Розділ 203 — Назва «Нептуни» — не просто для краси

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Без жодних особливих подій випробування переселенців із морських рас завершилося.

День від'їзду до Лімії відклали, тож спершу настав день співбесід, і я вважав це везінням.

У них, певно, були свої обставини, але це збігалося й із моїми справами, тому дратуватися не було причин.

Так ми, в різних сенсах, і дісталися дня, коли я мав провести останню співбесіду зі старійшинами рас, що переселялися до Асори.

На відміну від минулого разу, тепер я, розуміючи, що рішення залежить від моєї волі, спокійно чекав на співрозмовників із запасом часу.

Документи з результатами випробування мені передали заздалегідь, тож я вже все прочитав і був повністю готовий.

— Ну що ж, почнімо.

Поруч зі мною знову була Ема.

Вона справді дуже допомагає.

Так почалися співбесіди з морськими расами.

Першими прийшли сахуагіни.

На голові вони мали характерну рису капп, а самі були напіврибами.

Вони могли жити і на суші, і у воді, але основним середовищем для них залишалося море.

Їхні домівки теж були там.

Судячи з документів, у морі Асори вони жили справді мирно.

Вони добре полювали, збирали дари моря й навіть намагалися займатися чимось на кшталт морського тваринництва, тому справляли на мене враження морських високогірних орків.

Вони не конфліктували з жодною расою й чітко висловили бажання переселитися.

Крім того, вони допомагали будувати гавань, тож були зразковими мешканцями, яким я не бачив жодної причини відмовляти.

Співбесіда з подружжям старійшин минула гладко, й Ема від початку до кінця усміхалася.

Усе завершилося напрочуд мирно.

До речі, особини із зеленою лускою були чоловіками, а з яскраво-червоною — жінками.

Чоловіки виконували роль воїнів і спеціалізувалися на групових боях. Магія, пов'язана з водою, теж була їхньою сильною стороною.

За стилем бою вони нагадували мені туманних ящерів.

Хай там як, початок виявився добрим.

— Наступні… — почав я.

— Русалки, — відповіла Ема.

— …І як вони сюди прийдуть? — спитав я.

У них же нижня половина тіла повністю риб'яча.

А співбесіду ми проводили на суші.

Раси, які не могли виходити на берег, мали проходити співбесіду пізніше, до того ж в іншому місці.

— Схоже, вони користуються ліками з певною платою за дію й можуть тимчасово набувати г'юманоподібної форми. Тому цього разу наша допомога їм не знадобиться, — пояснила Ема.

— Чому це звучить як сумна казка? — спитав я.

Вони втратять голос чи перетворяться на морську піну?

Тут уже не до сміху.

Я б радше сам пішов до моря.

— Е-е, плата, здається, визначається випадково, але нічого особливо серйозного. Найгірше, що трапляється, — легка гарячка, — додала Ема.

— …Якщо я правильно пам'ятаю, еліксиром це не називали, так? Чомусь почуваюся трохи ошуканим, — зізнався я.

Хотілося ще спитати, невже такі ліки просто продають на ринку.

— Вако, можна покликати наступних? — запитала Ема.

— А, так. Звісно, — відповів я.

— Тоді я їх покличу, — сказала вона.

Русалки спершу справили не найкраще враження, але з характером у них не було жодних проблем.

Ба більше, вони настільки ненавиділи бійки, що погодилися на запрошення до Асори саме через це. Ось якими пацифістками вони були.

Останнім часом г'юмани дедалі розширювали свої рибальські угіддя, а русалки не хотіли конфліктувати з іншими расами, тому й шукали місце для переселення.

У звітах зазначалося, що вони чудові чарівниці й переважно використовують лікувальну магію, тож це була раса, варта окремої уваги.

Вони також любили видовища й самі охоче співали.

Завдяки цьому добре ладнали із сиренами та лорелеями.

Вони могли пристосуватися до суші й без ліків, але природним середовищем для них усе одно було море.

У раси вже було село, й вони хотіли зберегти нинішній уклад. Звісно, я погодився.

Вони позитивно ставилися до взаємодії з іншими расами й пообіцяли допомагати портовому місту.

Ема теж висловилася, і зрештою русалки задоволено кивнули, коли я поглядом підтвердив рішення.

— Подумати тільки, вони запросили нас на співочий виступ. Як приємно, — усміхнулася Ема.

— Авжеж. Раз уже випала така нагода, може, влаштуємо ве-е-лику вечірку на узбережжі? — запропонував я.

— На честь зустрічі з новими товаришами? Чудова думка. Я негайно все спланую, гаразд? — пожвавішала Ема.

— Розраховую на тебе, — відповів я.

О, а після нашої розмови з Емою з'явилася… гора.

Пагорби кольору морської блакиті.

Цю співбесіду ми проводили на узбережжі.

Будівля, яку я наказав використовувати як місце зустрічей, була чималою й нагадувала спортивну залу.

Але вхід у неї був велетенський.

Двері відчинялися відповідно до розміру того, хто їх штовхав. Це був механізм, яким особливо пишалися елдви.

Коли двері відчиняла істота звичайного розміру на кшталт нас, велика брама здавалася просто намальованою; але якщо її штовхала велетенська істота, ставало зрозуміло, що то аж ніяк не зображення на стіні.

Світло разом увірвалося всередину, і водночас з'явилася тінь, що його затулила.

Підсвічена ззаду гора, яка сяяла наче блакитний самоцвіт, виявилася панциром.

Я бачив його вперше, але… він був величезний.

Глянувши на Ему, я побачив, що вона теж приголомшено витріщилася на нього.

Останнім часом я бачив на її обличчі переважно суворі вирази, тож така реакція була рідкістю.

Блакитний Місяць.

Велетенська черепаха.

Чи ні?

Адже вона ширяла в повітрі.

Добре хоч не ходила, гучними кроками розносячи підлогу.

Її гігантське тіло дивно контрастувало з тим, як легко вона плавала в повітрі.

Та й узагалі, мене вражало, що вона змогла ввійти.

Тепер я остаточно переконався в ненормально високій майстерності проєктування елдвів.

— Радий знайомству, Королю. Я — Блакитний Місяць Фуа.

Загальна мова!

Було неймовірно незвично чути загальну мову від такого міфічного звіра.

Коли Блакитний Місяць назвав мене Королем, Ема, здається, отямилася, виправила вираз обличчя й повернулася до нього.

— Радий знайомству, пане Фуа. Мене звати Місумі Макото, а це моя підлегла Ема, — представився я.

— Подумати тільки, це безкрає море породив такий молодий і маленький г'юман. Світ і справді великий. То чи дозволять мені залишитися в цьому багатому морі? — спитав Фуа.

— Звичайно. Тут ми лише хочемо дізнатися, де приблизно ви плануєте оселитися, і підтвердити ваше бажання жити в Асорі. Після цього розповімо кілька правил, — пояснив я.

— Я вдячний. Блакитні Місяці єднаються з морем і залишають потомство. Чомусь море того «світу» Богині мені не підходило, і це завдавало клопоту. Я ще не знаю, чи зможу добре жити в цьому морі, але тут надзвичайно затишно, — відповів Фуа.

Схоже, Блакитний Місяць вважав це місце не світом Богині, а цілком іншим світом.

Коли він сказав, що вони єднаються з морем, то мав це на увазі буквально: для розмноження їм не потрібен партнер.

З його пояснення складалося враження, ніби вони справді народжували дитину разом із морем.

Хоча за характером він здавався чоловіком, його зовсім не бентежило, що яйця відкладає він сам. Можливо, стать у їхньої раси була нечіткою.

…Цікаво, чому, на відміну від випадку з Рутом, я відчував до нього повагу.

Певно, річ у тім, що сам він не був диваком.

До того ж він єдиний зі своєї раси бажав переселитися.

Серед усіх нинішніх переселенців до Асори лише дві раси були представлені поодинокими особами, і Блакитний Місяць був однією з них.

Схоже, в обох випадках проблем не було, але чи не стане їм самотньо?

Фуа, здається, взагалі не відчував самотності, доки поруч було море.

У будь-якому разі, це була напрочуд спокійна раса.

Жодних проблем не виявилося, тож я схвалив його переселення.

Ідучи, він попросив мене бути присутнім, коли відкладатиме яйця, але… коли я спитав, коли настає їхній період розмноження, він відповів: раз на п'ятсот—тисячу років.

…Навряд чи мені доведеться це побачити.

Для цього знадобилося б неймовірне везіння.

Я відповів, що тоді із задоволенням подивлюся, хоча ймовірність була мізерною.

— Він справді був наче гора, — сказала Ема.

— Авжеж, — погодився я.

— Кажуть, назва «Блакитний Місяць» походить від панцира, що м'яко сяє в місячному світлі, але навіть удень він був прекрасний, — додала Ема.

— Так. Точного місця проживання він не обрав, але сказав, що відповідатиме на думковий зв'язок, тож у разі потреби до нього вирушать сусідні раси або я, — пояснив я.

— Думаю попросити його повідомляти про знайдені ресурси, — сказала Ема.

— Чому б і ні? Якщо він вільно плаватиме й ширятиме де заманеться, то може натрапити на щось несподіване, — відповів я.

Він був велетенський, але довкола нього панувала дивовижно безтурботна атмосфера.

Можливо, на моє враження впливав образ черепахи.

У будь-якому разі, мене він не приголомшив так, як Ему.

— Наступна кандидатка теж хоче переселитися сама, — сказала Ема.

— А, вона. Якщо я правильно пам'ятаю, це скілла? — уточнив я.

— Так. Із нею теж є невелика проблема, тож, будь ласка, з'ясуйте все під час співбесіди, — відповіла Ема.

— Зрозумів, — кивнув я.

— Тоді я її покличу, — сказала вона.

Невдовзі після слів Еми…

До зали сама ввійшла дівчина приблизно мого віку.

Скілла.

Схоже, у світі Богині ця раса була нечисленною.

Вони надзвичайно вороже ставилися до г'юманів і тому навмисно нападали на кораблі. Хоча могли б спокійно жити на океанічному острові, усе одно селилися поблизу г'юманських міст.

Попри малу чисельність, серед моряків їх вважали найсильнішими мамоно моря.

Загалом до Асори й так приходили нечисленні раси, але чомусь від скілл прибула лише одна дівчина.

— Рада знайомству, Королю Асори. Я скілла Леві, — представилася вона.

Скілла витончено вклонилася.

Отже, у цьому світі існує матроська форма.

Я вперше бачив когось у такому вбранні.

Здавалося, переді мною звичайна старшокласниця.

— Радий знайомству, пані Леві. Я Місумі Макото, а це моя підлегла Ема, — представився я.

Ема вклонилася з трохи напруженим виразом обличчя.

— Пане Макото, я чула, що це остання співбесіда. Отже, до сьогодні я проходила відбір, так? — спитала Леві.

— Так, — відповів я.

— Дякую. Було весело зустріти стільки гідних супротивників, — усміхнулася вона.

Звіт про скіллу був переповнений відомостями про бої.

І не з іншими кандидатами на переселення.

Схоже, вона сама шукала в морі сильних на вигляд тварин і вступала з ними в бій.

А часом її цілями ставали й сухопутні істоти.

Без сумніву, характер у неї був дуже войовничий.

— Я сама хотіла б поставити вам кілька запитань. Ви не заперечуєте, пані Леві? — спитала Ема.

— Звичайно, пані Емо. Запитуйте будь-що, — відповіла Леві.

— Ви, скілли, нападаєте на г'юманів, бо самі цього хочете, так? Але тут г'юманів немає, та й пана Макото ним не назвеш. Тоді навіщо ви вирішили переселитися? — спитала Ема.

…То хто ж я такий, Емо?

— Якщо говорити про расу загалом, відповідь на перше запитання — так. А на друге майже ніхто з моєї раси відповіді не має. Тому тут лише я. Я дивна скілла, — пояснила Леві.

— …Скажу прямо. Ви відчуваєте до пана Макото ворожість або маєте лихі наміри? — спитала Ема.

Леві намагалася кружляти довкола теми, тож Ема кинула їй запитання в лоб.

У цій її тривожній турботі було щось по-жіночому миле.

— Зовсім ні, — без вагань відповіла Леві.

— Тому що ви дивна? — з сарказмом уточнила Ема.

Попри її тон, Леві широко й беззлобно усміхнулася та кивнула.

— Саме так. Битися з г'юманами мені зовсім не цікаво, — сказала вона.

— Не цікаво? — перепитала Ема.

— Так. Більшість із них слабкі, але навколо мене були ті, хто змагався, хто вб'є більше г'юманів. Та ще й робили це так, щоб не потрапити на очі Богині. Це ницо й нудно, — відповіла Леві.

— …

— …Адже ми народилися з такими сильними тілами, хіба ні? — додала Леві.

Розмова Леві й Еми тривала.

— Отже, ви захотіли потрапити до Асори, бо тут є сильні істоти? — уточнила Ема.

— Так! Це чудове місце! Тут є істоти, яких я ніколи не бачила, а ще я зустріла кількох могутніх Морських Володарів Нептуна, з якими давно мріяла одного дня битися. І вас, високогірних орків, туманних ящерів, а ще арків! — захоплено вигукнула Леві.

Розпалившись, вона почала розповідати про сили Асори так, як сама їх бачила.

Яка… вражаюча.

Та, почувши слова, що виказували її спосіб мислення, я дещо зрозумів.

— Пані Леві, вибачте, що перебиваю, але тоді виходить… ви зовсім не відчуваєте до мене ворожості чи лихих намірів, однак теж хочете зі мною битися? — спитав я.

— …Ще ні. Але колись у майбутньому я хотіла б провести з вами поєдинок. Спершу відшліфую силу в системі, яку називають Рейтингом Асори, — відповіла Леві.

Рейтинг Асори був системою тренувальних боїв, яку Томое започаткувала всередині Асори. Звісно, поки що в ньому брали участь лише сухопутні раси, та й жодна інша раса навіть не згадувала його назви, але… Леві вже про нього знала й, ба більше, хотіла долучитися.

— Рейтинг Асори? Але його правила зовсім не враховують морські раси, тому… — почав я.

— Мене це не турбує. Я не збираюся вимагати зміни правил, — відразу відповіла Леві.

— Ви плануєте жити на суші? — спитав я.

— Хм, це… У морі є бої, яких не відчуєш більше ніде, тож я не хочу обирати щось одне, — сказала вона.

Ось і з'явився її головний критерій — бій.

У цій Асорі вона, певно, знайде чимало тих, із ким добре порозуміється.

Схиблена на битвах, яка при цьому нікого особливо не дискримінує.

…Хоча впевнено сказати я не міг.

— Велетенські акули, морські їжаки, панцирні істоти й вугрі… Схоже, ви билися з багатьма. Тоді чому щодо мене ви кажете «ще ні»? — спитав я.

Щоб упевнитися, я знову втрутився в розмову.

У записах про її морські бої було багато самостійно поданих відомостей, але якщо підрахувати перемоги й поразки, сутичок набиралося чимало.

Схоже, супротивників вона не перебирала.

Серед тих боїв були й такі, після яких вона ледве врятувалася живою.

І чомусь після цього ще приблизно тричі кидала тим самим істотам виклик.

— …Я просто зовсім не можу уявити бій із паном Макото. Але й не відчуваю, що він буде нудним. Зазвичай таке трапляється, коли переді мною супротивник, проти якого я нічого не можу зробити. Кажу з власного досвіду. Тому — ще ні. До речі, пані Томое, пані Міо та пан Шікі викликають те саме відчуття, — пояснила Леві.

— Зрозуміло. Щоб жити тут, потрібно дотримуватися правил. Погоджуючись на переселення, ви приймаєте їх, так? — уточнив я.

Поки що все виглядало нормально.

Тож я перейшов до останнього підтвердження.

— Так. Я вивчатиму незрозумілі мені речі, наприклад валюту, тому спочатку можу завдати клопоту, але прошу дозволити мені тут жити, — сказала Леві.

Валюта, отже.

Томое ж бо з нею неабияк перестаралася.

Ну, гаразд.

Леві сказала, що пристосовуватиметься, тож…

— Тоді, пані Леві, я схвалюю ваше переселення. Радий майбутній співпраці, — сказав я.

— Щиро дякую! — вигукнула Леві.

Вона глибоко вклонилася, але потім енергійно підвела голову й розвернулася.

Зібралася йти.

Може, через те, що вона жила серед тих, хто хвалився: «Я назбирала стільки-то г'юманських вух», її стандарти стали м'якшими?

Якщо їй достатньо сильних супротивників, Асора може виявитися для неї раєм.

— А.

Поки я про це думав, Леві зупинилася.

Навіть рухами вона нагадувала старшокласницю.

Ні, вона й виглядала як старшокласниця.

До цієї миті.

— Але якщо почнеться війна з якимось іншим місцем, неодмінно покличте мене. Там же не буде проблем, хоч скільки я вб'ю. Ну тоді, дозвольте відкланятися, — весело сказала Леві.

Вона обернулася зі сміхом, і розрив між її тоном та словами змусив мене здригнутися.

У документах справді зазначалося, що скілли глибоко ненавидять г'юманів, хоча причини я не знав.

А раптом вони просто схиблені на боях і їм байдуже, г'юман перед ними чи ні, аби лише когось убити?

Як я й думав, вона дивна.

— Вона вміє лише битися, тож у певному сенсі безпечна, але… ви справді не заперечуєте, Вако? — спитала Ема.

— Навіть якщо вона долучиться до рейтингу, їй поки що далеко до його верхівки, тож проблем бути не повинно, — відповів я.

— Мені здається, за сприятливого середовища такі дівчата змінюються на гірше… Як це назвати: посиленням, озлобленням чи божевіллям? — задумалася Ема.

Чомусь мені здавалося, що їй пасують усі три варіанти.

Рейтинг Асори створений так, щоб бої не перетворювалися на вбивства, тож із цього боку хвилюватися не треба.

Якщо Шікі час від часу виснажуватиме її до повної безсилості, усе буде гаразд.

…Я точно не хочу битися зі старшокласницею, яка має перетворене тіло й вигукує закляття, нападаючи на мене.

— Е-е, щодо наступних… — почала Ема.

Наступними були сирени.

Верхня половина їхнього тіла була жіночою, нижня — пташиною.

Я думав, крила ростимуть у них зі спини, але сирени переді мною мали крила замість рук.

У цій расі пташиних рис було значно більше.

Вони переважно жили на узбережжях і рифах, а в Асорі вподобали острови, трохи віддалені від берега, з прямовисними скелями.

Проблем із поселенням там не було, тож я дав дозвіл.

Як і русалки, ці дівчата були пацифістками й любили співати.

Раса складалася лише з жінок, і цим вони нагадували ґорґон.

Під час випробування вони обговорили цю обставину з іншими расами, і проблем, здається, не виникло, тому я вирішив не втручатися.

Лайм і подібні до нього чоловіки мали б зітхнути з полегшенням.

Навіть якби на нього напали через непорозуміння, досвідчений Лайм, мабуть, був би лише радий. Так.

Вони розповіли, що лорелеї відповідатимуть за музичні інструменти, а русалки й сирени — за спів. Тоді Ема згадала про свято, і сирени почали радісно літати довкола й вигукувати.

Схоже, це енергійна раса.

Коли вони сказали, що танцюватимуть нептуни, я особисто розгубився.

Вони попросили подбати про лорелеїв, які прийдуть після них, уклонилися й пішли.

Добре, коли всі ладнають.

— Які життєрадісні, — сказала Ема.

— Добре, що тобі не довелося сердитися, — піддражнив я її.

Я пригадав катастрофу з феями.

— То було тому, що їм катастрофічно бракувало манер! І тепер вони вже можуть поводитися більш-менш пристойно, знаєте? Тобто вони могли, але не хотіли. Ось чому я сердилася! — обурилася Ема.

…

Мені не годилося багато говорити про інших, але це нагадувало ситуацію, коли хтось бачить циркових левів, що стрибають крізь вогняні кільця, а потім очікує того самого від диких.

— Щось не так? — спитала Ема.

— Ні, нічого, — відповів я.

— Тоді покличу лорелеїв, — сказала вона.

— Добре, — кивнув я.

Лорелеї, отже.

Схоже, це один із різновидів раси демонів.

Чесно кажучи, я майже не мав про що їх розпитувати.

…Адже завдяки старанній роботі Сарі відповіді майже на всі мої запитання вже були в документах.

Мені навіть здавалося, що розмова могла б обмежитися фразами: «Як справи?», «Непогано», «Тоді радий майбутній співпраці», «Дозвольте відкланятися».

На відміну від Томое, Сарі, певно, любила бездоганно збирати всю інформацію в документах.

Інакше кажучи, вона не залишала мені ситуацій, у яких я мусив би щось пережити на власному досвіді.

Співбесіда з лорелеями й справді перетворилася на звичайну невимушену розмову.

Ми підтвердили зміст документів і поговорили про Сарі.

Схоже, лорелеї справді багато в чому покладалися на неї. А Сарі, спілкуючись із ними, теж прив'язалася до них.

Вона вже кілька разів ночувала в їхньому селі, тож це було очевидно.

— До речі, я чула, що ви добре граєте на музичних інструментах? — спитала Ема.

Мабуть, вона вирішила наостанок перейти до теми свята й згадала одну з їхніх особливостей.

— Так. Ми виготовляємо музичні інструменти й добре на них граємо. В Асорі багато матеріалів, яких ми ще ніколи не торкалися, тож із нетерпінням чекаємо можливості попрацювати з ними.

— Ми теж із нетерпінням чекаємо вашого виступу, — сказала Ема.

— За підтримки інших рас, гадаю, це стане можливим уже незабаром. Ми всі старанно готуємося, щоб вас розважити.

Я вважав уміння грати на інструментах чимось особливим, бо сам зовсім цього не вмів.

Лорелеї, схоже, могли поєднувати магію з мелодіями, тож старанні музичні вправи водночас посилювали їх у бою.

Гм?

Але якщо вони вміють грати, то хіба не можуть і танцювати під власну музику?

— Е-е, музичні виступи — ваша спеціальність, але, може, ви ще й добре танцюєте? — спитав я.

Я вирішив уточнити.

— Так. Співаємо ми не надто добре, зате в селі завжди поєднували музику з танцями.

О-о.

Тоді нехай танцюють на майбутньому святі!

— У такому разі я хотів би побачити й ваш танець під час виступу, — сказав я.

— Ні, танцювальну частину виконуватимуть нептуни. Побачити їхній танець найвищого класу випадає надзвичайно рідко, а супроводжувати його музикою — ще рідше. Тому ми хочемо зосередитися на своїй головній ролі — виконанні музики.

…Отже, мені не уникнути танцю тунця й червоного королівського краба, наче в палаці Морського Царя.

Чи можна чогось очікувати, якщо вони називають його танцем найвищого класу?

Образ нептунів у моїй голові й без того вже був суцільною таємницею.

Спів і музику взяли на себе інші, а вони вже встигли захопити роль танцюристів.

— Зрозуміло. Гаразд. Чекатиму з нетерпінням, — відповів я.

— Так. Отже, нам дозволять і надалі жити на цій землі?

— Авжеж. Я планую зробити вас одними з провідних мешканців портового міста, — сказав я.

— Щиро дякуємо!

Зрештою, вони були більше сухопутною расою.

— Відтепер ми співпрацюватимемо з пані Сарі й докладатимемо зусиль як частина спільноти.

— Думаю, Сарі й надалі матиме з вами справу, але я хочу доручити їй допомагати всім новим переселенцям. Тому вона не зможе так часто контактувати саме з вами. Прошу поставитися з розумінням, — пояснив я.

— Це підвищення? Чудово.

— Вона сама сказала, що ця робота варта зусиль, до того ж вона здібна. Та й якщо я залишу на Емі одразу два поселення, вона звалиться з ніг, — додав я.

— Вако! — обурилася Ема.

— Я хочу, щоб у неї лишалися сили отак на мене сердитися. Тому планую доручити це Сарі. Прошу всіх вас допомагати їй, — сказав я.

Не схоже, щоб Сарі сказала про цінність цієї роботи лише задля мого задоволення, тож я вирішив доручити їй морські справи.

Звалити все на Ему було б занадто.

З огляду на довіру й результати я й справді хотів би доручити роботу Емі, але розумів, наскільки вона виснажлива.

Вона повідомляла про все бадьоро, та насправді нам бракувало рук.

Я й без пояснень це розумів, тому не порушував тему.

— Подумати тільки, ми, пов'язані з расою демонів, можемо жити на такій багатій землі… Фух… Життя справді непередбачуване.

— Авжеж. Раса демонів розширила територію, і тепер їм не так тяжко, як раніше, але вони ведуть війну. А ви спокійно будуватимете місто. Життя й справді непередбачуване, — відповів я.

— Відтепер ми у ваших руках, Вако.

— Радий майбутній співпраці, — сказав я.

Мабуть, переповнені почуттями, лорелеї пішли зі сльозами на очах.

Вони покинули суворі землі й шукали надію в морі, але, схоже, і там не жили в достатку.

Переживши одну біду за іншою, вони, певно, бачили в Асорі рай.

Якщо це зробить їх щасливими, я теж буду радий.

— Лорелеї — різновид демонів, отже, — пробурмотів я.

— Як і слід очікувати від тих, хто жив у суворих умовах, усі вони дуже витривалі, — відповіла Ема.

Схоже, тут належність до різновиду демонів сприймалася просто як відмінність раси.

Інакше кажучи, приблизно як різниця між білою та чорною людиною.

З погляду генетики відмінності, можливо, були більшими, але я сумнівався, чи настільки, щоб узагалі виділяти їх в окремий різновид.

— Раса демонів разом із Володарем демонів кинула виклик г'юманам і Богині, а лорелеї пливли за течією й потрапили до Асори. Цікаво, хто з них щасливіший, — сказав я.

— Відповідь залежить від того, що саме вони вважають щастям, — зауважила Ема.

— Емо, ти не відчуваєш незручності через їхній зв'язок із расою демонів? — спитав я.

Вона відповіла без вагань, але мене це трохи непокоїло.

Колись через расу демонів високогірні орки опинилися на межі катастрофи.

Не всі про це знали, але Ема знала.

— До лорелеїв у мене претензій немає. Щодо раси демонів… певні почуття лишилися, але правда й те, що завдяки всьому цьому я зустріла Ваку. Я не Вака, але теж починаю думати: якщо результат добрий, то зрештою все гаразд, — відповіла Ема.

— Зрозуміло, — сказав я.

— Тоді покличу наступних, — повідомила вона.

— Добре, — відповів я.

Наступні… прийшли.

Вони тут.

Нептуни!

Їх було троє.

Тунець і колючий краб — мабуть, той, кого називали червоним королівським крабом.

А третій був… китом.

Китом, але… маленьким.

У цьому й полягав жарт?

Кит заввишки близько двох метрів… безумовно, маленький.

— Радий знайомству, нептуни. Мене звати Місумі Макото. Це високогірна орчиня Ема, моя підлегла, — першим представився я.

Досі інші завжди випереджали мене з привітанням, але ці троє надто відрізнялися від решти, тож я зібрався й заговорив першим.

Тунець і краб, що стояли ліворуч і праворуч, опустилися на одне коліно.

Цей жест нагадував лицарський.

Тоді мінікит у центрі ступив уперед і вишукано вклонився.

Хоч це був китолюд із г'юманськими кінцівками, у його рухах відчувалася шляхетність.

Вражає.

— Радий знайомству, Королю Асори, пане Макото.

Після цих слів кит відступив на крок.

— Я відповідаю за обіг товарів і служу кур'єром. Представник тунців, на ім'я Цуна. Радий знайомству, пане Макото.

Тунець на ім'я Цуна.

Жарти почалися вже з імен.

— Моя сильна сторона — фізична міць, тому я переважно займаюся громадськими роботами, будівництвом і важкою працею. Представник червоних королівських крабів, на ім'я Ханасакі. Радий знайомству, пане Макото.

Хіба ти щойно не сказав, що ти червоний королівський краб?!

До чого тут краб ханасакі?!

Примітка перекладача: ханасакі — окремий вид краба, близький родич червоного королівського.

Хто ти взагалі такий?!

— А я очолюю громаду й служу пожежником, захищаючи життя всіх мешканців. Представник китів, на ім'я Сер Вейл Ґей. Я щиро радий, що сьогодні удостоївся цієї аудієнції.

…Ґей.

Богине… що ти взагалі створювала?

Ні, навіть для Богині створити щось таке було б надто жах… надто своєрідно.

Можливо, це стародавні раси, які жили тут від самого початку.

Тоді їхня історія могла бути не менш давньою, ніж історія Вищих Драконів.

До речі, у морі ж немає Вищого Дракона-наглядача, так? Невже ці істоти, як і натякає назва, справді є захисниками моря? Ні, мабуть, ні.

— Пожежник? Е-е, вибачте за грубість, але, наскільки я знаю, це слово має не надто добру репутацію, — сказав я.

Та й узагалі, дивно, що їхня професія — пожежник, хіба ні?

Вони ж живуть у морі.

Там немає пожеж.

Коли мова заходить про пожежників, я згадую пожежні загони епохи Едо.

Назва може звучати непогано, але, наскільки я знав, ті пожежники часто просто руйнували будинки, охоплені полум'ям.

Невже нептуни не надто цінують власні оселі?

— Ви добре обізнані. Справді, у нашій расі слово «пожежник» означає саме те, що ви згадали, і зазвичай не має гарного відтінку. Але я вражений. Схоже, ви вже знали про кур'єрів і силачів, а тепер ще й про пожежників. Ви освічені наче вчений.

Цей самопроголошений пожежник поводився надзвичайно по-джентльменському.

Він буквально говорив самими ієрогліфами, але якщо я почну над цим замислюватися, то програю.

До того ж називати його просто Ґеєм було б незручно, тож краще додавати й «Сер».

Так і зроблю.

Він назвав мене вченим, але для японця знання про кур'єрів, силачів і пожежників не було чимось особливим. А от знати якісь рідкісні вислови епохи Едо, мабуть, справді означало бути знавцем.

Можливо, я й справді знав трохи більше за пересічну людину.

— Пан Сер Вейл розуміє значення цього імені, але все одно називає себе пожежником.

Цуна вирішив доповнити пояснення.

— Немає нікого шляхетнішого за пана Сер Вейла.

Ханасакі теж заговорив.

Мабуть, краще не намагатися розібратися, ким насправді є цей тип.

Чесно кажучи, крім імені, я про нього нічого не знав.

Я бачив у туристичних програмах крабів із такими м'ясистими ногами, але зовсім не розумів, чим за середовищем і походженням він відрізнявся від червоного королівського краба.

— За цим стоять якісь особливі обставини? — спитав я.

Якщо не зважати на зовнішність і склад їхньої групи, нептуни мали добру репутацію серед усіх рас і надзвичайно охоче з нами співпрацювали.

Їх високо оцінювала не лише Сарі, а й Томое, Міо та Шікі.

У документах не було жодних проблем: це була раса з бездоганними моральними принципами.

Якщо навіть у них існували якісь обставини, я хотів почути про них саме тут.

— Ми прийшли з наміром розповісти про це панові Макото. Можливо, для нептунів це стане ганьбою, але чи вислухаєте нас?

— Звичайно. Якщо ви житимете в Асорі, то фактично станете родиною. Гадаю, ми маємо прийняти й ваші обставини, — відповів я.

— Нептунів можна назвати захисниками морського світу. Наші зовнішні форми різні, але всі ми маємо визначні здібності й від незапам'ятних часів оберігаємо порядок у морі.

— Захисники моря… — повторив я.

Невже…

— Та хай нас і називають захисниками моря, доки ми є расою, між нами виникають суперечки й громадянські війни. Бували часи, коли наші сили розділялися, а війни втягували й інші раси. У г'юманській історії цього не записано, але море не жило у вічному мирі, як думають мешканці суші.

— Зрозуміло, — відповів я.

Отже, й у морі колись точилися великі війни.

— Нині нічого подібного немає, і ми живемо мирно, але виникла одна проблема. Я — син Короля й водночас один із близнюків, тож маю старшого брата, який виглядає точнісінько як я.

— Тоді трон мав успадкувати ваш старший брат? — спитав я.

— Ні, він уже успадкував його. Я не мав наміру боротися за трон і хотів підтримувати брата, тому він без перешкод став Королем.

Тоді проблеми начебто немає.

— Ділити расу й воювати було б безглуздо. Я був готовий присвятити це тіло нептунам як генерал армії. Та, мабуть, погано те, що я необачно став сильнішим за брата, перевершив його особистими здібностями й очолив військо. Між нами поступово почала народжуватися недобра атмосфера.

…Історія ставала дедалі каламутнішою.

Чому нептуни, які виглядають як суцільний жарт, раптом ведуть таку серйозну розмову?

— Інакше кажучи, хоча у вас було більше здібностей, потрібних Королю, трон отримав брат. І з'явилися ті, кого це не влаштовувало, — підсумував я.

— За вдачею правителя ми з братом майже не відрізняємося. Я лише перевершую його фізичною та магічною силою. Та ви маєте рацію, пане Макото: такі справді знайшлися.

Судячи з усього, він ще й краще вчився та більше знав.

Можливо, і популярнішим був.

— Брат почав боятися, що небезпечно дозволяти мені вільно керувати військом. Він посилив власну фракцію й спробував підпорядкувати армію владі Короля. Щоб не допустити надмірної концентрації влади, нептуни різними способами намагалися її децентралізувати. Брат, яким він був зазвичай, зміг би це зрозуміти, але…

— У нептунів напрочуд розвинена система влади, — зауважив я.

Коли я взагалі востаннє чув вислів «децентралізація влади»?

Про централізацію я чув значно частіше.

Вражало, що вони розглядали різні системи, а не просто сперечалися, хто з них кращий.

Лише після потрапляння до цього світу я почав по-справжньому розуміти такі слова, як поділ влади, центральна й місцева влада, хоча раніше вони звучали для мене наче закляття.

До того я просто завчав їх.

— Щиро дякую. Після цього я перешкоджав тим, хто прагнув надмірної централізації, і намагався налагодити стосунки з братом. Але зрештою ситуація дійшла до того, що громадянської війни вже неможливо було уникнути. Мені лишалося тільки соромитися власної неспроможності.

— Громадянська війна, — повторив я.

— Я шукав спосіб її відвернути. І тоді з'явилося світло: мене вигнали з-поміж нептунів. Брат, мабуть, сказав це як оголошення війни, але для мене ті слова стали справжнім спасінням. Я прийняв вигнання, мене почали називати пожежником, і я став морським мандрівником.

Не знаю, зі скількох томів складається біографія Сера Вейла, але, схоже, ми дійшли до фіналу.

— Е-е, а після цього ви мандрували різними місцями й оселилися з нептунами з інших країв? — спитав я.

— Ні. Після вигнання за мною пішли воїни та прості мешканці моєї країни. Але брат відправив переслідувачів, і нам ледве вдалося прорватися з мінімумом сутичок. Ми заснували приховане село, а потім отримали запрошення до Асори.

— От уже справді вчасно, — сказав я.

Серйозно.

— Ми безмежно вдячні за це диво. Відтепер вважатимемо це море батьківщиною, житимемо в злагоді з його мешканцями й служитимемо панові Макото. Таке наше рішення.

У його очах палала неймовірна рішучість.

Не дивно, зважаючи на бурхливі хвилі, крізь які йому довелося пройти.

Навіть настільки здібна особа не змогла зупинити політичну боротьбу, що набрала обертів.

Страшна річ.

— Нептуни мають добру репутацію серед інших рас, тож проблем немає. Я не заперечую проти вашого поселення тут. Ви вже погодилися з нашими правилами, тому чи лишилося ще щось, про що хочете повідомити? — спитав я.

— Щиро дякую. Нам соромно висувати прохання, але в нас є два побажання. Перше: ми хочемо зустрітися із сильними воїнами Рейтингу Асори й попросити про тренувальні поєдинки. Друге пов'язане з попередньою розмовою: якщо виникне конфлікт із нептунами, якими керує мій брат, ми не зможемо брати участь. Це все.

Отже, вони не зможуть воювати.

Цілком зрозуміла межа.

Я навіть подумав, що не здивувався б, якби він попросив нас узагалі не битися з ними.

— Тобто, якщо нептуни вторгнуться сюди ззовні, ви не воюватимете?

Ема заперечила.

Хоча сама така можливість була майже неймовірною.

— Якщо таке станеться, ми накладемо на себе руки. Я розумію, що це ні за що не спокутує провини, але ми все одно не зможемо битися, а іншим расам лише заважатимемо. Обрати сторону… для нас нестерпно. Просто нестерпно.

— Ні. Самогубство заборонене. Будь ласка, знайдіть інший спосіб, — твердо сказав я.

— Але… пане Макото…

— Перепрошую, я висунула дивне припущення. Залишмо це як домашнє завдання нептунів для Ваки.

Ема перервала хід розмови.

Мабуть, відповідь виявилася зовсім не такою, на яку вона чекала.

— Пані Емо, ми всі разом це обговорили…

— Пане Сер Вейле, прошу зрозуміти. Можливо, краще знайти спосіб звести саму ймовірність такого випадку до нуля. Тут є кілька осіб, здатних це забезпечити, — сказала Ема.

Погляд Еми був серйозним.

Звести ймовірність до нуля — вона мала на увазі…

— До нуля?! Невже…

— Залишу це вашій уяві. Самогубства не бажають ні Вака, ні я, ні будь-хто інший. Будь ласка, обговоріть усе ще раз, — сказала Ема.

— Зрозумів. Тоді дозвольте відкланятися. Вако, пані Емо, сподіваємося на добрі стосунки.

— І ми також, — відповів я.

До нуля, отже.

А, зрозуміло.

Якщо винищити всіх нептунів зі сторони його брата, така можливість справді зникне.

Ймовірність їхнього вторгнення до Асори й так була мізерною, але щоб зробити її нульовою, мабуть, ішлося саме про це.

Дивлячись услід Серу Вейлу, я згадав, що дещо забув.

— А, точно. Пане Сер Ґею! — покликав я.

— Що сталося, Вако?

Він уже називав мене Вакою.

— Я не розумію зв'язку між вигнанням і тим, що вас почали називати пожежником. У морі ж нічого гасити, — сказав я.

— А, про це. До служби у війську я займався вулканами.

— Вулканами? — перепитав я.

У морі?

— У морі є підводні вулкани. Вони вивергаються так само, як сухопутні. Масштаб тих, із якими я мав справу, був невеликим, але одного разу я сам зупинив виверження. Відтоді мене й називають Першою Мішенню, Сером Вейлом.

— Підводні вулкани. Зрозуміло. Ось чому вас назвали пожежником, — сказав я.

— Тоді дозвольте відкланятися.

Усі троє глибоко вклонилися й цього разу справді пішли.

Колись Перша Мішень, а тепер пожежник, отже.

Виходить, підводні вулкани — це теж пожежі.

— В-Вако?

Поки я задоволено кивав власному висновку, Ема заговорила до мене тремтячим голосом.

— Що таке? — спитав я.

— Він щойно сказав, що зупинив виверження гори тим маленьким тілом, правда? — уточнила Ема.

— …О, — тільки й зміг відповісти я.

Навіть якщо він назвав виверження невеликим, це все одно неабиякий подвиг.

Я ніколи не бачив підводного вулкана, але зупинити його, певно, надзвичайно складно.

— Схоже, в морі теж є могутні істоти. Треба повідомити всім, — сказала Ема.

— Хай їхні імена й звучать як жарти, самі вони дуже серйозні. Нептуни… які ж страшні, — пробурмотів я.

Після цього ми провели співбесіди ще з кількома расами, а наприкінці самі вирушили до тих, хто міг жити лише в морі.

У підсумку ми благополучно схвалили переселення всіх рас.

Населення Асори — хоча не знаю, чи правильно взагалі називати це населенням — тепер перевищило дві тисячі.

Гм.

Отже, щойно мешканців стало більше двох тисяч, мене офіційно почали визнавати Вакою.

Хоча мене цілком влаштовувало й «пане землевласнику», як мене часом називають.

◇◆◇◆◇◆◇◆

Другий поверх Торгової компанії «Кудзуноха», приймальня.

— Пане Шікі, як відреагував викладач Райдо?

Поки Макото проводив співбесіди з морськими расами, Шікі зустрічався з чотирма студентами: Джіном, Амелією, Сіф і Юно.

Саме вони зараз хотіли влаштуватися до Торгової компанії «Кудзуноха».

Джін був настільки напружений, що навіть не торкався чаю. Він поставив запитання, а Шікі з тією самою лагідною усмішкою, яку завжди показував студентам, відповів:

— Щодо Джіна він сказав, що не зможе запропонувати надто високу платню, але загалом… поставився позитивно.

— Це правда?! — вигукнув Джін.

— Так. Лише май на увазі: робота буде складною, а великих грошей не принесе, — попередив Шікі.

— Поки я маю їжу й місце для сну, золото нічого не варте. У «Кудзуносі» ж за потреби видають спорядження, так? — спитав Джін.

— За потреби й відповідно до здібностей працівника, — уточнив Шікі.

— Так! Ура, ура!! — радісно вигукнув Джін.

Від слів Шікі він зрадів більше, ніж будь-коли.

Було очевидно, наскільки привабливою він вважав Торгову компанію «Кудзуноха».

Він прямо показав: якщо матиме що їсти, де спати й отримуватиме потрібне спорядження, гроші його майже не цікавлять.

— Пане Шікі, а що щодо нас? — тривожно спитала Сіф.

Хоч вони й мали зв'язок через батька, Юно під час попередньої лекції зробила те, що, на думку сестер, не сподобалося Райдо.

Тому вони не вважали себе в безпеці.

Обличчя Юно теж було напружене.

— Щодо Сіф і Юно… — почав Шікі.

Кілька секунд тиші були такими важкими, що, здавалося, чути ковток.

— Ваш батько теж звернувся з проханням. До того ж Вака зрозумів вашу рішучість неодмінно скласти іспит Гільдії купців. Небезпечної роботи вам, імовірно, не доручатимуть, але він не заперечує проти вашого працевлаштування.

— А-а-а, Юно! — вигукнула Сіф.

— Сестричко! — відповіла Юно.

Сестри Рембрандт обійнялися.

Раділи так, ніби вже склали іспит.

— Щоправда, він сказав, що не зможе платити вам більше лише через особливе становище. Якщо ви не готові це прийняти… — продовжив Шікі.

— Ми від самого початку не вважали це проблемою! Зараз я хочу випробувати більше власних можливостей. І думаю, що найкраще для цього — залишатися поруч із викладачем Райдо і паном Шікі, — рішуче сказала Сіф.

— Я повністю згодна із сестричкою! Я теж хочу дедалі більше тренуватися. Одного дня мрію вирушити до Пустища й певна, що в «Кудзуносі» переживу те, чого не переживу більше ніде! — додала Юно.

Тепер троє з чотирьох мали щасливі обличчя.

Лишилася одна.

Амелія.

— Пане Шікі, що викладач сказав про мене? — спитала вона.

— Гм, так. Джіне, Сіф, Юно, можете ненадовго вийти? — попросив Шікі.

— !

Усі троє миттєво зрозуміли значення цих слів.

І сама Амелія теж.

Вона заплющила очі й трохи опустила голову.

Потім глибоко видихнула й знову підвела її.

— Пане Шікі, не треба. Будь ласка, скажіть усе перед усіма, — попросила Амелія.

— Ти впевнена? — перепитав він.

— Так.

— …

Інші троє мовчали.

Їхні обличчя знову стали такими ж напруженими, як до відповіді Шікі.

Нехай це й стосувалося іншої людини, Амелія була членкинею їхньої групи й товаришкою в найповнішому сенсі слова.

— Амеліє, з погляду Ваки ти не маєш жодної спеціалізованої здібності, а межа твоїх особистих можливостей уже близька. У нинішньому стані ти чудово виконуєш синтез магії, але легко передбачити, що ти ранньостиглий тип: інші студенти з часом наздоженуть і перевершать тебе, — сказав Шікі.

…

Почувши таку сувору оцінку, Амелія скривилася.

— Ти талановита й із досвідом зможеш відігравати важливу роль, але… — продовжив Шікі.

— …

— Торговій компанії «Кудзуноха» ти не потрібна.

— !!

— Це все, — закінчив Шікі.

У кімнаті вирвалися приглушені слова на кшталт «Не може бути» й «Це неправда».

Самій Амелії прямо сказали, що вона не потрібна, і вона не могла приховати потрясіння.

У широко розплющених очах заблищали ледь помітні сльози.

Для завжди міцної Амелії це було рідкістю.

Справжньою рідкістю.

— …

Шікі зустрівся поглядом із Джіном. Той зрозумів мовчазний наказ, забрав Сіф і Юно, і вони вийшли.

Двері тихо зачинилися.

— Як я й думала, викладач помітив. Що я нічого особливого не варта, — сказала Амелія.

— …

Мабуть, переконавшись, що вони залишилися самі, вона нарешті заговорила.

Те, що Амелія була ранньостиглою, могла в майбутньому зупинитися в розвитку й отримувала замало справжнього досвіду, помітив не Макото.

Це зрозумів Шікі.

І саме Шікі дав їй сувору оцінку та вирішив, що вона не потрібна. Не Макото.

Однак Амелії він подав це так, ніби слова належали Макото.

З поведінки чотирьох студентів і Шікі було зрозуміло: вони чекали на думку Макото щодо працевлаштування.

Але причина, з якої Шікі підмінив його слова власними, лишалася невідомою.

— Я знала. На відміну від інших, у мене немає нічого, чим я могла б вирізнитися. Але й справжньою універсалкою я теж не стала. Тому я намагалася розвивати лідерські здібності, приносити користь знаннями, будувати плани… — сказала Амелія.

— Так, ти справді докладала зусиль, — відповів Шікі.

— Пане Шікі, якщо я отримаю сертифікат Гільдії купців, у мене ще буде шанс? Є хоч щось, хоч щось, що я можу зробити, щоб мене взяли до «Кудзунохи»?! — благала Амелія.

— Ти думаєш про Сіф і Юно, — зрозумів Шікі.

— Сіф має синтез магії й неймовірний талант, Юно сумісна з тим костюмом. Але якщо мені потрібно лише зрівнятися з ними, я старатимуся ще більше й… — почала Амелія.

— Ти вже маєш це розуміти. Вони доньки пана Рембрандта. Навіть якби поступалися тобі здібностями, Вака все одно взяв би їх на роботу, — перебив Шікі.

— Це називається зв'язками, так? — тихо спитала Амелія.

— Так.

— Це несправедливо.

— Так, — спокійно погодився Шікі.

Амелія говорила все наполегливіше, ніби стримувала щось усередині, а Шікі відповідав незворушно.

— …Чому? Чому лише я? — спитала Амелія.

— Можеш плакати. Амеліє, ти надто стараєшся. Докладати зусиль і тягнутися вгору — добре, але є речі, яких самими стараннями не здобудеш. Навчися плакати й ламатися. Ти весь цей час надривалася, навіть не розуміючи цього, — сказав Шікі.

Його слова влучили просто в її почуття, і Амелія нарешті голосно заплакала.

Як Шікі й дозволив, вона не стримувалася, а він мовчки обійняв її.

Вона називала Райдо дурнем, випускаючи почуття, але насправді не звинувачувала його. І навіть коли звинувачувала себе, Шікі не сердився.

Усе, що Амелія говорила, було щирим, але вона й сама розуміла: це не всі її почуття.

Вона поважала Райдо, але водночас мала до нього й негативні емоції.

Те, що вона висловлювала лише останні, не означало, що повага зникла.

Амелія плакала, плакала й виплакала всі сльози. Коли ридання вщухли, вона мовчки сперлася всією вагою на Шікі…

— Амеліє, послухай, — тихо сказав він.

— …

Відповіді не було.

Але Шікі продовжив.

— Щодо рішення Ваки… чесно кажучи, я теж із ним згоден.

— …

Насправді Макото просто не дуже цікавився Амелією, і якби вона почала благати, він, найімовірніше, не заперечував би проти її працевлаштування.

У ньому була така риса.

Саме тому Шікі видав власні слова за слова Макото.

— Ти слабка. У Торговій компанії «Кудзуноха» багато важкої роботи, і рано чи пізно тебе та Джіна неодмінно туди відправлять, — сказав Шікі.

— …

— І там ти помреш. Без сумніву.

— !!

— Імовірність того, що зараз ти раптово й докорінно змінишся, дуже мала. Якщо продовжиш як раніше, смерть стане майже неминучою, і тоді тобі все одно доведеться змінитися. Та якщо ти цього справді хочеш, доведеться відмовитися від стилю, якого ти дотримувалася досі, — пояснив Шікі.

— …Я чула, що в «Кудзуносі» є безпечні робочі місця, — сказала Амелія.

— Є. Але там не буде Джіна, Ваки й… мене теж, — відповів він.

— !!

— Тому, Амеліє, навіть якщо робота буде небезпечною, ти майже напевно потягнешся до нас. І загинеш. Це видно наперед. Саме тому я підтримав рішення Ваки. Навіть якщо ти не прийдеш до нас, для тебе знайдеться чимало добрих місць, — сказав Шікі.

— Мені байдуже до роботи з гарними умовами. Єдине місце, де я хочу працювати, — тут, — відповіла Амелія.

На словах «єдине місце» вона вчепилася в Шікі.

Він теж зрозумів, що саме вона мала на увазі.

І, відповідаючи на згадку про безпечне місце, Амелія сама усвідомила власні почуття.

— Тебе запрошувала імперія Ґрітонія, так? Хіба це не приваблива велика держава? — спитав Шікі.

— Я ненавиджу холод і героя-бабія, — відповіла Амелія.

— З Королівства Лімія теж, напевно, хтось прийде й спробує тебе переманити, — сказав Шікі.

— Ви серйозно? Я ж власноруч убила їхнього високопоставленого шляхтича. І Місура, Ідзумо та Даена теж. Я точно не піду до Лімії. Хіба що той, хто мене запросить, буде неймовірним дурнем, умітиме все тлумачити тільки позитивно й матиме небесне везіння, — відрізала Амелія.

(Або ж несвідомо зводитиме нанівець усі перешкоди. Як Вака.) — подумав Шікі.

На словах «неймовірний дурень» Шікі гірко усміхнувся так, щоб Амелія не побачила.

У його думках одразу постав власний господар.

— Я можу знайти доброго посередника й для Лорела, — запропонував Шікі.

— Віддайте цю можливість Ідзумо. Він усе тягне сам, але через дім дуже мучиться, — відповіла Амелія.

— Я подумаю, — сказав Шікі.

— Пане Шікі, я хочу вступити до Торгової компанії «Кудзуноха». І, мабуть, моя причина гірша, ніж у трьох інших, — сказала Амелія.

— …

— Але я говорю серйозно. Я зроблю все. Абсолютно все… тому… — благала вона.

Шікі підмінив слова Макото власними.

Зазвичай він ніколи не вчинив би так.

Адже за невдалого розвитку подій Амелія могла зненавидіти Макото.

Неважливо, чи здатна людина з такою неприязню справді зашкодити Макото; тому, хто йому служить, все одно не личило створювати подібний ризик.

Причина була в тому, що сам Шікі не міг її ненавидіти.

Цю студентку, яка його кохала.

Настільки, що хотів відтягнути її вбік, аби вона не загинула.

Можливо, через свою неживу природу він іще не дійшов до думки захищати її особисто. Та порівняно з безліччю інших студенток і дівчат, які зізнавалися йому в почуттях, Амелію він безперечно сприймав інакше.

— Усе, кажеш? — перепитав Шікі.

— Так.

— Навіть якщо доведеться… відмовитися від своєї г'юманської природи?

— Що? — приголомшено перепитала Амелія.

Вона підвела обличчя й поглянула на Шікі.

Він виглядав сумним, але серйозно перевіряв її рішучість. На жарт це зовсім не скидалося.

— …Ти старатимешся, продовжуватимеш старатися й переживеш значно суворіші випробування, ніж будь-коли. Але якщо навіть тоді не відповідатимеш вимогам, чи зможеш надолужити нестачу, відмовившись від г'юманської природи? — знову спитав Шікі.

Ще раз.

Із тим самим виразом він повторив запитання.

Дивлячись йому в очі, Амелія зрозуміла… це останній шанс.

Вона від самого початку відчувала: якщо не потрапить до «Кудзунохи», то з часом забуде Шікі.

Намагаючись вирватися з сірої маси, вона й попросилася на роботу до компанії.

Хоч її слова майже звучали як зізнання, відповіді вона так і не отримала.

Та Амелія відчувала, що це остання можливість пов'язати свої почуття з ним.

— Якщо завдяки цьому… я зможу лишитися поруч із вами, то не пошкодую, — відповіла вона.

— …

— Я… — почала Амелія.

— Якщо правильно пам'ятаю, Лайм казав, що хоче підлеглого. Я вагався, бо потрібні здібності до збору інформації, магія й висока бойова сила, — сказав Шікі.

— Я зроблю це!! — вигукнула Амелія.

— До моменту, коли я зможу тебе йому представити, буде… мабуть, час до випуску. Одразу попереджаю: усі ваші попередні групові бої здадуться дитячими забавками. В Академії ти лише відпочиватимеш, а після занять навчатимешся. Приблизно так виглядатиме твоє життя, — пояснив Шікі.

— Я не заперечую!!

— Не знижуючи оцінок і продовжуючи підробіток, ти проходитимеш підготовку повноцінного працівника.

— Звичайно!!

— Гаразд. Я все організую. Доклади відчайдушних зусиль, щоб Вака визнав тебе, Амеліє, — сказав Шікі.

Наприкінці він лагідно вимовив її ім'я й усміхнувся так, ніби поступився її наполегливості.

(Вака від самого початку не був проти її працевлаштування. Хоч я й наговорив стільки всього, у нинішньому стані взяти Амелію на роботу не становило б великої проблеми. Чого я хочу від неї? Якщо вже переступати моральну межу, то скільки показати й наскільки глибоко втягнути її? Це погано. Я усвідомлюю власну жорстокість, але, можливо, тому що колись був г'юманом, часом не можу бути таким, як пані Томое та пані Міо. Амелія — лише безпритульна кішка, яку я випадково знайшов. Істота, яку іноді підбурюють інші, але яка не здатна завдати шкоди. І все ж мені не хочеться її відпускати? Я ж навіть не показував їй справжнього себе. Я…) — подумав Шікі.

Тримаючи ці запитання в собі, Шікі відчував, що якась його частина бажала саме такого розвитку подій, і сам був цим збентежений.

◇◆◇◆◇◆◇◆

— Ой, Томое. Що сталося? Рідко тебе побачиш на кухні.

— Не прикидайся, ніби не розумієш. Ти щось замислила, так? — прямо спитала Томое.

Вона з'явилася на кухні, де Міо старанно працювала.

Та саме готувала вечерю.

— «Замислила»? Про що ти говориш? — незворушно спитала Міо.

— Я навмисно випровадила всіх, щоб запитати тебе наодинці. Не вдавай дурну, — сказала Томое.

Як вона й пояснила, сьогодні на підготовчих роботах, де зазвичай працювало багато людей, лишилася тільки Міо.

Спершу інші теж були тут, але Томое по черзі давала їм завдання й відправляла геть. Тепер залишилася лише Міо.

— Навіть якщо ти так кажеш, я справді не розумію, про що йдеться, — відповіла Міо.

— Про супровід Ваки, — сказала Томое.

Кухонний ніж, який до цього рухався блискавично, завмер.

Досі Міо розмовляла з Томое, не дивлячись на неї й лише відчуваючи присутність, але тепер повільно обернулася.

— Про те, що я піду з Вакою до Королівства Лімія без тебе та Шікі? — уточнила Міо.

— Саме так. Я не кажу, що тобі категорично не можна їхати, але в Лімії є одна проблемна героїня. Не знаю, що ти задумала, та я теж піду, — заявила Томое.

— Відмовляю, — коротко сказала Міо.

— І на якій підставі ти вирішуєш? Хочу почути і причину, і весь твій задум, — насупилася Томое.

— Хібікі не варта навіть побоювань. Хіба ти не надто обережна? — спитала Міо.

— Якщо дивитися лише на її бойову силу, ти маєш рацію. Але небезпечна в Хібікі не сила. Її інтуїція й спосіб дій… Якщо дозволити їй довго спілкуватися з Вакою без належного нагляду, я не можу просто заплющити очі, — відповіла Томое.

— Не розумію, що це за інтуїція. Хай би що Хібікі дізналася, що вона зможе із цим зробити? Та якби вона справді була такою проникливою, мені взагалі не довелося б діяти, — відповіла Міо.

Останні слова вона пробурмотіла так тихо, наче говорила сама до себе.

Томое, схоже, їх не почула.

— Справа не в тому, що вона дізнається. Небезпека в тому, що вона може навчити Ваку якоїсь власної думки. Імовірність мала, але не нульова, — сказала Томое.

— Зазвичай ти не втручаєшся, але щойно Вака може дізнатися щось незручне для тебе, одразу стаєш на захист, — холодно зауважила Міо.

— То ось як ти на мене дивишся?! — обурилася Томое.

— Хіба це не правда? Ти багато чого не розповідаєш Ваці. Ти навіть заборонила мені сказати, що я вбила того, хто воскрес, — нагадала Міо.

— …У цьому світі є багато речей, про які ще зарано знати, і речей, яких краще не знати взагалі, — відповіла Томое.

— Нещодавно я дізналася про купця Рембрандта, якого так любить Вака. У молодості він був доволі жорстоким купцем, хіба ні? Завдяки здатності читати пам'ять ти мала про це знати, але Ваці не сказала, — сказала Міо.

— Я-яка користь… була б від цього? Це лише завдало б Ваці болю. Тому я розповім, коли він достатньо виросте й зможе це прийняти. Хіба це неправильно? — заперечила Томое.

— Я не можу погодитися з твоєю думкою, що найкраще лише спостерігати збоку, — сказала Міо.

— Тоді що ти пропонуєш? — спитала Томое.

— Це… я покажу в Лімії. Але якщо ти будеш поруч, стане незручно. Відпочинь трохи. Іншої роботи й так вистачає, — відповіла Міо.

— Можна вважати, що це пов'язано з тим, що ти дала доньці Рембрандта спорядження, схоже на обладунок Ваки? Через це він дуже непокоївся, — уточнила Томое.

— Так. Він уже насварив мене, і я вже отримала прощення. Досі… я майже ніколи не втручалася в те, що робила ти. А тепер ти збираєшся втручатися в мої дії? Думаєш, я завдам Ваці шкоди? — спитала Міо.

В її очах спалахнуло небезпечне світло.

— Ні. Я знаю, наскільки глибокі твої любов і відданість Ваці. У тебе немає й крихти бажання зашкодити йому. Мене хвилює, що ти втратиш контроль. Через надмірну любов до Ваки ти занадто легковажно ставишся до всіх інших. Доки Вака зважає на долю оточення, ми теж маємо це враховувати. Ти ж розумієш, правда? — сказала Томое.

Відчуваючи, що слова Міо влучили в болюче місце, Томое все одно відповіла твердо.

— Так, — коротко сказала Міо.

— Тому я й кажу, що піду з вами й підстрахую, — продовжила Томое.

— Саме тому я це й роблю, — відповіла Міо.

Вони говорили про різне.

— Що? — перепитала Томое.

— Саме Вака дбає про інших. Але один дурень за іншим не розуміє, що бій уже закінчився. Чому вони всі по черзі тривожать серце Ваки? — сказала Міо.

— …

— Тому я лише хочу, щоб ці дурні, і Хібікі теж, зрозуміли, ким насправді є Вака. Тільки це, — пояснила Міо.

Почувши її слова, Томое зрозуміла, що переконати Міо неможливо, і здалася.

Вона й так знала: досі Міо та Шікі здебільшого погоджувалися з її рішеннями.

— …Ти робиш це, знаючи про силу жриці, так? — спитала Томое.

Жриця Чія могла силою, відмінною від магії, розгледіти щось усередині людини. Томое перевіряла, чи Міо врахувала це.

Завдяки звіту Лайма ця здатність стала очевидною. Томое й Шікі вже обдумували протидію.

— Звичайно, знаю, — відповіла Міо.

— І попри це хочеш супроводжувати його сама? — уточнила Томое.

— Цього разу я не поступлюся, — заявила Міо.

І спрямувала кухонний ніж на Томое.

Без найменшого натяку на жарт.

— …Зрозуміла, — сказала Томое.

Не торкаючись катани, вона підняла обидві руки, показуючи, що здається.

— Неочікувано слухняно. Я думала, ти наполягатимеш сильніше, — зауважила Міо.

— Отже, вечеря сьогодні готується трохи раніше, бо ти чекала, що може «статися» щось подібне, — зрозуміла Томое.

— Так. Я не хочу затримувати вечерю Ваки, тому подбала, щоб навіть один поєдинок нічого не зіпсував, — відповіла Міо.

Знову пролунав ритмічний стукіт ножа об дошку.

Міо повернулася до приготування.

— Я розумію, що ти не хочеш завдати Ваці болю чи змусити його страждати. Але цього не хочу й я, і Шікі, мабуть, теж. Ніхто не бажає побачити, як він зламається або розсиплеться, — сказала Томое.

— Так. Я б ніколи не пробачила того, хто це зробить, — відповіла Міо.

— Ти сказала, що цього разу не поступишся. Тоді я скористаюся тим самим, Міо, — сказала Томое.

— …Що? — перепитала вона.

— Візьми із собою хоча б Лайма. Хай який він є, але користь приносить. Він не стане тобі на заваді, а на тому боці його можна використати як фігуру, правда? — запропонувала Томое.

— Але… — почала Міо.

— Я теж не поступлюся. Ваці буде спокійніше подорожувати, якщо поруч буде хоча б один чоловік. Як ти й хочеш, ми з Шікі не поїдемо, — твердо сказала Томое.

— Ваці буде… — замислилася Міо.

— Прошу, — сказала Томое.

— Фух… Гаразд. Я погоджуся взяти Лайма. Але вам із Шікі теж заборонено таємно йти слідом, — попередила Міо.

— Я не робитиму нічого подібного. До того ж ми не знаємо, що інша сторона спробує вдіяти, поки ви будете в Лімії. Я попросила Ваку якомога рідше переходити між Лімією та Асорою. Тож ти зможеш діяти на власний розсуд, — відповіла Томое.

— Я тобі вірю, — сказала Міо.

— …

— Ваці не потрібно дбати про весь світ аж до власного краху. І не потрібно захищати місто лише тому, що хтось то тут, то там поскаржився. У кожного з них… є межа тупості, — тихо сказала Міо.

— …Не заходь надто далеко, Міо, — попросила Томое.

Макото не знав, що перед від'їздом до Лімії Томое й Міо мали таку розмову.

Томое боялася непередбачуваних можливостей, які могли народитися з того довгого часу, що Хібікі й Макото колись провели разом.

Міо гнівалася на світ, що оточував Макото.

А Шікі значно сильніше переймався своїми студентами, ніж думав Макото.

Не помічаючи думок своїх послідовників, Макото, Міо та Лайм сьогодні вирушили до Королівства Лімія.