це не сокіл і не орел.

Здається, це птах, якого називають Рухом.

Він рідкісніший за вовків, точніше, я взагалі відчуваю, що це міфічний звір. У його існуванні стільки нереальності, що вовки на його тлі здаються просто дивовижними.

Бо, знаєте, на цьому рівні це вже мамоно.

— Король, так? Давно не бачилися.

— Давно. Хоч я й досі не звик, що мене так називають, — сказав я.

Він називає мене Королем.

Але я просто цього не відчуваю.

Мені здається, щось на кшталт «пане землевласнику» пасувало б більше.

— Я здивований, що ти прийшов сюди з такої далечини. Здається, з крилатими в тебе все добре, але це інша справа?

Він акуратно проігнорував мої слова.

— Типу того. У мене прохання щодо нової раси, яка тут живе, — сказав я.

— А, про те, як безліч рас здіймає гамір у божевільно великому озері? Це про них?

— Ні, це інша справа. Щодо моря: якщо є птахи, які можуть там жити, нехай живуть, — сказав я.

— Хо-о, то те озеро називається морем. Воно справді велике. Я відчув там і різноманітне життя.

— Мабуть. Зараз ті, хто хоче там жити, проходять випробування. Вони житимуть на пляжі або в морі, тож я не думаю, що вони зіткнуться з істотами неба, — сказав я.

Схоже, птах Рух теж ходив подивитися на море.

Я здивований, що і він, і вовки здатні відчувати події в такій далечині.

— Я скажу іншим про це.

— А сьогоднішнє прохання стосується фейської раси, яку називають Аль-Елемера, — сказав я.

— …Такої назви я не знаю. Якщо це небесний люд, я про них подбаю.

— Ні, думаю, вони ближчі до комах, які живуть у горах чи біля річок. Я теж не надто добре знаюся на цьому, — сказав я.

— …Достатньо буде просто сказати не їсти їх?

— Швидко зрозумів. Вони мають крила й літають у небі, але виглядають як маленькі люди, тож я буду дуже вдячний, якщо їх не їстимуть, — сказав я.

— Зрозуміло. Якщо це люди Короля, я скажу бути обережними й не полювати на них.

— Вибач, що потурбував під час відпочинку. Тоді до зустрічі, — сказав я.

— Якщо матимеш якусь справу, можеш сказати нам. Я не проти, якщо ти мене покличеш.

— Так, я без вагань прийду сюди, — сказав я.

— Передай мої вітання новим людям Короля.

На цьому з Аль-Елемера все має бути гаразд.

Що ж, після того як подивлюся на стан справ біля моря, покажуся в крамниці.

◇◆◇◆◇◆◇◆

Хе-е, лорелеї будують портове місто й живуть на узбережжі.

У документах ішлося, що спершу вони жили біля рифів, але, можливо, це Сарі запропонувала, або вони самі захотіли кращого середовища й тепер будують місто.

Пляж широкий, і, судячи з того, що я бачу, хвилі спокійні.

Наче море на курорті.

Гадаю, це гарне місце.

— Вако.

А, це Сарі.

— Схоже, ти стараєшся на роботі, — сказав я.

— Адже це перша робота, яку Вака мені доручив, — сказала Сарі.

— Зараз ти працюєш радницею лорелеїв? — запитав я.

— Так. Хоча, навіть якщо я так кажу, мені здається, що проблем не виникне і випробувальний період просто завершиться сам собою, — сказала Сарі.

— Хіба це не добре? І от, після того як лорелеї спробували пожити тут, вони хочуть залишитися? — запитав я.

Це частина, яка мене цікавить.

— Звичайно. Здається, між ними й іншими расами вже починають формуватися стосунки, тож усе виглядає добре, — сказала Сарі.

— З іншими расами? Це доволі прогресивно. Можеш розповісти подробиці? — запитав я.

Я почув звук «да-да-да», ніби щось бігло на великій швидкості.

Я мимоволі подивився в той бік.

Туналюд біг.

На повній швидкості, наче спортсмен.

Здавалося, він ніс дуже тонку коробку, але що було всередині, невідомо.

— Взаємодія з Морським Володарем Нептуна процвітає, — сказала Сарі.

— А, розумію, — сказав я.

Я чув, що тунці неймовірно швидкі в морі, але, схоже, вони швидкі й на суходолі.

Щоправда, вони користуються не плавцями, а двома міцними парами ніг, які невідомо звідки виросли.

А, він так і стрибнув у море.

Яка ж приголомшлива здатність і на суші, і у воді.

— Це раса, яка не програє своїй перебільшеній назві. Той хікяку-тунець, що щойно біг, теж до них належить, але, здається, червоний королівський краб із надлюдською силою з тієї самої раси може розбивати величезні скелі й регулювати течії. Я теж не знала про цю расу. Світ справді широкий, — сказала Сарі.

Хікяку-тунець і червоний королівський краб із надлюдською силою?

Кур'єр зі стародавньої Японії, га.

Я розумію, що кур'єри сильні.

…

Та де там.

Насамперед дивно, що тунець, який, здається, міг би брати участь у тріатлоні, і червоний королівський краб, який, певно, виглядає як краб, належать до однієї раси.

Це дивно, правда?

Хіба не дивно?

— Мені здається, пояснення «світ широкий» тут недостатньо, — сказав я.

— Здається, вони зближуються не лише з лорелеями, а й з іншими расами. Думаю, вони стануть ключовою расою моря, — сказала Сарі.

Сарі оцінювала їх із повагою.

Не знаю, чи вона просто щира, чи трохи дивакувата.

У моєму випадку, як би сказати… нептуни цікавлять мене в іншому сенсі.

Те, що вони товариські, приємно, чи радше таємничо.

Навіть не плануючи зустрічатися з нею, я зміг побачити, як справи в Сарі.

Я був би радий, якби вона знайшла тут, в Асорі, свій спосіб життя.

Чи то в лісі, чи в горах, чи біля моря.

Зрештою, це була екскурсія природою Асори, але такий спосіб провести час теж непоганий.

Я повернувся до свого дому й, готуючись до поїздки в Ротцґард, відчув, що трохи освіжився.